2.3. Право спільної власності селянського (фермерського) і особис­того підсобного господарства.

Громадянам надається право ве­дення сільськогосподарського виробництва, окрім суспільного сектору економіки, шляхом утворення самостійного селянсько­го (фермерського) господарства, займатися різними видами інди­відуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.

Майно осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, належить їм за правом спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними або якщо ними не утворено селянське (фермерське) господарство у формі юридичної особи.

Фермерське господарство є основним родом занять громадя­нина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермер­ського господарства, його правовий статус та припинення ви­значаються Законом України «Про селянське (фермерське) гос­подарство», іншими законодавчими актами. Селянське (фер­мерське) господарство є формою підприємництва громадян Ук­раїни, які виявили бажання виробляти товарну сільськогоспо­дарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працю­ють в ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою. Після виконання, передбачених законом умов (зокрема, одержання Державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у Раді народних депутатів, набуваючи статусу юри­дичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господар­ство, може бути різноманітне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Володіння, користування і розпорядження май­ном здійснюється членами селянського (фермерського) госпо­дарства за взаємною домовленістю . Однак поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобо­в'язаннями. В майбутньому новому Цивільному кодексі Украї­ни важливо було б врахувати цю обставину.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної влас­ності» з цього приводу було зазначено, що у випадку виходу із складу фермерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їх частки в натурі не повинен позбавити господарство не­обхідного йому майна. У разі неможливості виділити їм частку в натурі виплачується грошова компенсація.

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподарських підприємств (раніше члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не передбачає конкрет­них ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організаційно-право­вої форми. Однак, якщо ведення особистого підсобного госпо­дарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його члени мають дотримуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного госпо­дарства, то на наш погляд, визначальною може бути норма ст.17 (п.1) Закону «Про власність», за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власніс­тю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У нині діючому цивільному законодавстві відсутні спеціальні пра­вові норми, які б регулювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при виникненні майнових спорів між членами такого господарства необхідно застосовувати за­гальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства про майнові відно­сини подружжя та інших членів сім'ї. Відповідно ж до ст. 1 Зако­ну «Про селянське (фермерське) господарство» цей Закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуаль­ним і колективним садівництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також переліку видів діяль­ності, якими можуть займатися члени особистих підсобних гос­подарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельним кодексом України передбачено право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема, для ведення осо­бистого підсобного господарства, садівництва, традиційних на­родних промислів. В принципі ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеці­альної земельної ділянки (заняття художніми промислами, тех­нічним моделюванням, пошиттям одягу тощо).

Водночас варто пам'ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє осо­бисте майно, майно споживчого призначення або інше, не по­в'язане з веденням такого господарювання, яке не підпорядко­ване правовому режиму спільності.

Питання про вихід із селянського (фермерського) господарства регулюються ЦКУ.

У разі виходу одного або кількох членів селянського (фермерського) господарства з його складу (крім випадків, передбачених п. 3 цієї статті) земельна ділянка та засоби виробництва поділу не підлягають.

Той, хто вийшов із господарства, має право на одержання грошової компенсації, відповідної його частці у праві спільної власності на це майно, яка могла б бути йому виділена при поділі.

Право одержання частки в натуральній формі, включаючи поділ земельної ділянки та засобів виробництва, мають ті члени селянського (фермерського) господарства, що виходять із нього з метою створення нового селянського (фермерського) господарства. При цьому виділення частки в натуральній формі для нового селянського (фермерського) господарства здійснюється таким чином, щоб не позбавити перше селянське (фермерське) господарство необхідних для його нормального функціонування виробничих фондів. Порядок виплати компенсації встановлюється взаємною домовленістю усіх членів селянського (фермерського) господарства, а при недосягненні такої домовленості спір вирішується в судовому порядку.

Припинення права власності селянського (фермерського) господарства.

Спільна сумісна власність селянського (фермерського) господарства припиняється поділом господарства на два чи більше, а також виходом із нього всіх його членів. У разі припинення селянського (фермерського) господарства у зв’язку з виходом із нього всіх його членів або за іншими підставами, передбаченими законом, його майно, що залишилося після сплати податків та інших платежів, належить членам колишнього господарства за правом спільної сумісної власності і може підлягати поділу між ними відповідно до правил ЦКУ.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ВЛАСОСТІ НА ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК (КВАРТИРУ)

Одним з найпоширеніших об'єктів права спільної часткової влас­ності громадян (сьогодні — також права сумісної власності) є житловий будинок. Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-прода­жу або дарування, отримання кількома особами будинку у по­рядку спадкування, а також спільної забудови. Відповідно до законодавства громадянину в установленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівництва. Проте нерідко забудовнику надають різноманітну допомогу інші особи (члени сім'ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві до сьогоднішнього дня чітко не визначено правові наслідки такої допомоги. Тому судові органи при розгляді справ даної категорії керувалися відповідними постановами.

