5.Простори глобалізації: технологічний простір

Технологічні зміни в економічних системах відбува¬ються не стільки внаслідок появи нових технологій і засобів виробництва, скільки в результаті їх розповсюдження – дифузії. Ці технологічні зрушення від-биваються у змінах внутрішніх пропорцій структури економіки. Так, наприклад, більшість нововведень, що становлять основу інвестиційного буму і довго¬строкового піднесення четвертої довгої хвилі (елек-тротехніка, товари тривалого використання, включа¬ючи масове виробництво автомобілів), з’явилося ще в межах третьої. Тривалий підйом у третій хвилі був забезпечений поширенням нововведень, які виникли в період другої хвилі (нововведення в чорній металур¬гії, суднобудуванні, будівництві залізниць тощо). Тому сучасний довгохвильовий етап розвитку базується не на біотехнологіях, генній інженерії, досягнення яких сьогодні починають використовуватися у виробництві, а на дифузії кластера нововведень, які з’явилися у 1940–1970-х роках: лазерів, комп’ютерів, інтегральних схем, ядерної енергетики тощо.

У сучасних умовах на загальний характер еконо¬мічного розвитку (у тому числі й технологічного) на-ціональних економік могутній вплив здійснює система екзогенних факторів, пов’язаних із функціонуванням глобальної економіки, розширенням економічного простору діяльності національних суб’єктів господарю-вання, збільшенням інформаційного потенціалу НТП, посиленням ролі наднаціональних інститутів у системі регулювання світогосподарських зв’язків. Глобальний економічний розвиток визначається поєднанням двох

суперечливих тенденцій: підлеглістю світової еконо¬міки інтересам транснаціонального капіталу, з одного боку, і конкуренцією національних економічних сис¬тем – з іншого. Ці тенденції переплітаються, створюю¬чи в кожній країні особливий тип поєднання зовнішніх і внутрішніх факторів, що визначають специфіку роз-витку конкретних національних економік.

Одні з них формують «ядро» світової економічної системи, де концентрується сукупний інтелектуаль-ний, науково-технічний і фінансовий потенціал світо¬вого господарства. Інші країни, які не входять в ядро світової економічної системи, утворюють її своєрідну периферію, яка вимушена сплачувати інтелектуаль¬ну ренту, що міститься в імпортованих високотехно¬логічних товарах і послугах, природною рентою, яка формується за рахунок експорту сировинних і низько¬технологічних товарів.

На жаль, сучасний стан структурних і технологіч¬них процесів національної економіки України свід¬чить не тільки про те, що вітчизняна економічна сис¬тема не входить у світову еліту розвинутих держав, а й про збільшення технологічного відставання від них нашої країни. Так, за 90-ті роки питома вага релікто¬вих (першого і другого, заснованих на доіндустріаль¬них технологіях) і традиційного третього укладів у технологічній структурі нашої економіки зросла на 48%, а питома вага п’ятого і шостого укладів знизилася на 30% (у структурі промисловості частка цих укладів становить відповідно 4,71 і 0,04%) [1, с. 56].

Не виправдалися сподівання на значне поліпшення технологічної структури за рахунок включення наці-ональної економіки у світове господарство. Так, на¬приклад, з огляду на технологічну складову іноземних інвестицій в економіку України можна стверджувати, що відбувалося переважне інвестування третього тех-нологічного укладу, яке становило близько 49%. Част¬ка іноземних інвестицій у сектор середніх технологій – 27%, а у високотехнологічний комплекс іноземними інвесторами спрямовувалося лише 11% від загальних інвестицій [2, с. 15]. У результаті існуюча технологічна структура нашої економіки, як показує теперішня си¬туація, стала одним із найвідчутніших факторів зни¬ження рівня економічної безпеки України.

На наш погляд, подібні негативні тенденції погір¬шення технологічної структури вітчизняної еконо¬міки пояснюються самим характером економічного розвитку України за останні роки. Навіть у період економічного зростання в національній економіці спостерігалася невідповідність його якості сучасним світовим тенденціям, інституціональним умовам сус¬пільного розвитку. З цього приводу Нобелівський лауреат з економіки С. Кузнець, даючи визначення категорії економічного зростання, зазначає: «Еконо¬мічне зростання країни може бути визначене як дов¬гострокове збільшення можливостей задовольняти все більш різноманітні потреби населення в продук¬тах економічної діяльності. Це зростаюча здатність заснована на розвитку техніки і технології та на необ¬хідних змінах в інституціональній структурі і ідеоло¬гії. Важливі всі три основні частини визначення» [3, c. 104].

Іншими словами, стійке економічне зростання і пе¬ріодичне оновлення структури економіки базується на відповідності одна одній її двох взаємопов’язаних під¬систем – технологічної та інституціональної, а також сприянні цілям розвитку існуючої в суспільстві еконо¬мічної ідеології. Слід зауважити, що формування від-повідності технологічної та інституціональної струк¬тур економіки не відбувається автоматично, оскільки кожна з цих двох підсистем має власні джерела та за¬кономірності розвитку.

Визначальним фактором розвитку технологічної структури є науково-технічний прогрес, який у вироб¬ничих процесах реалізується через інвестиційну та ін¬новаційну діяльність. Інституціональна структура роз-вивається під впливом змін у соціально-економічних відносинах: розвитку методів і способів самоорганіза-ції та саморегулювання виробництва (на даному етапі – ринкових механізмів); розробки та реалізації шляхів свідомого, цілеспрямованого регулювання економіки (перш за все – державної політики щодо формування економічного середовища); об’єктивно необхідної ко¬ординації економічної поведінки між суб’єктами гос-подарювання різних країн під впливом міжнародних інтеграційних процесів.

