Білет 1. укр літ мова, її становл.та розвиток. Наукові (психологічні, лінгвістичні, психолінгвістичні) засади навчання укр мови в середніх навчальних закладах.
СУЛМ – це мова від епохи І. П. Котляр. І Шевч. І до наших днів. За генеалог.класифікацією мов світу укр.мова належ. до групи індоєвроп.мов і разом із рос та білорус. складає східнослов′ян мовну підгрупу. У сучас. лінгвістиці існ. 2 конц.зародження укр. мови як окр. слов’янської. Згідно з першою, укр. мова вин. після розпаду давньоруської, який припадає на 14ст. Друга полягає в тому,що безпосереднім джерелом розвитку укр. мови є праслов’янська, розпад якої розпоч.приблизно в 7ст. у становленні укр. мови виділ. три періоди: 1) протоукр.мова (від 7 до 9 ст.); 2,) староукр.мова (від 9 до кін.14ст.) 3.) середньоукр.мова (від14 до поч.19ст.).
Періодизація ІУЛМ
1.староукраїнська(давньоукраїнська) літ. мова ( 9-1пол. 14 ст.)
а) 900-1150рр.- запровадження церковнослов’янської мови з функціями мови церковно-науковихі літ-художніх жанрів. б)1180-1240рр.- остаточне виділення протиукраїнської, протобілоруської, обох проторосійських діалектів. в)1240-1350рр. - галицько- волинська доба
2. староукраїнська літературна мова( литовсько-польська доба) сер. 14- 17 ст.
3. укр..літ.мова початкового періоду, формування її на народній основі.
4. Нова УЛМ кін. 18- 40-і роки 19ст.
5. 40-ві роки 19- поч..20ст.
6.УЛМ за радянських часів.
7.доба нової державної української мови.
Літературна мова Київської Русі
Функціонували 2 основні типи літ-писемної мови:на старослов’янській основі (церковнослов’янська мова); на народній основі (давньоруська мова). У київській Русі(КР) існувало 2 форми усної мови: усне народне діалогічне мовлення та усно літературні койне. Койне- спільний діалект. Термін .”Київське койне” ввів академік Шахматов
Стара (давньоукраїнська) мова 2пол. 14 – 1пол. 16ст.
Розвивається 2 типи літ.мови:проста( літ.мова, в осові якої народна мова); Слов’яноукр.(на основі церковнослов.) Розвиток літературної мови к.16 – 17ст.
Поширенню друкарської традиції і освіти сприяє поява друкарства (“Апостол”, “Буквар”).
Найдавнішим словником вважають “Лексик Л.Зизанія..Найбільшою лексикографічною пам’яткою 16-17ст. є лат-церковносл. “Лексикон Латинський” Епіфанія Славинецького (27000 слів).
Українська літературна мова к.17 –18ст.
Укр..писемна мова зазнає сильного тиску з боку рос. Тенденція до рос.елементів виявилася у літописах та тв-ті Сковороди.
“Енеїда” та інші п’єси, написані на основі живого мовлення започаткували новий етап формування нової укр..мови. “Енеїда” показала невичерпні багатства укр..нар.словника.
у к.18-поч.19 ст. утверджується народно-розмовний варіант староукр.мови. (пов’яз з творчістю Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Боровиковського, Гребінки). З кінця18-поч.19 ст. розгорілася дискусія.(взяли участь: М.Максимович, Могильницький, Головацький, -Срезневський, Костомаров) 1863р. виходить Валуєвський циркуляр, у 1876р. Емський указ.
В кінці 19 ст. укр..мова заняла вагоме місце в публіцистиці, а також у науці, не було єдиної мови. Було 2 варіанти: зах. і сх.. Сх..укр.. письменники взяли за основу народну мову і фонет.принципи. В зах.Україні існував етимологічний правопис і ще довго продовжувала зберігати позиції староукр.мова.. Вона утверджувалася з “Русалкою Дністровою”.
Методика української мови ґрунт на наукових засадах. - особливих правилах взаємодії вчителя і учнів. Традиційно в методиці визнач такі наукові аспекти навч.: лінгвістичний – передбачає всебічне вивч. мови як системи: звучання і знач. слів, словосполуч., речень, граматич. і правопис оформл., а також розуміння сусп. ролі мови, її ф-цій в мовленні людини; психологічний – ураховує ті псих. чинники, які забезпеч.. якісне засвоєння мови і формув. мовленннєвих умінь і навичок, допомагає визнач.. нвйбільш ефективні прийоми і форми навч.; загальнодидактичні принципи – зумовлюють доцільний вибір методів і прийомів навч., забезпеч, належний рівень засвоєння змісту ШКУМ і формув. комунік. умінь і навичок. До них відносять: науковість, систематичність і послідовність, наступність і перспективність, звязок теорії з практикою. Наочність, доступність, свідомість та ін.
Білет2. Діалекти укр. мови. Регіональний компонент на уроках мови.
Діалектологія – наука про діалектну мову, про місцеві територіальні діалекти. Діалектна мова – мова,що х-ся відсутністю писаних для неї правил,мінливістю своєї будови в різних частинах етнічної території, переважно усною формою вияву і обмеженою сферою вжив-я. Говірка – найменша тер.одиниця , яка охоплює один чи кілька насел. пунктів. Незначна кількість діал. явищ. Говір (діалект) – група споріднених говірок. Наріччя – сукупність споріднених говорів. Групи наріч: поліське (говори: лівобережно-поліське, правобереж-поліське, волинсько-поліське). У них вжив. дифтонги(куонь,піеч), твердий Ц(купец, заєц), усічені форми: зелени;багата лексика:мавка,берегиня; ПІВДЕННО-ЗАХІДНІ (волин-подільське,галицько-бук.,карпат.) Фонетич.обниження вимови голосних (е переходить в а – жеба ), архаїчні форми слів (батькови(ові), головом(ою).
ПІВД.-СХІД. (середньонаддніпр., слобожанський, степовий). Їм властивий гіперизм,перебільшення, кужух, копуста; м’який р; ф переходить у хв. і навпаки: фіст, відсут. Чергувань: возю, носю, ходю.
М-А Учитель повинен знати особливості місцевого діалекту, щоб шляхом різноман вправ виробляти в учнів навики правильної вимови, «важких» для них звуків і звукосполучень.
На уроках української мови в середній школі дуже важливим є навчання основам діалектології. У курсі Лексики учні поверхово знайомляться з основами діалектології: визначення діалектів. Мета: 1) учні мають чітко відокремлювати слова літературної мови і регіональної, тобто слова, які можуть використовуватися в розмовному стилі мовлення певної території; 2) для завдань творчого рівня можна запропонувати такі: дібрати до діалектизмів одного діалекту літературні відповідники (знову ж таки для чіткого усвідомлення різниці літературної мови і регіональної(діалектної) (вуйко – дядько та ін.). Учитель має звертати увагу на те, що деякі форми слів у літературній мові і регіональній можуть відрізнятися (ходжу (літ.) – ходю (діалект.) та ін.) для уникнення помилок.
БІЛЕТ 3. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ФОНЕТИКИ І ФОНОЛОГІЇ СУЛМ. ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ ФОНЕТИКИ В ШКОЛІ.
Фонетика – наука про звуковий бік мови, що вивчає утвор.зв. мови, їх, зміни у мовному потоці, їх роль у функціонуванні мови. Фізичний аспект вивчення:сила, висота, довгота, тембр, резонанс. Фізіологів.: рівні мовного апарату: нижній(легені, бронхи , трахея,діафрагма), середній (гортань), верхній (порожнини глотки, рота, носа – резогаторм, язик). Артикуляція – сукупність порухів органів при вимові. Артикуляц.база – сукуп.навичок вимови зв. Органи: активні (рухомі), пасивні (зуби, верхня щелепа…). Фраза – відрізок мовлення , інтонац.змістова єдність. Такт – частина фрази, об’єднана одним наголосом. Склад – частина такту,один поштовх повітря. Наголос – звукове виділення складу у слові.Фонетична і фонологічна системи. Система — це така сукупність одиниць, у якій кожна одиниця визначається усією рештою одиниць. Звукова система, реально представлена в українському мовленні, становить фонетичну систему української мови. Функціонально значимі одиниці і їх відношення, не дані в безпосередньому спостереженні, становлять фонологічну систему української мови. Фонологічна система мови твориться певним набором фонем і їх відношеннями — сполучуваністю однієї з одною, їх протиставленням; вона має синтагматичну вісь і вісь парадигматичну. Парадигматична вісь залежить від вісі синтагматичної. Синтагматична вісь твориться лінійною послідовністю фонем; вона має свої закони, свої особливості, пов'язані з дистрибуцією одиниць звукової системи (з можливостями і обмеженнями цієї системи). Розподіл одиниць на синтагматичній осі системи визначає: 1) різницю між позиційною модифікацією звуків мовлення; 2) позиційними змінами звуків мовлення як алофонів фонем 3) чергуванням одиниць звукової системи. У шкільному підручнику такі чергування слід розглядати в розділі «Словотвір», а також у тих місцях, де розглядається словотвір слів певної частини мови
Аспекти фонетики. Звук мовлення і фонема. Матеріальними знаками, за допомогою яких здійснюється основна, комунікативна, функція мови, є звуки мовлення. У фонетиці звуки мовлення розглядаються з артикуляційно-акустичного і функціонального аспектів. Ці два аспекти у вивченні звукової сторони мови діляться на два розділи: фонетику і фонологію. Одиницею фонетики є звук. Одиницею фонології є фонема. Звуки, закономірно сполучувані в межах морфеми, слова чи словосполучення, утворюють синтагми різного типу.
Фонетичний аспект має на меті вивчення звуків як явищ артикуляційно-акустичних; досліджується, як і якими органами мовлення творяться звуки, як взаємодіють органи в процесі говоріння, фізичні характеристики звуків мовлення — висота, інтенсивність, довгота та ш, У цьому випадку використовуються методи природничих наук. Фонологічний аспект фонетики вивчає власне лінгвістичні сторони звуків, те, яку функцію виконують вони як знаки в процесі комунікації — у процесі творення і розрізнення слів. Фонетичний і фонологічний аспекти тісно пов’язані. Не можна встановити лінгвістичну функцію того чи іншого протиставлення звукових одиниць, наприклад протиставлення твердих і м’яких звуків дзвінких і глухих, не даючи артикуляційно-акустичної характеристики відповідних звуків. Фонологічний аспект спирається на фонетичний, користується його поняттями. Крім того, фонетична характеристика звуків служить одним із засобів виявлення функціональних характеристик звукових одиниць, тобто вона служить для опису фонологічної системию. Фонологія – вивч.соціальну функцію зв. – фонеми.Центром фонології є теорія фонеми – найкоротшої одиниці звукової сторони мови, що виконує смислорозрізнювальну функцію. Фонологія визначає принципи і методи встановлення складу фонем, вивчає їхні модифікації, зв’язки та опозиції, що існують між окремими фонемами та групами їх (тобто визначає фонологічну або фонетичну систему). Поняття фонеми. Слова і форми творяться і розрізняються зовні складом звукових одиниць. Розрізнення двох слів і форм може досягатися різними способами, а саме:
1) повністю складом даних у словах звукових одиниць: стіл, зима;
2) кількістю звукових одиниць: бити, збити;
3) послідовністю тих самих одиниць: кіт, тік;
4) тільки однією звуковою одиницею при тотожності усіх інших одиниць: д[і]м — д[и]м; л[і]с — л[и]с; [п]ив — л[и]в, [р]ив — [м]ив.
Якщо два слова за своїм звуковим вираженням тотожні в усіх, крім того, що в одній і тій же фонетичній позиції в одному слові виступає інша звукова одиниця, то, отже, різниця цих слів здійснюється цими звуковими одиницями. Звідси випливає, що звуковим одиницям належить функціональна роль: вони виступають засобом розрізнення слів. Отже, це — фонеми. Фонема — така одиниця звукової системи мови, яка самостійно, як окрема одиниця, може розрізняти слова і форми слів мови.
Фонема – мінімальна фонет. Одиниця мовної системи , які об’єднуючись у процесі мов-я в різноман.комбінації, утвор значущі одиниці мови – слова, морфеми і водночас служать засобом їх розпізнання й розрізнення. Ф.правлять за матеріал, з якого утвор морфеми і слова( конструктивна ф-ція), служать засобом розпізнавання, ототожнення мовних одиниць (ідентикаційна), викон. Розрізнювальну, або дистинктивну ф-цію. Інваріант фонеми –це такий вияв фонеми, що не залежить не від яких чинників, основний вияв. Позиційний в-т фонеми –це такий звуковий вияв фонеми,що залежить від її позиції у слові. Комбінаторний вт – це такий звуковий вияв фонеми, що залежить від звукового оточення. Факультативний в-т – відображає індивідуальні особливості вимови. Фонетич. Транскрипція – спосіб запису усного мов-ня (літери і діакретич.знаки) для точної передачі зв.з відтінками. Фонематич.транскрипція – спосіб запису , який забезпеч.графічну передачу кожної фонеми в її головному вияві без урахування неістотних у фонологіч.відношенні (недиференціальних) звукових відтінків. Викор.для вивч.фонемного складу морфем та слів.
М-А Завдання вивч-я у школі: встановити і вивчити фонет.засоби передачі думки укр. мовою, встановити систему зв.і дати найпростішу класифікацію(поділ на гол. та пригол, тведі\м′які, глухі/дзвінкі.), навчити розрізн.на слух ф у вимові, позначати на письмі, вивчити особл складоподілу,прир.та роль наголосу, пауз, норми літ.вимови.етапи вивч-я: пропедевтичний (початкові класи), систематичне вивч-я (5,6кл.), розгляд фонет.явищ, при вивч.будови сл., словотвору, граматики( 5-9кл., узагал і систематизація вивченого (10-12кл.). теорія узагальнюється в орфограф.правилах для покращення правопису. Розділи : «звуки та букви», « будова слова» - правопис ненагол в корені тощо. Принципи : перспективності,наступності. Індуктивний підхід проти зазубрювання. Методи : спостереження за мовними явищами, фонетико – графічний розбір, орфограми. Транскрипція розвиває орфоеп слух.Фонетика важлива практично: вона необхідна для побудови науково обґрунтованої методики навчання читанню і письму; оволодіння вимовою, функціональними звуковими одиницями; законами їх сполучуваності і чергування («поведінки» звукових одиниць у складі, слові, словосполученні) та ін. Це і обумовлює необхідність знань основ теоретичної фонетики і фонології української мови. Це допоможе учителю-словеснику ефективно і ціле-направлено організувати процес засвоєння норм української літературної мови. В результаті вивчення фонетики учні повинні оволодіти звуковою системою української мови, у них формується уявлення про нерозривний зв'язок смислової і звукової сторін мови, про взаємозв'язок фонетики з лексикою і граматикою та ін.
Фонологічний аспект фонетики в шкільному курсі української мови. Звуки мови та їх відношення в функціональній їхній значимості, тобто в тій ролі, яку вони відіграють у творенні й розрізненні слів і словоформ мови, становлять один із аспектів фонетики, який називають фонологічним. У фонологічному аспекті визначаються звукові одиниці як функціонально значимі, тобто фонеми. Якщо звуки мовлення — одиниці артикуляторно-фізіологічного аспекту, то фонеми — одиниці функціонального аспекту. Збігу в обсязі поняття і звук мовлення і фонема немає. Обидва аспекти мають: відношення до звукової одиниці, тому між звуком мовлення і фонемою є безпосередній зв'язок: фонема реально втілюється, тобто реалізується, у звуках мовлення, які є матеріальним вираженням її. У шкільному курсі української мови оперуємо словом звук, хоч під ним розуміється і звук як одиниця мовлення, і фонема як одиниця і мови. Тому в удосконаленій програмі з української мови 1 вже введено ні поняття, хоч чіткої межі у вживанні термінів для цих двох слів звук і фонема ще немає.
БІЛЕТ 4.ОГЛЯД СИСТЕМИ ФОНЕМ СУЧАСНОЇ УКР.ЛІТ МОВИ.МЕТОДИКА ФОНЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ НА УРОКАХ МОВИ.
Сукупність фонем будь-якої мови становить собою систему – це не сума, не набір розрізнених одиниць, а упорядкована сукупність, у якій виявляється певна структура.
Фонеми складають систему через те, що вони самі між собою протиставляються, характеризуються певними диференційними рисами: /з/ - /з’/ (твердий – м’який).
Специфіка фонем у фонологічній системі нашої мови полягає насамперед у тому, що кожна фонема – це найменша функціональна одиниця мови, яка служить для розрізнення звукових оболонок слів і їх форм. У фонологічній системі сучасної української літературної мови нараховується 38 фонем: 6 голосних і 32 приголосних.
З артикуляційної точки зору голосні фонеми певною кількістю особливостей відрізняються від приголосних:
Мовний канал при вимові голосних відкритий.
Напруження мовного апарата сильніше при вимові голосних, ніж при вимові приголосних.
