Конфуціанське виховання і освіта

Конфуціанство виховувало і утворювало. Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх рукахуправління державою, але й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми і ціннісні орієнтири стали загальновизнаними, перетворилися на символ «істинно китайського». Це і призвело до того, що кожен китаєць з народження й виховання повинен був перш за все бути конфуцианцем, тобто з перших кроків життя китаєць у побуті, спілкуванні з людьми, у виконанні найважливіших сімейних та громадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями. Навіть якщо він з часом стає даосом або буддистом, або навіть християнином, - все одно, хай не в переконаннях, але в поведінці, звичаях, манері мислення, мовлення і багато в чому іншому, часто підсвідомо, він залишався конфуцианцем.

Виховання починалося з малолітства, з родини, з привчених до культу предків, до дотримання церемоніалу і т.д.Система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства.

Китайська культура всіх часів розвивалася в умовах різних протиріч всередині країни, встановлення панування і закабалення Китаю капіталістичними державами. Але навіть у таких умовах розвиток культури отримує подальший розвиток.

Збережені матеріальні та літературні джерела дозволяють простежити процес розвитку китайських релігійно-філософських поглядів, виникнення соціально-політичних систем. Ми бачимо, як розвиваються містобудування,архітектура, пластичне мистецтво; створюються скарбниці поезії і прози; виникають значні твори образотворчого мистецтва, в тому числі і портретний живопис; утворюється загальнонаціональна форма театру, а пізніше і музична драма. А краса китайського фарфору, вишивок, розписних емалей, різьблених виробів з каменю, дерева, слонової кістки по своїй витонченості та художньої цінності претендують на одне з провідних місць серед подібних виробів у світі. Значними були і природно - наукові досягнення в галузі освіти, астрономії, магнетизму, медицини, друкарства і т.д. Досягнуті успіхи в економічному розвитку, розширення зовнішніх зносин.

Культура Китаю справила великий вплив спочатку на розвиток культури численних сусідніх народів, що населяли великі території пізніших Монголії, Тибету, Індокитаю, Кореї і Японії. Пізніше на велике число провідних держав середньовічного світу. Значну лепту китайська культура внесла і у розвиток світової культури. Її самобутність, висока художня і моральна цінність говорять про творчої обдарованості і глибоких коренях китайського народу.

Індія

Наукові знання

Стародавній Індії притаманний високий рівень науково-природничих та гуманітарних знань, які розвинулися не без впливу на них вавилонських та грецьких наукових ідей, особливо в галузях математики та астрономії індійські математики користувалися значенням к (з точністю до четвертої цифри), добували квадратний та кубічний корені, розв’язували рівняння з одним невідомим, раніше за греків відкрили "теорему Піфагора". Вони застосовували позиційну десятеричну систему обчислень, яку в них запозичили араби, а в арабів — європейці, розробили правила арифметичних дій, які практично не відрізняються від сучасних. Отож наша шкільна арифметика має староіндійське походження. Індійці створили цифрову систему, яку називають "арабськими цифрами" і якою нині користуються математики всього світу (до речі, араби називали математику "індійською наукою"). Видатним досягненням староіндійської математики було створення розвинутої алгебраїчної символіки, багатшої навіть за грецьку. Індійське походження мають такі загальновживані математичні терміни, як "цифра", "корінь", "синус" тощо.

Певних успіхів досягла також староіндійська астрономія, [індійський астроном Аріабхата висловив здогад, що Земля має форму кулі, навіть спробував вирахувати її окружність. Індійці/створили примітивний місячний календар, рік у якому починався приблизно в середині квітня й складався з 360 діб] (раз у п’ять років до календаря включали додатковий місяць).

Зародилися в Стародавній Індії також фізичні та хімічні знання. Так, індійці виготовляли фарби, ліки, парфуми, цемент тощо. Винайдена ними в давнину оранжево-коричнева фарба кашайя, що нею у Варанасі фарбували текстиль, під назвою бенареська каттхаї широко використовується в країні й нині. Гідний подиву той факт, що давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза, яке нині вчені добувають грамами лабораторним способом. У V ст. н. е. вони вилили з нього шеститонну колону заввишки понад 7 м і діаметром майже півметра. Ця колона простояла в умовах вологих тропіків уже понад 1500 років, а на ній немає жодних слідів корозії. В історії світової металургії залізна колона в м. Делі — феномен.

