Земське селянське ополчення.
Основний контингент земського ополчення становили поміщицькі і державні селяни. Чернігівське ополчення було пішим, у Полтавському налічувалось 6563 кінних козаки. Ополченці зводились в полки: кінні – за зразком козачих, піші налічували 1600-2000 чоловік. Полки поділялись на сотні, на чолі яких були так звані чиновники,тобто офіцери-дворяни. Начальником Чернігівського ополчення був призначений генерал-лейтенант М.В.Гудович, начальником Полтавського ополчення - генерал-майор П.І. Жевахов.
Земське ополчення повністю утримувалося на громадські кошти. Ополченці були озброєні піками, шаблями, вилами, рогатинами, багнетами. Вогнестрільна зброя зустрічалася рідко. В обох ополченнях було 46 різнокаліберних гармат, які обслуговувались відставними артилеристами. На кожну гармату припадало по 50 набоїв. Ратники з’являлися на збірні пункти у власному одязі. Одноманітності форми не дотримувалися. До одягу пред’являли єдину вимогу: щоб він був міцним і відповідав порі року.
Продовольство ополченським полкам постачали повіти, в яких вони були сформовані. Місячний запас продовольства знаходився в обозі полків. Крім того, тримісячний запас по кількості виставлених ратників був заготовлений у повітах. За неповними даними, озброєння, обмундирування і постачання українського ополчення кіньми, продовольством і фуражем коштувало громадам 1 026 800 карбованців. На платню офіцерам та ратникам було зібрано понад 500 тисяч карбованців.
Земське ополчення спочатку створювалось і в інших українських губерніях. Але ентузіазм, з яким селяни, сподіваючись на звільнення від кріпаччини, вступали до ополчення, налякав царський уряд. Боячись озброєного народу більше, ніж французької армії, правляча верхівка скоротила число губерній, що «ополчалися», як в Росії, так і на Україні. Наприклад, на Київщині було створено п’ятитисячне ополчення, проте за наказом Олександра III всі його ратники були переведені в рекрути. Так зробив царський уряд і з ополченням Одеської, Херсонської, Слобідсько-Української та інших губерній.
Це не могло не викликати активних протестів ополченців. Коли ратники Херсонського ополчення дізнались про розпуск їх формування, вони рішуче зажадали негайного відправлення на театр воєнних дій. Віце-губернатор Херсонської губернії 18 серпня доносив генерал-губернаторові Новоросії: «… 40 чоловік, не знімаючи мундирів, вчора, на мій подив ,з’явилися до мене… і з справжньою наполегливістю просили залишити їх козаками і в козацькому мундирі з тим, щоб вони були призначені в козачі полки».7
Всупереч розпорядження царського уряду населення України продовжувало формування ополченських частин. Успішно завершилось створення загонів «лісової варти» у Кам’янець-Подільській, Київській і Волинській губерніях. Всього з цих губерній на допомогу 3-й Західній армії було направлено 1064 козаки. Для оборони Києва жителі міста сформували на кінець липня кінний полк в 100 чоловік.
Нарешті, слід визначити той факт, що армійські частини, які складали Бузьке військо і були укомплектовані в основному з українців, добровільно і за особистий рахунок спорядили три кінних полки і направили їх на охорону південних кордонів України. Включені пізніш до складу головних сил російської армії і до партизанських загонів Давидова і Сеславина, ці полки добре проявили себе в бойових діях проти ворога.
Висновок.
Отже, на боротьбу з французькою агресією Україна виставила близько 70 тисяч ратників і козаків, в тому числі понад 30 тисяч кінних. Таку армію захисників батьківщини можна було створити лише при найширшій участі народних мас. В ополчення вступали селяни «з задоволенням, охоче і без найменшого суму», добровільно йшли ремісники дрібні чиновники, студенти та представники інших верств населення. В заявах про зарахування до армії українські добровольці зазначали, що захист їх вітчизни – Росії – вони вважають своїм найпершим , найсвященнішим обов’язком . Студент Харківського університету Сіробаба -Яковлев у своїй заяві про прийом його до 3-го Полтавського козачого полку схвильовано писав: «Обов’язок і самий глас природи прищеплюють кожному любов до вітчизни. Я також син Росії, також люблю свою вітчизну». А ось лист жителя Херсонської губернії Кострубо-Корецького. «Не можу знести байдуже,- писав він,- що вороги розоряють найдорожчу вітчизну нашу, не можу згадати без сліз, що брати наші вмирають на полі брані, що сини російські пригноблюють ся лютими ворогами, а я сиджу тут бездіяльний, маючи сили душевні і м’язи міцні. Він просив направити його «Для захисту улюбленого міста Москви або в армію».
Ополчення у своїй масі складалося з селян і козаків, воно створювалося народом і повинно по праву називатися народним. Виступ українського населення на боротьбу проти французьких загарбників диктувався не тільки бажанням допомогти російському народові у важкий для нього час, але й «реакцією національного почуття, яке Наполеон топтав ногами у всіх народів». Французькі війська несли на своїх багнетах нове соціальне і національне гноблення. Наполеон намагався перетворити Україну в колонію, зробити волелюбних українців рабами французького капіталу. А тому боротьба проти іноземних поневолювачів була для українського, як і для інших народів Росії, боротьбою за незалежність своєї рідної землі.