2.Політика і право, їх цілі та засоби.

Італійський політичний мислитель, державний діяч, історик і письменник, засновник світської науки про політику Нікколо Макіавеллі (1469—1527) синтезував у своїй творчості політичний досвід 14 років активної політичної діяльності на посаді секретаря Ради Десяти, яка очолювала Флорентійську республіку. Ця діяльність завершилась відставкою й вигнанням. Останні роки свого життя Н. Макіавеллі присвятив науковій і літературній творчості. Основними його працями є: «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», «Володар», «Історія Флоренції».

У своїх творах Н. Макіавеллі обґрунтував можливість поєднання правомірних цілей з неправовими засобами їх досягнення. Епоха Ренесансу, в яку жив і творив мислитель, відзначалась надзвичайним радикалізмом і авантюризмом мислення. Саме з цим пов´язаний наскрізний імператив, своєрідний епіграф до творчості Н. Макіавеллі, який втілився в постулаті «мета виправдовує засоби». На відміну від філософів-моралістів, Н. Макіавеллі був прагматиком і скептиком. На його переконання, у певні історичні моменти необхідно в ім´я благих цілей використовувати будь-які засоби, в т. ч. аморальні та протиправні. Він вважав, зокрема, що зло можна виправдати запобіганням ще більшому злу, особливо за умов загрози національній державності, дестабілізації суспільного порядку.

Скандальну славу Н. Макіавеллі приніс соціально-політичний трактат «Володар», який містить роздуми про право правителя на політичні інтриги і злочини в ім´я досягнення благих цілей чи задля втримання при владі. Не заперечуючи відверто моральних норм, він обґрунтував думку про те, що за певних умов і в певних сферах людської діяльності їх виконання є необов´язковим, обтяжливим і невиправданим. До таких сфер, на думку Н. Макіавеллі, належить насамперед сфера соціально-політичної діяльності. Політичний лідер має вміти заради досягнення своїх цілей користуватися всіма доступними йому засобами: як морально-правовими, так і аморальними, позаправовими. Можна вдаватися до обману, інтриг, підступності, оскільки це лише засоби, які за своїми ціннісними параметрами непорівнювані зі значущістю поставленої мети.

У своєму трактаті Н. Макіавеллі проповідував правовий нігілізм — заперечення законів та інших правових норм. Насильницькі («звірячі») методи, дволикість правителя він прикривав патріотизмом, прагненням до суспільного блага, створення могутньої централізованої держави. Н. Макіавеллі рішуче заперечував теологічні й етичні уявлення про сутність держави і політики. Він принципово розмежував сфери дії політики, релігії і моралі, стверджуючи, що основою політики є не християнська мораль, а користь і сила, критерієм ефективності — користь держави. Політичне мистецтво виявляється в тому, щоб, враховуючи приватні інтереси, приймати такі рішення, які дадуть змогу прийти до влади і втримати її.

Політика як наука в трактуванні Макіавеллі є емпіричним знанням типових соціально-політичних ситуацій і способів, прийомів, методів ефективної поведінки в них. Основою його політичної доктрини стало історичне знання. Розмірковуючи над природою історичного процесу, Н. Макіавеллі певною мірою повернувся до античної ідеї циклічності. Середньовіччя заперечувало цінність земного існування, а Н. Макіавеллі реабілітував його, стверджуючи, що воно має мету, цілі та засоби. Виведення політики за межі релігії і моралі логічно привело мислителя до розуміння держави як структури, відмінної від церкви і створеної не Богом, а людьми як істотами політичними. Мета такої держави — захист і забезпечення безпеки кожному.

Держава, на його думку, е політичним станом суспільства, що охоплює відносини влади і підвладних. Державу вирізняє наявність законів і управлінського апарату. Форма держави залежить від співвідношення сил у суспільстві.