Проте з природничонаукових знань найбільшого розвитку в Стародавній Індії досягла медицина. Індійські медики здійснювали розтин трупів тому добре знали анатомію людини. Вони робили складні операції, особливо при лікуванні ран і пухлин, застосовували кесарів розтин, знімали катаракти, ампутували кінцівки, робили трепанацію черепа, успішно застосовували протиотруту (при царському дворі потреба в цьому з’являлася досить часто, бо там претенденти на трон залюбки труїли своїх політичних конкурентів) тощо. В умінні здійснювати пластичні операції обличчя європейська медицина досягла рівня староіндійської лише у XVIII ст. Індійські медики знали лікувальні властивості дієти, психотерапії, правила асептики і, можливо, мали уявлення про бактерії та інші хвороботворні організми, користувалися наркозом.

Численні досягнення староіндійської медицини, рівень якої був вищий за античну, успішно використовують для лікування ревматичних, нервових і шкірних захворювань нинішні індійські, американські та європейські медики. Староіндійський медичний трактат Аюрведа ("Наука про життя") уважно вивчають гомеопати в багатьох країнах світу.

На жаль, не всі секрети староіндійської медицини вдалося розгадати нинішнім медикам, окремі її досягнення стали надбанням лише вузького кола сучасних народних цілителів. Етнограф Н. Р. Гусєва так повідомляє про одну з таємниць аюрведійської медицини: "На вулицях, на базарах і де завгодно (в Індії) ще можна зустріти дантиста, який тут же на місці вирве хворий зуб безкровно й безболісно, користуючись для цього лише своїми пальцями. І ніяких заражень при цьому не буває. Як це він робить — спадковий секрет касти".

ІЗ гуманітарних знань у Стародавній Індії особливо успішно розвивалася лінгвістика — завдяки існуванню в країні великої кількості мов і діалектів. Найбільше досягнення староіндійської лінгвістики — граматика Паніні Аштадхяї (містить приблизно 4000 граматичних правил), складена в середині І тис. до н. е. ЇЇ основна цінність полягає у повноті опису санскриту. Сучасні філологи вважають, що "для жодної іншої стародавньої мови не існує опису, подібного до опису санскриту Паніні, й годі собі уявляти, що нині вдасться так само докладно описати якусь розмовну мову".

Історичні знання в Стародавній Індії, як про це вже йшлося, не склалися. Причину цього вбачають у безприкладному домінуванні в країні релігійно-міфологічного світогляду, в етнічному та кастовому розмаїтті населення. Наукові знання в Стародавній Індії, як і в інших старо-східних суспільствах, були утилітарними, мали суто прикладний характер та найтісніший зв’язок із релігією.

13.

Визначте особливості, характерні риси античної культури. Охарактеризуйте внесок стародавніх греків до світової культури.

"Античний" (від лат. antios) означає "давній". У працях істориків античним світом традиційно називають суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього Риму з IX ст. до н. е. по V ст. н. е. У наш час поняття античності поширюється також і на крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.), так звана егейська культура, яка існувала на о. Крит, островах і узбережжі Егейського моря та в материковій Греції. Розквіт її (2100—1500 рр. до н. е.) супроводжувався створенням ви­сокохудожніх архітектурних пам'яток, керамічних виробів тощо. Деякі елементи цієї культури виявлено на території найдавніших землеробських племен Трипілля. Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, чимало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу.Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обож­нення царської влади, безумовна влада авторитету, підкореність особистості державі, монументальність, симво­лічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська, культура звернена до людини, і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навко­лишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. Саме з розвитком полісів створювались акрополі, склалася система архітектурних ансамблів, яка знайшла свій подальший розвиток у класичний період. З VI ст. до н. е. в більшості полісів встановилась демокра­тична форма правління, що охороняла права кожного гро­мадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були гра­мотними. Сутністю полісного життя була єдність незалеж­них людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів та римлян пат­ріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюб­ності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у виг­ляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

Антична культура складає два періоди — це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н. є. до І ст. до н. е., та давньоримська, яка розвивалася в період з VIII ст. до н. є. до V ст. н. є.

