1.4. Рослинний покрив

Згідно з геоботанічним районуванням України, територію Західного Полісся зачислено до Європейської широколистяно-лісової області Схід, ноєвропейської провінції Поліської підпровінції Західнополіського геобо­танічного округу соснових і дубово-соснових лісів та евтрофних боліт [10; 17; 44; 206]. Рослинність цієї зони вирізняється значною строкатістю та різноманітністю.

Рослинний покрив Західного Полісся описано у працях І. М. Григо-

ра (1957,1958); В. О. Поварніцина (1955, 1959); Є. І. Шишової (1964); Є. М. Брадіса (1957, 1961); Є. М. Брадіса та Т. Л. Андрієнко (1975); Д. Я. Афанасьєва (1965); Т. Л. Андрієнко та О. І. Прядко (1974); Ю. Р. Шеляг-Сосонко (1969) та інших [4; 11; 22-24; 53; 54; 180; 181; 249; 251].

Формування рослинного покриву Західного Полісся відбувалося у льодовиковий і післяльодовиковий періоди. На рослинний покрив також впливає проміжне положення досліджуваної території між Західною та Східною Європою, завдяки цьому флора багата на західноєвропейські та східноєвропейські види.

Рослинність Західного Полісся має певні особливості. У складі природної рослинності переважають ліси, багато також лук та боліт. Залісненість основної території не менше 35—40 %, лук — не менше 20 %, а на півночі — 30—40 %. Болота в минулому займали в серед­ньому 11%, на півночі — до 20%, тепер вони значною мірою освоєні

[44, с. 76].

Серед лісів переважають соснові (Ріпеїа) [13; 180]. У розповсюдженні рослинності по елементах рельєфу спостерігається певна закономірність. Найбільш підвищені, добре дреновані ділянки межиріч займають ліси. Підвищені елементи рельєфу вкриті сосновими (Ріпеїа) лісами, вони формуються на легких за гранулометричним складом дерново-підзолистих ґрунтах. На дерново-підзолистих ґрунтах важчого гранулометричного

рельєфу, крутістю схилів, лі­тологією поверхневих відкладів, рівнем ґрунтових вод тощо.

За мікрокліматичним районуванням територія Західного Полісся на­лежить до області низовин Поліської підобласті [204, с. 211].

Підвищені ділянки за мікрокліматом одержують більше тепла на 1°С вдень і 1,5—2,0°С вночі порівняно з пониженими. Також на підвищених ді­лянках менші витрати води на випаровування. Ці чинники забезпечують на підвищеннях триваліший безморозний період, який в середньому на ЗО днів довший, ніж на понижених ділянках [204].

Отже, клімат Західного Полісся помірно-континентальний з теплим і досить вологим літом. Зима порівняно тепла, малосніжна. Зниження температури і підвищення вологості повітря спостерігається з півдня на північ.

складу формуються дубово-соснові (С^ііегесеїо-Ріпеїа) ліси, на понижених частинах рельєфу — дубові (С^иегесеїо) ліси [206, с. 141].

Вільшаники з чорної вільхи (Аіпеїа £ІиІіпо$ае) мають значне поширення і займають знижені вологі ділянки з торфово-болотними глеюватими ґрунтами. Переважно це одноярусні насадження, чисті або з домішкою берези (Веіиіа), дуба (С^иегесеїо), ясена (Ргахіпиз), граба (Саргіпеїо), зрідка ялини (Рісеа). Зі збільшенням кількості другорядних порід вільхові насадження переходять у березово-вільхові (Веіиіа-Аіпиз), ялиново-вільхові (Рісеа- АІпиз), ясенево-вільхові (Ргахіпиз-АІпиз), дубово-грабово-вільхові ((Зиегесеїо- Саргіпеїо- Аіпиз) [103, с. 47].

Болота є характерним елементом природи Західного Полісся. Болотна рослинність простежується по всій території, хоча розподілена нерівномірно. Найбільше заболочена північно-західна частина території, на південний схід заболоченість поступово знижується. Болота займають передусім заплаву р. Прип'яті та численні долини менших річок, сучасних і реліктових [14]. У північно-західній частині поширені сфагнові болота — оліготрофні та мезотрофні. Також на Західному Поліссі значне поширення мають евтрофні болота. Залежно від характеру рослинності, їх поділяють на трав'яні, трав'яно-мохові та лісові болота.

Трав'яні болота розповсюджені в заплавах річок. Переважають осокові болота, менше поширені високотравні. Осока утворює високі купини, між ними в пониженнях ростуть болотні та прибережні види: вовче тіло болотне (Сотагиш раїизіге), жовтець язиколистий (Капшісиїиз Ііп§иа) та інші. В травостої переважають осоки: пухириста (С. уезісагіа) та здута (С. гозіага) які утворюють верхній ярус [206, с. 148].

