5. Монетарна політика України
Монетарна політика - діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни.
Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України „Про банки і банківську діяльність” і „Про Національний банк України”, інші нормативно-правові акти.
Суб’єкти монетарної політики – Національний банк України та система центральних органів виконавчої влади.
Об’єкт монетарної політики – пропозиція та попит грошей на грошовому ринку.
Стратегічна мета монетарної політики підпорядкована загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін.
Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом пропозицією грошей.
Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива:
політика „дорогих грошей”
політика „дешевих грошей”.
Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення (часового лагу), тобто, запізнювання впливу прийнятої економічної політики в часі.
Банківська система країни є дворівневою і складається з: центрального (національного) банку і мережі комерційних банків (на 01.03.2012 – 198 банків).
Національний банк України очолює банківську систему, регулює кредитну, грошову системи країни, має монопольне право на грошову емісію і здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки автономно.
Автономія означає, що:
по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, визначених статутними положеннями;
по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими державними структурами.
Згідно із законом „Про Національний банк України” НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету.
Згідно із Законом України „Про Національний банк України” основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень - цінової стабільності.
Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України.
Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України.
Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.
До системи Національного банку входять: центральний апарат; філії (територіальні управління); розрахункові палати; Банкнотно-монетний двір; фабрика банкнотного паперу; Державна скарбниця України; Центральне сховище; банківські навчальні заклади; спеціалізовані підприємства, та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.
НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень.
Підзвітність означає:
призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою за поданням Президента;
призначення та звільнення Президентом половини складу Ради НБУ;
призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради НБУ;
доповідь Голови НБУ Верховній Раді про діяльність Національного банку;
надання Президенту та Верховній Раді двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в країні.
Засоби монетарної політики. Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей монетарної політики:
До засобів прямого впливу можна віднести:
емісійний механізм, який здійснюється трьома каналами:
валютний канал;
кредитний канал;
фондовий канал;
встановлення межі кредиту центрального банку, що надається уряду та банківським установам;
пряме регулювання позичкових операцій банків:
визначення маржі
розмірів кредитів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки
обмеження споживчого кредиту.
Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.
Засоби опосередкованого регулювання грошового обігу:
операції з державними цінними паперами на відкритому ринку;
процентна політика рефінансування комерційних банків. Ставка рефінансування – процентна ставка, яку встановлює Національний банк України за кредитами рефінансування під час проведення з банками кількісного тендера або процентного тендера залежно від пропозиції вартості на кошти Національного банку, що надходять від банків. Процентна ставка рефінансування визначається на основі облікової ставки та залежно від строку та виду рефінансування і не може бути нижчою, ніж облікова ставка. Облікова процентна ставка виконує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку). У 2010 р. загальний обсяг рефінансування становив 5,2 млрд. грн., тоді як у 2009 р. – 64,4 млрд. грн.;
визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ;
управління золотовалютними резервами;
регулювання імпорту та експорту капіталу
емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними (депозитні сертифікати).
Встановлення розмірів обов’язкових резервів для комерційних банків передбачає збереження певної частини коштів комерційних банків (їхніх активів) у вигляді резервів на спеціальному рахунку в центральному банку країни. Мета цього заходу:
захист інтересів кредиторів і вкладників (їхнє страхування),
боротьба з інфляцією,
контроль ціни національної грошової одиниці (шляхом штучного обмеження обсягів грошової маси).
За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.
Світова практика свідчить про те, що цей важіль монетарної політики використовується лише в окремих випадках. Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок. Зазначений інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики.
Диференційовані ставки обов’язкових мінімальних резервів встановлено у вигляді процентів від сум залучених коштів залежно від джерел їх формування за такими нормативами у % з 01.01.11:
строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб в іноземній валюті – 4;
кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб в іноземній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках – 7.
Для порівняння у 2000 році з 20 квітня норма обов’язкових резервів становила 15%. А до 2000 р.:
кошти державних і позабюджетних фондів, включно з переданими на баланс банків за окремими фінансовими угодами - 60;
кошти місцевих бюджетів і державних страхових організацій - 40;
кошти на розрахункових і поточних рахунках юридичних осіб - 25;
вклади населення й депозити, залучені на строк до 6 місяців - 20.