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського півострова, на островах Егейського моря, на західному узбережжі Малої Азії, по берегах Мар­мурового і Чорного морів, на узбережжі Південної Італії і в східній частині острова Сицилія виникла група рабовлас­ницьких держав, відомих в історії як Стародавня Греція, або Еллада. У XII—VII ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувся розклад первіснообщинного ладу і з'явилося патріархальне рабовласництво, яке у VIII—VI ст. до н. е. склало основу економічного і політичного життя суспільства. Розвинуло­ся товарно-грошове господарство, яке зосередилось у рабо­власницьких містах-державах (полісах). Найбільшими серед них виступали Афіни і Спарта, боротьба між якими за па­нування в Стародавній Греції була водночас боротьбою між демократією і аристократичною олігархією, що призвело до Пелопоннеської війни 431—404 рр. до н. е. Знесилені війною грецькі поліси в 338 р. до н. е. підпали під владу Македонії. У 146 р. до н. е. територія Греції була включена до складу Римської імперії.

Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VIII ст. до н.е. Можна виділити такі періоди її розвитку:

Гомерівська Греція (XI —VIII ст. до н. е.);

Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.);

Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.);

Еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — до І ст. н. е.).

Найбільш яскравими пам'ятка­ми цього періоду є вази, розписані геометричним орнамен­том, а також теракотові і бронзові статуетки.

Літературна творчість у Греції здавна існувала в усній формі, що підготувало появу перших літературних творів, видатних пам'яток світового епосу — "Іліади" й "Одіссеї" (IX—VIII ст. до н.е.), в яких великий Гомер розповідає про події Троянської війни.

В архаїчний період у результаті розпаду родової общи­ни відбувається формування античного полісу — міста-держави: Афіни, Спарта, Корінф, Аргос, Фіви. В літературі того часу поширені міфи про богів, героїв, наприклад про под­виги Геракла, а також розвивається лірична поезія Архіло-ха, Солона, Алкея, Сафо. Важливим фактором культурно­го розвитку Греції вважаються ігри, які відбувалися на честь деяких богів. Найбільшими були Олімпійські ігри — спортивні змагання на честь верховного бога Зевса, що відбувалися, починаючи з 776 р. до н. е. один раз у чотири роки; Тіфійські — спортивні і музичні на честь Аполлона (бога поезії), Істмійські на честь Посейдона (бога морів).

Періодом розквіту давньогрецької культури є класичний період, який характеризується розвитком філософської дум­ки (Демокріт, Сократ). У літературі цього періоду основними жанрами стали трагедія і комедія. Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 рр. до н. е. ) та Софокл (497— 406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан (бл. 445— бл. 385 рр. до н. е.). Розвиток літератури пов'я­заний з зародженням театрального мистецтва. В літературі й поезії "пізнього еллінізму" з'являються нові імена — Каллімах (приблизно 310 — 240 рр. до н. е.) писав гімни, елегії, епіграми; Феокріт (кінець IV — перша половина III ст. до н. е.) — поет, тонкий співець ідилії; автор побутово­го жанру Геродонт (III ст. до н. е.).

У цей період розвивається реалістична скульптура. Скульптурні зображення виконувалися в основному з мар­муру і бронзи. Видатними скульпторами були: Фідій ("Зевс" — для храму в "Олімпії), Мирон ("Дискобол") , Поліклет (статуя Гери, виконана із золота і слонової кості), Прак-ситель, Лісіпп.

Основними пам'ятками живопису цього періоду є роз­писи на вазах. Кераміка вазопису характеризувалася різно­манітністю стилів — геометричним, "килимовим", чорно- і червонофігурним способом. Цей період також ознаменувався визначними архітектурними спорудами. Основною громад­ською спорудою залишається храм ( храм Зевса в Олімпії, храми в місті Посейдонія). Особливе місце в античній архі­тектурі посідає комплекс споруд Афінського Акрополя (храм Ніки Аптерос, головний храм Афін — Парфенон).

Формуванню елліністичної культури сприяло значною мірою поширення грецької системи освіти. На першому етапі учні вчились читати, писати, рахувати, займалися гімнастикою і музикою. Наступний етап був пов'язаний з вивченням іноземних мов, математики, астрономії, теорії музики. Вищим ступенем освіти вважалося вивчення філо­софії і риторики.