Трав'яно-мохові болота формуються в умовах застійного зволоження, де погіршуються умови водно-мінерального живлення. В їхньому травостої переважають осоки. У травостої з'являються пухівки широколистяна (ЕгіорЬогиш Іаіііоііит) та багатоколосна (Е. РоїузІасЬуоп), постійними компонентами є чистець болотний (ЗіасЬуз раїивігіз), калестанія болотна (Саіевіапіа ра1и$1гів). Лісові болота трапляються доволі рідко. Серед них переважають вільхові (Аіпеїа £ІиІіпо$ае) та березові (Веіиіа) [206,

с. 149].

Луки в Західному Поліссі розташовані здебільшого в заплавах великих і середніх рік. Значне поширення мають не тільки заплавні луки, але й позаплавні, які характерні саме для зони Полісся. Серед них розрізняють дві основні групи: суходільні та низинні. Суходільні луки не займають великих просторів, вони розкидані окремими ділянками. Вони розвиваються на місцівирубаних лісів, на рівнинах або підвищених елементах рельєфу. Низинні луки займають знижені, добре зволожені ділянки з Грунтами дещо важчого гранулометричного складу.

Заплавні луки характеризуються вищою продуктивністю, ник поза плавні. На заплавних луках переважають різнотравно-злакові різнотравно-дрібноосоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угрупу. вання, які належать до різних формацій. У складі цих асоціацій переважають такі кормові трави: тонконіг лучний (Роа ргаїепзіз), мітлиця (А§го$[і$)₍ мітлиця лучна (А§гозІіз ргаїепзе), конюшина лучна (ТгіЬІіит ргаїепзе) та конюшина біла (Тгііоііит герепз). У різнотрав'ї переважають звичайні лучні види, іноді багато деревію (АсЬШеа) [103, с. 48-49].

На полях зустрічаються такі основні види бур'янів: дика редька (КарЬапиз гарЬапізІгит Ь.), гірчак (Ро1у§опит), пирій повзучий (А§горігоп герепз Ь.), хвощ польовий (Езиізеїит агуепзе Ь.), суріпиця звичайна (ВагЬагеа уиІ§агіз К.Вг.) та інші.

У Західному Поліссі вирощують культури, що характеризуються під­вищеними вимогами до забезпечення вологою, невимогливі до тепла, до­бре ростуть і розвиваються на легких за гранулометричним складом ґрун­тах. Найбільші посівні площі займають кормові культури, такі як картопля (Зо 1апіїт ІиЬегозит Ь.). Зернові культури в структурі посівних площ за­ймають від 25 до 50%. Високі врожаї забезпечують менш вимогливі до родючості ґрунтів зернові — жито (Зекаїе сегеаіе), трітікале (Тгіїікаїе), овес (Ауепа заііуа Ь.). Важливою культурою є люпин (Ьиріпиз).

Строкатість рослинного покриву Західного Полісся зумовила по­діл Західнополіського геоботанічного округу на сім геоботанічних райо­нів: Ратнівсько-Любешівський ( Верхньої ірип'ятський); Зарічнянсько- Висоцько-Сарненський; Ковельсько-Маневицький; Рафалівсько-Дуб- ровицький; Турійський; Цумансько-Костопільський; Степанеько-Берез- нівський [44, с. 76—77].

Отже, для Західного Полісся характерне переважання соснових лісів, заплавні і позаплавні луки та обширні масиви боліт на північному заході території. Під лісовою, лучною і болотною рослинністю переважають під­золистий, дерновий і болотний процеси ґрунтотворення, в результаті яких формуються притаманні для зони Західного Полісся ґрунти.

1.5. Ґрунтовий покрив

Західне Полісся, відповідно до агрогрунтового районування України, входить до складу Західної провінції Поліської агрогрунтової зони [10; 29;

57; 205].

Питанню вивчення ґрунтового покриву Західного Полісся при­свячені праці Г. О. Андрущенка, С. І. Веремеєнка, Н. А. Клименка, Н. Б. Вернандер, В. В. Медведєва, Р. С. Трускавецького, М. І. Полупана,

и

Д. Г. Тихоненко, П. В. Климовича, Д. І. Ковалишин, М. И. Шевчука, М. І. Зінчука, С. Т. Вознюка та ін. [5; 28; 29; 34; 84; 102; 103; 118; 152; 189; 198; 233; 236].

