1.Вплив християнства на ідейно-політичне життя Київської Русі

Руська православна церква відсвяткувала в 1988 р. тисячолітній ювілей запровадження християнства, чи церковною мовою, хрещення Русі. Десять століть християнства — це не лише надбання церкви, її історії, вони здобули значний суспільний резонанс у країні, а за рішенням ЮНЕСКО відзначені у світі як важлива подія культурного життя. Природно, що ювілейна дата привернула увагу громадськості, дослідників, істориків церкви та богословів, стала об'єктом дискусій, зіставлення точок зору. Не обійшлося й без переведення теми з об'єктивного історичного аналізу в площину політичних і клерикальних спекуляцій. Однак пошук істини, її осягнення вимагає неупередженості, відмови від безоглядно апологетичної позиції, наперед заданих, апріорних висновків. Запровадження християнства на Русі, його причини і наслідки були репрезентовані суспільству з позицій науки та богословської думки. Церковна інтерпретація зводиться узагальнено до таких основних моментів: прийняття християнства — найважливіша подія вітчизняної історії; візантійське православ'я — найдосконаліша з релігій, яка найбільш відповідала психології, духовному складу русичів, що й зумовило вибір князя Володимира на користь православ'я; Київська Русь добровільно як дар неба прийняла християнство з Візантії, відсахнулася від спадкових релігійних вірувань, звичок і традицій; християнство піднесло Київську Русь з епохи темряви та неуцтва в епоху цивілізації; запровадження християнства мало своїм наслідком створення держави, поширення писемності, освіти, культури; візантійське православ'я залишило незгладимий слід в історії Київської Русі, мало вирішальний вплив на формування національної свідомості народу; зрештою православна церква відіграла винятково благотворну роль на всьому просторі вітчизняної історії. У богословській концепції хрещення Русі та подальшої історії релігії й церкви є момент істини. Допитлива думка прагне істини у повному обсязі. її можна набути лише в об'єктивному вивченні конкретно-історичних умов Київської Русі X ст. і складного перебігу подій наступних історичних епох. Знання реальної історичної ситуації, ґрунтовна інтерпретація її не залишають місця для легковажних імпровізацій і довільних висновків. Шлях до пізнання складних явищ суспільного життя пролягає лише через науку. Київська Русь напередодні запровадження християнства в релігійному відношенні передусім була державою з усіма інститутами й атрибутами державної влади, з суттєво вираженим класовим розшаруванням. Як державне утворення ранньофеодального типу Київська Русь активно функціонувала на європейській арені впродовж століття. Відбувався інтенсивний процес групування окраїнних земель довкола «стольного граду» Києва. З Київською Руссю рахувалися держави Європи, Візантії, Хозарський каганат — країни, в яких давно вже утвердився один з варіантів монотеїзму (християнство, іслам, іудаїзм). Необхідність підтримання нормальних торговельних, політичних і культурних відносин між ними й Руссю штовхала державу Рюриковичів у тому самому напрямі. Це — зовнішні причини, що пояснюють зміну релігії нашими предками. Значно складнішими були причини внутрішні. У релігійному відношенні Русь була політеїстичним, традиційно язичницьким суспільством. Стародавній пантеон язичницьких богів (Хоре, Велес, Перун, Мокош та ін.) міцно утримував під своїм духовним контролем основну частину населення. Усе селянство і численне міське населення не мали ніяких спонукальних причин відмовлятися від могутньої та древньої релігії своїх предків. Проте хрещення Русі відбулося. Чим це зумовлено? Традиційні для релігієзнавчої літератури причини мало переконливі. Адже для того щоб використати християнство як ідейний важіль впливу на свідомість народу, чи як об'єднуючу та згуртовуючу суспільство і державу ідею, чи як обов'язкову умову освячення верховної влади, потрібні були століття. Лише після цього християнство дістало змогу утвердитися в свідомості народу як системні ідейні норми та моральні настанови. Цей процес завершився лише в XVI ст. Упродовж X—XI ст. вплив християнства на свідомість руси-ча-язичника був досить незначним. З цієї самої причини великий князь не міг спертися на християнську церкву з метою посилення своєї верховної влади. На перших порах свого існування церква сама потребувала підтримки і захисту великого князя. Однак у чому ж причина? Суспільні відносини на