До знаменитих споруд елліністичного періоду належать Фароський маяк в Александрії та Башта вітрів в Афінах.

У скульптурі цього періоду проступає інтерес до людини, її емоцій. Характерними рисами скульптури періоду еллініз­му є динамічність, виразність. До найбільш визначних від­носяться "Афродіта з острова Мілос" (Венера Мілоська), "Ніка Самофракійська", скульптурна група "Лаокоон", "Фор-незький бик", портрет Демосфена і одне з чудес світу, яке не дійшло до нас, Колос Родоський (висотою 35 м). Значну кількість пам'яток давньогрецького мистецтва знайдено на території сучасної України (колишніх античних держав Північного Причорномор'я).

Щоб зрозуміти специфіку стародавньої грецької культу­ри, потрібно враховувати соціальні зрушення тієї історич­ної епохи. У Стародавній Греції, на відміну від країн Ста­родавнього Сходу, склався не монархічний, а республікансь­кий тип рабовласницької держави. Містами-державами керували колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, вона виховала у греків особ­ливе світосприймання, бо суспільним ідеалом стала вільна й політичне активна людина. Саме така людина була го­ловним об'єктом і змістом культури. Ця антропоцентрична концепція культури знайшла своє вираження у знаме­нитому висловлюванні афінського філософа Протагора: "Людина — мірило всіх речей".

За Гераклітом, у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог, а бог — як безсмертна людина. Цей кон­цептуальний підхід пронизує не тільки мистецтво, але й філософію, науку, міфологію, весь світогляд. Вже ранні філо­софські системи Анаксимандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта, Геракліта пройняті ідеями знаходження у світобу­дові цілісності, гармонії, "логосу", діалектики. Знаменитий вислів Геракліта про те, що не можна двічі увійти в одну і ту ж річку, став пізніше вихідною координатою розробки діалектики як принципу філософського мислення. У старо­давній грецькій філософії беруть початок матеріалістичне атомістичне вчення (Демокріт) та ідеалізм (Сократ і Платон). У Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань — історія; "батько історії" Геродот започаткував літописно-описову форму вивчення суспільства. Арістотель у праці "Політика" створив першу теорію держави. Грецький уче­ний Евклід заклав основи геометрії, Архімед — механіки.

Значного розвитку в Стародавній Греції набула меди­цина. В поемах Гомера "Іліада" й "Одіссея" (VIII—VII ст. до н.е.) описані приклади надання медичної допомоги по­раненим під час Троянської війни. Крім лікарів у війську, в V—IV ст. до н.е. з'явилися лікарі в містах. Купців, ремі­сників і вільних землеробів обслуговували мандрівні лікарі, які йшли від міста до міста, від общини до общини. В Греції також були школи, які готували лікарів. Найбільш відомі з них це школи в Кнідосі і Косі. Зі школи на острові Кос вийшов знаменитий лікар Гіппократ. Існували лікарні при храмах, приватні лікарні при житлах лікарів або знатних людей. Мало місце безплатне лікування бідних людей, про­водилися заходи, які запобігали поширенню епідемій. Про­фесійною емблемою лікарів стало зображення змії. Цей символ дійшов до наших днів і далі використовується в ме­дичній символіці.

З лікувальних процедур велика увага приділялася водо­лікуванню і масажам. Також практикувалися і хірургічні втручання. Під час розкопок знайдені залишки медичного інструментарію: ножі, голки, пінцети, зубні щипці, доло­та, шпателі, зонди тощо.

Для давньогрецької культури характерна велика увага до фізичних вправ, загартування і особистої гігієни.

Найвидатнішим лікарем Стародавньої Греції був Гіппок­рат (460— 377 рр. до н.е.). З часів Гіппократа до нас дійшла книга під назвою "Гіппократів збірник", який об'єднує близько 70 творів. Самому Гіппократу належать твори "Прогностика", "Епідемії", "Про рани голови", "Про пе­реломи" та ін. Частина творів написана його учнями і по­слідовниками.