Повітряний струмінь при виході слабкий (голосні), через те шум при проходженні через ротову порожнину мінімальний.
СУЛМ налічує 38 фонем ( 6 голосних і 32пригол.). за місцем твор-я: Губні : б, п, в, м, ф, передньояз. : д, т, дз, дж, ц, ч,з, ж, с, ш,р,л, середньояз: й, задньояз: ґ, к, х. за пасивним артикуляром передньояз. Поділ. На міжзубні (інтердентальні) д, т, з, с, дз, та ПІДНЕБІННІ:ж, ш, дж, ч.ЗА АКУСТИКОЮ: свистячі: з, с, дз; шиплячі: ж, ш, ч, дз, гортанний (ларингальний) Г. ЗА СПОСОБОМ ТВОР-Я: проривні:б, п, д, т, ґ, к, щілинні (фрикативні): в, з, ж, г, ф, с, ш, х.,зімкнено-прохідні:р, л, м,н. за акустич.ознакою: сонорні (л, р, н, й, в) та шумні( глухі/дзвінкі).ГОЛОСНІ: ПЕРЕДНЬОГО, СЕРЕД.ТА ЗАДНЬОГО РЯДІВ.,високого, середнього та низького піднесення, лабіал та нелаб.
-
Ряд піднесення
передній
середній
задній
високе
ͥ и
у
середнє
е
о
низьке
а
М-А Фонет розбір – вид тренувальних вправ, учні закріплюють та узагальнюють теор матеріал. Види : повний, частковий, усний, письмовий; класний, домашній. Порядок РОЗБОРУ:поділ сл. на склади, визнач наголос, запис звуковий склад у квадратних дужках. Гол.зв. : наголош/ненагол.,якими буквами познач., пригол: дзвін/глухі, тверді \ м’які,якими буквами познач, кількість зв.і букв.
Методика фонетичного аналізу на уроках української мови.
Фонетику справедливо вважають фундаментом шкільного курсу мови, тому що без усвідомлення не можна зрозуміти і законів писемної мови, не можна оволодіти основами правопису . Щоб сформувати в учнів цілісне уявлення про звуки і букви, особливості творення голосних і приголосних звуків, позначення їх на письмі і щоб правила не лякали своєю численністю, доцільним на етапі фонетичного аналізу та вивчення фонетики в цілому є ознайомлення з узагальню вальними схемами, таблицями. Практична робота учнів під час вивчення теми «Голосні звуки» мусить бути забезпечена добре продуманою схемою тренувальних вправ: визначення наголосу в словах, правильна літературна вимова з наголосом і не наголосом голосними звуками, фонетичний аналіз слів. У системі приголосних сучасної української літературної мови наявне протиставлення за твердістю – м’якістю, причому більшості твердих приголосних звуків відповідають м’які: /д/ - /д´/. Як переконує практика, кращому запам’ятовуванню теоретичних відомостей з фонетики сприяють різнотипні словесні ключі. Скажімо, у таблиці поділу приголосних за участю голосу і шуму подаються такі словесні ключі: «Ми Не ВаЛеРіЙ» (сонорні звуки), «ЧуК ПиШе Ці ФоКуСи ТиХо» (глухі).
БІЛЕТ 5.Х-КА МОРФОНОЛОГ.ЧЕРГУВАНЬ В УКР.МОВІ. ВИВЧ-Я В ШКОЛІ.
Морфонологія – розділ мов-ва, в якому дослідж.явища, що стоять на між фонологією та морфолог (чергув. пов’язані зі словотвор-м чи формотвор.).цей термі вперше знаходимо у працях Трубецького у 1929р. він вваж морфонологію одним із розділів граматики, який становить сполучну ланку між фонологією та морфологією морфонема – це комплексний образ двох чи кількох фонем, здатних згідно з умовами морфол стр-ри замінювати одна одну в межах тієї самої морфеми.( рука - ручка – у руці, дім – дому). Додаткова дистрибуція – це сукупність оточень, яке необх.для черг-ня.більшість чергувань гол. і пригол.фонем– морфонолог. До морфонолог.НЕ належать : черг-я в-тів фонем ( боку – бік : б - б′), о-е після шиплячих та й ( чотири – четвертий), о – и, е – и у звукоспол. Ро, ло, ре, ле, ри, ли ( кров – кривавий), у різних із синхр.погляду словах ( жити – гаїти, початок – кінець). Морфонологічне черг-ня– це системна заміна однієї фонеми іншою з метою словотворення чи формотворення: парадигматичні (формотворчі купити – куплю, везти – везу), дериваційні – проходять при словотворенні (голуб - голуб’ята, високий – височина). Морф ( аломорф) – в-ти однієї морфеми, які зустрічаються в різних грамат позиціях (смуга – смужка – у смузі
Морфонологічні чергування поділяються на:
Парадигматичні (відміню вальні) – чергування, які відбуваються при утворенні нових форм слова:
Купити – куплю
Водити – воджу
Дериваційні – відбуваються при утворенні нових слів.
Голуб – голуб’ята
Високий – височина
Фонеми і варіанти їх мають здатність чергуватися. Такі чергування закономірні, бо відбуваються у точно визначених умовах і обов’язково у тій самій морфемі. Наприклад: круча – круч´і (ч - ч´); весла – веисло (е – еи) – чергування звуків (варіантів фонем);
вол´а - в'іл'ниї (о – і); му´ха - мус'і (х -с') – чергування окремих фонем.
Отже, є два типи змін у звуковому складі морфем:
Чергування звуків (варіантів фонем)
Чергування окремих фонем.
Чергування звуків у морфемі – це чисто фонетичні чергування, вони зумовлені фонетичними нормами української мови. Так чергування твердих губних (б, п, в, м, ф), шиплячих (ж, ч, ш, дж), задньоязикових (г, к, х) з відповідними напівм’якими (б', п', в, м', ф',…) перед [і] вони не можуть бути цілком твердими.
Звучання фонем е та и зумовлене позицією їх у наголошеному чи в ненаголошеному складі:
Не´бо - неибесний
У чергуваннях к - ц', х - с', г - з' ( рука - руц´і, муха - мус´і, книга - книз´і) або о – і, е – і (воску - в´іск, осен´і - ос´ін´) вже маємо чергування не звуків, а фонем, бо фонема к ніколи не звучить як ц´, а фонема е ніколи не вимовляється як і.
Через те, що при чергуванні фонем відбуваються незалежні від фонетичних умов зміни у фонетичному складі морфем ці чергування мають морфологізований характер, бо служать одним із морфологічних засобів формотворення чи словотвору. Так, чергування г - з´ (берег – на берез´і) супроводить творення форми місцевого відмінка, а чергування е –і (плести - пл´іт) супроводить творення іменників від дієслівних основ.
У наслідок чергування різних фонем у тих самих морфемах утворюються видозміни морфем, що мають назву Морфів.
Морфи бувають кореневі (могти – міг, ріка – річка), афіксальні (полтавець – полтавця, радість – радості, одбити – відбити), флексійні (на великому – на великим).
У
країнська
мова відображає такі морфологічні
чергування, які відбувалися в різні
історичні періоди. Наприклад: чергування
голосних у дієслівних коренях (текти
– витікати) відображають індоєвропейські
чергування е-е´ ( і); чергування
г – ж – з, к – ч – ц, к – ш – с є
наслідком змін, що відбулися ще у
праслов’янський період; чергування
е//о (після шиплячих і, й) беруть
початок у давньоруській мові; чергування
о, е//і цілком належать українській
мові і становлять окрему риску її
національної. специфіки.
М-А При вивченні чергувань у школі доцільно об’єднати знання з фонетики і морфології. Таблиці «чергування гол зв.» у префіксі (одвідати – відвідати), у корені (нести – носити), у флексії ( на високому – на високім ), у суфіксі (думка – думок ).зазначати, що багато чергувань вин.давно, тому властиві й ін. .слов’янським мовам. Вправи : учні визначають,які зв.і в яких частинах слів чергуються, змінюють форми поданих слів або добирають спільнокореневі. Вивчення в школі чергувань голосних і приголосних звуків. Фонетичні спостереження створюють можливості для ознайомлення учнів з такими допоміжними граматичними засобами української мови, як звукові чергування в корені (нога – нозі), у суфіксі (зубок – зубка), у закінченні (на веселому – на веселім) На уроках можна використовувати укрупнені структури (блоки), де навчальна інформація пропонується частинами, що об’єднують кілька пов’язаних між собою мовних явищ у ціле. Можна створити зорові опори (узагальню вальні схеми, таблиці, моделі). Так, поглиблення знань з теми «Чергування о, е з і , як й інші чергування голосних починається аналізу наскрізної таблиці з фонетики – «Чергування голосних звуків». Після чого учні виконують вправи, де визначають: які звуки і в яких частинах слів чергуються, замінюють форми поданих слів або добирають спільнокореневі.
БІЛЕТ 6 РІЗНОВИДИ ЧЕРГУВАНЬ ФОНЕМ В УКР МОВІ. МЕТОДИКА ЗАСВОЄННЯ ЧЕРГУВАНЬ ГОЛОСНИХ І ПРИГОЛ. ЗВУКІВ НА УРОКАХ УКР МОВИ.
Зміни у фонемному складі морфеми , незалежні від фонетич умов, наз. черг-ям фонем.черг-я фонем поляг.у зміні однієї фонеми іншою або сполукою фонем нулем ( черг-я к -ц′, х -с′, г - з′ в іменникових морфемах разом із закінченнями служить засобом розрізнення форм давального – місцевого відмінків і ін.відмінкових форм (рука, руки…руці, пурга, пурги,..- пурзі.). найдавніші чергування: чергування фонем у дієслівних коренях: е – і :летіти –літати, пекти – випікати, е – (фонемний нуль) – и :беру – брати,терти – тру – витирати, умерти – умру – умирати), о – а ,:ломити – ламати, гонити – ганяти, помогти – помагати, е – о:нести –носити, везти – возити, і – а: сідати – садити, лізти – лазити, о,е – і – специфічно укр.черг-я.пов′яз.із стр-рою складу : і – в закр. складі, о,е – у відкритому. Чергуються лише етимологічні голосні. Зміна е в о після шиплячих та й : чотири –четвертий, шостий - шести , шестеро,вечори - увечері., чрг-ня и з о та е у ри, ли, ро, ло, ре, ле: охопл.невел кількість слів : бриніти – бренькіт, чорнобривий – брови, кривавий – кров. пов′яз із занепадом редукованих. ЧЕРГ-НЯ ПРИГОЛОСНИХ: к – ч, х – ш, г – ж в іменникових формах: вовк – вовче, пастух – пастуше, друг – друже , у дієслівних формах дійсного та наказ.сп.: вимокати – вимочити,пекти – печу, колихати – колишу; при словотворенні: вовк – вовчик, дорога – доріжка, ріка – річка.; к – ц′, х - с′, г -з′: у Д.Відм.та М.в.одн.ім.жін.роду: білка – білці, книга – книзі, мачуха мачусі; у М.в.одн.ім.чол.та серед.родів: вухо – у вусі, берег – на березі.; д – дж, д – ж, т –ч , з – ж, с – ш,ц, -ч: в особ формах дієсл.теп.і майб.часу: будити – буджу, хотіти – хочу, пустити – пущу., у НФД перед суфіксами –а-ти, ува-ти: зарядити – заряджати, втратити – втрачати, знизити – знижати, у пасивних дієприкм. Перед суф.-ен-: закрутити – закручений,запросити – запрошений. ЧЕРГ-НЯ ТВЕРДИХ ФОНЕМ З ПАРНИМИ М′ЯКИМИ: тверді сонорні з парними М′ЯКИМИ: застилати – застелю, полонити – полоню, орати – орю., тверді передньояз.шумні з парними м’якими: борода – бороді, висота – висоті, гроза – грозі, кукурудза – кукурудзі, коса – косі. ЧЕРГ-НЯ ОДНІЄЇ ФОНЕМИ ІЗ СПОЛУЧЕННЯМ ФОНЕМ: б – бл, п - пл′ , м - мл′: зробити – зроблю, любити –люблю.
М-А При вивч чергувань у школі доцільно об’єднати знання з фонетики і морфології. Таблиці «чергування гол зв.» у префіксі (одвідати – відвідати), у корені (нести – носити), у флексії ( на високому – на високім ), у суфіксі (думка – думок ).зазначати, що багато чергувань вин.давно, тому властиві й ін. .слов’янським мовам. Вправи: учні визначають,які зв.і в яких частинах слів чергуються, змінюють форми поданих слів або добирають спільнокореневі. Вивчення в школі чергувань голосних і приголосних звуків. Фонетичні спостереж створ можливості для ознайомлення учнів з такими допоміжними граматичними засобами української мови, як звукові чергування в корені (нога – нозі), у суфіксі (зубок – зубка), у закінченні (на веселому – на веселім) На уроках можна використовувати укрупнені структури (блоки), де навчальна інформація пропонується частинами, що об’єднують кілька пов’язаних між собою мовних явищ у ціле. Можна створити зорові опори (узагальню вальні схеми, таблиці, моделі). Так, поглиблення знань з теми «Чергування о, е з і , як й інші чергув голосних починається аналізу наскрізної таблиці з фонетики – «Чергування голосних звуків». Після чого учні виконують вправи, де визначають: які звуки і в яких частинах слів чергуються, замінюють форми поданих слів або добирають спільнокореневі.
БІЛЕТ 7.ОСНОВНІ РИСИ УКР ЛІТ ВИМОВИ. ОРФОЕПІЧНИЙ АНАЛІЗ. МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ОРФОЕПІЇ.
ОРФОЕПІЯ – розділ науки про мову, що займається вивченням, систематизацією і впорядкуванням правил єдиної літ мови, сукупність правил, які забезпечують єдність і нормативність усного літ мовлення.
Усі голосні під наголосом вимовл чітко,ненагош. Е та и часто у вимові взаємно зближуються: хвалимо, плачиш. Ненагол о укр. мові здебільшого вимовл чітко і виразно: вода, голова, лише в окр. словах у певній позиції (перед ненаголош у ненаголош о вимовл.як о з наближ до у: кожух, голубка, зозуля. Дзін.пригол перед глухими та в кінці слів вимовл.дзвінко казка, стежка, дід. Глухо вимовл з лише у прийм та префіксах у позиції перед глухим пригол: с хати, с порога., глухі пригол перед дзвін вимовл дзвінко:[ молодьба] , [вогзал] , усі пригол перед и та е вимовл твердо: тихо, сила,риба, губні, шиплячі, задньояз пригол вимовл твердо: голуб, кров, сім, напівпом’якш вимову вони мають перед [ і ]: білий, вільний, жінка, твердо вимовл р у кінці слова та складу: звір, писар, секретар. Ц у кінці слова вимовл м’яко: хлопець, палець, олівець. Дієслівні сполучення –шся, -жся, -ться вимовл відповідно як –сся, - зся, -цця: смієсся, сміється. Африкати дж, дз позначаються на письмі двома буквами, але вимовл як суцільний звук: джміль, дзвонити, у невел групі слів, переваж іншомовного походження, вимовл проривний дзвінкий задньоязиковий г подібно до російського ґ: ґава, ґудзик, ґанок, дзиґа. дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: губка, дід, ніж; глухі перед дзвінкими вимовляються дзвінко: [молод’ба], [вогзал];.усі приголосні перед голосним [и] та в більшості випадків перед [е] вимовляються твердо, наприклад: тихо, жити, тепла, герой, м’яке.;губні, шиплячі та задньоязикові приголосні вимовляються твердо: голуб, кров, хитати, вершити.;тверда вимова властива також приголосному [р] у кінці слова та в кінці складу: звір, серйозний, писар.;приг [ц] у кінці слів вимовляється м’яко: хлопець, кінець, палець.;внаслідок різних асимілятивних процесів окремі сполучення приголосних зазнають у вимові значних змін: дієслівні сполучення -шся, -жся, -ться вимовляються відповідно як -сся, -зся, -цця, напр.[смієсся, намазася];м’яко вимовляються приголосні [с’], [з’], [ц’] у суфіксах -ськ, -зьк, -цьк: селянський, паризький, козацький.;м’яко вимовляється приголосний [л’] у сполученні -лц-, що походить від сполучень -лк- і -льк-:спілка – [у спіл’ці];африкати [дж], [дз] позначаються на письмі двома буквами, але вимовляються як один суцільний моментальний звук: джміль, дзвонити; у невеликій групі слів, переважно іншомовних, вимовляється проривний дзвінкий задньоязичний [ґ] подібно до російського [г] або латинського[g], наприклад: ганок, ґава, гніт, ґудзик, ґедзь, гельготати, дзиґа.