Західне Полісся характеризується складною структурою ґрунтового покриву, що зумовлено різноманітністю і багатогранністю взаємодії чин­ників ґрунтотворення. Площа окремих ґрунтових відмін рідко перевищує 0,1—0,2 га. Добре розвинений мезо- і мікрорельєф зумовив часту зміну визначальних чинників ґрунтотворення. Значна мозаїчність ґрунтового покриву, дрібноконтурність сільськогосподарських угідь, широке розпо­всюдження напівгідроморфних і гігроморфних ґрунтів — все це спричинено наявністю різноманітних ґрунтотворних порід, складним мезо- і передусім мікрорельєфом, які зумовлюють різку зміну окисно-відновних умов у часі й просторі. Ґрунтовий покрив Західного Полісся строкатий, утворює складні поєднання, комплекси, мозаїки та характеризується доволі виразною контр­астністю та дрібноконтурністю. Зазначимо, що в різних частинах провінції ґрунтовий покрив хоч і представлений різними типами, але в різних геомор­фологічних районах має домінуючий по площі тип ґрунтотворення. Ґрунти Західного Полісся утворюють структурні комплекси, які характеризуються різним поєднанням дерново-підзолистих, дерново-карбонатних, дернових, лучних, болотних та інших ґрунтів та їхніх відмін [42, с. 28].

Тривалий період інтенсивного сільськогосподарського освоєння позна­чився на стані та еволюції ґрунтового покриву. Розорювання малопродук­тивних земель, зменшення внесення органічних добрив, широкомасштабне осушення, радіоактивне забруднення північно-східної частини Західного Полісся спричинює посилення деградаційних процесів.

У межах Західного Полісся найпоширенішими є дерново-підзолисті ґрунти, які займають понад 60% загальної площі. У зв'язку з легким гранулометричним складом ґрунтотворних порід переважають дерпово- слабопідзолисті та дерново-середньопідзолисті ґрунти. Ці ґрунти, сформо­вані здебільшого на терасових і зандрових рівнинах, озах і дюнних підви­ щеннях, характеризуються піщаним та глинисто-піщаним гранулометричним складом.

Лучні ґрунти великими масивами поширені лише у заплавах _в ликих річок. У заплавах менших річок вони залягають незначними ^ сивами на відносно підвищених ділянках. Значно більше поширену мають дернові ґрунти. Окремими великими масивами вони залягаю? дуже рідко. Здебільшого вони займають підвищені ділянки між 6од₀ тами. Формування в умовах перезволоження зумовлює до оглеєнна дернових ґрунтів.

Чималі площі в Західному Поліссі займають болотні ґрунти. Вони по. ширені у долинах річок та на вододілах окремими масивами або в комплексі з іншими ґрунтами. Болотні та торфово-болотні ґрунти характеризують, ся формуванням шару торфу різної потужності та ступеня розкладення. У торфово-болотних ґрунтах потужність торфу сягає 20—50 см, а торфовища мають шар торфу від 50 до 300 см і більше.

На горбоподібних підняттях, де близько до поверхні виходить крейда, формуються дерново-карбонатні ґрунти. Вони поширені невеликими ост- рівцями між підзолистими ґрунтами у південній та південно-західній части­ні Західного Полісся.

Сірі лісові ґрунти займають мізерні площі. Вони приурочені до півден- ної частини Західного Полісся. Сформувались вони на підвищеннях, по­критих лесоподібними суглинками.

У зоні Полісся виділено 3 провінції: Західну, Центральну Правобе­режну та Центральну Лівобережну. Західну провінцію поділяють на 5 аг­рогрунтових районів: Шацький, Ковельський, Любешівський, Маневиць- кий та Степанський [29].

Шацький агрогрунтовий район займає північно-західну частину про­вінції, приурочений до заплави р. Прип'ять та її надзаплавних терас. У ґрунтовому покриві району переважають дерново-підзолисті глейові ґрунти піщаного та глинисто-піщаного гранулометричного складу. Внаслідок слаб­кої дренованості території і близького залягання ґрунтових вод здебільшого дерново-підзолисті ґрунти належать до глеюватих і глейових. Цей район характеризується високою заболоченістю території. В річкових заплавах значне поширення мають лучно-болотні та болотні ґрунти. На підвищеній частині території невеликі площі займають дерново-слабо- та середньопі- дзолисті супіщані ґрунти. Вони є найпридатнішими для сільськогосподар­ського використання. Чималі площі дерново-підзолистих ґрунтів зазнали значного впливу вітрової ерозії.

Ковельським агрогрунтовий район розташований у південно-західній частині провінції. Цей район характеризується значною строкатістю ґрун­тового покриву. При неглибокому заляганні крейдяних порід значне поши­рення мають дерново-карбонатні ґрунти. Південна частина району вкрита дерново-підзолистими ґрунтами легкого гранулометричного складу. В пів­нічній частині великі площі займають дерново-слабопідзолисті ґрунти. На терасах поширені дерново-прихованопідзолисті ґрунти. Район характеризу­ється незначною заболоченістю, отож частка оглеєних та глейових ґрунтів невисока.