У вченні Гіппократа велика увага приділялась організ­му хворого, навколишньому середовищу, умовам побуту, захворюванням внутрішніх органів, загальній терапії, аку­шерству, хірургії. Гіппократ описав симптоми деяких зах­ворювань, стадії перебігу хвороби. Значне місце в терапії лікар відводив дієті.

У знаменитій "Клятві Гіппократа" визначалися прин­ципи взаємовідносин лікаря і хворого, а також лікарів між собою. Клятва не є оригінальним твором самого Гіппок­рата, скоріше це збірник професійних зобов'язань, які зу­стрічалися раніш, проте значення його велике і як кодекс лікарської етики він, певною мірою, використовується і нині.

У II ст. до н. е., як уже зазначалося, Греція потрапила під владу Риму. Але, як писав поет Горацій, "полонена Греція перемогла некультурного переможця". Гордовитий Рим, перед яким тремтіли завойовані народи, змушений був схилити голову перед величчю культури крихітної Еллади. Пізніше він, ставши велетенською імперією, створить свою небуденну культуру, але лише тоді, коли набереться досві­ду у завойованого сусіда. Спочатку Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їхні імена на латинсь­кий лад; скульптори та художники намагались копіювати грецькі зразки; поети і драматурги переспівували сюжети неповторної грецької поезії і драми. Вплив грецької куль­тури був настільки сильним, що на початку, після завою­вання Еллади, римська наука стала двомовною. У римсь­ких освічених родинах прийнято було розмовляти поряд із латинською ще й грецькою. Вчений Апулей писав латинсь­кою, а Марк Аврелій — грецькою. Лише з часом римські філологи розробили лексичну і синтаксичну систему латини настільки, що нею можна було передавати всі тонкощі грецької мови.

14.

Яку роль відіграла міфологія та література в житті стародавніх греків та римлян. Охарактеризуйте найвідоміші літературні твори стародавньої Греції та Риму.

Греція

Література

Літературна творчість у Греції здавна існувала в усній формі, що підготувало появу перших літературних творів, видатних пам'яток світового епосу — "Іліади" й "Одіссеї" (IX—VIII ст. до н.е.), в яких великий Гомер розповідає про події Троянської війни. В літературі того часу поширені міфи про богів, героїв, наприклад про под­виги Геракла, а також розвивається лірична поезія Архілоха, Солона, Алкея, Сафо.

Формуються міста, а разом із ними розвивається й грецька література .Виникають нові жанри, що надалі впливатимуть на всю європейську літературу. Епоха архаїки подарувала світові багатьох талановитих поетів: Алкея, Сапфо, Анакреонта, Архілоха й багатьох інших. Класична епоха знайомить греків із драмою, у кожному місті виникають театри. З'являються драматурги: Есхіл, Софокл, Еврипід — трагіки, Арістофан — комедіограф. Ісегорія (рівна свобода слова для всіх громадян) й ісономія (політична рівноправність) приводять до розквіту ораторського мистецтва. Демосфен і Сократ стали відомими завдяки своїй ораторській майстерності, а також політичній діяльності. І вони не були одинокі. Існувала безліч чудових ораторів, які вміли красномовно переконувати народ. 

Міфологія

Міфологія Стародавньої Греції є яскравим явищем світової цивілізації. Її виникнення починається ще з періоду патріархату стародавньогрецьких племен. Грецька релігія почалася з міфології, яка

увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення, і своєї довершеності досягла в олімпійській міфології – загальна грецька міфологія періоду патріархату. В цей час головним богом греків був Зевс, який живе і править на горі Олімп. Він є отець всіх богів і людей. Головним цієї міфології є

релігієутворююча функціональність – вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньої релігії.

Важливим в грецькій міфології є поняття культу, вірування. Головним елементом релігійного культу були храми, які для греків були житлом богів, і вони були уособлені в скульптурах. Храм також був громадським приміщенням, де зберігалися державні і приватні кошти, документи та інше.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм, який теж не минули стародавні греки. Олімпійська міфологія – це вже загально грецька міфологія періоду

патріархату. Дослідники зазначили цікавий момент: імена місцевих богів чи

місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Рим

Міфологія

Починаючи з III в. до і. э. на римську релігію, а звідси і на римську міфологію дуже сильний вплив стала робити грецька релігія.