території Східної Європи в X ст. набули значного перелому. Вперше в історії на зміну родоплемінному суспільству, яке не мало гострих соціальних суперечностей, згуртованого й однорідного у своїй структурі, приходять феодальне класове суспільство і держава. Правлячу та пануючу частини цієї держави становлять воїни-дружинники, бояри, світлійші князі на чолі з великим князем, який увінчував всю багаторівневу піраміду. Це були люди, які в міру своїх майнових і станових особливостей немовби «вириваються» з єдиного монолітного устрою традиційного родоплемінного суспільства, поривають з ним і підносяться над ним як його керівна верхівка. Утворюється принципово нова система зв'язків та відносин. Починає формуватися традиційна для феодалізму, проте зовсім неприйнятна для безкласового родоплемінного суспільства нова шкала цінностей, принципів і моральних норм. Наприклад, мораль роду та племені ототожнювала вбивство родича із самогубством. Експлуатація і поневолення своїх одноплемінників виключалися повністю. У феодальному суспільстві феодал-землевласник, отримавши від князя в користування землю, змушений був експлуатувати своїх одноплемінників, щоб утримати дружину та служити з нею князю, адже він міг позбутися свого боярського стану. У боротьбі за владу, за престол князі вбивали один одного, брат вбивав брата. Все це суперечило традиційним родоплемінним моральним нормам, освяченим язичницькою релігією. Релігія давніх слов'ян відображала моральні норми безкласового суспільства. Вона не встигала за перебігом історичних подій. Суспільство розвивалося скоріше, ніж його релігія, відбувався активний процес його поділу на класи. Врешті-решт склалося таке становище, коли моральні норми традиційної релігії суперечили реальній дійсності, яка нерідко вступала в антагоністичну суперечність з настановами язичницької релігії. Відставання цієї релігії від розвитку суспільних відносин у міру її традиційного консерватизму призводило до того, що дійсність була вже феодальною, а суспільна ідеологія, виражена в релігійній формі, залишалася родоплемінною. Найгостріша боротьба між сущим і належним, яка досягла свого апогею на початку І тис. н. є., неминуче повинна була вирішитися на користь феодального ладу, що потребував єдиної моноїстичної релігії. Проте слід враховувати, що ідейна криза була властива здебільшого правлячій верхівці, захоплюючи лише ту частину населення, яка на той час розірвала свої родоплемінні зв'язки. Водночас вона ще зберігала традиційні погляди та уявлення, властиві численному суспільству. Йдеться про представників ще зовсім молодого класу феодалів, що формувався в Київській Русі. Саме вони потребували подолання морального дискомфорту, що виник у їх середовищі. Християнство й стало тим каталізатором, яке прискорювало вирішення життєво важливої проблеми. Християнство на тому етапі мало історію свого становлення і розвитку. Воно виникло та сформувалося як одна із світових релігій в період кризи і занепаду рабовласницьких відносин, зуміло трансформуватися у нове феодальне суспільство, освячуючи його порядки й моральні цінності. Як така християнська церква впродовж багатьох століть успішно задовольняла духовні потреби різних верств високорозвиненого феодального суспільства Візантійської імперії. Правлячі кола Давньоруської держави були знайомі з християнством, підтримували тісні відносини з Візантією. Греко-православна церква Візантії у ті часи з найбільшою повнотою та адекватністю виражала ті феодальні колізії, які так само переживала давньоруська держава. Православна церква розставила акценти, популярно роз'яснивши руським феодалам та їх главі, великому князеві Володимиру, важливу істину — часи вільних і рівних членів родоплемінного суспільства минули. На зміну їм прийшло суспільство з панами і підлеглими, заможними та бідними, знатними й простолюдинами, між якими немає й не може бути іншої рівності, ніж рівність перед Богом. У, минулому залишився родовий та племінний воєнний вождь. Його місце заступив володар в особі боярина чи князя. Над ними стоїть Великий князь, поставлений божою милістю. Це вже не колишній воєнний вождь племені, а глава держави і головнокомандуючий, це базилевс, щодо якого вся решта населення — лише смиренні підлеглі, яких він вправі судити, карати й милувати. Християнство дістало змогу виразити соціальну реальність, яка склалася у феодальному суспільстві. Запровадження християнства в Давньоруській