§ 7. Призначення покарання за сукупністю злочинів

Підходи до визначення покарання за сукупністю злочинів (ч. 1 ст. 33 КК) можуть бути досить різноманітними, тому існують і різні законо­давчі системи його призначення, а саме: 1) система повного (абсолют­ного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню між собою); 2) система об­меженого складання покарань (коли загальна сума покарань обме­жується певною межею); 3) система поглинення покарань (коли най­більш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші зло­чини); 4) система обов 'язкового чи факультативного підвищення по­карання (коли, призначивши покарання за сукупністю шляхом погли­нення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен за законом або на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі); 5) змі­шані системи призначення покарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинення або використо­вується поєднання цих систем із системою обов'язкового чи факуль­тативного підвищення покарання).

Змішану систему призначення покарання за сукупністю встановлено і у ч. 1 ст. 70 КК, де зазначено, що при сукупності злочинів суд, призна­чивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, ви­значає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Отже, за сукупністю злочинів покарання призна­чається в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) на другому — визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.

1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, — це обов'язкова вимога ст. 70 КК, відхилення від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покарання дає мож­ливість без усіляких ускладнень застосувати амністію або помилуван­ня до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції — пом'якшити покарання, призначене за окре­мий злочин, або зовсім виключити його з вироку.

Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65-69¹ КК і на цьому

366

етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а якщо необхід­но, і додаткове покарання (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.). Такий підхід до призначення покаран­ня дає змогу індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночас­ним урахуванням того, що особа вчинила не один, а два чи більше злочинів.

2. Остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом застосування для цього спеціальних правил — принципів по­глинення або складання. Це означає, що суд призначає остаточне по­карання шляхом: а) поглинення менш суворого покарання більш суво­рим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремі злочини покарань у межах, установлених у ч. 2 ст. 70 КК.

Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковано злочини, а конкретні міри покаран­ня, призначені в межах цих санкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначених за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Зокрема, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК позбавлення волі строком на два роки, а за ч. З ст. 296 КК — чотири роки, то більш суворе покарання (чотири роки) поглинає собою менш суворе (два роки) і остаточне покарання за сукупністю визна­чається строком у чотири роки позбавлення волі.

Визначення остаточного покарання за принципом поглинення можливе не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт­ня 2003 p.). Наприклад, якщо за один зі злочинів призначено виправні роботи, а за інший — позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд за сукупніс­тю злочинів остаточно визначить покарання у виді позбавлення волі, бо при порівнянні ступеня суворості цих покарань він керується тією послідовністю, в якій всі їх види розташовані в ст. 51 КК. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів завжди призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покаран­ня довічним позбавленням волі.

Оскільки принцип поглинення припускає, що більш суворе покаран­ня завжди поглинає собою менш суворе, тому призначені за окремі зло­чини однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають,

367

Розділ XIII

Призначення покарання

крім випадків, коли їх призначено у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК¹. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 186 КК призначено два роки позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК — такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути визначено тільки за принципом складання. Проте, якщо за кожен із цих злочинів суд призначить по чотири роки позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю може бути визначено тут лише шляхом поглинення одна­кових за видом і розміром покарань, бо їх максимальна межа в санкціях як ч. 1 ст. 186, так і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює чотирьом рокам.

За принципом складання покарання, призначені за окремі злочини, додаються одне до одного. При цьому складання цих покарань може бути повним або частковим, але остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених за окремі злочини (п. 22 поста­нови. Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому — до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина менш суворого покарання, призначеного за інший злочин.

Складання покарань здійснюється у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю злочинів, одер­жане внаслідок складання, визначається в межах, встановлених санк­цією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Інакше кажучи, це покарання не може перевищувати вищу межу (максимум) найбільш суворої санкції. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 185 КК призначено покарання у виді позбавлення волі на один рік, а за ч. З ст. 296 КК — три роки, то за принципом повного складання суд має визначити остаточне покарання за сукупністю у виді чотирьох років позбавлення волі, оскільки максимальна межа санкції ч. З ст. 296 КК дорівнює п'яти рокам. Якщо ж за ч. 1 ст. 185 КК призначено два, а за ч. З ст. 296 КК — чотири роки позбавлення волі, то в цьому разі можливе лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбав­лення волі, призначених за ч. З ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік із призначених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно визначивши п'ять років позбавлення волі, бо саме такий максимум цього покаран­ня встановлено у санкції ч. З ст. 296 КК.