Любешівський агроґрунтовий район займає північну частину провін­ції і розташований в долинах р. Прип'ять та її приток. Цей район харак­теризується значною заболоченістю (передусім його північна частина), внаслідок чого всі заплави рік вкриті болотними ґрунтами. Тут переважа­ють низинні торфовища. На вододілах розвинені торфово-болотні ґрун­ти. Між болотними масивами розвинені дерново-слабопідзолисті оглеєні або глейові ґрунти. Піщані дюни надзаплавної тераси рік вкриті дерново- прихованопідзолистими ґрунтами, які мають дуже кислу реакцію ґрунтового розчину. В західній частині району в зниженнях залягають дерново-глейові ґрунти, які вкриті лучно-болотною рослинністю. Перелічені ґрунти району утворюють складний мозаїчний комплекс, який ускладнює їхнє сільсько­господарське використання.

Маневицький агрогрунтовий район розташований у центральній частині провінції. Структура ґрунтового покриву району зумовлена характером ре­льєфу та складом ґрунтотворних порід. Найпоширеніші дерново-підзолисті ґрунти легкого гранулометричного складу. На підвищених вододілах пере­важають дерново-слабопідзолисті глеюваті або глейові ґрунти. Територія району слабо дренована, всі низини вкриті масивами низинних торфовищ. Також трапляються дрібні болота з торфово-болотними ґрунтами.

Степанський агрогрунтовий район займає південно-західну частину провінції. Основною рисою ґрунтового покриву є великі площі, зайня­ті дерново-середньопідзолистими супіщаними ґрунтами. В межах долини р. Прип'ять поширені дерново-слабопідзолисті глинисто-піщані ґрунти. Значні масиви на вододілах вкриті дерново-середньопідзолистими супіща­ними ґрунтами [161]. У пониженнях поширені дерново-підзолисті глинисто- піщані глейові та дерново-глейові ґрунти, що утворились під трав'яною рос­линністю. Вони переважно вкриті лісами або використовуються як пасо­вища. Степанський агрогрунтовий район також характеризується великою кількістю болотних масивів низинного типу. Вони займали до 10% площі району. Сьогодні значну кількість боліт осушено, їхні площі інтенсивно ви­користовують у сільськогосподарському виробництві. В південній частині району переважав складний комплекс дерново-слабопідзолистих глинисто- ницаних і дерново-середньопідзолиетих супіщаних ґрунтів. На межиріччі р. Гориш та Случа на плоских низинах багато дерново-глейових і лучно- Гюлотиих Грунтів, зрідка на підвищеннях трапляються дерново-карбонатні ґрунти [29].

Основні дослідженим проводили в межах Степанського агроґрунтового району на дерново-підзолистих ґрунтах легкого гранулометричного складу.

морфологічні особливості дерново-підзолистих ґрунтів і їхня агрогенна

трансформація

Ґрунт, як будь-яке природне тіло, характеризується певною морфологією, тобто ґрунт володіє низкою зовнішніх ознак, які доступні візуальному сприйняттю (зоровому, органолептичному тощо). За цими зовнішніми ознаками виділяють певні морфологічні елементи ґрунту — генетичні горизонти, структурні агрегати, новоутворення і включення, а також шпарки різної форми і розмірів, які заповнені повітрям, водою тощо. Морфологічні елементи відрізняються один від одного своєю формою і зовнішнім виглядом, певними ознаками або властивостями. До них відносять забарвлення, щільність, складення, форму структурних агрегатів, новоутворення, включення, характер і форму меж різних морфологічних елементів, гранулометричний склад тощо [97, с. 3].

Вивчення морфологічних ознак є одним з перших методів дослідження ґрунтів. Потужність, колір, глибина гумусового забарвлення, структура, складення геиетичиих горизонтів, глибина залягання і форма прояву карбонатів та інших солей, характер переходу між горизонтами та інші морфологічні ознаки — з одного боку відображають речовинний склад Грунту, а з іншого — _за їхнього вмілого трактування можуть дати уявлення про характер режимів які визначають сучасні процеси ґенези ґрунтів [183, с. 171].

Під час дослідження трансформації ґрунтів і ґрунтового покриву внаслідок агрогенного впливу особливу увагу приділяють вивченню генетичної будови профілю та морфологічних ознак ґрунтів. Вивчення морфологічних ознак є одним із найстаріших і найважливіших методів дослідження, що дає змогу уявити загальну будову ґрунтового профілю та характер процесів сучасного ґрунтотворення.

Різноманітність профілю ґрунту зумовлюється великою кількістю комбінування та сіупенем прояву основних ґрунтотворних процесів, що відображених у морфологічних ознаках генетичних горизонтів, які є продуктом змін материнської породи під їхнім впливом і мають визначені функціональні властивості [188, с. 186].

Детальне вивчення морфології ґрунтів дає ключ до пізнання історії їхнього формування та еволюції, слугує основою наукових концепцій Генези ґрунтів. На основі дослідження морфології ґрунтів можна отримати уявлення про їхній склад, хімізм процесів, які протікають у ґрунті, про режими, за яких розвивається ґрунтотворення [218, с. 5].