М. –А.Літературна вимова слів та словосполучень дуже важлива для учнів. За допомогою тренувальних вправ слід виробляти навички правильного наголошування слів і сформувати правильну вимову звуків, а також безпомилкову передачу на письмі звуків [ґ], [дж], [дз], [ф]. Наприклад, дотримуючись літературної вимови, учні читають, а потім аналізують їх: вузький коридор, низьке дерево, близьке майбутнє, слизька дорожка; широкий степ, материнська любов, дикий голуб; новий зошит, березові дрова, молодий шофер.Правильно вимовляючи приголосний [ґ], учні читають слова аґрус, ґава, гавеня, прогавити, ганок, гелготати, ґудзик, дзиґа, а потім добирадть до кожного з них російський відповідник.Вимовляючи правильно приголосний [дж], діти читають подані слова: бджола, бджолиний, бджоляр, джем, джерело, джерельний, джерельце, джигіт, джмелиний, джміль, розпоряджатися, і визначають групи спільнокореневих слів. Таке ж саме завдання із [дз].
БІЛЕТ 8.РОЗВИТОК ГРАФІКИ Й ОРФОГРАФІЇ УКР МОВИ.МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ОРФРЕПІЇЇ В ШКОЛІ.
ГРАФІКА – сукупність мовних знаків, за допомогою яких звукова мова передається на письмі, розділ науки про мову, в якому вивчаються знаки мови, а також система співвідношень між буквами і звуками. Сукупність усіх букв, розміщених у певному сталому порядку .- АЛФАВІТ. ОРФОГРАФІЯ - це система правил написання слів. Складається з таких розділів: правила передачі буквами фонемного складу слів, правила написання слів разом, окр.,через дефіс, правила написання слів з великої букви, правила переносу частин слів,правила написання словотворчих афіксів та закінчень відмінюваних слів. Правописна система укр. письма складалася протягом ряду істор епох, починаючи від К.Русі. у староукр письменстві 14-18 ст. єдиної орфограф системи не було, у правопис традиції старослов’янських та давньорус пам’яток кириличного письма. Правопис укр. літ-писемної мови 14-18ст.був досить строкатим. Провідним у ньому залишався історико- етимологічний принцип. Проблема вироблення орфографіч норм і створення єдиного правопису набуло особливої гостроти у 19ст., коли формувалася літ мова нового типу, закладались основи СУЛМ. Але такої традиції не було, тому укр. письм першої половини ХІХст. Та видавці орієнтувалися на правописну традицію, що склалася писемно-літературній практиці 18ст. у 1818р.вийшла « граматика малороссийского наречия» О. Павловського, в якій автор уперше запропонував фонетичний принцип правопису. Він перший почав вживати букву і для передачі звука [і] незалежно від його походження. Проти фонетичного правопису виступав проф. М. Максимович. Він обстоював історико-етимологічний принцип. Прагнув узгодити традиційні, історичні написання і сучасну вимову. Напр.,він вваж,що укр. звук і треба позначати різними буквами в залежності від його походження: якщо звук і походить від звука о, то потрібно позначати його буквою о (конь, родъ), якщо від е, то й позначати відповідно буквою е ( семъ, камень),але літери ці потрібно читати як і. цей правопис був складний, важкий для засвоєння та незручний у користуванні. Етимологіч правопис Максимовича не знайшов прихильників з боку громадськості у Східній У-ні,проте був пошир на Зах. У-ні, хоча в Галичині робилися спроби фонетизації правопису. У 1837 р. вийшов альманах « Русалка Дністровая», укладена Шашкевичем, Вагілевичем та Головацьким і надрукований «гражданським шрифтом» шрифтом за фонет правописом. Але альманах зустріли вороже. Т.ч. на тер. Західно укр. земель тривалий час залиш панівним історико-етимолог правопис. У д.пол.ХІХст.активізується процес уклад-ня правопису ( «Граматика» Куліша, журнал « Основа», словники тощо) поступово узвичаюється напис-я букв і, и, є з сучасним звуковим знач-м, запроваджується літера ї для познач звукоспол-я [йі], усталюється вжив-я апострофа та м’якого знака, упорядковується правопис дієслівних форм з часткою –ся. З 80-х рр. у Зах У-ні пошир правопис Є Желехівського, в якому провідне місце було відведено фонетич принципу. В осн своїх моментах цей правопис спирався на фонетич і морфолог систему загальнонародної укр літ мови, але в ньому було відбито чимало особливостей зах-укр діалекту, тому він не пошир на тер. Східн. У –ни. З 1895р. «желехівка» звпровадж у Галичині до офіційного вжитку. Єдиного правопису не було, тому 1926р.було створ держ комісію для упоряд-я укр правопису, проект цього правопису виданий 1928р. Проте він мав серйозні хиби, не задовольняв вимог часу тому його було перероблено, внесено ряд змін і виправлень і видано в 1933 в новій редакції, але він також не ліквідовував усіх недоліків попереднього вид-ня. Новий «Український правопис» був виданий 1946р – це найповніше вид-я. Друге вид-ня із змінами і доповненнями – 1960р.найдавнішою формою письма, якою користувалися приблизно до кін.14ст.був устав. Це письмо х-ся великими і прямими літерами, які писалися однаково в усьому тексті. Кожна буква стояла окремо і не сполучалась з ін. З 14ст , у зв’язку із застосув-ям письма в побуті, повільний устав почав змінюватись формами швидкого і простого письма – півуставом. У цьому письмі букви менші, заокруглені, вживається більше скорочень. У 1708р. ПетроІ провів реформу письма, внаслідок якої старе письмо замінилось гражданкою. Це письмо стає прийнятим і в У-ні. Але з розвитком НУЛМ (з 1798р.)вин потреба у виробленні графіки,яка б була пристосована до укр вимови. Найпомітнішою на поч. ХІХст.була правоп система Павловського. Правопис «Основи» - «кулішівка».
М-А Особливості засвоєння фонетики і графіки укр мови полягають у поетапному формуванні орфоепічних та орфограф умінь і навичок у зв’язку з вивченням фонетики, морфеміки, словотвору і морфології. Усі однотипні правописні факти укр мови узагальнені і подаються у вигляді орфограф правил, що звільняють учнів від необхідності запам’ятовувати написання кожного слова і забезпечують уміння писати правильно групу слів, об’єднаних на основі фонетич чи грамат спільності. Свідоме оволодіння орфограф правилами неможливе без належних фонетич чи грамат знань. Саме тому в підручниках прийнято такий порядок розташування орфографічних правил: спочатку подано теор матеріал, а потім відповідне правило правопису. Під час опрацювання орфографічних правил важливо домогтися, щоб учні не зазубрювали, а усвідомлювали їх зміст. Цьому сприяє індуктивний підхід до пояснення матеріалу (від спостережень над мовленнєвими явищами до висновку - узагальнення). Вивч-я розділу фонетика, графіка, орфографія поч. у 5 класі. Учні опановують такі пон.як алфавіт, роль апострофа, поділ слів на склади, наголос, інтонація. Значення: засвоєння норм усного і писемного мов-я, розвиток мовного слуху, створення умов для розуміння правил граматики, вдосконалення дикції і вмінь володіти голосом, формув-я навичок виразного чит-я. Завдання: засвоєння учнями вмінь і навичок, передбачених програмою: вільно користуватися алфавітом,ділити слова на склади. Принципи навчання: доступність, науковість,наочність, наступність,перспективність. Методи навч-я: слово вчителя, бесіда, спостереження над мовою, метод вправ, робота з підручником. Прийоми навч-я: редагування текстів,написання диктантів, фонет розбір,списування із фонетичним завданням.
БІЛЕТ 9. СЛОВО В ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІЙ СИСТЕМІ УКР МОВИ. СЛОВНИКОВА РОБОТА НА УРОКАХ УКР МОВИ.
Лексикологія – розділ науки про мову, в якому вивчається лексика. Лексика – словниковий склад мови, сукупність уживаних у мові слів. Лексикологія визначає місце кожного слова в лексичній системі, співвідношення його з ін.словами, досліджує слова в їх індивідуальному значенні. Лексикологія як наука про сучас лексику наз описовою. До завдань описової лексики укр мови входить вивч-я лексичних значень слів і їх типів ( однознач-ть, багатознач., пряме і переносне , конкретне і абстрактне знач.,омоніми і пароніми, синоніми і антоніми)стилістичної диференціації лексичного складу СУЛМ та ін. шарів лексики і шляхи формув-я і розвитку лексики, вивч-я її активних і пасивних шарів на су час етапі формування мови. Слово –основна функціонально-структурна одиниця мови. Слова х-ся самостійністю та постійною відтворюваністю у мовленні. Слово дає найменування предметам і явищам об’єктивної дійсності. Його матеріальну оболонку становить комплекс звуків або один звук. Визначальною ф-цією слова є номінативність. Слово – осн функціонально-структурна одиниця мови,що становить звук або комплекс звуків і, характеризуючись самост-тю, є будівельним матер для речень. Знач слова – це зв’язок, що історично склався у певному сусп-ві, між значенням слова і тим відображенням предмета або явища, яке закріпилося у свідомості людини. Важливою особливістю слова є те, що воно не називає заново кожен окр. предмет, а узагальнює. Узагальнююча прир.слова полягає в тому, що в ньому відбивається не увесь предмет з усіма його властивостями, а лише певна його ознака. Знач, яке відображає співвідношення звукового комплексу до денотата, наз.лексичним. слова, які співвідносяться з денотатом чи класом їх через поняття, належить до повнозначних. Цим словам властиве лексичне і грамат значення. Грамат знач визначає віднесеність до певної частини мови і можливості й особливості слова поєднуватися з ін. словами. Лексичним знач слова наз індивід, основним, а грамат – загальним, супровідним. Переважна кіль-ть слів укр мови – багатознач. Слова, якими познач кілька понять, наз.багатозначними, або полісемантичними. Багатозначність вин у зв’язку з перенесенням назви з одного предмета на ін. на основі якоїсь схожої ознаки чи подібної ф-ції. Омоніми – слова однакові за звуковим складом, але різні за значенням ( коса, ключ), омоформи вин внаслідок звукового збігу форм однієї або різних частин мови ( ніс-іменник, ніс – дієсл.мин часу, віз – ім., віз – дієсл.), омофони – слова, що однаково вимовляються, але по-різному пишуться і різняться морфологічним складом ( ти зійшла йому як сонце, кригу серця розтопила, а сама гадала – сон це).(В. Лагода.).омографами наз різні за значенням і за вимовою слова, що збігаються в написанні: По-моєму, навіть роботи заіржавіють без роботи.( П. Ребро.). Синоніми – близькі або тотожні за своїм значенням слова, що познач одне поняття, але відрізн.одне від одного відтінками значення чи стиліст забар-ям, чи обома цими озн.( порох - пил, швидко - хутко). Антоніми – слова, знач яких вважаються попарно протиставленими, протилежними (правда - кривда, багатий – бідний). Пароніми – слова, близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значенням (освітлений – освічений, економія – економіка). У школі: 5клас( 9 год.) вивч-я лексики поч. з пон «лексичне знач слова», потім послідовно учні знайомляться з пон, що х-ть семантику слова ( однознач та багатознач слова, пряме і переносне знач); з основними лексико-семантич розрядами слів ( омоніми, синоніми, ант.), у 6 кл.(7 год.) – з функціонально-стилістич розмежуванням словникового складу мови ( загальновживана лексика, діалектизми, професіоналізми), з історич змінами, наявними в мові ( власне укр слова, запозичені, неологізми, застарілі). Ознайомлення учнів з полісемією має велике практич знач у справі збагачення їхнього активного словника оск.словник учнів збагачується шляхом засвоєння нових слів, так і шляхом пізнання нових значень уже відомих багатознач слів. Принципи: позамовний (зіставлення слів з тими реаліями, що вони позначають);лексико-граматич.(зіставлення лексичні і грамат значень), семантичний ( зістав-я синонімів, ант, омонімів з ін. словами); діахронічний (з’ясування етимології слова у зв’язку з історією народу). Вправи:пояснення значень слів, семантичне групування, аналіз лексичних засобів тексту, склад-я словоспол., речень, тексту.
БІЛЕТ 10. ХАРАКТЕРИСТИКА ЛЕКСИЧНОГО СКЛАДУ СУМ,: ЛЕКСИКА З ПОГЛЯДУ ПОХОДЖЕННЯ, СФЕРИ ВЖИВ-Я, СТИЛІСТИЧ ЗАБАРВЛЕННЯ. ЛЕКСИЧНИЙ АНАЛІЗ. ЗАСТОСУВ-Я СЛОВНИКОВИХ ВПРАВ НА УРОКАХ ГРАМАТИКИ.
За походж лексика СУЛМ неоднорідна. Окр слова вин в різні епохи і з різних джерел. Спільнослов’янська лексика. – найдавн шар, успадков через давньоруську з мови праслов’янської, що існувала до 5 – 6 ст. до спільнослов’янського фонду належ: назви родинних стосунків: мати, син, дочка, баба; назви трудових процесів: орати, сіяти, молотити; назви тварин: вовк, коза, бик, свиня; назви частин тіла: ніс, зуб, око; назви абстрактних понять: воля, слава, честь, радість. Ці слова – найуживаніші. Східнослов’янська лексика – успадкована разом із спільнослов’янською з давньорус. До цієї групи належ слова, що вин лише в діалектах східнослов’ян давньорус мови в епоху її окремішнього існ-ня і поширені переваж в сучас східнослов’я мовах: білка, кішка, селезень, осока, ожина, повар, селянин. Власне українська лексика. Належ слова, які вин на укр мовному ґрунті ( приблизно з 14 ст.): багаття, бавитись, паляниця, промова, лелека. Старослов’янізми – слова, засвоєні із спорідненої старослов’янської мови, яка в з Іхст. Виконувала роль єдиної міжнародної літ мови слов’янства. У СУЛМ старослов’янізми розпізнаються за лексико-семантичними, фонетичними і морфологічними ознаками: уста, супостат, глаголити, істина. Лексичні запозиченняспівробітництво, підприємство, вогнегасник, діалектика, геологія, математика, діалог, демократія тощо. Загальновживана лексика – найважливіша частина словника укр мови: пальто, туфлі, вітер, трава. Науково-термінологічна – загальнонаукова, термінологічна: кібернетика, біохімія, морфологія, відмінок. Виробничо-професійна: сівба, волочіння, культивація. Адміністративно-ділова:договір, акт, розпизка. Експресивно-емоційна лексика: радість, мрія, надія,сизокрилий, ясний місяць. Активна і пасивна лексика. Застарялі слова і неологізми. Застарілі: історизми, архаїзми. Архаїзми –застарілі слова, що вийшли аба виходять з ужитку. Вони є назвами тих предметів, які існують і в наш час, але мають ін найменування: говорити – ректи, перекладач – толмач. Історизми – слова, що вийшли з ужитку разом з тими предметами, які вони позначали: війт, тіун, кошовий, піонер. Неологізми – слова або словосполучення, які виникають у мові для ппозначення нових предметів, явищ, але ще не стали загальновживаними. З експресивного погляду: стилістично нейтральна і забарвлена.
М-А Лексич вправи займають важливе місце в системі роботи над словом. Ці вправи сприяють засвоєнню визначених програмою відомостей і понять з лексики, виробленню лексичних умінь і навичок, забезпечують здійснення органічного зв’язку лексики з іншими розділами шкільного курсу мови і проведення систематичної роботи з лексики. Збагачують словниковий запас учнів, виховують увагу до слова, його значення і вживання. , розвивають логічне мис-ня. За метою викон-я вправи оділ на: лексикр-фразеологічні і словникові. Лексико-фраз впр викор для закріплення знань та формування умінь і навичок учнів з лексики та фразеології. Словникові проводяться під час сприймання породження мовлення. Їхня мета – розвиток мов-я учнів. Зразок вправ: тлумачення значення слів, групування слів за певними ознаками, аналіз слів у тексті, конструювання словосполучень, речень. Групи вправ з погляду дидактики: лексичні (з’ясув-я скмантики слова, його осн ознак), лексико-грамат (засвоєння знань з граматики, збагачення словника, розвиток мов-я): вмизначити лексич знач слів, визначте, до якої ч.м належать слова. Поясніть їх лексич знач-я.
БІЛЕТ 11. ОСНОВНІ ПОН УКР ФРАЗЕОЛОГІЇ. СВОЄРІЗНІСТЬ ЗАСВОЄННЯ ФРАЗЕОЛ В ЗАГАЛЬНООСВ ШКОЛІ.
Розділ науки про мову, що вивч фразеол звороти, наз фразеологією. У су час мов-ві за семантич ознаками виділ три осн типи фразел одиниць: фразеол зрощ, єдності,фр сполучення. До фразеол зрощень належ такі стійкі словоспол, знач яких не можна вмотивувати значенням окр. слів, що утвор словоспол-я: бити байдики, замилювати очі, ловити ґав. Фразеологічні єдності теж цілісні за змістом, вони мають єдине неподільне знач, але це знач-я можна до певної міри вмотивувати значенням окремих слів, як в утворюють сполучення з образним узагальненим значенням: тримати язика за зубами, молоти язиком, гнути спину. До складу фразеологічних сполучень входять слова, що не втратили самост-ті, проте мають обмежені зв’язки з ін. словами. Вони виявляють своє значення лише з певним, замкненим колом слів: с міх розбирає, зло бере, порушити питання. Типи фразеологізмів: дієслівні фразеологічні звороти (дієслово + ім. або прислівник) кривити душею, топтати ряст, піти вихилясом; субстантивні фразеологічні звороти, в яких стрижневим словом є іменинник: добрі наміри, замкнене коло, справа честі; фразеологізми з одним повнозначним словом та одним чи двома службовими словами: на зло, для годиться, як на долоні.