державі було зумовлене об'єктивними потребами суспільного розвитку. Особливість історичної ситуації, в якій формувалася Давньоруська держава, полягала в тому, що Київська Русь перебувала перед жорстокою дилемою — вистояти як держава перед агресивними намірами ззовні чи втратити свою незалежність. Епоха феодалізму визнавала лише право найбільш сильного, аргумент сили був її найвищим правом. Київська Русь перебувала на етапі утвердження своєї державності. Для завершення процесу їй бракувало єдиної ідеології, яка б стала інтегруючим принципом для всього суспільства. Такою ідеологією за тогочасних умов могла бути лише релігія. Наслідок цього — спроби княгині Ольги поширити на Русь християнство. Ідея єдиної релігії вже витала в апартаментах великокнязівської влади. Відома літописна легенда про вибір релігії Володимиром. Князь і його державне оточення інстинктом правлячого класу, державним розумом усвідомлювали потребу невідкладного вирішення життєво важливої проблеми і не ухилилися від своєї місії. Народна пам'ять зберегла і пронесла через століття історичну згадку про доленосний вибір, здійснений правлячими колами Давньоруської держави. Вибір на користь візантійського православ'я був визначений не суб'єктивною схильністю правлячої верхівки, а об'єктивною логікою історичних обставин, серед яких на першому плані — тісні й різнобічні відносини Київської Русі з Візантією. Реальна дійсність імперії стверджувала, що однією з підвалин її могутності, внутрішньої стабільності була православна церква з усталеним віровченням, широкою мережею храмів і монастирів. Візантійська церква водночас не претендувала на світську владу. Більше того, імператор вважався заступником Бога на землі, главою церкви, яка вірно служила тронові. У широкому контексті слід визнати історичну правоту літописця: Київська Русь щодо релігії могла бути католицькою, запозичивши релігію Риму від апостольської столиці чи країн Західної Європи; іудейською — в Хозарському каганаті іудаїзм був державною релігією, мусульманською. Справедливим є свідчення, що будь-яку релігію можна перенести на терен іншого суспільства, якщо в цьому виявиться державний інтерес, вірніше — інтерес панівного класу. Для Київської Русі X ст. державний інтерес, викликаний обставинами, зосередився на візантійському православ'ї. Слід зазначити, що християнству як світовій релігії властиве прагнення до поширення на нові території й нові людські контингенти. Одна з особливостей запровадження християнства на Русі полягала в тому, що внутрішньо властива християнству тенденція не зустріла опору. Давньоруська держава, навпаки, відкрила перед нею кордони, запропонувала своє сприяння. Тенденція і державний інтерес збіглися. Утвердження християнства на Русі тривало кілька століть. Це був процес, а не акція разової дії. Освоєння християнством державного простору Русі відбувалося зовні за простою схемою: озброєна військова дружина вступала на територію чергового поселення, спалювала капище — місцеву святиню і статую язичницького бога, примушувала жителів прийняти водне хрещення. Візантійські священики висвячували камінь майбутнього храму чи монастиря. Століття, які знадобилися християнству, аби стати панівною релігією Київської Русі, пояснюється не лише просторами держави. Головне було в іншому: опір християнській релігії чинили селяни-общинники і смерди, ремісничий міський люд, загалом народ, вихований у стихії первісних релігійних вірувань, які були складовим елементом духовної культури, традицій, самого способу життя. Ідеї, в тому числі релігійні, стають матеріальною силою, якщо вони володіють основною частиною населення. Знадобились століття, щоб зламати цю силу мережею християнських ідей. Нова релігія не зупинялася при цьому і перед застосуванням військової сили, прямого насилля і перед наругою над релігійними святинями русичів, над їхніми релігійними почуттями. Світська й церковна історії свідчать, що для водного хрещення у нову релігію жителі Києва були конвойовані до Дніпра озброєною дружиною великого князя. До нової релігії у супроводі конвою — чи є тут місце для вибору, тим більше для церковної легенди про добровільну переміну релігії? Так само немає серйозних підстав для розмірковувань про морально-психологічний потяг русичів до візантійського православ'я. Вони його просто не знали, для них будь-яка релігія, окрім традиційної, була однаково чужою. Влітку 988 р. грецькі єпископи та священики