Як свідчать реалії вітчизняного економічного роз¬витку, стан взаємозв’язку технологічної та інституці-ональної структур національної економіки не сприяє якісним зрушенням економіки України в бік свого інноваційного оновлення. На відміну від практики розвинутих ринкових економік, в умовах економіч¬ної системи України не спостерігається інноваційного принципу вкладення інвестицій, а отже, сучасні меха-нізми саморегулювання вітчизняного ринкового се¬редовища неспроможні самостійно забезпечити про-гресивні структурні зрушення, у тому числі і в техно¬логічній сфері.

З іншого боку, процеси технологічної деградації на¬ціональної економіки України є результатом і відпо¬відної державної економічної політики. Звичайно, іс¬нували та й існує цілий комплекс причин об’єктивного характеру, які значно зменшують можливості держави щодо регулювання структурних зрушень національної економіки, проте спостерігалися і явні прорахунки в тактиці та стратегії економічних реформ. Одна з го¬ловних помилок, на наш погляд, має концептуальний характер – переоцінка можливостей механізмів само¬регулювання вирішувати завдання структурного еко¬номічного розвитку, надмірне усунення держави від регулювання галузевих і відтворювальних пропорцій (особливо щодо співвідношення між фондами від¬шкодування, нагромадження і споживання сукупного національного продукту) та напрямів інвестиційних потоків національної економічної системи, а також фактичне припинення державної підтримки фунда¬ментальних і прикладних досліджень.

Дійсно, основну відповідальність за напрями на¬укових досліджень і розробок у розвинутих країнах світу несуть приватні суб’єкти господарювання, про¬те не слід забувати про інший рівень розвитку ринко¬вого середовища даних країн, зокрема про потенціал їхньої інфраструктури інвестувати інноваційну діяль¬

ність. Більш того, у країнах ядра світової економіки спостерігаються процеси реформування державних механізмів із забезпечення впровадження передових досягнень науково-технічного прогресу, у тому числі за рахунок ускладнення структури управління такими процесами.

На наше переконання, основою для виходу з ни¬нішньої кризи та підґрунтям для подальшого іннова¬ційного розвитку вітчизняної економіки є застосуван¬ня такої форми структурної політики, за якою уряд прямо бере на себе роль формування структури про-мисловості, стимулює фундаментальні розробки, тех¬нічний прогрес і сферу освіти. У розрізі формування засад подібної структурної політики треба звернути увагу на такі принципові положення.

По-перше, технологічні зрушення об’єктивно не мо¬жуть відбуватися рівномірно в усіх галузях економіки.

Тому потрібно визначити національні пріоритети науково-технічного розвитку («ключові технології»), застосування яких забезпечить поширення нового технологічного укладу в масштабах усієї економічної системи, і за рахунок механізму позитивних зворотних зв’язків стимулювати зміни структури економіки зага¬лом. Можна виділити три основні групи галузей, що визначають темпи і напрями економічного зростання в життєвому циклі окремого технологічного укладу.

1. Базові галузі, що пов’язані з виробництвом «клю¬чового» фактора і безпосередньо пов’язаних із ним елементів. Ці галузі створюють необхідні матеріальні передумови для поширення відповідних технологіч¬них інновацій і, в той же час, їхній власний ринок за¬лежить від темпів поширення цих інновацій в інших галузях економіки.

2. Лідируючі галузі, які найкращим чином присто¬совані до ефективного використання ключового фак¬тора. Саме вони здебільшого формують різноманітні інвестиційні можливості (у тому числі й у розвиток відповідної інфраструктури) і таким чином задають вектори розвитку нового технологічного укладу.

3. Підтримуючі галузі, які розвиваються слідом за лідируючими і одночасно доповнюють загальне еко¬номічне зростання. Ці галузі починають лавиноподіб¬но зростати за рахунок мультиплікатора зворотних зв’язків після того, як інституціональна структура економіки буде приведена у відповідність із змінами в технологічній структурі.

По-друге, очевидно, що здійснення масштабної мо¬дернізації галузей вітчизняної промисловості на осно¬ві п’ятого і шостого технологічних укладів у коротко- і навіть середньостроковій перспективі неможливе. Тому для більшості галузей необхідна програма поетап¬ної модернізації основних фондів на основі техніки і технології п’ятого укладу в межах середньострокових національних програм із поступовим нарощуванням питомої ваги шостого укладу в галузевій структурі на¬ціональної економіки.

Висновки. Нова якість економічного зростання все більш визначається ефективністю інноваційно- інвестиційних потоків. Це відображається не тільки через збільшення інвестицій у наукові дослідження і розробки, технологічні та організаційні інновації, а й у підвищенні економічної віддачі від них через, на¬самперед, широку дифузію нововведень на всі сфери суспільного життя, випереджаючу динаміку високо¬технологічних галузей промисловості і сфери послуг, зростання наукоємності та інноваційної активності всіх секторів економіки, у тому числі традиційних.

Досвід США, використаний у різних формах і з різ¬ним ступенем інтенсивності країнами Західної Європи і Японією, переконливо доводить, що найглибші зміни у структурі економіки, виникнення нових галузей еко¬номіки пов’язані з програмно-цільовими методами фі¬нансування НДДКР. Завдяки цим методам можливості впливу держави на науково-технічний прогрес є більш відчутними, ніж при використанні адміністративних методів регулювання, податкових, кредитних та інших фінансових важелів.

Тому даний досвід повинен бути використаний і у вітчизняній економічній практиці. Такий варіант економічної політики найбільш відповідає вимогам сучасного етапу розвитку національної економіки і випливає із необхідності управління інституціональними та технологічними змінами