Основи вчення про ґрунтову морфологію вперше детально розроблено С. А. Захаровим. У 1930 році він писав: "Будова ґрунту є результатом його ґенези, поступового розвитку його з материнської породи, яка диференціюється на горизонти в процесі ґрунтотворення" [82]. На сучасному рівні дослідження морфології ґрунтів найповніше викладено в працях Б. Г. Розанова [218—220].

Морфологічні особливості дерново - підзолистих ґрунтів вивчено та описано в численних наукових працях [5; 63; 81; 98; 185; 196; 198; 205].

Ґрунтовий генетичний горизонт є специфічним шаром ґрунтового профілю за складом, ознаками та властивостями, який сформувався під виливом ґрунтотворних процесів [188, с. 186]. Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються різко вираженою текстурною диференціацією профілю на такі горизонти: НЕ — гумусово-елювіальний (15—20 см у цілинних, 25— 35 см в орних ґрунтах); Е — елювіальний (відповідно, 15—20 та 5—15 см); і — ілювіальний, який поступово переходить у материнську породу з глибини 100-120 см [188, с. 225]. Диференціація ґрунтового профілю на генетичні горизонти чіткіше проявляється при поважчанні гранулометричного складу і ступеня розвитку оглеєння, передусім при поверхневому зволоженні [196, С. 128].

Залежно від прояву підзолистого процесу і потужності елювіального горизонту, дерново—підзолисті ґрунти поділяються на слабопідзолисті (горизонт Е — 5—7 см) і середііьопідзолисті (горизонт Е — 10—20 см і

більше) [153, с. 14-17; 185, с. 44-45; 196, с. 128].

За проявом гідроморфності дерново-підзолисті ґрунти поділяються на поверхнево-оглеєні, глеюваті, глейові та сильно глейові [153, с.18-19; 185,

с. 46-47; 196, с. 128-129; 205, с. 59].

У дерново-підзолистих ґрунтах процеси оглеєння чітко простежуються морфологічно. Глейові горизонти в піщаних ґрунтах мають попелясте або в мокрому стані сірувато-білувате забарвлення [5, с. 102]. Під впливом оглеєння може відбуватися знебарвлення піску, а псевдофібри набувають сизуватого відтінку [198, с. 69]. Це пояснюється тим, що під дією процесів відновлення залізо переходить у закисну форму і вимивається ґрунтовими водами [81].

Особливістю глеюватих і глейових ґрунтів легкого гранулометричного складу є те, що в посушливі періоди оглеєння зменшується або зовсім зникає в поверхневих шарах, при цьому підзолисті горизонти набувають білуватого забарвлення.

За даними багатьох авторів, при сільськогосподарському використанні дерново-підзолистих ґрунтів відбувається різка зміна морфологічних ознак,

передусім у верхній частині профілю [18; 19; 40; 55; 72; 86; 124; 138; 139; 164].

Зміна рослинності і розорювання ґрунтів спричинює зміни їхніх морфологічних ознак, передусім у гумусовому горизонті, а з часом і в горизонтах, які залягають під ним. В освоєних ґрунтах формується орний шар, який відрізняється від генетичних горизонтів цілинних ґрунтів, передусім за високого ступеня окультурення [138; 136; 179].

Як зазначає В. Д. Муха, орний горизонт — частина ґрунтового профілю, яка безпосередньо піддається дії зовнішнього середовища і найактивніше змінюється адекватно до нових умов, відображаючи особливості сучасного культурного ґрунтотворення. В морфологічному відношенні він є діагностичним горизонтом окультуреного ґрунту. Отож необхідно виділяти орний шар як один з самостійних генетичних горизонтів окультуреного ґрунту [179, с. 33].

Трансформація верхньої частини ґрунтового профілю залежить від тривалості освоєння, внесення органічних добрив, застосування сільськогосподарської техніки. Найбільше таким змінам піддаються ґрунти, які характеризуються меншою потужністю гумусово-елювіального горизонту.

Як зазначає В. Д. Муха, окультурення сприяє покращенню структурності ґрунтів і фізико-механічних властивостей здебільшого через посилення фітобіологічного процесу, збільшення утворення в ґрунті МОЛОДОГО гумусу і поповнення колоїдного комплексу кальцієм [179, с. 58]. Освоєння і сільськогосподарське використання ґрунтів, передусім на фоні інтенсивних систем удобрення, супроводжується перебудовою ґрунтотворного процесу і формуванням більш родючих культурних аналогів [124; 126; 164; 163; 178; 225]. Водночас і в культурних ґрунтах продовжується процес підзолотворення, який знижує ефективність заходів окультурення. Цей процес найінтенсивніше проявляється в легких за гранулометричним складом ґрунтах, які характеризуються незадовільною вбирною здатністю та утворені на сильнокислих материнських породах.