М-А Розділ « фразеологія» за програмою для 12-річної школи передбачено для вивчення в 5 класі. Це пояснюється тим, що фразеологія, як і лексика, побудована на системності. Обґрунтування введення розділу « Фразеологія» у навчальну програму 5 класу підтверджується ще й тим, що мета, зміст,методи та засоби формування в учнів лексикологіч і фразеол умінь і навичок підпорядковано спільній меті – удосконаленню комунікат умінь і навичок у процесі активної мовленнєвої діяльності. Принципи: науковості,систематичності та послідовності, наступності та перспективності, зв’язку теорії з практикою, наочності, свідомості, доступності. Методи: вправ, спостережень та аналізу мовних явищ, метод зв’язного викладу матеріалу. Прийоми: різні види розбору ( усного, письмового, повного, часткового, заміна, поширення, перестановка мовних одиниць; моделювання частини речення, конструювання словосполучень, речень певного типу, робота над текстом.
БІЛЕТ12. УКРАЇНСЬКА ЛЕКСИКОГРАФІЯ. РОБОТА ЗІ СЛОВНИКАМИ ЯК ЗАСІБ УДОСКОНАЛЕННЯ МОВ-НЯ ШКОЛЯРІВ.
Лексикографія – розділ науки про мову, який займається теорією та практикою укладання словників. Сучасна лексикографія ставить своїм завданням число створ-я різних словників для всебічної х-ки наявних у мові слів – з урахуванням усіх взаємопов’язаних лексико-семантичних і словотвірних відношень ( багатозначності й омонімії, варіантності й синонімії, типів основних і переносних значень тощо.), а також граматичних ознак і стилістичних властивостей слова. У словнику кожне слово становить окрему словникову статтю, в якій, як правило, подаються всі його значення непохідні акцентологічні, граматичні та стилістичні х-ки, а також ряд цитат-ілюстрацій з різних джерел. Стр-ра словника залежить від типу словника. Словникова стаття має таку стр-ру: вокабула (заголовне слово), ремарки (х-ка одиниць за функціонал, стильовими озн.), дефініція( визнач-я поняття), екземпліфікація ( приклади). Словники є двох типів : енциклопедичні та філологічні. Енциклопед. – стисле пояснення і х-ка понять і термінів, узагальнення найважл відомостей з різних галузей су час науки. Філологічні словники пояснюють слова та їхнє значення. Вони поділ на словники багатомовні (українсько-російський) і одномовні, в яких слова пояснюються за допомогою слів цієї самої мови. Філолог словники бувають різних типів: тлумачні, перекладні, термінологічні, історичні ( охоплюють слова певного періоду в історії мови), етимологічні, діалектні, орфографічні, синонімічні, фразеологічні, словники наголосів тощо. Першою друкованою працею з укр лексикографії слід вваж «Лексис…» Л. Зизанія.(1596р.), у 1627р.- «Лексикон» Памви Беринди (6982 сл.) . у 1971р почалося, а в 1980р заверш друк-ня першого в історії укр лексикографії 11-томного тлумачного словника укр мови, який охоплює понад 134 тис слів. « Історичний словник укр мови» є. Тимченка. (1930 – 1932), Деркач П.М. Короткий словник синонімів укр мови ( 1960), Погрібний М.І. Словник наголосів (1964), у 1983 – 1985 – багатотомний Етимологічний словник укр мови. У ШКОЛІ: пояснення значень нових слів, вияв спільного і відмінного у значенні слова, з’ясування відношень між словами, збагачення словникового складу мови, удосконалення нормативності мов-ня.
БІЛЕТ 13.ОСНОВНІ ПОН МОРФЕМІКИ УКР МОВИ. МОРФЕМНИЙ АНАЛІЗ. МЕТОДИКА ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ БУДОВИ СЛОВА.
Морфеміка – вчення про значущі частини слів у їх відношенні одна до одної і до слова в цілому. Морфема – мінімальна значуща частина слова. Морфеми розрізняються за кількома ознаками – за знач-м, за ф-цією,за місцем у складі слова. Типи морфем: кореневі та афіксальні. Морф – конкретний вияв морфеми, найменша значуща частина,що виділяється у складі певної словоформи. Корінь – незмінна частина, основний елемент слова, який мотивує його реальне, предметно - логічне значення. Коренева морфема містить у собі основне семантичне ядро лексичного значення слова, а також спільнокореневих слів( чистий – чистота – чистити – зачистка – начисто, корінь чист.). Префікс – частина похідної основи, яка стоїть перед коренем, суфікс – частина похідної основи, яка стоїть після кореня. Основа – частина змінюваного слова, що виражає його лексичне значення. Непохідна – не виділяються словотвірні афікси. Похідна - зв’язки з ін словами з тим же коренем. Вільна – вільний вияв свого морфемного складу ( крик, перекрикувати, покрикувати). зв’язана – коренева морфема виявляє себе тільки у складі похідних слів (роззути, взути). Морфемний аналіз –поділ слова на морфеми безвідносно до того, в який спосіб і за допомогою яких словотворчих засобів виникло аналізоване слово. Схема морфемного розбору: 1. слово, яке аналізується. 2. слово поділити на морфеми (корінь, суф…). 3. виділити основу, змінюючи форму слова, закінчення, і вказати. похідна , непохідна основа чи чиста основа. 4) корінь слова: а) назвати спільнокореневі слова; б)в-ти (аломорфи) кореня в споріднених словах. 5. афікси (префікси, суфікси): а) словотворчий чи формотворчий; продуктивний чи непродуктивний. 6. чергування голосних і пригол у морфемах. У шкільній практиці « Будова слова» вивчається в 5 класі. Завдання: сформувати в учнів стійке вміння розрізняти форми слова і спільнокореневі слова; навчити учнів робити морфемний аналіз слова; виробити навички користування морфемними словниками; активізувати морфемний канал сприйняття слів учнями; осмислити способи та засоби творення слів. Принципи вивчення: диференціювання понять «словозміна» та «словотворення»; поглиблення знань про лексичне й грамат значення під час вивч-я будови слова; використання знань про будову слова для вдосконалення орфограф навичок. Принципи навчання: урахування стр-ри, семантики і значення значущих частин слова, установлення зв’язку з фонетикою, лексикологією та граматикою й орфографією, здійснення зв’язку з розвитком зв’язного мов-ня. Морфемні вправи розвивають в учнів уміння визначати стр-ру слова: визначте графічно частини слова, доберіть слова з певною стр-рою, згрупуйте слова за наявністю в них різних префіксів ( суф, закінчень), розберіть слово за будовою, визначте, у якому зі слів префікс (суф.тощо) не виділ. Завдання вивч-я :засвоєння системи понять: закінчення, основа слова, корінь, суф, навчання учнів членувати слова за морфемним складом, осмислювати який смисловий відтінок вносить у його зміст суфікс, префікс. Засоби навч-я: схеми, таблиці, опорні конспекти.
БІЛЕТ 14. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ СЛОВОТВОРУ СУМ. МЕТОДИКА СЛОВОТВІРНОГО АНАЛІЗУ В ШКОЛІ.
Словотвір – постійний активний процес створення за допомогою обмеженої кількості різних мовних одиниць (морфем,слів, словосполучень) практично необмеженої кількості похідних слів, нових вторинних найменувань, в яких ці одиниці сполучаються за певними словотворчими законами. Або лінгвістична дисципліна, яка вивчає словотворчі засоби мови, способи творення слів і закономірності сучасного словотворення. Предметом словотвору є слово. У словотворі досліджується будова слова, його склад,способи творення слів як одиниць словотвірної системи та їх словотвірні значення. Осн одиницею словотвірної системи є словотвірний тип – схема побудови слів певної частини мови, абстрагована від конкретних лексич одиниць, що х-ся: а) спільністю частин мови твірних слів, б) формантом, Словотвірне значення – загальне значення, яке відрізняє всі похідні слова даного типу від твірних. Словотворчий формант – найменший у формальному і семант відношенні словотвірний засіб, серед тих засобів, якими похідне слово відрізн від твірного ( школяр – школа - -ар-). Словотвірна система – сукупність словотвірних типів у їх взаємозв’язках і взаємодії. вел знач у словотвірній стр-рі має основа, яка може бути похідною та непохідною. Основа – частина слова, що виражає його лексич значення. Непохідна основа – членується на морфеми, не мотивується іншою основою. Значення непохідної основи виявл зіставленням її з предметами та явищами дійсності.(понеділок, небо, понеділок). Похідна основа – членується на морфеми, значенням і формою співвідносяться зі спорідненими словами. У складі похідної основи має бути коренева морфема та хоча б один словотворчий афікс( керівник, вихователь). І похідна, і непох основи стають твірними в процесі словотворення. Твірна основа – спільна основа твірного та похідного слів. В СУМ розрізняються такі способи словотворення: морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний. Морфологічний основний. Він включає: суфіксацію – твор-я нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Найбільш продуктивний для творення ім., прикм., дієслів.: школяр, дугастий, голосувати. Безафіксний – творення похідних слів за допомогою нульової морфеми. Цим способом утвор ім. від прикм та дієслів: розповідати - розповідь, наказувати – наказ, блакить, синь, лють. Префіксальний – спосіб твор-я здійснюється додаванням префікса до твірної основи: переддень, прадід, підгрупа. Суф-преф спосіб полягає в тому, що до твірної основи одночасно додається суф і преф.: безмірний, достроковий, надбрівний. Складання – спосіб морфолог словотвор-я, коли всі слова утвор складанням двох і більше основ повнознач слів: водолаз, землемір, паровоз. Абревіація – складноскорочені слова 1) часткова а) поскладова: колгосп, цехком, начдив, б) частковопоскладові: Держбанк, профтехшкола, санмінімум, 2) ініціальні абревіатури, а) ініціально-літерні: ВЛКСМ, ЛНУ, б) ініціально-звукові: загз, вуз, дзот, в) літерно-звукові: ДТ-54, СК-3., 3) комбіновані абревіатури, які утвор поєд-м частини слова з ініціальною абревіатурою: райвно, облзу. Морфолог-синтаксич –виникнення нових слів шляхом переходу окр. форм чи цілого слова з однієї частини мови в ін.: перехід дієприкм і прикм в імен. (субстантивація) :минуле, майбутнє, керуючий, будівничий, присл. бігом, далі, вгорі утвор з імен. (адвербіалізація). Лексико-синтаксич спосіб твор-я поляг в тому, в об’єднанні синтаксично оформлених сполучень слів у цілісно оформлені лексичні одиниці: нижчепідписаний, потойбічний. Лексико-семантич спосіб словотвор-я поляг в тому, що вже існуючі в мові слова набувають нових значень, переосмислюються, ніби розпадаються на слова-омоніми, які співіснують у мові як слова з різними значеннями: Навколо землі обертається її супутник – Місяць. Зустрічний вітер рвав фрази, і мені часом доводилося перепитувати, що сказав мій супутник. У школі: знання будови слова має велике значення як для опанування курсу граматики, так і в роботі з орфографії. Словотвір вивчається в 6кл разом із вивченням орфографії.. засвоєння відомостей про будову слова пов’яз з поняттями: основа і закінчення, корінь, префікс, суфікс. Специфічні принципи вивч-я: диференціювання понять словотворення і словозміна, встановлення зв’язків між словотвор-м і фонетикою, зістав-я словотвірного розбору з морфемним, викор знань про будову слова і словотворення для вдосконалення орфограф навичок. Словотвірний розбір тісно пов’яз з морфемним, адже обидва ці аналізи передбачають виділення складових частин слова і х-ку. Від правильного усвідом-я морфемного і словотвірного аналізів нерідко залежить свідоме засвоєння правопису слів. Послідовність розбору: 1.до якої частини мови належ аналізоване слово, з’ясув лексич знач. 2. порівняти склад слова з однокореневими чи найбільш спорідненими словами і виявити твірну основу і ту частину слова, з допомогою якого воно утворено. 3. визначити від чого утворена основа..система тренувальних вправ: визначте від якого слова й за допомогою яких засобів утвор слово, визначте спосіб творення слів, доберіть спільнокореневі слова до запропонованого слова, склабіть ланцюжок спільнокореневих слів (у порядку їх твор-я)
Білет 15. основні поняття граматики. Особливості їх вивч-я у школі.
ГРАМАТИКА – лінгвістична дисципліна яка вивчає слово як релятивну одиницю, тобто слово із системою його словоформ. Граматика веде свій початок від давньогрецького Grammatik techne, що перекладається як мис-во писати і читати літери. Зараз під граматикою розуміють наукову дисципліну, що вивчає сл. у їх зв’язках з ін. словами, тобто їхні релятивні знач. Граматика – це також сама система мовних фактів з релятивним значенням, тобто предмет науки. Отже, наука та її предмет наз-ся одним словом – грамат. Грамат поділ на морфологію та синтаксис. Основними пон гр-ки є грамат знач-я, грамат форма та гр категорія. Гармат знач-я – додаткове абстрагуюче значення, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його основний лексич зміст. Грамат знач. Завжди має певний засіб вираж-я: флексія земля – землі – землею; наголос: рУки – рукИ; черг-ня голосних і пригол: умирати – умерти (докон/недокон вид); службові слова, що уточнюють знач-я флексії тощо. Граматична форма. –граматичне значення із засобом вираження. Система форм слова, розташованих у певній послідовності становить парадигму. Окр. одиниця цієї парадигми – словоформа. Грамат форма – засоби вираж-я грамат значень. Грамат категорія – загальне грамат поняття, яке ґрунтується на встановленні корелятивної взаємозалежності між двома або більше грамат значеннями, що виражаються певною системою співвідноснихграмат форм. Категорія відмінка – родове поняття, якому підпорядкована вся система відмінків як видових понять. Категорія роду являє собою грамат знач, яке об’єднує низку протиставлень однорідних грамат значень і грамат форм вираження цих значень.
М-А.Граматика посідає центральне місце у шкільному курсі рідної мови, а матеріал мовної змістової лінії програми спрямов на засвоєння ф-цій грамат одиниць як важливої передумови формування практичних умінь і навичок у різних видах мовленнєвої діяльності. Надалі граматика представлена в змісті програм для 6 -7 кл у розділі «морфологія. Орфографія», для7-9 ( «Рідна мова» ) – у розділі «Синтаксис і пунктуація». Мовна змістова лінія чинних програм відводить граматиці 78,8% ( «Рідна мова» ) і 80,4% ( « Укр. мова» ) навч часу в середніх класах, а також передбачає поглиблення й систематизацію грамат відомостей у старшій школі. Пізнавальне знач гр-ки полягає в тому, що вона подає систему знань про мову, її стр-ру й закономірності функціонування; сприяє розумовому розвитку учнів, формуванню в них мовної картини світу. Практичне знач-я зумовлене тим, що вона є основою для засвоєння орфографії, пунктуації,к-ри мов-ня; від граматич підготовки учнів залежить рівень формування мовленнєво-розумових, орфографіч, пунктуаційних умінь і навичок. Методи навч: слово вчителя, бесіда, робота з підручником, спостереж-я й аналіз мовних явищ, метод вправ. Прийоми: грамат розбір – прийом, що допомагає засвоїти і систематизувати осн ознаки морфолог і синт понять. Суть його поляг в тому, що визначені для розбору морфеми, частини мови, грамат категорії, члени речень х-ся за їхніми грамат ознаками на ґрунті раніше засвоєних теоретич відомостей. У школі застос різні види грамат розбору: морфологічний і синтаксичний ( за змістом), повний і частковий ( за обсягом), усний і письмовий (за способом). Порівняння –застос під час вивч-я грамат матеріалу : в грамат явищах, які порівнюються , виділяються грамат ознаки, встановлюється між ними спільність і відмін-ть. Прийом заміни полягає в тому, що певну грамат форму, конструкцію замінюються синонімічною. Прийом граматичного запитання в різних ситуаціях викон неоднакову роль: то вона допомагає краще усвідомити х-р словозміни, то виступає як практичний засіб розпізнання й визначення відповідних граматичних форм. Для гуманітарних навч закладів важливим є формування поглибленого розуміння лінгвістичних понять, що стосуються граматики. Учні засвоюють такі пон , як грамат форма, грамат значення, грамат категорія. ( Грамат знач належить не одному слову, а групі слів, різних за своїм лексич значенням: рід, число,відмінок). У загальноосвіт школі, негуманітарних навч закладах вивч осн понять граматики відбувається практичним шляхом. Важливо, щоб учні збагнули:слова , крім лексичного знач-я, мають ще й грамат, яке виражає відношення до ін. членів речення, в словах виділяються ознаки, спільні для багатьох ін. слів.