хрестили жителів Києва. Для хрещення Русі будуть потрібні століття, а крім символів православ'я — нерідко меч і кров. Акція хрещення 988 р. у релігійному відношенні — суто символічна дія без віросповідних наслідків. Однак у політико-правовому відношенні — це акт великої історичної ваги: він давав великокнязівській владі юридичну й моральну підставу проголосити Київську Русь християнською державою. За уявленнями того часу для Європи та Візантії, держава русичів визнавалася «цивілізованою», такою, що порвала з епохою «варварства» і дістала право на паритетне ставлення до себе. Київська Русь налагоджувала відносини з християнськими церквами, що об'єктивно було прогресивним явищем. На Київську Русь християнство прийшло зрілою релігією з майже тисячолітньою історією. Ідейне освоєння державного простору воно розпочало зі столиці. Шлях до неї відкрила державна політика властей, християнській релігії була забезпечена державна санкція. Столиця Давньоруської держави, Київ, постала перед християнством не «блудницею Римом», на яку має обрушитися караюча рука неба, а могутньою державною опорою релігії та церкви. Християнство на заході розвивалося в умовах боротьби за виживання, на Київській Русі — в досить належних умовах під патронажем держави. Християнство на Київській Русі від самого початку мало своїм противником чисельні верстви населення, призвичаєні до батьківських вірувань. Ці найбільші прошарки суспільства не мали змоги пов'язати з християнством свої соціальні прагнення, сприйняти його месіанські устремління. Звідси визначилися дві характерні риси становлення християнської релігії та церкви на Русі. I. Спершу православ'я на Київській Русі за соціальними ознаками не було орієнтоване на роль опозиції щодо владних державних структур. Влада підкреслювала і демонструвала державний інтерес в утвердженні церкви, дбала про її соціальний захист. Така гармонія інтересів, викликана своєрідністю історичної ситуації, простежується принаймні до татаро-монгольської навали. Вкорінюючись на терені Київської Русі, християнська церква призвичаювалася до надійної державної опіки, освоювалася з нею як з національною традицією. У цьому своя послідовність і логіка. Руське православ'я виплекало сильну тенденцію до уславлення великокнязівської, а згодом царської та імперської влади, культування покори їй, безапеляційний осуд протесту і бунту. II. Християнство на Русі концентрувало енергію протистояння державі на тотальному протиборстві з дохристиянськими віруваннями русичів, на зломі вікових традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, вірніше — проти всієї дохристиянської культури. «Освоєння» християнством Русі здійснювалося через безжальне руйнування вікових надбань духовної культури багатьох поколінь. Вона була чужою християнству ще й тому, що склалася на національному грунті, а церква, «заморський гість», не лише вбачала в культурних надбаннях народу серйозну перешкоду, а й не була обтяжена кровною спорідненістю, душевним співчуттям. І пісня, і молитва, і казки русичів на погляд служителів християнської церкви були атрибутами «язичництва», синонімом нижчої якості культури, варварства. Реалізуючи історичне покликання на інтегративну духовну роль єдинобожої релігії давньоруської церкви, християнська церква руйнувала, як завойовник, старий світ культури. Все інше вона перебудовувала на свій православний лад, втягувала в орбіту християнського духовного життя. Отже, християнство було перенесене у територіальне і духовне володіння Київської Русі як держави. Не християнство створило Давньоруську державу, навпаки, саме державі воно зобов'язане торжеством свого утвердження. В діалектично складній взаємодії і взаємовпливах держави та церкви християнство виконало свою місію об'єднувального чинника завдяки свідомо скерованій діяльності великокнязівської влади щодо державного запровадження християнства. З християнством на Русь прийшли й певні набутки матеріальної та духовної культури Візантії. Зокрема, це цегляне мурування, огородництво, храмова архітектура, іконопис, церковна музика і співи, основи письма. У православних монастирях формувалися бібліотеки, складалися літописи. Не всі їх автори були Несторами-літописцями, та й писали вони переважно історію церкви, житія «святих», однак чимало літописів зберігають пізнавальне значення. Це був, звичайно, не однобічний рух культури, а процес, в якому відбувався обмін духовними надбаннями. Київська