Серед римських численних богів виділилися під впливом грецьких релігійних уявлень головні олімпійські боги: Юпітер - бог неба, грому і блискавки. Марс - бог війни, Мінерва - богиня мудрості, покровителька ремесел, Венера - богиня любові і родючості. Вулкан - бог вогню і ковальського ремесла, Церера - богиня рослинності. Аполлон - бог сонця і світла, Юнона - покровителька жінок і шлюбу, Меркурій - вісник олімпійських богів, заступник подорожан, торгівлі, Нептун - бог морячи, Діана - богиня місяця. Одним із шанованих чисто італійських божеств був Янус. Плебеї ж особливо шанували божественну трійцю: Цереру, Лібору, Прозерпіну - богиню рослинності і Лібора - бога вина і веселощів. Вважалося, що прийом нових богів підсилює міць римлян. Так, римляни запозичали майже весь грецький пантеон, а наприкінці III в. до н. е. було введене шанування Великої матері богів із Фрігії. На думку стародавніх римлян, для того щоб боги піклувалися про людей і про державу, їм потрібно було приносити жертви, підносити молитви-прохання і робити особливі ритуальні дії. Жерці спостерігали за культом окремих богів, за порядком у храмах, підготовляли жертовних тварин, стежили за точністю молитов і ритуальних дій, могли дати пораду, до якого божества звернутися з потрібним проханням. Міфологія Стародавнього Риму носила печатку формалізму і тверезої практичності: від богів чекали допомоги в конкретних справах .У відношенні до богів діяв принцип «я даю, щоб ти дав». Особливо широко поширювався культ Великої матері богів і культ Діоніса.

Серед усієї безлічі міфічних переказів і розповідей Стародавнього Риму прийнято виділяти кілька найважливіших циклів. Назвемо їх: * космогонічні міфи - міфи про походження світу і вселеної, * антропогонічні міфи - міфи про походження людини і людського суспільства, * міфи про культурних героїв - міфи про походження і введення тих чи інших культурних благ, * есхатологічні міфи - міфи про "кінець світу".

Стародавні римляни, вірили, що боги з висоти свої величі стежать за ними і оцінюють їхню поведінку, винагороджуючи шанобливих і караючи неслухняних.

Яку ж роль грали міфи і міфотворчість Стародавнього Риму в історії людського суспільства і людської культури? * Вони по своєму пояснювали світ, природу, суспільство, людину. * Вони у своєрідної, дуже конкретній формі встановлювали зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутньому людства. * Вони були каналом, по яких одне покоління передавало іншому накопичений досвід, знання, цінності, культурні блага, знання.

Література

Давньоримська поезія починається історичним епосом Квінта Еннія (239 - 169гг. До н.е.), що є наслідуванням грецькому епосу. Цей поет вперше ввівгекзаметр в латинське віршування. Його поема «Аннали» в 18 книгах, що описує всю історію Риму, відома нам лише за цитатами і викладам. Кажуть, що він також перекладав на латинську мову грецькі комедії і трагедії (що дійшли лише у фрагментах), і популяризував інші грецькі літературні жанри.

Після Еннія ми стрибком переходимо в I століття до н.е. Поширився в цей час у Давньому Римі епікуреїзм знайшов відображення в поезії Тита Лукреція Кара (нар. близько 98 р. до н.е., помер в 55 р. до н.е.), який написав поему «Про природу речей». За повідомленням у хроніці християнськогописьменника Ієроніма, поема не була повністю завершена, а була видана (?) Цицероном. За жанром її слід віднести до дидактичної поезії. «Знайомство з Лукрецієм не переривалося до каролингских часів і забезпечило збереження поеми в рукописах IX століття. У більш пізньому середньовіччі Лукреційбув забутий і заново відкритий лише в XV столітті ». Фойгт уточнює, що в XV столітті Лукреція переписував гуманіст Нікколо у Флоренції. У тому ж I столітті до н.е. в Римі з'являються поети, які тяжіють до олександрійської («наукового» і «легкої») поезії. Це - Гай Валерій Катулл (нар. 80-х роках I століття до н.е., помер близько 54 р. до н.е.). До нас дійшов збірник його 116 творів, на початку якого знаходяться дрібні вірші - «поліметрії», в кінці - епіграми, а в середині - великі вірші.