При залученні в орний горизонт частини підзолистого горизонту (без внесення добрив і вапна) та перемішування його з гумусовим відбувається зміна фізичних і агрохімічних властивостей дерново-підзолистих Грунтів, зниження вмісту гумусу, суми ввібраних основ, запасів поживних речовин, збільшення обмінної та гідролітичної кислотності. Ці зміни іноді зберігаються в ґрунтах тривалий час, їх помилково розглядають як результат окультурення, а не механічного впливу [138; 139].

Стихійні зміни складу та властивостей ґрунтів в процесі їхнього сільськогосподарського використання нерідко спричинюють розвиток деградаційних процесів [28, с. 24].

За результатами досліджень, у профілі цілинних (під лісом) дерново- підзолистих ґрунтів Західного Полісся виділяється лісова підстилка (Н ).

о

Найчастіше вона складається з двох підгоризонтів: верхнього Ь, який складається з рослинного опаду (хвоя, листя, кора та гілочки дерев); під ним залягає підгоризонт Р, який складається із сильнорозкладених рослинних решток, темно-коричневого кольору або детритоподібної потерті. Цей

підгоризонт густо переплетений дрібними корінцями рослин, В результаті чого він відділяється у вигляді суцільної маси. Загальна потужність Н горизонту зазвичай невелика і найчастіше має потужність до 6 см.

Під лісовою підстилкою залягає верхній гумусово-елювіальний

о

горизонт НЕ. Його потужність у цілинних ґрунтах значно менша, ніж в орних відмінах.

У дерново-прихованопідзолистих ґрунтах потужність НЕ горизонту становить 7 см, дерново-слабопідзолистих — 15—26 см, дерново- середньонідзолистих — 15—24 см. Гумусово-елювіальний горизонт здебільшого сірого (за шкалою Мансела 10УК5/1-10УК5/3) або світло- сірого (10УК7/1 -10УК7/3) забарвлення, що залежить від вмісту та складу гумусу.

У дерново-підзолистих ґрунтах, які зайняті ріллею та перелогом, потужність гумусово-елювіального горизонту НЕ в середньому становить 24—34 см, а максимальне значення сягає 37 см. Він характеризується сірим та світло-сірим забарвленням з помітним буруватим відтінком (10УК4/3-10УК5/3), що зумовлено приорюванням до гумусово- елювіального горизонту елювіального і верхньої частини ілювіального горизонтів.

Елювіальний горизонт Е у цілинних дерново-прихованопідзолистих та дереново-слабопідзолистих ґрунтах не виражений. У дерново- середньопідзолистих відмінах його потужність в середньому становить 17-25 см. Найбільша потужність елювіального горизонту спостерігається в розрізі 2-А і становить 45 см.

На ріллі в дерново-слабопідзолистих ґрунтах Е горизонт відсутній або приораний до верхнього НЕ горизонту, де фрагментами простежуються його залишки. В дерново-середньопідзолистих ґрунтах елювіальний Е горизонт має меншу потужність, ніж у цілинних, і становить 13—22 см, що зумовлено його приорюванням до НЕ горизонту.

У ґрунтах на перелозі елювіальний Е горизонт подібний до ґрунтів під лісом і характеризується потужністю 12—32 см у дерново- середньопідзолистих ґрунтах. Елювіальний горизонт характеризується білуватим з сіруватим або жовтуватим відтінком кольором (за шкалою Мансела 10УК7/3-10УК8/4) , насичений присиїжою ЗЮ₂, слабовираженої пластинчастої структури або безструктурний.

У досліджуваних ґрунтах легкого гранулометричного складу потужність ілювіального горизонту І в середньому становить 16—66 см, а найбільша його потужність — 78—80 см.

У цілинних дерново-прихованопідзолистих ґрунтах потужність І горизонту становить 18 см, у дерново-слабопідзолистих ґрунтах — 34- 41 см, а в дерново-середньопідзолистих ґрунтах — від 26 до 80 см.

У дерново-слабопідзолистих ґрунтах на ріллі потужність ілювіального горизонту є значно меншою, ніж у цілинних ґрунтах, і становить 17— 22 см. У сильнодефльованих відмінах ілювіальний горизонт входить до складу верхнього орного горизонту ї його залишки простежуються фрагментарно (розріз 11).

На перелозі потужність ілювіального горизонту дещо вища, ніж на ріллі — 16—41 см. У дерново-середньопідзолистих ґрунтах на ріллі цей показник коливається в межах 35—66 см, а на перелозі — 23—78 см. У ґрунтах на ріллі та перелозі простежується незначне опущення нижньої межі ілювіального горизонту.

Для ілювіального горизонту характерне буре з різними відтінками забарвлення (від 10УК4/3 до 10УН.7/8). У верхній частині горизонту спостерігаються білуваті плями або гнізда присипки 5і0₂. Ілювіальний горизонт часто безструктурний при піщаному та зв'язнопіщаному гранулометричному складі або слабовираженої нетривкої горіхуватої структури у супіщаних відмінах.