Такі особи лише вправі були претенду­вати на відшкодування забудовником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пленум зазначив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої Ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.

«Про судо­ву практику по розгляду спорів, пов'язаних з правом особистої власності на жилий будинок» збережено лише одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фактич­ним співзабудовником. Для цього повинно бути встановлено, що між офіційним забудовником і фактичним співзабудовни­ком мала місце домовленість про створення спільної власності на жилий будинок, і саме з цією метою останній вкладав свою працю і кошти у забудову.

Разом з тим при вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального законодавства повинен був притягну­ти до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, виконком місцевої Ради народних де­путатів, колгосп, радгосп, інше сільськогосподарське підприєм­ство, які виділяли .для будівництва будинку земельну ділянку, для з'ясування їхнього ставлення до пред'явлених вимог. При цьому думка таких третіх осіб щодо поданого позову враховува­лася судом у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо ра­ніше суд був зобов'язаний відмовити у визнанні за фактичним співзабудовником права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання зе­мельної ділянки, то за постановою Пленуму від 31 липня 1981 р. рішення суду могло бути альтернативним.

Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами). Водночас в ній містяться нові рішення і роз'яснення щодо висвітлюваних правовідносин. В постанові Пленуму ВС України зазначається, що участь інших осіб у бу­дівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не ство­рює для них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно з статтями 16 і 17 Зако­ну України «Про власність» таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося подружжям в період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність), або велось за рахунок спільної праці членів сім'ї (у такому випадку будинок стає їх спільною суміс­ною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою уго­дою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жи­лого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимага­ти не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю), якщо до­помогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. В принципі, сьогодні аналогічні ситуації можуть мати місце і за участю юридичних осіб.

Виникає запитання, в якій формі повинні укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, перед­бачену. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми укладення, то тут повинні застосовуватися загальні правила про форму угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадяни не уклада­ють письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках фактичний співзабудовник повинен подати докази про наявність угоди про ство­рення спільної власності на забудову, а також про розмір допо­моги основному забудовнику.

Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий бу­динок, співвласники вправі укладати угоди про розподіл корис­тування реальними частинами жилого будинку. При цьому вони повинні додержувати правил про те, що заборо­няється такий порядок користування жилим будинком, за якого учаснику спільної часткової власності виділяються у користу­вання тільки непридатні для проживання або підсобні приміщен­ня (підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користу­вання приміщень, як правило, повинен відповідати розміру час­ток у праві спільної власності громадян. При неможливості до­сягнення такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектур­но-будівельних особливостей жилого будинку) можливі розбіж­ності між частками у праві спільної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди співвласників. При відсут­ності такої згоди спір вирішується судом. Якщо перепланування будинку неможливе відповідно до часток у праві власності, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користування менших за розміром приміщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від прове­деного перерозподілу часток у праві спільної власності на жи­лий будинок.

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної част­кової власності на жилий будинок за угодою між собою встано­вили порядок користування відособленими приміщеннями бу­динку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного, і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчо­му комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона є обов'яз­ковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідне отримання дозволу виконкому місцевої Ради на­родних депутатів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виді­лення часток у жилому будинку. Відповідно до п.6 Постанови Пленуму ВС України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними зміна­ми) при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого бу­динку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це допустиме, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщен­ня в ізольовані квартири.

Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливе також стосовно учасників спільної сумісної власності. При неможливості виділення частки в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов'язати решту співвласників спла­тити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ в натурі, власник у даному будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначе­ною Постановою дані й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в по­рядку приватизації, погашення паю членом житлового, житло­во-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квар­тири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відно­сини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартир­них будинків перебувають у власності окремих громадян, то од­ночасно виникає право спільної власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником всього будинку (жит­ловим чи житлово-будівельним кооперативом, підприємством тощо). Більше того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші мож­ливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'язаних з цими правовідносинами, необ­хідно керуватися як загальними нормами цивільного законодав­ства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Прави­лами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим статутом товариства (об'єднан­ня) власників квартир (будинків), статутами цих товариств (об'єд­нань).