Є відомості і про інших поетів того ж напрямку: Валерія Катона, Кальва, Цінни. Самим прославленим поетом імператорського Риму вважається Публій Вергілій Маро (70 - 19 рр.. До н.е.), автор поеми «Енеїда». Він писав також пастуші ідилії, зібрані в збірці «Буколіки». Його другом був елегійний поет Гай Корнелій Галл (69 - 26 рр.. До н.е.). Талановитими елегійними поетами були також Альбій Тібулл (нар. 50-х рр.. До н.е., помер у 19 р. до н.е.) і Секст Проперций (нар. близько 49 р. до н.е., помер після 15 р. до н.е.). Від Тібул і Пропорція збереглося по дві збірки віршів. Квінт Флакк Горацій (65 - 8 рр.. До н.е.), більше відомий як автор ямбографіческіх віршів і сатир, випустив також три книги ліричних віршів, які античні коментатори називали одами. Він писав також у стилі монодіческій лірики.

Останнім відомим поетом, що закінчили свій життєвий шлях вже в нашу еру, є Публій Овідій Назон (43 г д.н.е. - 18г. Н.е.). Фойгт повідомляє, що у часи папи Миколи V в його бібліотеці була рукопис творів Овідія. Овідій переводився на французьку мову вже Філіпом де Вітрі. Крім того, переклади на французьку Овідія згадуються в каталозі бібліотеки короля Карла Мудрого, складеному в 1337 році Жіллен Мале. Після початку нашої ери в Римі відомо чотири епічних поета: Марк Анней Лукан (39 - 65 рр..), Папінія Пубпій Стацій (помер близько 95 р.), Валерій Флакк (помер близько 90 р.) і Силій Італік (26 - 101 рр. .). Від численних творів Лукана до нас дійшли тільки одне - історичний епос «Про громадянську війну» або «Фарсалія» в 10 книгах. Стацій відомий як автор поеми «Фіваїда». Флакк переробив «Аргонавтика» Аполлонія Родоського, а Італік переклав у вірші розповідь Лівія про другу Пунічної війни (поема «Пуник»). Лукан був першим латинським поетом, переведеним на французьку мову за короля Карла V. Нарешті, є невелике число поетів пізнішої епохи (IV-V ст. Н.е.): Квінт Смирнський (IV ст.), Нонн (V ст.) Та його учень Мусею. Про них мало що відомо.

Сатири

Римська література багатша сатириками. Перший сатиричний поет Гай Луцилий (помер в 102 р. до н.е.) об'єднав в одному жанрі пародію, ямбографов і стиль Мениппа. Від його 30 (!) Книг збереглося лише близько тисячі фрагментів, дуже незначних за величиною. У наступному столітті нам відомий теж тільки один сатирик - Квінт Горацій Флакк (65 - 8 рр.. Н.е.). До нас дійшли його збірка ямбографіческіх віршів «Елада» і дві збірки сатир. Від I століття нашої ери збереглося два сатирика - Авл Персії Флакк (34 - 62 рр..) І Марк Валерій Марціал (42 - 101 рр..). Персії написав всього 6 сатир, які були видані (?!) Вже посмертно за участю Корнута. Марціал писав уже епіграми. Імовірно до I століття відноситься і Петроній Арбітр з його «Сатирикон». Наступним був Децим Юній Ювенал (50 - 127 рр.).. Його сатири знали вже гуманісти XV століття. Оньібене та Лонич писав до нього коментарі, а Григорій Санок у 1439 році в Краківському університеті викладав Ювенала поряд з іншими античними авторами. За Ювеналом йде знаменитий Апулей (нар. 124 р.), яким і закінчується список сатириків.

Трагедії Римська трагедія налічує всього п'ять авторів. Перша драма була поставлена ​​в 240 р. до н.е. Зливою Андроніком (помер близько 204 р. до н.е.). Біля цього ж року почав свою драматичну діяльність другої римський поет Гней Невій. Трохи пізніше жив Квінт Енній (239 - 169 рр.. До н.е.), фрагменти трагедій якого дійшли до нас. Трагічним поетом був і його племінник Пакувий (220 - 130 рр.. До н.е.). Останній класик римської трагедії - Акцій (170 - 90 рр.. До н.е.). Його трагедії ставили ще довго після його смерті.