Потужність перехідного до материнської породи горизонту Рі для цілинних дерново-слабопідзолистих і дерново-середньопідзолистих ґрунтів становить 29—33 см. Найменшою потужністю Рі горизонту характеризуються дерново-прихованопідзолисті ґрунти — 14 см.

В окультурених ґрунтах на ріллі та перелозі потужність Рі горизонту становить 13—46 см. Перехідний до материнської породи горизонт безструктурний, переважно жовтувато-бурого (10УК7/3-10УК7/4) або білувато-жовтуватого (10УК7 /4-10УК8 /4) кольору, неоднорідний з вохристими плямами.

Дерново-підзолисті ґрунти Західного Полісся мають виражені ознаки гідроморфізму, які проявляються у формі залізисто-марганцевих конкрецій, вохристих і сизих плям, примазок, псевдофібр і орзандових прошарків.

За результатами досліджень, проявлення ознак оглеєння у цілинних ґрунтах спостерігається з глибини 20—55 см. У ґрунтах на ріллі ознаки оглеєння проявляються в підорному горизонті на глибині 25—39 см. На перелозі ці ознаки також проявляються в підорному горизонті — 33— 37 см. У глейових відмінах дерново-підзолистих ґрунтів ознаки оглеєння спостерігаються з поверхні. Залізисто-марганцеві конкреції здебільшого мають сферичну форму, шорохувату поверхню та вохристо-темно-коричневе

забарвлення (10УК7/8-10УК8/4). Розміри ортштейнів становлять від 0,5 до 30 мм. Крупні ортштейни складаються з декількох залізисто-марганцевих частинок чорного кольору з металевим блиском на зломах (10УК7/8- 10УК8/4), вони зцементовані залізистим дрібноземом. Вохристі плями здебільшого сферичної або неправильної форми, вохристо-бурого кольору з червонуватим відтінком (10УК5/4-10УК6/4), часто до їхнього складу входять залізисто-марганцеві конкреції. Ортзандові прошарки та псевдофібри найчастіше простежуються в ілювіальному та перехідному до материнської породи горизонтах. Потужність ортзандових шарів ЗО— 50 мм, вони мають червонувато- буре (10УК5/6-10УК5/8) забарвлення і характеризуються підвищеною щільністю та в'язкістю. Глейові горизонти мають білувато-жовтувате забарвлення (10УК7/4-10УК8/4) з сизими та вохристими плямами (дод. А).

Тривале сільськогосподарське використання, осушувальні меліорації та дефляційні процеси, що відбуваються в дерново-підзолистих ґрунтах, спричинюють суттєві зміни у будові їхнього профілю. В дерново-підзолистих ґрунтах при проведенні глибокої оранки збільшується потужність верхнього гумусово-елювіального горизонту, в зв'язку з цим орний шар набуває світліших відтінків за рахунок приорювання горизонтів, які залягають під ним. У дерново-слабопідзолистих ґрунтах на ріллі та перелозі елювіальний горизонт відсутній або приораний до гумусово-елювіального горизонту і простежується фрагментарно.

Осушення дерново-підзолистих ґрунтів гончарним дренажем протягом 35-40 років спричинило деякі зміни у будові профілю. При осушенні ґрунтів спостерігається різке пониження рівня ґрунтових вод, покращення водно- повітряного режиму і внаслідок цього понизилася глибина появи залізисто- марганцевих конкрецій та вохристих плям. Після осушення гідроморфність дерново-підзолистих Грунтів зменшується і вони характеризуються як напівгідроморфні та автоморфні.

Отже, в результаті інситних антропогенних змін дерново- підзолистих ґрунтів, до яких передусім відноситься розорювання з одночасною зміною гідротермічного режиму і подальшим внесенням добрив, меліорантів, культивацією, боронуванням та іншими механічними обробітками, відчу-ження частини фітомаси з врожаєм, переважно у верхній частині профілю створюються нові умови життя, на відміну від природного ґрунту.

Механічне регулярне перемішування (оранка, розпушення, у тім числі глибоке меліоративне розпушення) обумовлює кращу аерацію, що сприяє

прискоренню процесів мінералізації органічних залишків і власне процесів окислення.

Порівняльний аналіз морфологічної будови дерново-підзолистих ґрунтів Західного Полісся України засвідчив, що розорювання обумовило зникнення горизонтів лісової підстилки і дернового горизонту, а регулярні педотурбації, спричинені розпушенням, зумовили до інтенсивних змін морфології поверхневих горизонтів, а саме: приорювання до гумусового горизонту частини елювіального горизонту; розвитку дєфляційних процесів, що позначилось на зміні забарвлення; утворенні грудкуватої нетривкої структури; збільшення щільності будови, в нижній частині орного і в елювіальному горизонтах, інтенсифікуються процеси оглеєння, що проявляється у збільшенні розмірів рясності Ре-Мп конкреція, вохристих і сизих плям, примазок тощо [108; 112].