БІЛЕТ 16. ПРОБЛЕМА КЛАСИФІКАЦІЇ ЧАСТИН МОВИ. ПЕРСПЕКТИВНІСТЬ І НАСТУПНІСТЬ У ВИВЧЕННІ МОРФОЛОГІЇ В ПОЧАТКОВІЙ, ОСНОВНІЙ І СТАРШІЙ ШКОЛІ.
Морфологія –розділ граматики, що вивчає парадигми слова, граматичні категорії словоформ. У сучасному мовознавстві співіснують діаметрально протилеж погляди на кількість та якість критеріїв визначення частин мови. З одного боку, класифікація мовних одиниць (ч.м. ) здійснюється за одним критерієм (гомогенна кл-ція), а з ін. - за кількома критеріями ( гетерогенна) прихильники гомогенної класифікації беруть до уваги або тільки лексич (семантичну) ознаку ( Шарль Балі) , або тільки морфологічну (А. Мухін ), або тільки синтаксичну (О Потебня). Виділення части мови за набором різнорідних ознак також не сприяло створенню єдиної і послідовної класиф-ї ч.м. прихильники гетерогенної кл-ції зіткнулися з тим, що в певному наборі різнорідні ознаки властиві лише 4-м ч. мови, тоді як решті слів притаманна одна озн. Т. ч. традиційна класифікація ч.м поєднує гетеро - й гомогенну кл-ції. У традиційній гр-ці, що відображає вплив античних та західноєвроп граматик, спочатку нараховувалося 8, пізніше 9, а ще пізніше з виділенням часток – 10 ч.м: ім., прикм., числ., займ., дієслово, присл., сполуч., частка, вигук. Дієприкм та дієприсл розглядались то як форми дієслова, то відносилися до змішаних перехідних ч.м., то вваж особливою ч.м. у такому випадку ч. мови – 12. акад. Шахматов надавав статусу частини мови зв’язці та префіксу (14 ч.м.). Пєшковський, Фортунатов, Потебня не визнавали числ та займенників. Із системи ч.м випадають вигуки, бо вони являють собою спец форму мов-ня, - мов-ня афективне. Ін. мов-ці з групи ч.м виключали службові слова. Дослідники, які дотрим поглядів Потебні на певний семантич паралелізм між ч.м та членами реч, також не визнавали частиною м службові слова (4 ч.м. ): ім., прикм., дієсл., присл. Разом із тим, була висловлена недовіра стосовно присл як самост част.мови ( Ф. Фортунатов). Найбілбш доцільно триматись у рамках традиції . В. Горпинич у своєму підручнику зазначає, що для су час мов-ня х-ним є намагання відстояти традиційну класифік-ю. разом із тим,відзначає тенденцію до збільш-я кількості ч.м . так, рос вчений Тихонов виділ 15 ч.м. Горпинич виділ самост і службові ч.м, виступає проти поділу на повнознач та не повнознач. За 4-ма озн ( категоріальним знач-м, морфолог категорією, синтакс ф-ціями) виділ 12 ч.м.: ім., прикм, станівник(катег стану), модальники ( модальні слова), прийм, спол., частки, вигуки. Категорії слів за В. Виноградовим,: частини мови(ім., прикм., числ., займ., пережитки, слова катег стану, дієл., присл); частки мови (прийм., спол., частка, зв’язки);модальні слова, вигуки. Сьогодні в більшості підруч виділ 9 ч.м.: 6 самост, 3 служб та вигук. І. Вихованець у роботі «частини мови у семантико-граматич аспектів» виділ 4 ч.м. :ім., прикм., дієсл., присл. Службові слова наз аналітичними синтаксичними морфемами. У підручнику Безпояска, Городенської, ,Русан.виділ 5 ч.м: ім., прикм., дієсл., присл., числ. Вивч-я частин мови спрямов на поглиблення знань учнів про граматич та лексич значення слова. Про особливості словозміни й словотворення в укр мові, про синт ф-цію слів у мов-ні. Вивч-я морфології дає має практичну спрямованість адже відкриває можливості для розвитку мов-ня учнів на основі засвоєння граматичних норм і правил, сприяє збагаченню словникового запасу учнів, засвоєнню правил слововжив-я. програмами визначено державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Зокрема внаслідок навч-я морфології учні повинні оволодіти такими уміннями: розпізнавати ч. мови, визначати їх постійні та змінні ознаки, синтаксичну роль, правильно утворювати частини мови відповідно до відомих способів словотвору, викор в мов-ні окр. грамат форми частин мови з урахуванням їхнього функціонального призначення.
Провідним напрямом в опрацюванні частин мови має бути не ізольоване ознайомлення з лексико-грамат групами слів, а вивч-я системи частин мови шляхом усвідом-ня їх синтаксич ролі в будові словосполучень і речень. Оскільки в початковій школі учні ознайомилися з системою частин мови, їхніми осн ознаками і категоріями,у них сформовані навички вжив-я ч.м. т. чином наявний ґрунт для введення в 6-7 кл нового аспекту – вивч-я частин мови з погляду їх функцій у різних умовах спілкування, а також формування умінь і навичок комунікативно виправдано викор мовні засоби в мові. Принципи: вивч-я грамат форм у єдності із значенням слова, поступове формування граматичних понять, вироблення граматичних умінь та навичок. Специфічні прийоми:розмежування слів з різних частин мови, зіставлення грамат форм, відмінювання, заміна одних форм іншими, складання схем і таблиць, морфол розбір (ч.м. , початкова форма, морфол ознаки (постійні та змінні), синт.роль, орфограми, ф-ція в реченні. Види: повний, частковий, усний та письмовий.
БІЛЕТ 17 Х-КА ІМЕННИКА ЯК ЧАСТИНИ МОВИ. ВИВЧ-Я ЛЕКСИКО-ГРАМАТ РОЗРЯДІВ ІМЕННИКА В ШКОЛІ. ОПРАЦЮВАННЯ ОРФОГРАМИ «ВЕЛИКА БУКВА І ЛАПКИ У ВЛАСНИХ НАЗВАХ».
Іменник – частина мови, що об’єднує слова з предметним значенням, вираженим у граматичних категоріях відмінка, роду та числа. Назви конкретних предметів, істот, узагал властивостей й ознак, станів тощо. Викон синтаксичну ф-цію підмета ( поч форма, Н.в.), додаток (ім. в непрямих відмінках), а також вторинні ф-ції: означення (я часто згадую роки дитинства.), обставини (солдати мали завдання вийти до набережної.), іменникової частини складеного присудка (Я стала вчителем.). усі іменники поділяють на власні (мають індивідуальні найменування, виділяють предмет з ряду однорідних і відмежовують його від інших) та загальні (узагальнені найменування однорідних предметів – осіб, тварин, речей, подій : поет, дерево, камінь, райдуга, перемога. До власних назв належать: прізвища, імена, імена по-батькові, псевдоніми, прізвиська: Іван Якович Франко,Леся Українка; клички тварин: Стрілка, Дружок, Альба; географічні назви: Україна, Карпати, Марс; назви підприємств, установ, назви книжок, журналів, газет, знаменних дат: Луганський національний університет, «Дивослово». Семантична катег конкретності/абстрактності групує слова, які протистоять одні одним за властивістю називати конкретні поняття і абстрактні. Ім. з конкретним значенням виражають поняття, що відображають предмети оточуючої дійсності, які сприймаються людиною зо допомогою органів чуття. Це назви предметів, явищ, людей, назви одиниць виміру. Іменники з абстрактним значенням називають поняття, які людина не може безпосередньо сприймати органами чуття: щедрість, відвага.спритність. більшість абстрактних іменників функціонує в однині. В іменниках – загальних назвах з конкретним значенням виділяються збірні назви. Збірні ім. нерозчленовано виражають сукуп-ть предметів, що сприймаються як єдине ціле. Збірність знаходить вираження в морфології, тому, що співвідноситься з окремим і протиставляється йому (юнь – юнак, студентство – студент). Поєднуються тільки з неозначено-кількісними та дробовими числівниками: чимало листя, третина усього товариства. Серед іменників з конкретним значенням виділ велика група слів із речовинним значенням. Іменники цієї групи не мають відмінкових парадигм обох чисел, називають однорідну за складом речовину, яка ділиться на частини, що мають ту ж саму назву, вимірюються, але не піддаються лічбі (олія – склянка олії). Вживаються переважно в однині, поєднуються лише з неозначено-кількісними числівниками (багато води). Іменники – назви істот – переваж найменування людей, тварин, комах, демонологічні та міфологічні назви: жінка, дитина, лебідь, мавка, Зевс. До назв неістот належать слова, що іменують неживу неорганічну природу – предмети, явища, частини тіла, абстрактні поняття, геогр. та астрономічні об’єкти: дзеркало, ворота, голова, метеорит.
М-А Процес засвоєння учнями ім. як ч. мови здійснюється в трьох аспектах: значення та ф-ція ім., словозміна, особливості словотворення. Урахування цих аспектів забезпечує орфографічну грамотність, що є важливою складовою комунікативної компетентності учнів у результаті опанування лінгвістичних відомостей учні мають змогу засвоїти такі найважливіші правописні норми: написання відмінкових закінчень, ужив-я великої літери у власних назвах, написання прізвищ та чол. і жін. імен по – батькові, напис-я складних ім. тощо. функціонально-стилістичний підхід передбачає засвоєння учнями виражальних можливостей усіх ч. мови зокрема засобу олюднення, що широко викор в худ л-рі та УНТ, тобто зображ-я неживих істот як живих. Значну роль у формуванні мовленнєвої компетентності відіграє вміння визначати і правильно використовувати категорію роду. Учні мають засвоїти, що рід – це постійна ознака ім. для назв істот рід визначається відповідно до чол. або жін. статі. Назви неістот мають граматичний рід. Рід невідмінюваних ім. визначається з урахуванням статі. Для визначення категорії роду в геогр. назвах, назвах видань тощо треба брати до уваги родову належність. Формування стійких умінь практичного викор-я категорії роду сприяють вправи на зразок: дібрати до поданих іменників прикметники, скласти речення, уживаючи поряд з іменниками дієслова-присудки мин часу. Опановуючи категорію числа, учні повинні усвідомити, що ця граматична ознака протиставляє одиничність т а багаточисельність предметів. Учні повинні знати, що ряд іменників мають тільки форму однини (щастя, любов, радість) або множини (окуляри, двері, Карпати).
БІЛЕТ 18. КАТЕГОРІЯ РОДУ ЧИСЛА Й ВІДМІНКА ІМЕННИКІВ. ЗАСВОЄННЯ ЦИХ КАТЕГОРІЙ УЧНЯМИ. ПРАВОПИС ВІДМІНКОВИХ ЗАКІНЧЕНЬ.
Іменник – самостійна ч. мови, що об’єднує слова з предметним значенням, вираженим у граматич категоріях відмінка, роду, числа. Граматич рід є однією з найістотніших категорій, яка разом з іншими категоріями є засобом вираження предметності і виявляє морфологічну природу іменника. Морфолог знач-я роду обумовлює здатність іменника сполучатися з певними формами узгоджуваних слів, вступати в координацію з присудком: Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману (Стельмах). Кожному іменникові властивий тільки один рід: чол., жін. або середній. Рід ім. визначається за кількома ознаками: морфологічно – х-ром основ і формами називного і деяких непрямих відмінків однини; за типами суфіксального словотворення; за синт зв’язками з іншими членами реч; за семантикою. До чол. роду належ: більшість ім., що в Н.в.однини мають чисту основу: віл, завод, край; в Р.в.однини мають зак-я –а(-я), у (-ю): краю, місяця, гаража; частина ім. на –а (я), що лексично вказують на належність до чол. статі: Сава, Ілля, Микола; окр. іменники на –о: Павло, батько, Дніпро. До жін. роду належ:ім., які в Н. в однини мають зак-я –а, -я, в Р. в –и, -і, -ї, в Ор.в –ою, -ею, -єю: долина, пісня, сестра; ім, які в Н. в однини мають чисту основу, в Р. в – флексію –і, а в орудному - -ю :повість, ніч. До серед роду належ: ім., які в Н.в однини мають флексії –о, -е: точило, дворище; ім., які в Н.в днини мають зак-я –я (після подовженого пригол або збігу приголосних у кінці основи): провалля, роздоріжжя; ім., які в Н.в однини мають зак-я –а,-я:курча, теля, лоша. Широко викор ім. спільного роду, рід яких визначаються за допомогою синтаксичного способу в контексті: Листоноша чорноброва носить вісточки-листки. Це був новий листоноша. Грамат рід невідмінюваних ім. іншомовного походж визначаються їх смисловим значенням. Треба враховувати такі правила: до чол. роду належать назви осіб чоловічої статі або назви осіб без вказівки на стать: аташе, денді, буржуа, назви тварин( фламінго, поні, дінго); невідмінювані ім., позначаючи осіб можуть бути чол. і жін. роду. В такому випадку рід ім. співвідноситься з реальною статтю позначуваної особи: суворий рефері, солідна фрау.; до жін. роду відносяться слова, що означають осіб жін. статі ( мадам, міс, леді) до середнього роду відносяться невідмінювані іменники на означення неживих предметів ( амплуа, рагу, алібі). Рід невідмінюваних власних назв родом означуваної ними загальної назви: Швидка Міссісіпі, далеке Туапсе. Граматич категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів, позначуваних іменниками. У ній об’єднуються формально виражені значення однини та множини. Грамат ознаки категорії числа іменників х-ся: наявністю відмінкових форм, властивих окремо для однини і множ; відповідними синтаксичними зв’язками іменників з ін. словами в реченні: зелена трава – зеленої трави. Специфічними засобами словотвору: киянин – кияни; наголосом: верба,верби,верби. Категорія відмінка виражає відношення ім. до ін. слів у словоспол та реченні. Відмінки виражають різні морфолог та синтаксичні значення та різноман семантичні відтінки просторових, часових, причинних, кількісних відношень між предметами, діями та ознаками. Категорія відмінка служить засобом вираж-я підрядних зв’язків між іменником і синтаксично пов’язаним з ним членом речення.: Ще вечір спав в очеретах і полохливий мокрий птах шукав гнізда. Називний в-нок становить вихідну форму іменника і виконує номінативну ф-цію. В реченні може бути підметом, іменною частиною складеного присудка або прикладкою: Щиголь – хлопець гарний. Родовий в-нок може вживатися на означення частини від цілого: купити хліба, випити молока, на позначення часу: З того часу більше місяця пройшло. давальний в-нок означає непрямий об’єкт: подарувати другові подарунок. Знахідний в-нок вживається переважно при перехідних дієсловах і означає предмет , на який безпосередньо переходить дія: ловити рибу, варити сталь, любити книгу. Орудний відмінок вживається переважно при дієсловах та іменниках. При дієсловах він означає предмет, що використовується як знаряддя дії: рубати сокирою, копати лопатою, писати олівцем. Місцевий відмінок вживається тільки з прийменниками, які разом із флексіями виражають знач-я цього відмінка: на верховині, на землі, на глибі. Кличний відмінок(« Правопис» 1928р.) властивий іменникам, що позначають назви осіб, живих істот: Олексію, брате, сину.
М-А
Значну роль у формуванні мовленнєвої компетентності відіграє уміння визначати і правильно використовувати категорію роду. Учні мають засвоїти, що – постійна ознака іменника. Для назв істот рід визначається відповідно до чоловічої або жін. статі. Назви неістот мають граматичний рід. Рід невідмінюваних ім. визначається з урахуванням статі ( для істот – лондонський денді – чол. рід, вишукана леді – жін. рід). Засвоєння відмінків іменника ґрунтується на уміннях сполучати слова з іншими залежно від просторових, часових, міжособистісних зв’язків. Відповідно до цього використовуються відмінкові форми. Особливої уваги словесника потребує засвоєння стилістичної ролі відмінків, насамперед кличного. Під час вивч-я відмін традиційно складним є питання про розподіл іменників І та ІІ відміни на групи, зокрема іменників ІІ відміни чоловічого роду з кінцевим –р основи, а також визначення відміни іменників с.р, що мають закінчення –а,-я.
БІЛЕТ 19. Х-КА ПРИКМЕТНИКА ЯК ЧАСТИНИ МОВИ.ЗАСТОСУВАННЯ ІНТЕРАКТИВНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ НА УРОКАХ ВИВЧЕННЯ ПРИКМЕТНИКА.