Русь презентувала Візантії й Європі вагомий потенціал своєї культури. З прийняттям християнства — не символічним, а реальним, упродовж століть, — християнська релігія і церква загалом відіграли свою історично прогресивну роль. Зазначимо ще раз: це було веління часу (об'єктивний чинник). Без цього та своєрідно неповторного збігу обставин таке масштабне діяння князя Володимира і його соратників (суб'єктивний чинник) не змогло б реалізуватися. Десять століть православ'я в історії Вітчизни повністю виключають спрощені, однозначні оцінки. Справжню роль релігії і церкви можна усвідомити, лише грунтовно проаналізувавши ту чи іншу історичну епоху. Абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Тільки конкретно-історичний підхід дає ґрунтовну відповідь. Про який час іде мова — ось головне питання, коли йдеться про роль релігії і церкви, а відповідь на нього слід шукати в контексті епохи. Наприклад, Вітчизняна війна 1812 р. покликала народи Росії на відсіч полчищам Наполеона. Церква підтримала цей порив, допомагала армії матеріально, проводила молебни за перемогу «над супостатом», військові священики йшли в діючу армію. Майже через десять років Росія пережила іншу доленосну подію — повстання декабристів. Його успіх означав би перемогу буржуазної революції, повалення самодержавства, падіння кріпосного ладу, встановлення республіки. Церква стала на бік царату, брала пряму участь у розгромі повстання, розправі над учасниками, переслідуванні їх на каторзі і в засланні. Союз церкви з самодержавством — неспростовний факт. У політиці царату вагомою є наявність церкви, яка, траплялось, у політичній реакції йшла далі, ніж уряд. Так, Руська православна церква рішуче заперечувала проти скасування кріпосного права, тілесних покарань, хоча необхідність ліквідації цих «інститутів» середньовіччя усвідомлювали навіть консервативні урядові кола Непросте питання й щодо соціально-політичної орієнтації православної церкви після жовтня 1917 р. Вона, як і інші церкви, не визнавала Радянську владу. Це єдиний за всю історію Руської православної церкви випадок, коли вона відкинула фундаментальну біблійну тезу «нема влади не від Бога». І не просто відкинула, а проголосила церковне прокляття цій владі, закликала до боротьби з нею. Така позиція відіграла свою негативну роль: громадянська війна виявилася тривалою і жорстокою, мала багато в чому трагічні наслідки для країни, суспільства, самої церкви. Головну причину такої позиції слід шукати не в ідейних розбіжностях церкви з революцією. Політика КПРС, радянської держави щодо релігії, церкви та віруючих ні для кого не була таємницею, вона була аргументована, публічно розкрита в друкованих виданнях. Відчайдушний опір новому ладу церква чинила передусім тому, що радянська влада націоналізувала церковні й монастирські землі, угіддя й інші церковні багатства. Не ідейні суперечки, а майнові втрати, інстинкт власника, «фурії приватного інтересу», як говорив К. Маркс стосовно англіканської церкви, призвели до втрати нею політичної рівноваги, штовхнули на нерозважливий крок. Не слід при цьому замовчувати й те, що практична діяльність Радянської держави щодо релігії і церкви виявилася далеко не бездоганною. Болісним був пошук церквою її шляху до нового суспільства. Основні його віхи такі: відверта конфронтація; лояльна позиція; патріотичне служіння Вітчизні. Цей шлях до самовизначення припав на період тяжких деформацій суспільного ладу: сталін-щини, репресій, голодоморів та воєн. Сталінське беззаконня обрушилося й на церкву, як і на інші суспільні інститути; репресивна машина авторитарного режиму не минула й служителів культу, рядових віруючих, як і багатьох інших радянських людей. Ситуацію суттєво змінили роки перебудови. Церква дістала повну можливість безперешкодно здійснювати свою діяльність, реалізувати своє покликання — задовольняти релігійні потреби віруючих. Вона розгортає необхідну їй мережу храмів і монастирів, навчальних закладів, видає релігійну літературу, бере участь у громадському житті, робить свій внесок у збереження миру, піднесення моральності, подолання соціальної напруги й неспокою в суспільстві. Правовою та моральною підставою нинішнього статусу церкви є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», прийнятий 23 квітня 1991 р. Цей закон — важливий крок на шляху до створення правової держави, утвердження нормальних взаємин церкви і держави, церкви та суспільства.