Осушення дерново-підзолистих ґрунтів обумовлює пониження рівня ґрунтових вод, покращення водно-повітряного режиму, що позначились значною мірою на морфологічній будові профілю: при глибокій оранці збільшилася потужність гумусово-елювіального горизонту, а орний шар набуває світлішого забарвлення за рахунок приорювання горизонту, який залягає нижче. Елювіально-ілювіальний горизонт осушених ґрунтів характеризується грудкувато-пластинчастою структурою. В дерново- слабопідзолистих орних і переложних ґрунтах елювіальний горизонт відсутній або приораний до гумусово-елювіального горизонту, чи простежується фрагментарно. Понизилася глибина прояву залізисто-марганцевих утворень. Осушення суттєво знизило гідроморфність дерново-підзолистих ґрунтів до напівгідроморфних і навіть до автоморфних.

В умовах перелогу або постагрогенної еволюції в морфології дерново- підзолистих ґрунтів легкого гранулометричного складу не виявлено суттєвих змін, що обумовлено незначним терміном перебування в стані перелогу.

Узагальнюючи результати порівняльного вивчення морфологічної будови дерново-підзолистих ґрунтів легкого гранулометричного складу Західного Полісся України, можна констатувати, що верхні горизонти антропогенно-трансформованих ґрунтів відрізняються від своїх природних аналогів певними лабільними властивостями, середнє значення амплітуди коливань яких залежить від інтенсивності агрогенного впливу.

Різниця між серединними і нижніми горизонтами в порівнюваних ґрунтах виражена слабше. Однак в ілювіальних горизонтах деяких орних ґрунтів спостерігається наявність скупчень гумусованого дрібнозему, а також збільшення мулистих і пилуватих часточок, розчинів гумусових

речовин, що свідчать про прояви процесу "агролесиважу". Посилились процеси оглеєння, що проявляється у збільшенні розмірів і рясності Ре-Мп конкрецій, вохристих плям, примазок тощо.

Фізичні властивості дерново-підзолистих грунтів і їхня

агрогенна трансформація

Фізичні властивості ґрунтів є проявом суті процесів, які протікають у ґрунтах, критерієм їхньої родючості чи деградації. Гранулометричні елементи і структурні окремості ґрунтів € матрицею, на якій протікають усі фізико-хімічні процеси, розвиток кореневих систем рослин, поглинання ними елементів живлення [222, с. 85].

Фізичні властивості є однією з найважливіших харак­теристик, яка визначає якісний стан ґрунтового покриву, впливає на фізико-хімічні, генетичні, морфологічні та агрохімічні властивості ґрунтів, а також на їхню родючість [117, с. 185]. Погіршення фізичних властивостей ґрунтів спричинює не лише зниження родючості, але й розвиток деградаційних процесів. Як зазначає В. В. Медведєв, трансформація фізичних властивос­тей — це найяскравіший приклад деградації ґрунтів у сучасних умовах [147; 150]. Фізична деградація ґрунтів простежується практично в усіх країнах, де застосовують інтенсивні технології землеробства [256].

Роль фізичних властивостей зростає за посилення антро­погенних дій на ґрунти, які виявляються при застосуванні важкої сільськогосподарської техніки під час обробітку ґрунту.

Вплив ґрунтообробної техніки на фізичний стан ґрунтів вивчено та описано багатьма дослідниками [16; 38; 94; 132; 146; 148; 149; 151; 208; 210; 255]. У цих працях доведено негативний вплив на фізичний стан ґрунтів за використання важкої сільськогосподарської техніки. Ступінь ущільнення ґрунтів під впливом машинно-тракторних агрегатів залежить від численних чинників. Як зазначає В. В. Медведєв, схильність до ущільнення насамперед залежить від гранулометричного складу і стану зволоження на час обробітку, які визначають потенційну стійкість ґрунтів проти деформації. Найбільше ущільнюються вологі ґрунти важкого гранулометричного складу, значно менше — сухі — легкого [150, с. 87]. Дослідженнями А. Г. Бондарева встановлено, що ущільнююча дія сільськогосподарської техніки на ґрунт поширюється на глибину 50— 60 см, а іноді і глибше [32].

Використання дерново-підзолистих ґрунтів в умовах інтенсивного землеробства веде до зміни основних показників їхніх фізичних властивостей. Тривала оранка спричиняє морфологічну деградацію агрегатів, глибоку перебудову шпарового простору, складення загалом. Збільшується розпиленість орного шару ґрунтів, що є наслідком щорічного механічного обробітку [120, с. 68].

Грунти легкого гранулометричного складу є доволі консервативними до змін, які відбуваються під впливом антропогенного чинника. Наші дослідження засвідчили, що за умови сільськогосподарського використання та осушення дерново-підзолисті ґрунти радикально не змінюють своїх властивостей. Зміна властивостей коливається у доволі вузьких межах, а чітко виражається лише за тривалого антропогенного впливу.