4. Боргова політика

Система державних запозичень, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету та тимчасових касових розривів.

Держава для фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державних запозичень (державного кредиту).

За своїм економічним змістом система державних запозичень — це форма вторинного перерозподілу ВВП. Їх джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій. У цьому випадку держава виступає позичальником, а населення та підприємницькі структури — позикодавцями. У сфері міжнародних економічних відносин держава виступає в ролі як кредитора, так і позичальника.

Використання системи державних запозичень призводить до появи державного боргу.

За типом кредитора державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Державний внутрішній борг — заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Державний зовнішній борг — це заборгованість держави за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками на певну дату. Найбільшим кредитором є Міжнародний Валютний Фонд.

За типом боргового зобов’язання розрізняють прямий та гарантований борг держави.

Державний прямий борг — та частина державного боргу, яка відображує обсяги позичених ресурсів безпосередньо урядом країни.

Державний гарантований борг — та частина державного боргу, яка відображує боргові зобов’язання уряду, що виникають у результаті виданих ним гарантій приватним підприємцям за кредити у разі неплатоспроможності позичальників.

У структурі державного боргу виокремлюються такі складові: основний борг та процентні платежі. У зв’язку з цим у практиці господарювання розрізняють погашення боргу та обслуговування боргу. Погашення боргу означає виплату основної суми боргу, а обслуговування боргу стосується виплати процентів за зовнішніми та внутрішніми позиками та відображується окремою статтею у видатковій частині Державного бюджету.

Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Величина боргу характеризує стан економіки та фінансової сфери держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто насамперед податкові надходження, можна стверджувати, що величина боргу — це взяті авансом у населення податки.

Боргове фінансування за використання внутрішніх і зовнішніх джерел має ту спільну негативну рису, що спричиняє перекладання боргу на наступні покоління громадян. Адже борги, зроблені одними поколіннями, змушені відшкодовувати (сплачувати відсотки та повертати основну суму боргу) наступні покоління. Бюджетним кодексом України передбачена максимальна норма загального державного боргу обсягом в 60% ВВП.

Внутрішній і зовнішній борги мають і свої особливі негативні наслідки:

• внутрішній — спричиняє дію ефекту витіснення приватних інвестицій,

• зовнішній — загрозу зниження курсу національної валюти і дефолту, тобто визнання країни у світі безнадійним боржником.

Для фінансування витрат з розміщення, рефінансування, виплати доходу та погашення боргових зобов’язань України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування Державного внутрішнього боргу України. До нього зараховують кошти у розмірі 50 %, одержані від приватизації майна державних підприємств.

Щоб зупинити зростання боргу, уряд повинен завжди мати первинний надлишок в розмірі , тобто . Такий первинний надлишок стабілізує борг за умови, коли нема інфляції і відсутнє економічне зростання.

У свою чергу розрізняють два шляхи покриття дефіциту державного бюджету:

• емісійний – до 1994 року;

• неемісійний.

До 1994 р. дефіцит Зведеного бюджету був значний (у 1994 р. – 8,9% ВВП) і покривався значною мірою прямою емісією НБУ. Виникають два явища, які дають доход державі – інфляційний податок і сеньйораж (доход, який отримує уряд в результаті його монопольного права друкувати гроші), які і зменшують борговий тягар. На цей час емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України, в державі використовується лише ринковий механізм обслуговування бюджетного дефіциту. Наслідки прямої емісії:

• з’являється ризик неконтрольованої інфляції,

• руйнуються стимули довгострокових інвестицій,

• розкручується цінова спіраль,

• знецінюються заробітна плата та збереження населення,

• відтворюється новий бюджетний дефіцит.

Неемісійні способи покриття бюджетного дефіциту:

Посилення оподаткування.

В короткостроковому періоді посилення оподаткування може створити додаткові джерела для фінансування видатків (1993, 1994, 2005 роки). Проте, в довгостроковому періоді це призводить до тінізації економіки

Скорочення видаткової частини

Брак коштів постійно змушує вирішувати проблему пріоритетності напрямків їх витрачання. У цих випадках стає неминучим секвестр (скорочення) витрат, тобто їх пропорційне зменшення (крім спеціально захищених статей). Передовсім фінансуються поточні видатки (заробітна плата в бюджетній сфері, трансферти, витрати на медикаменти і т. ін.).

Наступні шляхи хоча і покривають дефіцит бюджету, проте тим самим створюють підґрунтя для формування та зростання державного боргу:

Емісія цінних паперів. Держава в особі своїх органів може випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів. Тим самим держава як емітент стає суб’єктом ринку цінних паперів і фондового ринку. До основних державних цінних паперів належать облігації та казначейські зобов’язання. Таким чином держава здійснює політику стерилізації (поєднуються фіскальні та монетарні інструменти): кошти від реалізації державних цінних паперів направляють на фінансування бюджетного дефіциту. Як наслідок кількість грошей в економіці не змінюється. Проте і вони здатні справляти негативний вплив на економіку країни. За певних ситуацій держава вдається до примусового розміщення державних цінних паперів, руйнуючи тим самим ринкову мотивацію діяльності суб’єктів господарювання.

Державні позики. Державні позики є менш небезпечними, ніж пряма емісія, але вони можуть призвести до ефекту витіснення: державні позики мобілізують вільні кошти на ринку позикових капіталів, збільшуючи тим самим попит на кредити. Як наслідок – процентна ставка зростає і приватні інвестиції скорочуються.

Щоб не переходити безпечної межі заборгованості, уряд повинен здійснювати управління державним боргом. Перш за все – вивчати кон’юнктуру на ринку позичкового капіталу, аби взяти позику на вигідних умовах.

Якщо нові боргові зобов’язання беруться для погашення старих боргів уряду, відбувається рефінансування боргу. Такий шлях становить небезпеку подальшого зростання боргу і викликає труднощі його погашення. Значно безпечніші позики для інвестування економічних проектів. Небезпечно, коли процентні виплати за борговими зобов’язаннями перевищують приріст ВВП від позики.

З борговою політикою нерозривно пов’язані 2 явища: реструктуризація боргу та відмова від повернення (дефолт).

Для уряду, який відмовився від повернення боргу, на тривалий час погіршуються умови залучення нових позик.

М’яким варіантом такої відмови є реструктуризація боргу, коли уряд не відмовляється від виконання своїх зобов’язань, але затримує їх термін.

Види непрямих відмов від повернення боргу:

- припинення стримування інфляції, яка є результатом емісійного фінансування. Вища за прогнозну інфляція є замаскованим податком, так званим «інфляційним податком» (впливає на внутрішній борг);

- девальвація національної валюти, що призводить до скорочення вартості боргу, деномінованого в національній валюті, в перерахунку на іноземну (впливає на внутрішній борг);

- впровадження спеціального податку на дохід утримувачів цінних паперів. На ринку, де існують тільки державні облігації, подібний захід впливатиме так само як і пряма відмова від виконання частини боргових зобов'язань.

- продовження терміну погашення цінних паперів з рівнем прибутковості нижче за ринковий.

Намагання отримати короткострокові вигоди найчастіше призводить до довгострокових втрат, тому своєчасне обслуговування та погашення державного боргу є невід’ємним елементом будь-якої довгострокової стратегії, спрямованої на досягнення фінансової стабільності та стійкого розвитку.