Проте, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70

¹ Практика судів України з кримінальних справ (2006-2007). - С. 158-159. 368

КК може призначити остаточне покарання за сукупністю у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в За­гальній частині КК. Насамперед йдеться про позбавлення волі на певний строк, максимум якого дорівнює п'ятнадцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому, якщо особа засуджується, наприклад, за ч. 4 ст. 296 КК до семи, а за ч. 2 ст. 185 КК — до п'яти років позбавлення волі, суд може визначити остаточне покарання за сукупністю цих злочинів шляхом повного складання і остаточно призначити дванадцять років позбав­лення волі. Тут суд уже виходить за межі максимуму позбавлення волі, встановленого у санкціях, бо злочин, передбачений ч. 4 ст. 296 КК, є умисним і тяжким. Однак загальний строк позбавлення волі (дванад­цять років) не перевищує тут тієї максимальної межі (п'ятнадцять років), яку встановлено для цього виду покарання в ч. 2 ст. 63 КК. Тому при призначенні покарання за сукупністю злочинів слід чітко розріз­няти максимальну межу покарання, встановлену в санкції статті Осо­бливої частини КК, і максимум виду покарання, встановлений у нормах Загальної частини КК. Необхідно також мати на увазі, що максималь­на межа санкцій за особливо тяжкі злочини може дорівнювати п'ятнадцяти рокам позбавлення волі (наприклад, у ч. 1 ст. 115) і, отже, збігатися з максимумом, встановленим для цього виду покарання в За­гальній частині КК. У цих випадках покарання в п'ятнадцять років позбавлення волі, призначене за особливо тяжкий злочин, поглинає покарання, призначені за інші злочини, що входять у сукупність.

Принцип повного або часткового складання може бути використа­ний судом при призначенні за сукупністю злочинів покарань як одно­го виду, так і різних їх видів. Якщо за окремі злочини призначено по­карання різних видів, суд, перш ніж визначити остаточне покарання за сукупністю, повинен перевести (перерахувати) менш суворий вид по­карання у більш суворий за шкалою їх еквівалентів, яку встановлено в ч. 1 ст. 72 КК. Лише після цього здійснюється складання цих пока­рань. Однак, якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, при­значено такі види основних покарань, як штраф (ст. 53 КК) або по­збавлення права обіймати певні посади (ст. 55 КК), то вони складанню не підлягають. У таких ситуаціях суд застосовує або принцип погли­нення менш суворого покарання більш суворим, або, керуючись ч. З ст. 72 КК, призначає кожне з цих покарань до самостійного виконання, коли покарання, призначені за окремі злочини, застосовуються одно­часно і виконуються кожне самостійно — без складання.

369

Розділ XIII

Призначення покарання

Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулю­ється частинами 1 та 3 ст. 70 КК, із яких випливає, що додаткове по­карання, по-перше, може бути остаточно призначене за сукупністю злочинів лише за умови, якщо воно попередньо призначалося судом хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.). По-друге, якщо одне або декілька додаткових покарань призначено лише за один із злочинів, що входить у сукупність, то вони приєднуються (без по­глинення і складання між собою) до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю. По-третє, якщо за всі або декілька злочинів, що входять у сукупність, призначено декілька додаткових покарань, то їх остаточне визначення за сукупністю залежить від того, чи належать вони до покарань одного або різних видів:

• якщо призначено додаткові покарання одного виду, то вони перед­усім поєднуються між собою шляхом поглинення менш суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового їх складання у межах, за­значених у ч. 2 ст. 70 КК. Лише після цього одержана таким шляхом загальна міра додаткового покарання приєднується до основного, остаточно визначеного за сукупністю;

• якщо призначено додаткові покарання різних видів, то вони ні поглиненню, ні складанню між собою не підлягають і згідно з ч. 4 ст. 72 КК кожне з них приєднується до основного, остаточно визначеного за сукупністю, і виконується самостійно.

У частині 4 ст. 70 КК принципи призначення покарання за сукуп­ністю злочинів поширюються на ситуації, коли після постановления вироку встановлюється, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення попереднього вироку. Злочини, що скла­дають сукупність, можуть бути розкриті в різний час, тому і засуджен­ня за ці злочини може здійснюватися не одним, а двома чи більше вироками, які у зв'язку з цим і постановляються у різний час. Така ситуація є там, де особу, яка вчинила, наприклад, два злочини, було засуджено лише за один із них, а другий розкрито пізніше, у зв'язку з чим і вирок за цей злочин постановлено вже після вироку за першою справою. Наприклад, особу було засуджено за ч. З ст. 296 КК до трьох років позбавлення волі за хуліганство, вчинене у вересні 2008 p., але після відбуття за цим вироком одного року позбавлення волі з'ясувалося, що засуджений ще у липні 2008 р. вчинив крадіжку, за яку новим ви­роком за ч. 1 ст. 185 КК суд призначив два роки позбавлення волі. Ця

370

ситуація повністю охоплюється ознаками сукупності злочинів, бо осо­ба вчинила два злочини, передбачені різними статтями КК, і обидва вони були вчинені до засудження хоча б за один із них. Тому до таких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК застосовуються ті самі правила призна­чення покарання, що передбачені в частинах 1-3 ст. 70 КК¹. Проте покарання за ч. 4 ст. 70 КК призначається вже в три етапи:

• на першому етапі суд призначає покарання за злочин, вчинений до постановления вироку за першою справою, але розкритий після цього;

• на другому — з урахуванням раніше постановленого вироку і призначеного ним покарання суд визначає остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення або повного чи часткового складання покарань, призначених за обома (попереднім і знов поста­новленим) вироками у межах, передбачених ч. 2 ст. 70 КК;

• на третьому етапі в строк покарання, остаточно визначеного за су­купністю злочинів, суд за правилами ст. 72 КК зараховує покарання, вже повністю або частково відбуте засудженим за попереднім вироком.