Комедії.У Римі комедії писали ті ж Лівії Андроник і Гней Невій, які перекладали на латинську мову трагедії. За ними йде Плавт (помер близько 184 р. до н.е.) - перший римський автор, від творчості якого дійшли цільні твори. У його час жили також Цецилій Стацій (помер в 168 р. до н.е.) і Теренцій Публій Афр (195-159 рр.. До н.е.), від творчості якого збереглося 6 комедій. У кінці II століття до н.е. жили комедійні автори Афраний, Титиний, Атта, від яких дійшли фрагменти. Відомі ще Помпоній та Ліберії.

найвідоміші літературні твори стародавньої Греції та Риму

Іліа́да — кіклічна поема, що налічує 24 пісні, які складаються з 15693 віршів, і приписується Гомеру, найдавніша зі збережених пам'яток грецької літератури. «Іліада» є переробкою і об'єднанням численних сказань Стародавньої Греції про подвиги давніх героїв.

Дія віднесена до десятого року облоги Трої (Іліону) об'єднаним ополченням грецьких вождів. Сказання про попередні події (викрадення Олени Парісом, виступ греків (ахейців) під верховним начальством Агамемнона), постаті головних вождів (Агамемнон, Менелай, Ахілл, Одісей, Нестор, Діомед, Аякс, Ідоменей та ін., троянський цар Пріам, його сини Гектор, Паріс і т. д.), так само як і результат війни (загибель Трої), передбачаються в Іліаді відомими. Іліада охоплює лише незначний проміжок часу, епізод з історії облоги Трої.

Текст «Іліади» зберігся у редакції олександрійських філологів, які розділили поему на 24 пісні у 3 ст.до н.е.: кількість пісень в «Іліаді» була пов'язана з кількістю літер у давньогрецькому алфавіті: і тих, і тих було по 24. Епічні оповіді, оброблені в «Іліаді», мають за собою довгу історію. Розкопки Шлімана в Трої виявили культуру, яка відповідає описам «Іліади» і відноситься до кінця 2 тисячоліття до н. е. Дешифровані хетські написи також свідчать про існування могутньої ахейської держави в 13 столітті і навіть містять низку імен, до сих пір відомих лише з давньогрецького епосу.

В «Іліаді» зображуються соціальні відносини «гомерівського періоду», проте в ній збереглися також і рудименти мікенської доби. Наприклад, більшість персонажів «Іліади» представляють собою давніх, а іноді ще догрецьких богів, видозмінених у процесі схрещення місцевих культів із релігією Зевса — бога нових завойовників. За Узенером, в самому циклі сказань про взяття Трої («Священного Іліону») і наступному поверненні грецьких воїнів можна побачити відлуння прадавніх міфів. Мотиви, що мають базисне значення у побудові сюжету «Іліади» теж запозичені з інших сказань: «гнів Ахілла» — з епосу про гніві Мелеагра, а мотив розколу між Зевсом та Герою — з циклу міфів про Геракла.

Одіссе́я — епічна поема Гомера, що описує поневіряння та повернення на батьківщину героя троянської війни,царя Ітаки Одіссея. Будучи закінченою пізніше «Іліади», «Одіссея» слідує за більш раннім епосом, однак не є безпосереднім продовженням «Іліади».

Як «Іліада», «Одіссея» — епос епохи становлення античної суспільно-економічної формації. Відповідно до цього «Одіссея» створює для героїв набагато менш архаїчне культурне тло, ніж «Іліада», досить близько відображаючи сучасність: час падіння царської влади в грецьких громадах і початкові періоди розвитку іонійської торгівлі та мореплавання.

Більшість дослідників відносить час оформлення «Одіссеї» до 7 століття до н. е. «Хитромудрий» і «багатостраждальний» Одіссейє вже героєм зовсім іншого типу, ніж богатирі «Іліади»; поле поетичного зору розширюється підвищеним інтересом до чужих земель, до побуту дрібного люду, до психології жінки; світовідчування Одіссея не позбавлене нальоту сентиментальності. У той час як «Іліада» побудована на переказах героїчної саги, в «Одіссеї» переважає матеріал побутовий та казковий, власне кажучи не пов'язаний з героїчною сагою