3. Методи наукових педагогічних досліджень, їх хар-ка. Місце дослідницького компоненту в структурі діяльності вчителя.

Методи н-п досліджень – це шляхи вивчення і освоєння складних психолого-педагогічних процесів формування особистості, становлення об’єктивних закономірностей в процесі виховання і навчання.

Методи досліджень у педагогіці поділяються на загальнонаукові і

конкретно наукові (теоретичні, емпіричні):

• методи опитування;

• анкетування;

• спостереження;

• метод рейтингу;

• пед. експеримент;

• моделювання.

Спостереження – це метод тривалого, планомірного споглядання об’єктів і суб’єктів пед. Процесу без втручання у сам процес цей метод дає змогу систематизувати отримані показники і зробити певні висновки.

Анкетування – це метод отримання інформації про рівень фізичного, психічного і соц. розвитку вихованців за доп. спеціально заданих запитань та аналізу відповідей на них.

Педагогічний експеримент (лат. experimentum — проба, дослід). Суть експерименту як методу дослідження полягає у спеціальній організації педагогічної діяльності учителів і учнів, вихователів і вихованців з метою перевірки й обґрунтування наперед розроблених теоретичних припущень, або гіпотез. Якщо гіпотеза знаходить своє підтвердження в педагогічній практиці, дослідник робить відповідні теоретичні узагальнення і висновки.

4. Фактори розвитку особистості. Особливості виховного процесу в сучасному соціумі.

Особистість – це своєрідна соціальна хар-ка людини, тобто ті носії її якості, що формуються під впливом спілкування та встановлення відносин з ін. людьми в сус-ві в цілому. Розвиток особистості – це взаємопов’язаний процес і результат кількісних та якісних змін, що відбув. у анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні її нервової системи і психіки, а також її пізнавальної та творчої діяльності, у збагаченні її світогляду, моральності, суспільно-політичних поглядів та переконань. Фактори розвитку особистості: 1) спадковість(некерований фактор); 2) середовище (соц., географ., організоване – це ті соц..інститути, на які покладено ф-ції вихователя); 3) виховання – це форма зовн. впливу на людину, повністю керований фактор, керує впливи спадковості та середовища; 4) розвиток; 5) навчання

Формування особистості – це надання певної форми завершеності процесу становлення людської особистості, досягнення нею рівня зрілості, стабільності, осн. джерелом виступає діяльність (спілкування, гра, навчання, праця).

5. РОЗВИТОК ІДЕЇ ПРИРОДОВІДПОВІДНОСТІ НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ В ІСТОРІЇ ПЕДАГО ГІКИ (Я. КОМЕНСЬКИЙ, Ж.-Ж. РУССО, Й. ПЕСТАЛОЦЦІ, А. ДІСТЕРВЕГ, В. СУХОМЛИНСЬКИЙ). ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ТА ОСОБИСТІСНО-ОРІЄНТОВАНИЙ ПІДХОДИ У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ.

Одним із принципів виховання є принцип природовідповідності, він спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей її анатомо-фізіологічного і психічного розвитку з погляду віку і статі. Виховання, за переконанням Коменського, має враховувати, закони природи, тобто бути природовідповідповідним. Цей принцип став методологічною засадою трактування ним процесу навчання і виховання та побудови шкільної системи. Він першим усвідомив особливі закони у вихованні і навчанні. Згодом до цього принципу з різних позицій зверталися інші педагоги, і сьогодні він використовується в педагогіці.

Виходячи з положення, що тільки власні сили людської природи є основою, яка формує людину, Йоганн-Генрі Песталоцці вважав метою виховування розвиток усіх природних сил, та здібностей дитини, причому цей розвиток має бути різнобічним та гармонійним. Педагог не повинен придушувати природного розвитку дитини. Головним принципом має бути його відповідність природі. Властиві від народження кожній дитині задатки треба розвивати, вправляючи у підсвідомості, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини.

Як і Й.-Г. Песталоцці, Фрідріх-Вільгельм-Адольф Дістервег вважав, що людська природа виявляє себе у задатках. Але, на відміні від свого попередника, гадав, що ці задатки є тільки можливостями для розвитку й освіти, тому завдання виховання полягає у спонуканні і спрямуванні самодіяльного їх розвитку. Він обстоював ідею загальнолюдського виховання, яка передбачає виховання єдності любові до людства і свого народу. На його думку, головна мета виховання – гармонійний розвиток можливих задатків людини. Їх можна досягти через самодіяльність. Правильне виховання має ґрунтуватися на принципах природо відповідності, культуровідповідності та самодіяльності. Спираючись на них, він створив дидактику розвивального навчання, збагативши цим ідеї Песталоцці.

У системі Василя Олександровича Сухомлинського велика роль приділяється природі як об'єкту пізнання, сфері активної діяльності. Разом з тим Сухомлинський дійшов висновку, що природа сама собою не виховує, а виховує тільки активна взаємодія людини з природою. Цей висновок став основним принципом в організації праці учнів Павлиської середньої школи.

Жан-Жак Руссо вважав, що формування людини має бути спорідненим з її природою. Під природою мислитель розуміє обдарування, схильності дані від народження, вважає, що успадковані можливості людини можуть розкритися безпосередньо у природному стані та діяльності. Руссо «лоно природи» розглядав як засіб ізоляції дітей від розбещеного суспільства.

Особистісно орієнтована технологія навчання. Її центром навчання є особистість дитини, її самобутність, самоцінність. У процесі його спочатку розкривається суб'єктивний досвід кожного, а потім узгоджується і змістом освіти. Метою особистісно орієнтованого навчання є процес психолого-педагогічної допомоги дитині в становленні її суб'єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні. Головним завданням особистісно орієнтованої технології є: розвиток індивідуальних особливостей пізнавальних здібностей кожної дитини, використання індивідуального досвіду дитини, допомога особистості у пізнанні себе, самовизначенні та самореалізації, формування в особистості культури життєдіяльності.