У «Роздумах про першу декаду Тіта Лівія» Н. Макіавеллі подає політичний ідеал, яким вважає республіканський Рим, де поєднання елементів монархії, аристократії та демократії зробило республіку досконалою. Йому належала ідея створення загальноіталійської національної держави. Водночас мислитель виступав за підкорення церкви державним інтересам, але не за поєднання державної і духовної влад.

Отже, Н. Макіавеллі розробив метод прагматичного підходу до політики, який дає змогу виявляти істинний стан суспільного розвитку, політичної реальності замість домінування уявних політичних ситуацій. Макіавеллі яскраво зобразив живу модель держави, політичну людину на всіх сходинках соціальної ієрархії, продемонстрував на прикладах, як деформує особистість спілкування з поганою владою, як тиранічна влада розбещує народ. Він зруйнував міф про державу як втілення національного духу і показав, що держава — це і є ті люди, які владарюють над суспільством.

Одним з перших теоретиків нової епохи став вели­кий флорентієцьНікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527). Він походив зі збіднілої дворянської родини нотаріуса. Великий знавець античної літератури, дипломат і політик (під час респу­бліки більш 14 років був канцлером-секретарем Ради десяти у Великій Раді Флоренції) після реставрації Медичі (1512 р.) був заарештований, висланий у свій маєток, де і написав більшість своїх творів.

Перу Макіавеллі належать знамениті в Європі після його сме­рті праці — «Государ», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції», а також ряд художніх творів. Він спробував відповісти на питання, що його хвилювали: у чому причина про­цвітання одних держав і упадку інших? Чи існують закономір­ності в політичних перипетіях історії? Наскільки вирішує успіх справи доблесть государя, а наскільки — каверзи долі? Чому ци­вілізована Греція підпала під владу Пилипа Македонського, а Ві­зантія — під турецьке ярмо? Як уберегти Італію від подібної долі?

Виділимо найбільш істотне в політичному вченні Макіавеллі.

Насамперед, він різко виступає проти теологічних уявлень про державу і політику. Мабуть, вперше після Аристотеля Макіа­веллі грунтує свої розмірковування на історичному досвіді, до­свіді держав античного світу, аналізі політики сучасних йому уря­дів. Він стверджує, що вивчення минулого дає можливість передбачати майбутнє, визначити способи дій, корисних у сьо­годенні. «Щоб знати, що повинно трапитись, досить простежи­ти, що було...Це відбувається від того, — пояснював мислитель, — що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди будуть мати ті самі пристрасті, і тому вони неминуче повинні давати однакові результати». Головні аргументи для нього — до­свід історії, однакова природа людини за всіх часів, у всіх дер­жавах і у всіх народів.

Найбільш загальною причиною людських дій, з яких склада­ються їх відносини, установи, історія, є для Макіавеллі інтерес. Для того щоб керувати людьми, на його думку, треба знати при­чини їх вчинків, їх інтереси і прагнення. Люди неспокійні, чес­толюбні, і ніколи не задовольняються своєю долею. Тому в по­літиці завжди варто розраховувати на гірше, а не на добре та ідеальне.

Яка влада долі над справами людей? Макіавеллі проти твер­дження, що усім у світі править доля і Бог: «Доля розпоряджа­ється лише половиною всіх наших справ, іншу ж половину, чи біля того, вона надає самим людям». Доля (fortuna) всесильна там, де їй перешкодою не служить доблесть, воля (virtu).

Історична необхідність, з одного боку, і воля людей, з іншого приводять до утворення держав. До Макіавеллі держава трактува­лася як громадська община (civitas) чи республіка, як у Цицерона, а в Середні віки — монархія, королівство, князівство. Макіа-веллі вводить новий термін для означення держави — Stato, як політично організоване суспільство, певним чином організована влада, її інституції, наявність юстиції, права. Цей термін прижи­вся в науці і став загальновживаним (англ. State, фр. — E´tat, з якого бере початок термін етатизм). Метою держави й основою її міцності Макіавеллі вважав безпеку особистості і непорушність вла­сності.Найнебезпечніше для правителя — зазіхати на майно під­даних — це неминуче породжує ненависть. Безпека особистості і непорушність власності він називав благами свободи.