Прикметник – повнозначна частина мови, що виражає постійну ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, число, відмінка. Вступаючи в синтаксичний зв’язок з іменником, прикм відповідає на питання який? чий? котрий? разом з ім. утвор словоспол-я. ім. – стрижневе слово, прикм залежне. Тому прикметникам властиві ті ж грамат категоріі, що й ім. але ці категорії не є самостійними, а залежні від категорій іменника, і виражаються формами узгодження прикметника з ім. у роді, числі та відмінку. В реч найчастіше виступає означеням: Урожай зеленіє в широкому полі, і земля соковита марево колише. Рідше викон роль іменної частини складеного присудка: Весна стояла суха і вітряна. Рід і число у прикм несамостійні, визначаються родом і числом іменника. Категорія роду – це словозмінна категорія, яка позначає відношення прикметника до ім. представлена рядами чол, жін та середнього роду. Число прикметника – це словозмінна граматична категорія, яка служить засобом синтаксичного зв’язку з ім. Виражається вона в формах однини і множини: новий будинок – нові будинки. Відмінок прикметників – словозмінна категорія, яка не має самостійного значення і служить засобом зв’язку прикметника з означуваним іменником. Засобами вираження і розрізнення значень роду, числа і відмінка прикметників служать закінчення:-ий(-ій) для чоловічого роду, -а(-я) – для жіночого, -е(-є)- для середнього, для називного відмінка множини всіх родів - -і(-ї). Поділ на розряди: якісні, відносні та присвійні. Якісні прикм можуть означати: якості і властивості предметів, які сприймаються зором, слухом, смаком, нюхом:червоний, гучний, солодкий; просторові ознаки: вузький, великий; часові та вікові ознаки: давній, старий, новий, молодий; риси х-ру: гордий, хитрий, розумний, фізичні риси: гладкий, лисий, сліпий; загальну оцінку: гарний, поганий. Можуть мати ступені порівняння, повну та коротку форми, можна утворити співвідносні присл на –о, -е: високо, добре, солодко. Мають два ступені порівняння: вищий та найвищий. Проста форма вищого ступеня утвор шляхом додавання до кореня суфікса –ш-або –іше-:молодий – молодший, новий – новіший. Складена форма вищого ступеня- додавання до основи більш або менш: більш новий, менш молодий. Проста форма найвищого ступеня – префікс най- до прикметника вищого ступеня: найновіший, наймолодший. Складена – найбільш, найменш + прикм:найбільш молодий, найменш новий. Відносні прикметники виражають ознаку предмета за відношенням до: предмета: гарбузове насіння, міський вокзал; особи: учнівські збори, студентська конференція; абстрактного поняття: аналогічний висновок, творчий процес; дії: лічильна машина, перелітний птах.; обставини: сьогоднішній день літній ранок; до числа: подвійна плата, потрійне навантаження. Присвійні прикметники означають приналежність предмета особі від назви якої вони утворені, і відповідають на питання чий?: батькове пальто, соловейкове гніздо. Х-ка прикметника як частини мови здійснюється з поступовим ускладненням лінгвістичної інформації та поетапним виробленням відповідних мовних та мовленнєвмх умінь.
Вивч-я прикмктника починається з вироблення умінь виділяти в запропонованому тексті цю частину мови, бачити її ф-цію, обґрунтовувати власну думку. комп’ютерне тестування, форма конкурсу. Метод індивідуально-групової роботи.
БІЛЕТ 20. Х-КА ЧИСЛІВНИКА ЯК ЧАСТИНИ МОВИ. ВИВЧЕННЯ ЧИСЛІВНИКА В ШКОЛІ. МЕТОДИ УСУНЕННЯ ТИПОВИХ ПОМИЛОК У ВІДМІНЮВАННІ ЧИСЛІВНИКА.
Числівник – повнозначна змінна частина мови, що означає кількість предметів, кількість частин від цілого, порідок при лічбі або абстрактно-певну кількість. Утворившись на базі ім., прикм., займ., майже всі вони втратили категорії роду й числа, не можуть мати при собі означень. В основі всієї системи числівників лежить група непохідних числових назв: назви чисел від 1до 10 + 0, 40, 100, 1000, млн., млрд. Невелика група числових назв має ін корені: багато, мало, кілька. Числівник не має власної синтаксичної ф-ції. Він виступає в синтаксичній ф-ції інших части мови. Але як загальну закономірність слід відзначити: сполучаючись з ім., числівник керує ім-ом, абл узгоджується з ним. Коли числ керує ім-м, то викон ту саму ф-цію, що й іменник ( Три верби похилились до води. Ми підійшли до трьох верб.). Розряди числівників за значенням : кількісні та порядкові. Кількісні виражають кількісну х-ку предметів або абстраговане число і відповідають на питання скільки? Поділяються на такі групи: означено-кількісні, неознач-кільк., та порядкові. Означено-кільк.: власне кількісні, збірні, дробові. Власне кількісні позначають кількість предметів або абстрактно-математичну кільк-ть у цілих одиницях. Збірні означають певну кількість предметів як сукупність (троє, десятеро ),також числівники двійко, трійко, обидва. Дробові означають кількість, що складається з певного числа частин цілого. Мають аналітичну будову ( чисельник і знаменник.).слова пів, півтора, півтораста також зараховують до дробових числівників. Неозначено-кількісні числ охоплюють невелику групу слів, точно не визначених узагальнено-кількісних понять: чимало, кілька, кільканадцять. Числівники, що позначають порядкове місце одного предмета в ряду інших при їх лічбі і відповідають на питання котрий? Котра?, називаються порядковими. Їм властива категорія роду, числа і відмінка , виражені у формах залежності; вони мають спільну з прикметниками систему відмінювання і виступають у реченні в ролі означення. За будовою: прості, складні та складені. Прості – з однокореневою основою: 1- 10, 100, 1000, 0, млн., млрд. назви другого десятків11-19, 20, 30, збірні числівники: двоє, троє, двійко, неозначено-кількісні: кілька, багато, чимало, порядкові числівники, співвідносні з простими кількісними: третій, сьомий, десятий. Складні утворені від двох числівникових основ. До них належать: назви десятків: 50-80, 90. назви сотень: 200, 300, 700. збірний числівник обидва, дробові – півтора, півтораста, неозначено-кільк кількадесят, кількасот. Порядкові числівники, співвідносні з кількісними складними: вісімдесятий, семисотий. Складеними називаються числівники, що становлять сполучення 2-х, з-х і більше складних простих числівників: двадцять чотири, сто тридцять вісім. Відмінюваня числівників: числівники один, одно, одне, одна вітмінюються як вказівний займ той, та, те. Числівники на означ-я сотень при вімінюванні змінюють обидві частини, але пишуться разом. Числ 40, 90, 100 у непрямих відмінках – закінчення –а. півтора, півтораста не відмінюються. У дробових чисельник відмінюється як кількісний числівник, а знаменник – як порядковий.
М-А Вивч-я числівника передбачає формування умінь розпізнавати числівники, розрізніти чилівники й ін ч.мови, які виражають числове значеня, правильно утворювати відмінкові форми, правильно використовувати у мові у мов-ні (кількісні – в ролі головних членів речення, порядкові – в ролі означення),правильно вживати числівники на позначення дат, часу, виражати орієнтовану кількість за допомогою поєднання кількісного числівника й іменника (років п’ять, метрів вісім); знаходити вивчені орфограми, пояснювати їх за допомогою правил. Вправи: відмінювання числівників в усній та письмовій формі, побудова словосполучень із числівниками, запис числівників під диктовку з паралельним коментуванням, склад-я речень із кількісними та порядковими числівниками, спостереження над мовленням оточуючих, редагування. Учителеві слід пам’ятати про те, що існує тенденція до порушення нормативностінаголошування й написання числівників та складних слів, компонентом яких є числівник. Це стосується насамперед таких слів, як одинадцять, чотирнадцять, п’ятдесятиріччя, шістдесятники тощо. У зв’язку з цим провідним стає принцип систематичності й комунікативної спрямованості навчання, відповідно до якого здійснюється включення числівників у тексти для аудиювання, читання, переказів, диктантів тощо. Оскільки числівник відрізняється відносною лексичною автономністю та невисокою частотністювикор-я, у доборі дидактичного матеріалу варто звертати увагу на нормативність числівникових форм під час вивч-я ін тем мовної та мовленнєвої змістових ліній програми.
БІЛЕТ 21 Х-КА ДІЄСЛОВА ЯК ЧАСТИНИ МОВИ. СИСТЕМА ДІЄСЛІВНИХ ФОРМ.ВИВЧ-Я ДІЄСЛОВА В ШКОЛІ.
ДІЄСЛОВО – повнозначна частина мови, яка означає узагальнене поняття дії як процесу і виражає її в граматичних формах стану, способу, часу, особи. Дія як процес має різні форми вияву: механіч рух, становлення, зміна стану, діяльність тощо. Дієсл також познач факти емоційної та інтелектуальної сфери ( сприймати, любити, відчувати). За Виноградовим, дієсл – найбільш складна та об’ємна ч.м. дієслово становить складну систему різних грамат форм: інфінітив, особові форми, дієприкм, дієприсл, безособові форми на но-, то-.інфінітив – початкова форма дієсл. Він позбавлений катег способу, часу, особи, у нього зберіглась лише категорія виду і стану. В реч може викон всі синт ф-ції. ( я буду вивчати іноземні мови. – присудок. Читати – його улюблена справа. – підмет. Я люблю читати. – додаток. Бажання працювати у нього вироблено змалку. – означення. Він приїхав учитися. Обст.). усі дієслівні форми поділ на дієвідмінювані, недієвідм. Дієвідмінювані .-форми дієслова, що змінюються за способами, часом (у дійсному і частково наказ способах), особами і за родами (в однині мин часу й умовного способу). Дієслівні форми творяться від основи інфінітива і основи теперішнього часу. Від основи інф-ва творяться форми дієсл мин часу (ніс, читав, малював), умовного способу ( ніс би, малював би), дієприкм мин часу (несений, прочитаний, намальований) та дієприслівники докон виду (прочитавши, намалювавши). Від основ тепер часу утвор особові форми дієслів тепер часу (несу, несеш, несе, несемо, несете, несуть), форми дієприкм теп часу (танцюючий), дієприсл недокон виду (несучи, читаючи). Катег виду властива всім дієслівним формам. За допомогою категорії виду передається дія в процесі її становлення, розгортання або як повністю реалізована. Категорія виду виражає відношення дії до її внутрішньої межі та результату. Дієслова доконаного виду означають результативну, обмежену в часі дію: Разом із громом над самим містом пролетів іскристий метеор. Дієслова недокон виду означають дію незавершену, необмежену в часі, без вказівки на її результат, межу: далеко од села працює трактор, носить хмару пилу по довгій борозні. Дієслова недокон виду мають форми тепер., мин.і майбутнього часу; у дієслів докон виду форми тепер часу немає. Дієслова, які суміщають в одній формі значення обох видів наз двовидовими (арештувати, гарантувати, ночувати). Одновидовими називаються такі дієслова, які вжив в одній формі: тільки недокон: гидувати, їхати, командувати, схилятися, думати, працювати. Докон.:розгомонітися, налітатися, відвікувати,начекатися, поморгати. Стан дієслова – це грамат категорія, яка виражає відношення дії суб’єкта. Дієслова активного стану означають дію, не спрямовану на граматичний суб’єкт, і утворюють разом з суб’єктом – підметом активну конструкцію: Нехай за морями сучасні пірати роздмухають чорний пожар, ми гори умієм здавен підпирати і разом топить яничар(Нехода І.І ). Дієслова пасивного стану означ дію, спрямов на граматич суб’єкт, і утвор пасивну конструкцію: кимсь старанно вироблялися нові вимоги, їх забували і знов новіші вишукували. Отже до пасивного стану належ ті дієсл з афіксом –ся, що утвор пасивну констрекцію, в якій назва діяча виступає в формі Ор.відм-ка і в реч викон роль додатка, а назва об’єкта має форму Н.в.і в реч викон роль підмета: Завдання виконуються студентами вчасно. До активного стану належ дієсл, які вжив в актив конструкціях: перех і неперех дієсл без –ся: носити, ходити, зворотні дієсл, які без –ся не вживаються: пишатися, сиодіватися, сміятися; зворотні дієсл., утвор від неперех дієслів: виспатися, ковзатися, відлежатися; зворотні дієслова, що семантично відокремились від етимологічно споріднених дієслів і мають самостійне знач-я (хвилюватись, учитись, займатись). Ця категорія властива лише частині дієслівних форм: перехідним дієсловам (активний стан), дієсловам з афіксам –ся, утвореним від перехідних дієслів (пасивний або зворотньо-середній), та дієприкметникам(актив і пасивний стан). Усі дієсл поділяються на перех та неперех. Перехідні дієсл.означають дію, безпосередньо спрямовану на будь-який предмет. Тому при перех дієслові в реченні завжди мусить стояти залежне слова: Поле й ліс приспала ніч. Залежний від перехідного дієслова іменник-додаток може виступати також у формі родового відмінка тоді, коли: перед дієсловом є частка не:Іми стоїм на всенародній варті, - не вирвать зброї з нашої руки. Дія переходить не на весь предмет, а на його частину: Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Неперехідні дієслова означають стан, рух, положення предмета у просторі, тобто дію, яка не переходить на інший предмет: Високо місяць стоїть у небі. Спосіб – граматич категорія в системі дієслова, яка виражає відношення дії до дійсності. Дійсний спосіб виражає дію, відбувалась, відбувається чи відбудеться:скоро гілля вкриють пелюстки яблуневого цвіту. Дійсний сосіб має форми часу, а також включає особові форми. Умовний спосіб виражає дію бажану або можливу за певних умов. Дієслова умовного способу утвор від форми мин часу за допомогою відокремлюваної частки би, б.умовний спосіб не має форм часу і особи, однак категорія особи може бути виражена шляхом додавання особових займ. Змін за родами (ходив би). Наказовий спосіб виражає волю того, хто говорить, у формі наказу, заклику, поради. Дієсл наказового способу в однині мають форму ІІ особи, а в множині І і ІІ: Світіть зорі, світіть ясні, сходьтеся , берітеся за руки, куйте мирне щастя.(П. Т.). у грамат категорії часу вираж часова співвідносність подій, що відбуваються в об’єктивній дійсності. Категорія особи виражає віднош-я дії до її суб’єкта з погляду того, хто говорить. За системою особових закінчень дієслова теперішнього часу і майбутнього простого утвор дві дієвідміни – першу і другу. Дієвідміни розрізняються голосними звуками в особових зак-нях. Дієслова першої дієвідміни в другій і третій особах однини та в першій і другій множини мають у флексіях голосний –е, -є, а у флексіях третьої особи множини - -у, -ю. дієслова другої дієвідміни в другій і в третій особах однини та в першій і другій особах множини мають у флексіях звук –и або –і, а у флексіях третьої особи множини – звук –а (-я).
М-А з початкової школи діти мають загальне уяв-ня про дієслово як частину мови. Тому основна увага приділяється функціональному аспекту вивчення цієї частини мови, що передбачає уміння розпізнавати дієслова, визначати їх граматичні ознаки, відрізняти НФД від ін форм, зокрема ІІІ ос., розрізняти дієслова докон й недокон виду, часи і способи дієслів, опанувати осн правила напис-я. засвоєння функціонального потенціалу дієслова виявл в уміннях уживати одні дієслівні форми замість інших; для увиразнення думки, уникнення невиправданих повторів використовувати в мов-ні дієслова-синоніми. Основні труднощі при вивч дієслівних форм: сплутування прикм і дієприкм; сплутування закінчень множини дієприкм та суфіксів дієприсл; викор-я неіснуючих, штучно створених дієприкм та дієприсл форм. Вправи:спостереж-я над мовним матеріалом, вправи на редагування, переклад, орфографічний практикум.
БІЛЕТ 22. ДІЄПРИКМЕТНИК ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ДІЄСЛОВА. ВИВЧ-Я В ШКОЛІ.
Дієприкметник – неособова, недієвідмінювана дієслівна форма, що позначає дію або стан як реалізовану в часі ознаку особи або предмета: Осінь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. Дієприкм поєднує в собі дієслівні та прикметникові ознаки. Дієприкм виражає динамічну ознаку, виявлену в грамат категоріях виду (докон.недокон.):виписаний, виписати; перехідності/неперех і стану: написаний студентом, співаючий птах; категорії часу ( тепер або мин): міцніючий, посивілий. Дієприкметникові властиві також ознаки прикм, зокр: дієприкм вказує на ознаку предмета і відповідає на пит який? Яка? Яке?, змінюється за родами ( в однині), числами й відмінками, узгоджується з пояснюваним іменником: палаючий вогонь, виконане завдання; у реченні найчастіше виступає означенням, рідше іменною частиною складеного присудка: Тепле повітря навкруги було настояне пахощами степових квітів. У СУЛМ дієприкм за своїм знач-м поділ на дві групи: активні і пасивні. Активні дієприкм позначають процесуальну ознаку, зумовлену дією особи або предмета: багровіюча тьма – тьма, яка багровіє. Пасивні дієприкм виражають ознаку особи або предмета, зумовлені дією іншої особи чи предмета. Дуже рідко вживаються пасивні дієприкм із знач-м тепер часу недокон виду. Активні дієприкм тепер часу творяться від дієслівної омнови тепер часу за доп суфіксів –уч,-юч,-ач, -яч:оновлюючий, бажаючий. Активні дієприкм мин часутворяться від основи інфінітива неперехідних дієслів докон виду за доп суфікса –л:позеленілий, обважнілий.
