Біле духовенство

Благочинний – священик, голова одного з церковних округів єпархії «благочиння». Помічник архієрея у справі контролю за станом приходів і духівництвом, контролює виконання наказів церковною влади. Титулується: «ваше високопреподобіє», «ваше високоблагословіння».

Протоієрей – «настоятель» собору, церкви. Має титул «ваше високопреподобіє», «ваше високоблогословіння».

Ієрей – парафіяльний священик (у народі піп). Має право здійснювати церковні обряди (літургію, таїнства). Священик (пресвітер) з благословення свого обласного єпископа проводить своє пастирське служіння в дорученій йому парафії. Звершує всі богослужбові відправи і всі таїнства, крім таїнства священства. Священик у своїй парафії є пастирем, наставником і першим порадником своєї пастви. Священик як пастир керує своєю паствою за дорученням єпископа і за його настановами. Без волі єпископа він не має права залишити доручену йому паству і переходити до іншої.

Титулюється: «ваше преподобіє», «ваше священство» (народне батюшка, отче).

Протодиякон – старший головний диякон у кафедральному соборі ієрархії, який допомагає єпископу при церковних обрядах. Архідиякон – помічник архієреїв з управління єпархіями. Має титули: «ваше преподобіє», «ваше благословення», «ваше священство». Права здійснювати будь-які церковні служби без участі єпископа або священика не має.

Диякон – священнослужитель, який допомагає священику при виконанні служби. Диякон є найближчим помічником як єпископа (протодиякон), так і священика на богослужінні. Диякон також є помічником настоятеля в навчанні віри членів парафії. Дияконське служіння є перехідне, бо кожний диякон повинен готувати себе до вищого ступеня – священства. Має титул «ваше преподобіє».

Представники білого духовенства, за церковним каноном можуть бути одружені, але вступ у шлюб дозволявся лише один раз, і притому до таїнства Хіротонії. Одружені двічі і більше не можуть бути посвячені в сан. Поверх ряси, на грудях, священики носять наперсний хрест, а архієреї, крім хреста, ще й панагію (невеликий круглий образ Спасителя або Божої матері).

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет. Це були всі ті люди, що або виконували при церкві якісь обов’язки, або церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми. Вони не підлягали світському судові, а судив їх єпископ. У церковному уставі Володимира Великого читаємо: «А це церковні люди: ігумен, піп, диякон, попадя й хто в крилосі, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, сторонник, сліпець, хромець, – монастирі, шпиталі, гостиниці, притулки для порожніх...» Проскурниця пекла просфори для церковної потреби; найчастіше це була попадя-вдовиця по попереднім парохові. Задушні люди — це невільники, даровані церкві побожними добродіями за спасіння душі; прощеники — ті, що добули прощення; паломники — прочани до Святої Землі, що верталися з пальмовим гіллям.

Побожні люди щоденно ходили до церкви на богослужіння або хоч ранком на утреню й під вечір на вечірню. Побожні люди часто відбували прощі до святих місць. Такі прочани, странники, були в особливій пошані й діставали захист при церквах і монастирях. Вони відвідували українські святощі або йшли у далекі дороги: до Царгорода, на Афон, до Єрусалима, часом на захід до Барі в Італії, де були мощі св. Миколая, й до Рима. Найбільшу славу мали паломники, що верталися з пальмами зі Святої Землі.

З часом прочанство так поширилося, що духовенство мусило гостро виступати проти нього. «Краще бути добрими, сидячи дома, як ходити на прощі, — навчали священики. – Багато прочан ходить тільки тому, щоб нічого не робити, мандрувати й даром їсти та пити». Зле, мовляв, роблять ті, що легкодушно присягаються йти в Єрусалим, – таким треба призначати церковні кари, «бо ці присяги нищать нашу землю...»

Україна мала доволі своїх святих місць. Особливо шанували Печерський монастир – туди сунули найбільші юрби прочан. У великій пошані були ікона Богородиці Пирогощі в Києві й друга ікона Богородиці у Вишгороді, обидві привезені з Греції; вишгородську ікону забрав Андрій Боголюбський і перевіз до Суздаля у Московщині. В Галичині славилася чудотворна ікона Богородиці у Белзі – м. Ченстохів.

Україна мала вже своїх святих: Ольгу, Володимира, Бориса й Гліба, Антонія й Феодосія Печерських і багато інших божих угодників. Найбільше почитали мощі Бориса й Гліба, складені у Вишгороді в окремій, спершу дерев’яній, церкві. Володимир Мономах поставив тут кам’яну церкву, й у травні 1115 р. відбулося святочне перенесення мощей.

Окрім храму церкву представляв монастир. Часто заможні люди йшли в монастир в ченці зі своїми рабами. Простому русину поступитися в монастир було практично не можливо, бродяжого люду було на Русі багато, а всіх не приймеш, а заможні люди приносили монастирю прибуток землями чи рабами.

Чернецька аскеза (аскетичне життя) ставила іноків поза рамками «цього» світу, і наближала в очах людей до світу потойбічного («нижнього», сміхового). Чернець-аскет відмовляючись від цього світу, належить до світу божого – «верхнього». Він є частиною «христового воїнства» що бореться не з реальними земними ворогами, а з потойбічними силами зла. Це стосується й юродивих – категорії аскетів, майже християнських святих, які свідомо чи ні грали роль блазнів, викликаючи водночас і сміх, і страх. В Київській Русі культ юродивих не набув розповсюдження, як у Візантії, але цей культ набув поширення в Московській Русі.