Джерелом розвитку держави є боротьба різних політичних сил, головним чином аристократії і народу. Вона і приводить до тієї чи іншої форми держави. За Макіавеллі, різниця між ними визначається структурою, організацією влади, кількісним і які­сним складом елементів політичного спілкування. На форму дер­жави впливають економічні, географічні, етнічні, військові, де­мографічні чинники, а також морально-психологічний стан суспільства, моральність правлячих. Генії і маразматики, вожді і посередності серед правлячих впливають на політику, форми держави, державне життя.

Форми державного правління, вважав Макіавеллі, залежать та­кож від числа правлячих, цілей, які вони ставлять, від якості тієї чи іншої форми. Він відтворює концепцію Полібія про виник­нення держави і коловорот форм правління. Правильні форми правління, на його думку, монархія, аристократія і демократія, метою яких є загальне благо, часто перероджуються в непра­вильні — тиранію, олігархію й охлократію, метою яких є власна користь правлячих. Слідом за античними авторами він також віддає перевагу змішаному з правильних форм правлінню — «змішаній республіці». її суть у тім, що система державних орга­нів включає аристократичні і демократичні установи, які взає­мно стримують зазіхання на інтереси тієї чи іншої частини на­селення, визначають вид державного режиму, є компромісом між знаттю і народом.

Кому надійніше доручити охорону свободи — народу чиари­стократії? — порушує питання Макіавеллі і відповідає: «довіря­ти охорону свободи належить тим, хто менш жадібний і менш помишляє про її захоплення». Знать одержима бажанням пану­вати. Простолюддя «лише хоче не бути пригнобленим, воно більш любить свободу і менш знатних має засобів на викрадення сво­боди на свою користь».

Але змішана республіка — ідеал, майбутнє. Політичними ж реаліями Європи були монархії (у Флоренції — сеньйорія Ме-дичі). В усіх країнах феодальні відносини утворювали заплута­ний клубок прав і обов´язків, безперервну боротьбу між коро­лівською владою і васалами, низку зрад, зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і т.п. Саме з цієї практики виходив Макіавеллі, коли формулював свої рекомендації і правила полі­тичного мистецтва в «Государі». У чому їх суть?

По-перше, на відміну від змішаної республіки, де народ охо­роняє волю і непорушність законів, що забезпечують суспільну безпеку, для государя політика — стратегія і тактика утримання влади ізбереження держави. Владу здобувають різними способа­ми, у т.ч. і шляхом злочинів, помітив Макіавеллі. Якщо государ прийшов до влади за допомогою народу, він повинен намагати­ся удержати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки, щоб його не гнітили. Він більш від усього пови­нен побоюватися презирства і ненависті підданих.

По-друге, Макіавеллі спростовує загальну думку політиків про порочність народу. Народні маси постійніші, чесніші, мудріші ірозсудливіші государя, стверджує він. «Порівнявши государя, підлеглого законам, з народом, також стримуваним ними, ми бачимо, що народ вище; точно так і при самовладці народ рідше впадає в помилки, ніж государ, і притому помилки його менші і правильніші». Навіть бунтуючий народ легко умовити, а проти государя потрібно вдаватись до меча, тому що те зло сильніше, яке вимагає більш сильного засобу. Останній, звільнений від уз законів, буде невдячніше і безрозсудніше всякого народу. Отже, служіння інтересам держави повинно стати нормою поведінки правителя і підданих. Спокій в країні підвищує авторитет вер­ховної влади.

По-третє, важливим засобом політики Макіавеллі вважав ре­лігію.Вона, вважав Макіавеллі, — могутній засіб впливу на розум і вдачу людей. Саме тому всі засновники держав і мудрі законо­давці посилалися на волю богів. У Стародавньому Римі «релігія Допомагала командувати військами, надихати народ, стримува­ти людей доброчесних і осоромлювати порочних». Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими. На відміну від прихильників Реформації він вважав зразком і осно­вою релігійної реформи не ідеї первісного християнства, а анти­чну релігію, цілком підлеглу цілям політики. Не політика на службі релігії, а релігія на службі політики, вважав Макіавеллі.