М-А Усвідомлення поняття про дієприкметник та дієприслівник ґрунтується на розумінні того, що ці особливі форми дієсл поєднують у собі ознаки двох самостійних частин мови. З цього випливає своєрідність їх лексичного знач-я: дієприкм означає ознаку за дією. Вивч-я дієприкм супроводжується подоланням таких основних труднощів: сплутування прикм і дієприкм, сплутування закінчень дієприкм і та суфіксів дієприсл (читаючі учні, читаючи книгу); викор-я неіснуючих штучно створених дієприкм форм унаслідок недостатнього рівня мовленнєвої практики. З метою подолання цих труднощів необх виробити в учнів стійкі вміння розрізняти части мови та особливі форми дієслова на основі лексичного знач-я слів. Для цього варто викор спостереж-я над мовним матеріалом, вправи на редагування й переклад, орфографічний практикум. Ефективним є застосування інтерактивних методів, що дають змогу створювати імітаційне моделювання ситуацій значною мірою варіюючи завдання для різних категорій учнів.
БІЛЕТ 23. ДІЄПРИСЛ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ДІЄСЛОВА. ВИВЧ-Я В ШКОЛІ.
Дієприслівник – невідмінювана дієслівна форма, яка означає додаткову дію, що супроводить іншу дію, має морфологічні ознаки дієслова і, пояснюючи інші дієслівні форми, виступає в реченні у ролі обставини або другорядного присудка: Перше, що почув Іван, прочитавши листа, був гнів – обставина. Юра потягся назустріч їй, весь затремтівши й завмерши від щастя. – другорядний присудок. Дієприсл пояснюють дієслово-присудок, вступаючи у ф-ціях різних обставин: часу, причини, умови, мети, способу дії, допустовості. З дієслівних грамат ознак дієприсл властиві категорії виду, часу, перех/неперех, здатність керуватизалежним словом: брати – беручи, взяти – взявши, читати лекцію – читаючи лекцію( пряме керування, перехідне знач-я, активний стан). Знач-я категорії виду у дієприсл співвідносне із закінч-мцієї категорії в особових формах дієслова. Дієприсл докон виду утвор від дієслів докон виду, а дієприсл. недокон – від основ недокон виду. Дієприсл відрізняються від особових дієслів тим, що видовезнач-я в них виражається не дієслівною основою, а власне дієприслівним афіксом:показником недокон виду виступає суф –чи (знаючи), а докон виду – суф –ши, -вши:нісши, писавши. Дієприсл теп і мин часу виражають часове знач-я не по відношенню до моменту мов-ня. Вони приймають часове знач-я особової форми дієслова або інфінітива, з якими вони пов’язуються в реченні. Якщо дієприсл недокон виду, вони мають знач-я одночасності: вже багряніли осики , поволі міняючи свої зелені сукні на яскраве пурпурне вбрання. Дієприсл тепер часу, які відносяться до дієслів доконвиду, передаютьдію, тривалість якої більша від тривалості дії, вираженої дієсловом.: Вона заплаче, ідучи у яр по воду до криниці. Дієприсл мин часу докон виду, крім одночасності, виражають знач-я попередності або наступності. Базою твор-я дієприсл у СУЛМ виступають основи тепер часу і інфінітива. Дієприсл тепер часу утвор від основи тепер часу дієслів усіх стр-них класів за доп суф –чи:кажучи, лежачи, стоячи. Дієприсл мин часу утвор від основ інфінітива всіх стр-них класів за доп суфікса –вши або –ши: грюкнувши, прочитавши. .
М-А Усвідомлення поняття про дієприкметник та дієприслівник ґрунтується на розумінні того, що ці особливі форми дієсл поєднують у собі ознаки двох самостійних частин мови. З цього випливає своєрідність їх лексичного знач-я: дієприкм означає ознаку за дією, дієприсл указує на дію, що супроводжує іншу, основну дію в реченні. Вивч-я дієприсл. супроводжується подоланням таких основних труднощів: сплутування присл і дієприсл, сплутування закінчень дієприкм і та суфіксів дієприсл (читаючі учні, читаючи книгу); викор-я неіснуючих штучно створених дієприсл. форм унаслідок недостатнього рівня мовленнєвої практики. З метою подолання цих труднощів необх виробити в учнів стійкі вміння розрізняти частини мови та особливі форми дієслова на основі лексичного знач-я слів. Для цього варто викор спостереж-я над мовним матеріалом, вправи на редагування й переклад, орфографічний практикум. Ефективним є застосування інтерактивних методів, що дають змогу створювати імітаційне моделювання ситуацій значною мірою варіюючи завдання для різних категорій учнів.
№24. ПРИСЛІВНИК. СЛОВА КАТЕГОРІЇ СТАНУ. ВИВЧЕННЯ ПРИСЛІВНИКА В ШКОЛІ
Прислівник – незмінна частина мови, що передає ознаку дії чи стану або ступінь чи міру вияву іншої ознаки, а саме: ознаку дії, вираженої дієсловом: Марко скочив з машини і швидко підійшов до людей; ознаку якості, вираженої прикметником: Встократ яснішими вогнямиюпітнри горять над нами.; ознаку ін ознаки, вираженої прислівником: На книги дедалі більше зростає попит.; ознаку предмета, що позначається ім-ком: кава по-варшавському, котлета по-київськи. Морфолог ознаки: немає фори словозміни. Ступені порівн-я мають тільки присл на –о, -е, утворені від якісних прикм: гарно – краще – найкраще. Наявність особливих, властивих тільки прислівникам словотворчих афіксів –о,-е (гарно, добре), -и, -ому, -ему, які разом з префіксом по- утвор присл: по-батьківськи, по-домашньму. Лексична і словотвірне співвідносність з ін частинами мови: з ім. (літом, додому, назустріч), з прикм. (весело, низько), із займ. (по-вашому), з числ.( удвоє, по-перше), з дієсл. (мовчки, досхочу). Присл має первинну власну синт ф-цію обставини. Може виступати у вторинній синт ф-ції означ :шлях уперед. Субстантивуючись, присл може викон в-цію підмета або додатка: ваше завтра мене не задовольняє (підмет). За знач-м присл поділ на означальні та обставинні. Означальні: якісно-означальні та кількісно означальні. Якісно-означальні присл вказують на якісну ознаку дії, стану, або на спосіб їх вияву і відпов на пит: як?у який спосіб?: Тихесенько вітер віє.кількісно-означальні присл виражать міру або ступінь якості чи дії і відпов на пит скільки? в якій мірі?: Море було тихе, безмежне і несказанно красиве. Обставинні присл означ різні обставинні віднош-я: часу, місця, мети (нащо, напоказ, на зло). Якісно-означ присл на на –о, -е, утворені від якісних прикм, можуть мати форми вищого і найвищого степенів. Форми вищого ступеня утвор від основ присл на –о,-е за доп суф –ш, -іше: старанно- старанніше. Для підсилення знач-я вищого ступеня додаються слова набагато, значно, куди, трохи. Форми найвищого ступеня утвор від форм вищого ступеня зо доп префікса най-: дружніше – найдружніше. За академ посібником (за ред Білодіда) виділ такі присл: атрибутивні, предикативні та модальні. Атрибутивні –означальні та обставинні(весело розмовляти, надзвичайно красивий). Предикат. – їх кількість невелика. Викон роль гол членів у безособових реч-ях ( Безлюдно. Вожливо. Варто.), адвербіалізовані ім типу: жаль, страх, диво. Модальні.х-ною ознакою є те, що вони не пов’яз граматично чи семант-ноз якимось із членів речення, а служить для виявлення ставлення мовця до змісту реч-я: по-перше, відомо, можливо, безперечно. Катег-єю стану наз частина мови, що охоплює повнознач незмінні іменні і прислівникові слова, які означають стан, мають аналітичні форми часу і вжив в ролі прис в безособ реч-ях. Упеше пит про категорію стану порушиф Лев Щерба « О частях речи в русск яз» (1928р.).він підкреслював, що слова типу можна, пора вживаються зі звйязкою і функціонують як присудки в безособових реч-ях. Виноградов також виділяв слова категорії стану. Однак не всі лінгвісти визнають категорію стану як особливу частину мови. Русанівський і шапіров відносять ці слова до присл. У сучас вузівських підручниках – це предикат присл. Ознаки слів категорії стану: виступають гол членами у безособ реч-ях, сполучаються зі зв’язками було, буде, робиться.; ужив переважно у формі дійсного способу, рідше – умовного з часткою б, би: Добре було б їй при матері рідній.; при словах катег стану ім або займ вживаються уформі Д.в і викон роль додатка: Жаль мені, що сей порив погасне. Слова катег стану на –о, -е можуть мати ступені порів-я: темно – темніше. За семантикою сл катег стану поділ: слова, що вираж психічний та фіз стан людини: соромно, охота, страх.; слова, що вираж стан прир: темно, видно, хмарно.; слова з модальним відтінком:треба, слід, не можна. За походж-м сл катег стану – це або прис. на –о, -е, або іменники.
М-А Для засвоєння учнями прислівника важливим є усвідом-я осн грамат ознаки – незмінності., синтаксисної ролі обставини та предикативності для слів катег стану, що в школі відносять до класу присл. Учніповинні розпізнавати прслів, визнач морфол ознаки, синт роль, правильно утвор ступені порівн-я… Ефективним засобом засвоєння ф-цій присл є аналіз тексту, що передбачає такі етапи: виразне чит-я тексту, виділ-ня присл, визнач-я їх морфол ознак та синт ролі; з’ясув-я стиліст ролі; поясн-я напис-я присл.; творче завд., що передбачає склад-я тексту з присл. Особл уваги потребує правопис присл на це повинно бути спрямов вправи з орфографії, які мають використовуватися систематично й послідовно, насамперед різні види диктантів, ігрові форми (аукціони, кросфорди, змагання тощо).
№25. ЛІНГВІСТИЧНИЙ СТАТУС СЛУЖБОВИХ СЛІВ. ВИВЧ-Я СЛКЖБОВИХ СЛІВ В ШКОЛІ.
Концепція службових слів побутує в різних варіаціях: від розуміння їх як незмінюваних слів і до сучасного трактування як граматич синсемантич слів та морфем. У більшості лінгв праць переваж погляд на службові слова як частини мови. Але, як вваж Вихованець, у цбому випадку ігнорується їхня специфіка, не розкривається їх службовий стосунок до ін слів. Доводить нечастиномовний х-р цих слів. На відміну від повнознач слів, службові словавираж зв’язки та віднош-я між предметами та явищами, виконуючи не самост ф-цію, а службову. На допомогу вихованець залучає морфемний критерій: службові слова є одноморфемгими на противагу ін. ч. м. Прийменником наз службова частина мови, яка служить для вираж-я різних відношеньім, субстантив прикм., а також деяких числ і займ до ін слів ( дієслів, прикм, ім.): Молодший дужий був, широкоплечий, до штук вигадливий і гострий на язик. Прийм вираж такі віднош-я: просторові: Ідуть полки на захід.; часові: Тут вони товпляться з ранку і до вечора.; скпровідні: Ти йдеш, україно, походом одним із сестрами вірними; зістав-я і порівн-я: Кожна хвилина здавалась за цілі ; причинові: Від неприродних денних присмерківробилося моторошно.; мети: ми жертвували своїм життям зарати інших життів.;наслідковості: Внаслідок обговорення питання в комісії виникло кілька конкретних питань.; об’єктні: Про мудрий голос Руставелі і про зазивний звук зурни, про виноград на сірій скелі, мов розпис давньої стіни, товариші мої писали. За походж-м :первинні і вторинні (похідні). До первинних прийм належ ті, що втратили будь-який генетичний зв’язок з самостійними словами, від яких вони походять: без, в, од, за, між. До вторинних належ прийм близько, поруч, навкруг, подібно. Розряди похідних прийм: прислівникові: близько, всупереч, довкола; відіменні: край, кругом, з нагоди, віддієслівні:завдяки, виключаючи, незважаючи. За морфол будовою: прості, складні та складені. Прості склад з одного слова: без, в, до, з. до складних належ прийм, утворені в рез поєд-ня простих прийм: з-за, з-під, з-над. Складені утвор з ім та присл, які втрачаютьу новій для них ф-ції свої лексич знач-я в поєднанні з одним або кількома прийм : в справі, у вигляді, під час. Сполучниками наз службові слова, що виражаютьсмислові відношення між однорідними членами простого речення і між частинами ССР І СПР, а також між самост реченнями: Полянку знову обняли морок і тиша. Не мають самост вираженого знач. За морф складом: вивідні та невивідні (прості). Прості: і, та, а, чи. Вивідні: складні та складені. Складні щоб, якби, якщо. Складені: тому що, задля того щоб, через те що, у міру того як. За синтакс ф-ціями: сурядності та підрядності. Спол суряд вираж синтакс зв’язки між між ОЧР або частинами ССР. Поділ на такі групи: єднальні: і (й), та, а також, ще й, ні…ні. Протиставні: а, але, зате, проте, однак. Розділові: або, то, чи, хоч, або…або, чи…чи. Солуч підрядності поєднують частини СПР. Поділ на такі групи: часові: коли, поки, доки, з того часу як, щойно. Причинові: бо, тому що, чурез те що. Мети: щоб, для того щоб, затим щоб. Умовні: якщо, якби, як, коли б. Допустові: дарма що, хоч, хоча, хай, нехай, незважаючи на те, що. Наслідку: так що, так що аж, так що й. Порівняльні:мов, немов, наче. Частки – неповнозначні незнінні слова, які надають цілим реченням, словоспол або окр словам смислових, емоційно-експресивних та модальних відтінків:Полетіла б я до тебе, та ерилець не маю. Не виступають засобом вираж-ясинтаксич відношень. Ф-ція часток – видозмінювати знач-я окр повнознач слів, словоспол і речень, бути словами-модифікаторами. За місцем і роллю в мовних одиницях: фразові (ліси наче світилися наскрізь); формотворчі (прочитав би, хай працює); словотворчі (де-небудь, хтозна-який, абихто). Фразові: вказівні: ось, оце, то, осьде. Означальні: якраз, саме, ледве, просто, власне, майже. Обмежувально-видільні: тільки, лиш, лише, хоч, хоч і. Підсилювально-видільні: аж, навіть, же, таки. Модальні: власне модальні: мов, мовляв, ледве чи, наче. Стверджувальні: так, еге ж, атож, авжеж. Заперечні: не, ні, ані., питальні: хіба, чи, невже, що за. Модально-вольові: хай, нехай, би, б, годі. Емоційно-експресивні: як, що, за. Словотворчі – аби, будь, небудь де, казна, хтозна, завгодно служать для твор-я займ і присл казна-хто, будь-де. Формотворчі би, б, за доп яких утвор форми умовного способу, хай, нехай, -ся, -сь утвор форми зворотньо-середнього стану дєєслів. Модальні слова розряд слів, за допомогою яких той, хто говорить, оцінює своє висловлення або частини з точки зорувідношення до об’єктивної дійсності: певно, мабуть,може. Вигук – частина мови, що охоплює слова, які не мають номінативної ф-ції, а безпосередньо вираженої емоції і волевиявлення, конкретно не називаючи їх: Ой, по горі, по горі гонять вівці вівчарі. Лексико-грамат особливості: не мають предметного знач-я, не мають словотворчих ел-тів ( суф, префіксів), не викон синт ф-цій, властива особлива інтонація і експресивна забарвленість. Розряди за знач-м? емоційні, вигуки, за доп яких вираж волевияв-ня. Емоційні передають почуттч і переживання: Ого, як розлилася ця вузенька річечка! Вигуки, що вираж волевиявлення, спонукання до дії тощо: алло! Ей! Тсс!
М-А Під час вивч-я службових слівнеох з’ясувати, що окремі з них виражають зв’язки між ОЧР або між частинами складного речення; різні модальні відтінки в реченні, або додаткові словотвірні чи граматичні значення в слові.; залежність ім., займ., числ. від ін слів у словосп., реч. Щодо синтаксичної ролі службових слів необхідно відзначити закономірності: прийменники оформлюють відмінкове значення іменника як члена речення; сурядні сполучники виступають засобом зв’язку з ОЧР або частин СС однорідних речень, підрядні сполуч прєднують підрядне речення до головного в СПР; частки підсилюють або виділяють якесь слово, служать засобом вираження питання, заперечення, ствердження, спонукання. Вигуки служать засобом вираження оклику, спонукання. Виділяються від членів реч комою або знаком оклику. Можуть змінювати речення із значенням спонукання, захоплення, заклику. Вигуки – незмінювані слова, які виражають почуття волю. Граматичні, лексичні й морфол ознаки кожної з частин мови з’ясовуються в основному практичним шляхом – під час виконання системи вправ. Системне вивченнячастин мови з урахуванням їх ф-цій сприяє формуванню грамат, орфограф умінь і навичок, що забезпечує ефективну мовленнєву підготовку учнів. Завдання: виділяти в тексті службові частини мови та пояснювати їх значення. Визначати частиномовну належність слів, визначати, які емоціїпередають вигуки в тексті, скласти діалог/монолог, використовуючи вигики.
