Перші психологічні теорії Нового часу

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки, на підставі спостережень і дослідів. Три відкриття – пороху, компаса і книгодрукування – змінили обличчя і стан світу в науці, військовій справі, мореплавстві. Ніщо не мало більшої могутності і не впливало більше на життя, ніж ці механічні речі. Знання про світ речей стали найважливішою передумовою панування над ними. Наука підкорялась духу винахідництва, замість старої дедуктивної логіки народжувалась нова, логіка наукового мислення.

Особливо важливою для філософії Нового часу була проблема методологічного обгрунтування науки. Вчені обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснення явищ природи, виходячи з неї самої. Важливим досягненням на цьому шляху стає розуміння об'єктивності природних процесів, вироблення самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого оголошується метою природничої науки. Великого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її досягнення.

Френсіс Бекон: провісник природничої психології

Родоначальником науки нового часу небезпідставно вважають англійського філософа Френсіса Бекона (1561 – 1626).

У своїх творах мислитель дає нищівну критику всієї схоластичної філософії й науки, засуджує її за неплідність і відставання від розвитку техніки та запитів життя.

його основні праці: "Новий Органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Вони є двома частинами незавершеної праці "Велике відновлення наук".

Англійський філософ по-новому визначає мету наукового пізнання. Вона полягає в тому, щоб приносити користь людині, збагачувати її життя новими винаходами, утверджувати її могутність щодо природи. Знання є сила.

важливою причиною нерозвиненості всієї попередньої науки є, за Беконом, відсутність правильного методу. Той метод, якого дотримується більшість учених, запозичений у схоластів і має спекулятивний характер, залишаючи поза увагою чуттєвий досвід.

Істина міститься в самій природі, а способом безпосереднього спілкування з нею може бути лише чуттєвий досвід.

На основі цього аналізу Ф. Бекон розробляє програму реформи, „великого відновлення” науки. Головним пунктом цієї програми є перетворення природознавства, науки про природу, що базується на чуттєвому досвіді, на основу наукового пізнання.

Але нова наука потребує і нового методу. Ця проблема центральна для філософії Ф. Бекона. Символічно, що головна філософська праця Ф. Бекона, в якій він розробляє своє вчення про метод, має назву „Новий органон” – навіть назвою твір протиставлено „Органонові” Арістотеля.

Новий метод може спіткати на своєму шляху чимало перешкод, адже людський розум перебуває в полоні хибних уявлень, забобонів, суб'єктивних суджень. Вони, наче примари, відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є.

За Ф. Беконом, існує чотири класи помилкових думок, або „примар”, властивих людському розумові: примари „Роду”, „Печери”, „Ринку, або Площі”, „Театру”. До першого виду помилок, які Ф. Бекон умовно називає „примарами Роду”, належать такі, що закладені в самій природі людини. Вони пов'язані з її пізнавальними якостями. Ф. Бекон відзначає обмеженість людських почуттів, їхні зашкарублість і недосконалість, що заважають пізнанню.

„Примари Печери” зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками. Ф. Бекон використовує тут Платонівський символ – печеру, перебування в якій визначає напрям думок людини, особливості її індивідуальної психіки. Одні люди шанують давнину, інші схиляються перед новим, одні мислять природу синтетично, інші – аналітично, одні шукають у речах тільки відмінності, інші – лише те, що тотожне. В кожному випадку ці крайнощі викривлюють істину. „Примари Печери”, так само як і „примари Роду”, є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Усвідомлюючи неминучість певного суб'єктивізму, Ф. Бекон закликає до стриманості. Врівноваженість і безсторонність – ось головна умова подолання примар „Роду” й „Печери”.

Набагато більшу небезпеку становлять „примари Площі”, які проникають у розум разом зі словами й іменами. Джерело цієї омани – спілкування людей, їхнє суспільне життя, і зумовлена вона неправильним слововживанням. Термінам, словам, за допомогою яких формулюються ці знання, притаманні певні значення, зміст яких часто не відповідає природі речей, що перешкоджає пошукові істини.

„Примари Театру” на відміну від інших „не є вродженими і не проникають у розум таємно, а відкрито передаються та сприймаються з вигаданих філософських систем”. Вони виникають із засліплення хибними теоріями та упередженими гіпотезами. Філософські системи, з допомогою яких люди намагаються з'ясувати природу речей, здебільшого нагадують театральні вистави, які не мають нічого спільного з дійсністю. Найнебезпечнішими, на думку Ф. Бекона, є філософські системи, у яких наука змішана з теологією та забобонами.

Ф. Бекон наголошує, що джерелом істинного знання є сама природа, а формою безпосереднього зв'язку з нею – чуттєвий досвід.

За Ф. Беконом, існує два способи пізнання природи: її антиципація (пізнання, що виходить із певних припущень, попередніх, часто непевних понять) та її інтерпретація (поступове й методичне сходження від емпіричних фактів до теоретичних узагальнень). Саме з другим способом Ф. Бекон пов'язує можливість подолання хибних уявлень і прогрес науки. Надійним підґрунтям йому править чуттєвий досвід.

за основу пізнання Ф. Бекон бере не первісне спостереження, а дослід, з науковою метою зорганізований експеримент, що відрізняється від звичайного чуттєвого досвіду системністю й цілеспрямованістю. В науковому експерименті природні явища вивчають, штучно створюючи такий стан, коли все приховане відкривається швидше, ніж у звичайних умовах.

Аби отримати цей результат – істинне знання природи, дані експериментального дослідження треба піддати раціональній обробці, застосувати до них раціональний метод пізнання.

Союз досліду і розуму – вихідний пункт методології Ф. Бекона. Такого союзу, вважає він, ніколи раніше не було, але до нього треба прагнути. У своїй методології філософ виступає як проти схоластичного, абстрактно-спекулятивного пізнання, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію у цьому питанні він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму, ігноруючи факти, виводити істини з самого себе. Цей шлях – утілення абстрактного раціоналізму. Другий – шлях мурахи. Він уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів, і, нарешті, третій, справжній шлях науки – це шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів на наукову істину. Це і є шлях від емпірії до теорії, від чуттів до загальних аксіом.

Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, – це метод наукової індукції. Саме його вважає Ф. Бекон справжнім методом дослідного вивчення природи, відрізняючи, проте, від звичайного індуктивного виводу.