По-четверте, політика — сфера світського життя, яке розви­вається за своїми власними законами. На противагу католиць­кій церкві, яка намагалася підкорити політику християнській етиці, Макіавеллівідокремлював реальну політику від моралі. Мо­ральних правил і шляхетних почуттів для політики замало, вва­жав він. У державній діяльності звичні інші правила, ніж у сус­пільстві між приватними особами. Вчинки політичних діячів повинні оцінюватися не з точки зору моралі, а по їх результатах, ставленню до блага держави. За Макіавеллі, головна мета полі­тичного життя — загальне благо — допускає використання будь-яких засобів, що ведуть до нього. Мистецтво політики повинно спиратись на аналіз самої дійсності, на практику суспільного й державного життя.

Не підриваючи авторитету верховної влади, міркував Макіа­веллі, треба пам´ятати і слідувати правилам політики. У «Госуда­рі» він повчав: государю слід бути в дружбі з народом, інакше у важкий час він буде скинутий. З людьми знатними слід чинити так, як чинять вони. Більше мудрості в тім, щоб, знаний ску­пим, здобувати худу славу без ненависті, ніж у тім, щоб, бажаю­чи набути славу щедрого і від того мимоволі розоряти інших, набувати худу славу і ненависть разом. Підданим краще вселяти страх, ніж любов. Методами здійснення влади можуть бути і хитрість, підступництво, обман. «Треба знати, що з ворогом можна боротись двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб властивий людині, другий — звіру; але тому що першого часто недостатньо, то доводиться вдаватись і до другого. Звідси випливає, що государ повинен засвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра». Макіавеллі радив государю уподібнюватися леву і лисиці. «Лев боїться капканів, а лисиця — вовків, отже, треба бути подібним до лисиці, щоб обійти капкани, і леву, щоб відлякати вовків». Інакше кажучи, підсумовує автор «Государя», треба бути в очах людей жалісли­вим, вірним слову, милостивим, щирим, благочестивим — і бути таким справді, але внутрішньо треба зберегти готовність при необхідності проявити і протилежні якості. Нехай обвинувачу­ють вчинки государя, аби виправдовували результати.

На думку Макіавеллі, для сучасних правителів припустиміві­роломство і жорстокість. «Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злість і ненависть одним ударом, а потім заспо­коїти людей і повернути їм впевненість у безпеці». Краще вбити, ніж погрожувати. Краще жорстокість, ніж милосердя: від покарань і розправ страждають окремі особи, милосердя ж веде до безлад­дя, що породжує грабежі й убивства, від яких страждає все насе­лення. Він радив государю «по можливості не віддалятися від до­бра, але при потребі не чуратися і зла». Такі правила політики і складають сутність «макіавеллізму» — практичного керівництва для безпринципних політиків, хто нехтує благом держави.

І право Макіавеллі розглядав як засіб для досягнення держа­вних цілей. Закони охороняють свободу і спокій народу. «Коли народ побачить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним і за­доволеним». Наводить приклад: завдяки законам Лікурга, за яки­ми цар, аристократія і народ одержали кожний свою частку, Спа­рта проіснувала більш 800 років. Джерелом хороших законів, за Макіавеллі, виступає не воля государя, а невдоволення і смути — вони «завжди встановлювали закони і порядки для користі гро­мадянської свободи». Голод і нестаток роблять людей вправни­ми, вважав Макіавеллі, а закони — добрими. Тому що добрі ді­яння походять від доброго виховання, добре виховання — від хороших законів.

Вчення Макіавеллі про політику уважно вивчалось і вивча­ється багатьма поколіннями політиків. Чи ж стане політика, що нехтує нормами моралі, анахронізмом?