№26. ПОНЯТТЯ ПРО СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ В ЛІНГВІСТИЧНІЙ Л-РІ. ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ ПОНЯТЬ СЛОВОСПОЛ І РЕЧЕННЯ.
Синтаксис – розділ граматики, що вивчає закономірності сполучування слів і творення речень, їх побудову і семантику. Словосполучення – номінативна синтаксична одиниця, яка складається з 2-х і більше, пов’язаних піпрядним зв’язком компонентів, один з яких є голо, а ін.- залежний. Питання про осн одиницю синтаксису виріш лінгвістами неоднозначно. Виділ три напрями в розв’язанні цієї роблеми. Представники логіко-грамат напряму (Буслаєв) стверджують, що реч є судженням, тому одиницею мови є речення. Прихильники формально-грамат напрямку (Фортунатов, Пєшковський) ствердж, що осн одиницею синтаксису є словоспол, реч-я ототожнювалось із словоспол-м. О. Потебня представник психолог напряму в лінг-ці, виділив центральну ознаку реч і назвав її «присудковістю», що призвело до виділення осн синтаксич одиниці – речення.. Шахматов виявив предикативність як осн ознаку реч-я. за цією ознакою була встановлена відмінність між словосполуч-м і реч-м. у словоспол є багато спільного із реченням: обидві одиниці граматично оформлені, компоненти в них пов’яз синт зв’язком; будівний матер – слово і словоформа; познач розширений факт дійсності. Відмінності: словоспол виконує номінативну ф-цію, а реч – комунікативну; словосп входить в комунікат систему через речення; словс-ню властива інтонація називання, а реч-ю – повідомлення; словосп має не менше двох одиниць, а реч-я може склад-ся з одного слова. Не виступають словосп-ми: сполуч-я підмета з присудком; сполуч слів, які є поширювачамисемантичної стр-ри реч-я (біля школи); аналітичні форми прикм і дієслів, ОЧР, фразеологізми. Осн ф-ція – номінативна.вона притаманна і слову, але словаспол не тотожне слову. Словосп., як і слово називає предмет, ознаку, але наз конкретизовано. Грамат знач-я словосп – віднош-я між головним і залеж компонентами. За х-ром смислових відношень словосп поділ на: атрибутивні, об’єктивні, суб’єктивні, обставинні, комплетивні. Атрибутивні віднош-я –предмети та їх ознаки: старанний учень; найпошир серед таких словосполє словосп із залежним компонентом, який вираж узагальн. Ознаку (прикм, займ, дієприкм). Атрибут віднош-я часто виникають і при сполученні ім. з ін. ч.м.: ім.+ім. без прийм (гілка бузку); ім. + ім. з прийм. (сорочка в клітинку); ім. + інфін.(бажання вчитися); ім. + присл. (кава по-турецьки). При атрибут відношеннях залежний компонент словосп в межах речення завжди є означенням. Об’єктні віднош-я гол слово вимагає свого пошир-я об’єктом ( схвалений урядом). В об’єктних словосп-ях залеж компонент може позначати: прямий об’єкт дії (вищивати рушник), знаряддя дії (забивати цвяха молотком); дійову особу (підтриманий учасником); співучасника дії (розмовляти з друзями). Суб’єктні відно-я виникають у словоспол, у яких залежне слово позначає суб’єкт дії, а ролі гол – виступає дієслова. Обставинні віднош-я – дії або ознаки і обставини, що х-ть дії або ознаки. Види обстав відношень: часові (приїхати через місяць), просторові (жити в селі), мети (приїхати відпочивати); причинові (сказати помилково). Комплетивні віднош-я вин у синтаксично зв’язаних словоспол, коли гол слово потребує смислового доповнення (вид спорту). Словоспол з цими видами віднош переваж викон роль одного члена. За видом синтакс зв’язку:узгодження, керування, прилягання. Узгодж-я – тип підрядного зв’язку, при якому форми словозміни залежного слова уподібнюються до форм стрижневого слова: зелений гай, новий будинок. Може бути повним і неповним ( нового будинку – повне, біленькі сніжинки – у відмінку і числі). Керування – тип підряд зв’язку, при якому стрижневе слово вимаг від залежного певної відмінкової форми, що залишається незмінною при будь-якій зміні форм стрижневого слова: гаптований шовком, глибини океану); керування може бутибезпосереднім (безприйменниковим) і опосередкованим: вітати кожного, поруч з нами. Розрізн керув-я сильне і слабке. Сильним наз таке кер-я, коли стрижневе слововимаг певної відмінкової форми залежного слова( без прийм або з прийм): зустрів товариша, ввійти в кімнату. Слабким наз таке кер-я, коли стрижневим словом зумовлена можливазумовлена можлива, але не обов’язкованаявність при ньому залежного слова в певному відмінку: сидіти на лаві, подарунок на іменини. Прилягання – такий тип підрядного зв’язку, при якому залежним словом виступає повнозначне слово, позбавлене форм словозміни. Стрижневими можуть бути дієслова, прислівники, слова категорії стану. До них прилягають залежні слова, яким властиві незмінювані форми: присл, дієприс, інфінітиви та ідіоми: дуже радий, готовий прцювати, ішов пішки. За морфолог вираженням гол компонента, словосп поділ на:дієслівні:виконати доручення, двічі нагородити; іменні (субстантивні – тези доповіді, мрії про землю ; ад’єктивні – стрижневе словр – прикм.: повний снаги, готовий виконати; займенникові: хтось із студентів, хтось із вас; числівникові: двадцятий за списком, п’ятеро дівчат, адвербіальні – гол слово – присл.: далеко на небосхилі, дуже рано, досить повільно; сполуч-я з категорією стану в ролі гол слова: сумно від розлуки, хороше в лісі, важко з тобою. За будовою:прості і складні. Просте словоспол. – це семантико-синт об’єднання двох лкксико-повнозначних слів: голосно співати. Просте словоспол може складатися з двох і більше слів:при об’єднанні складних присудків з неповнозначними зв’язками та іменною частиною: тоді перестав сміятися; при поєднанні слів із фразеолг (зробив курам насміх). Складне словоспол-я – поєд-я трьох і більше повнозначних слів. Виділ три типи: просте словоспол. + залежне від нього окр слово: добре відомий у країні; гол слово + залежне від нього окр слово: гідний земного щастя; гол слово + 2-3 залежних слова, не пов’яз між собою і таких, що не утвор словоспол-я: вбити цвях у стіну. За рівнем злитості комп-ів: вільні, синтаксично зв’язані. Синт-но вільні словоспол-я х-ся тим, що кожен компонент викон рольокр члена реч-я; синт-но зв’язані (нечленовані) словоспол-я викон роль одного члена реч-я: Минуло два довгих і тривожних роки. Цілісні словоспол-я, як синтаксично вільні, мають стр-ру, грамат знач-я, їх компонентипов’яз одним із різновидів підрядного зв’язку. Синтаксична цілісність окр словосполучення пізнається тількив межах речення. Серед найпошир типівцілісних словоспол виділ: кількісно-іменні сполуки: три явори, багато пісень; словосп, побудовані за моделлю числівник + ім в Р. в. прийм.: один із учнів, займ. + ім. в Р. в. з прийм.:хтось із учнів. ; ім. + ім. в Р.в. ( батько з дочкою). Словоспол сестра з братом вваж цілісним тоді, коли ознака дієслова-присудкастосується обох діячів: Сестра з братом пішли до міста. –цілісне. Сестра з братом пішла до міста.
М-А Завдання вивч-я у школі: забезпечити засвоєння осн відомостей з синтаксису і формування синтакс умінь і навичок розрізняти словосп і реч-я, знаходити у словосп гол слово і ставити запитання до залежного, знаходити в реченні гол та другорядні члени, знаходити ОЧР, звертання, вставні слова, відокремлені члени речення; розрізняти просте і складне речення, знаходити пряму мову в реченні чи тексті, замінювати пряму мову непрямою,усвідомлюватиосн ознаки тексту. Синтаксич рівень є основою для вивч-я функціональної значущості мовних одиниць усіх інших рівнів. Вивч-я синтаксису створ умови для засвоєння норм літ вимови, ел-тів стилістики, розвитку логічного мислення, а також для формув-япунктуаційних навичок та навичок вираз чит-я. специфіч принципи: вивч-я синтаксису у зв’язку з пунктуацією та інтонацією, вивч-я у поєд-ні з розвитком зв’язного мов-ня. Методи: спостереження над мовленням; робота з підручником; слово вчителя; метод вправ. Прийоми: аналіз словосполучень; синтаксичний розбір за членами речення; поширення і скорочення речень; заміна одних синтаксичних сролучень іншими; вставка окремих компанентів речення; перебудова синтаксичних конструкцій; складання речень за опорними словами і схемами; редагування. Засоби вивчення синтаксису: схеми з показам зв’язку із складовими частинами синтаксичних одиниць; таблиці ії текстовим матеріалом для зіставлення піл час вивчення синтаксичних тем; динамічні посібники – таблиці із змінними елементами.
27. Речення як основна синтаксична одиниця мови й мовлення. Актуальне членування речень. Робота з розвитку зв’язного мовлення учнів.
Речення є найважливішою одиницею мови й мовлення. На відміну від словосполучення, речення є предикативною констукцією. Навідь, складаючись з одного слова, воно завжди подає поєднаннь понять, або характеристику, ідинтифікацію понять. Воно має складний, багатоаспектний характер. Речення – грамотично оформлена за законами даної мови цілісна одиниця мовлення, що є головним засобом формування, вираження й повідомлення думки. Речення співвідносне з логічним судженням, але не тотожне з ним. Судження як головна одиниця мислення є тричленною. Воно складається із суб’єкта, предиката і зв’язки. Судження можуть бути стверджувальні або заперечні. Вони завжди виражаються реченнями. Речення, на відміну від судження, характеризується ширшою площиною варіацій. Це пов’язано с тим, що речення, відображаючи мисленнєве оформлення дійсності, передає також емоційно-експресивний стан мовця. Основною ознакою речення є предикативність. До неї прилягають модальність, смислова завершеність, інтонаційна оформленість, смислова членованість, структурна організованість, власна парадигма. Предикативність – це синтаксична категорія, що комплексом мовних засобів співвідносить зміст речення з дійсністю, формує речення як комунікативну одиницю. Співвіднесення висловлення з дійсністю передбачає наявність категорії часу й способу, які є граматичним засобом вираження предикативності. Носієм предикативності у двоскладному реченні є присудок, а в односкладному – головний член. Предикативність є обов’язковою і невід’ємною ознакою будь-якого речення. Що до співвідношення з об’єктивною дійсністю, слід розмежовувати об’єкивну й суб’єктивну модальність. Об’єктивна модальність – відношення повідомлюваного до того чи іншого плану дійсності, те про що повідомляється як дійсне, реальне, ірреальне. Суб’єктивна модальність – відношення мовця до висловлюваного. До суб’єктивно модальних значень належать: посилення (підкреслюваня, акцентування), експресивна оцінка, переконаність або непевність, незгода або згода тощо.Інтонація як засіб вираження модальності, виявляється у таких формах речень: розповідні, питальні, бажальні, спонукальні. Істотною особливістю речення є граматична форма, яка виражається в його синтаксичних моделях. Членоподібна будова речення полягає в тому, що в його структурі вирізняються спеціалізовані позиції головних і другорядних членів речення. Члени речення – це семантико-синтаксичні категорії які створюються в самому реченні. Не членами речення традиційно вважаються: звертання, вставні слова, вставлені конструкції. Структурна організованість речень пізнається в типологічних особливостях його складників та різновидах синтаксичного зв’язку. Речення класифікуються за такими ознаками: за функцією та емоційним забарвленням; за структурою; за характером вираженого ставлення до дійсності. За функцією речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні. Розповідними називаються речення, що містять у собі повідомлення про будь-який факт дійсності: Лісову тишу зненацька розбурхав неймовірний тріск. Питальними називаються речення, що містять у собі питання, яке вимагає відповіді від співрозмовника: Івасю, чого ж це ти такий необережний? Спонукальними називаються речення, що виражають наказ, заклик, пораду та інші волевиявлення: Ти за орлиним летом стеж, пізнай в душі народу зміни. Окличними називаються розповідні, питальні й спонукальні речення, що виражають емоційні реакції мовця і вимовляються з особливою окличною інтонацією. За структурними ознаками речення поділяються на прості й складні. Просте речення містить у собі одну предикативну одиницю: Мені було сумно й радісно. Складне речення характеризується наявністю двох або кількох предикативних одиниць, що становлять смислову, граматичну та інтонаційну єдність. Кожна частина складного речення має свої граматичні центри: В рясних садах співають дзвінко птиці, і літаки кружляють в вишині. Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, непоширеними й поширеними, повними і неповними. Двоскладне речення має підмет і присудок: Вечірні рожеві сутінки спадають на землю. Односкладне речення має один головний член: Вечоріло. Сніги червоніли в березах. Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів – підмета і присудка (односкладне – з единого головного члена): Забилося серце. Світає. Поширеним називається речення, в якому, поряд з головними є другорядні члени. Повними називаються речення, в яких наявні всі члени, необхідні для даної структури: У транзисторі чітко й задиристо відбивала такт танцювальна мелодія. Речення в якому немає формально необхідного головного або другорядного члена, що легко виявляється з контексту, назавється неповним: Поруч з ним хлопець років тринадцяти. За характером вираженого ставлення до дійсності речення поділяються на стверджувальні і заперечні. Стверджувальним називається речення, співвідносне з судженням, в якому встановлюваний зв’язок між суб’єктом і предикатом усвідомлюється яек реально існуючий. Речення називається заперечним, якщо цей зв’язок заперечується.
М-А Мовленева підготовка учнів здійснюється на всіх уроках укр мови. Передбачені програмою й спеціально відведені уроки розвитку мовлення. Методика розвитку мовлення спирається на положення Загальноєвропейських Рекомендацій з мовної освіти, зокрема про діяльносно-орієнтований підхід до навчання мови, урахування загальнорекомендованих рівнів володіння мовою, вироблення мовленевої компетенції. Під розвитком зв’язного мовлення розуміють формування в учнів умінь і навичок усного і писемного мовлення. Розвивати мовлення учнів, означає вчити їх вільно і правильно, відповідно до вимог шкільної програми користуватися мовою як засобом спілкування в різних життєвих ситуаціях. Розвиток мовлення учнів відбувається в процесі мовленевої діяльності і влкючає: аудіювання, говоріння, читання і письмо. Збагачення словникового запасу здійснюється шляхом лексичної роботи, яка включає засвоєння нових слів, умінь з’ясовувати їх тематику і використовувати у власному мовленні. В основі роботи над розвитком мовлення лежать два чинники: практичні вміння і навички володіння мовою на основі знань про норми літ мови; уміння творчо використовувати мовні засоби залежно від стилю, типу, жанру мовлення. Розвиток мовлення здійснюється на всіх уроках укр мови: у процесі вивчення лінгвістичної теорії (мовна змістова лінія програми); на специфічних уроках розвитку зв’язного мовлення (мовленнєва змістова лінія); на уроках укр літ. Актуальне членування – тема (відомі знання про предмет) і рема (нові знання). Рух думки від речення до речення. Як комунікативна одиницяречення будується відповідно до конкретної мовленнєвої ситуації. Таке пристосування граматичної стр-ри речення до потреб комунікації кваліфікується як актуальне членування речення. Сама назва «актуальне» передбачає членування речення лише укожній конкретній ситуації,тому актуальними можуть бути різні члени речення. У кожному реченні з конкретним порядком слів і логічним наголосом виділяється дві частини: вихідна (основа висловлення ТЕМА) і заключна, у якій говориться про вихідну – РЕМА. Членування речення на тему і рему називається актуаьним членуванням. Одна і та сама граматична структура речення може давати кілька в-тів комунікативної стр-ри за допомогою актуального членування. Засоби виділення реми: за допомогою логічного (фразового) наголосу при будб-якому порядку слів: В театр підемо /ми. В театр /ми/підемо. Ми/ підемо в театр. Паузи є інтанаційним засобом вираження реми ( письмі – тире, три крапки): Діти/ - квіти нашого життя. Лексичні повтори: життя/ - найкращий ідеолог, життя/ - найкраща школа шкіл. На рему вказують частки тільки, лише, навіть, саме: Лиш правда/ є вічна, а то все трава.