2. Пам’ятки політичної і правової думки Київської Русі.

Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі

Українська політична думка зародилась і розвивалась у контексті європейської політичної думки, яка справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них перебувала проблема державності. З'ясування основних ідей і концепцій політичної думки України є важливою умовою розуміння сучасної української політичної дійсності. Питання про початок пов'язують з існуванням української державності козацько-гетьманської доби з періодом Київської Русі до ще раніших часів. Доцільно виходити з джерел політичних і правових ідей, які дійшли у писаній формі (створені в період Київської Русі літописи, "слова", "повчання", "житія", різні збірники законів). Приймаємо цю точку зору, отже, поза розглядом залишаються первісні паростки політичної думки. Раніше на території сучасної України у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. Головним джерелом знань є міфи, перекази, легенди. Вони дають змогу уяснити суть і рівень культурного та соціально-економічного і політичною розвитку слов'ян. Для тогочасних політичних відносин було характерним: досить сильний вплив родоплемінних відносин (відносини схильності і прихильності до роду, батьків, дітей, родичів). Через малу захищеність від сил природи в переказах досить відчутний вплив слабості людини перед природою. панувала так звана "міфологічна релігія", яка освячувала тогочасні стани і соціальні групи: воїнів, дружинників, смердів, рабів та ін.

Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки. У ІХ-Xполітичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка. Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це:

• "Повість временних літ" (кінець XII ст.)

• "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.)

• "Правда Руська" (XI ст.)

• "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.)

• "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були  погляди на походження держави правове регулювання суспільних відносин  стосунки між церквою і державою  проблеми єдності та суверенності політичної влади  об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського,  самостійності й незалежності Русі

"Слово про закон і благодать"

митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово " написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.

Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

"Повість врем'яних літ"

Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Автор користувався історичними джерелами інших європейських країн, руськими літописами, які не збереглися, твір доповнювався матеріалами інших авторів.

Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен).

Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.

Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних..

"Руська правда"

Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054)  "Правда Ярослава"  "Правда Ярославичів" (1073- 1076)  широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія.

"Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" у широкій редакції заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення, закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства

"Повчання" (бл. 1117)

Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни.

За політичними традиціями слов'янства князь був також верховним суддею, тому Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187)

По смерті Володимира Мономаха посилився процес роздрібненості, князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром, авторитет якого поступово занепадає. Удільні князі, воюючи один з одним, частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів - поляків, литовців, угорців, а найбільш небезпечними були набіги половців, яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів (так зване золоте слово великого київського князя Святослава). Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили систему жорсткого адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація виступала представником влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві.

Основні ідеї мислителів Київської Русі.

Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства, що знайшло вияв:

1. в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями;

2. в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;

3. включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.

Переважаючою тенденцією є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Серед мислителів і книжників Київської Русі були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя, свободи волі людини, тому що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, залежить від самої людини.