3.43

Лекція 3. Соціальная історія давньоруської держави

у ІХ – ХІІІ ст.

3.1. Особливості політичного та соціально-економічного устрою Київської Русі.

3.2. Особливості соціально-класової системи Русі.

3.3. Християнська церква в Київській Русі. Огляд духовної та матеріальної культури Русі.

Місце Русі на політичній мапі світу

Наприкінці І тисячеліття на українських землях виникла політична організація – держава Київська Русь, яка об’єднала чимало слов’янських і не тільки слов’янських племен та народів; відбулися кардинальні зрушення у скарально-духовній сфері – традиційні вірування змінюються монотеїстичним християнством; започатковується власна писемна та художня культура. Принаймні від того часу, з великою впевненістю можна говорити про Україну як етнічну реальність, основні риси якої простежуються аж до сьогодення.

Появі Русі передував розвиток переддержавних утворень східних слов’ян. Так, арабський географ ХІІ ст. Ал-Ідрисі, який тривалий час працював при дворі сицілійського короля Роджера ІІ написав трактат «Розваги змореного в мандрах краями», де зафіксував дані з географії Східної Європи спираючись на тепер уже втрачену працю Х ст. В трактаті вказано, що держави русів знаходяться біля угрів та Чорного моря, одну з яких він називає Дж-с-улійа (Галичина або Гуцулія). Також арабський географ пише про три центри русів: перша це столиця русів – Київ (Куйаба або Кукіана), два інших центри розташовані в горах у фортецях – в Славі (Слав) та в Арті (Арт). Вказано, також, що від Києва до Арти чотири дні дороги, і від Арти до Слави також чотири дні. Археологи локалізують Арту (Артанія) у Північному Приазов’ї (район Донецького кряжу між Луганськом та Донецьком), а Славію локалізують на Волині (можливо Слава, це український варіант Волі, звідси Волинь).

Щодо об’єднання слов’янських племен навколо київського центру існує кулька гіпотез. Перша, що варяги Дір та Аскольд жили в різний час: Дір, умовно між 838 – 859 рр., а Аскольд – між 860 – 882 рр. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримався при владі, аж доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім’я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк). Урешті – третя, що Аскольд і Дір були сучасники й співправителі, зокрема схожа модель влади була в Хазарському каганаті, де водночас правили двоє осіб – «найбільший», тобто цар по крові (хакан, каган), та його «заступник» (хакан-бек). Звідси Дір міг бути царем по крові – з місцевої племінної знаті, а Аскольд – його «заступником».¹

У Аскольдові часи (між 862 – 882 рр.) держава русів охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та частково сіверян.

В цей же час в Європі формується нова політична мапа Європи: спадкоємцями старої середземноморської культури стають на півночі християнський світ, на півдні – світ ісламу. Правонаступницею Римської імперії стала держава саксів. Саксонський король Оттон І після вдалого походу на Рим 962 р. прийняв від Римської церкви корону, сакси прийняли й нову назву держави – «Римська імперія» (пізніше Священна Римська імперія). Візантійська імперія (яка називала себе Римом, а підданих ромеями, тобто римлянами) протестувала, тому що не визнавала ніколи чийогось права на римську спадщину. Пропозиція Оттона І скріпити союз шлюбом його сина з однією з візантійських принцес була грубо і з образами відкинута кесарем.

На землях германців у Х – ХІІІ ст. формується устрій названий згодом феодальним^*. Суть його полягала в тому, що вищий володар надавав нижчому, за умов служби, в тому числі військової, в управління певну територію – феод (або фр. мовою – ф’єф, або нім. мовою – лен), з частковим відступом своїх верховних прав (судити підлеглих, збирати податки). Коли підлеглий феодал (власник ф’єфа) заходив настільки далеко в своєму розвитку, що здобував право виносити смертні вироки підданим, – він ставав фактично незалежним государем. Власник ф’єфа (феодал) міг використовувати свої права щодо підлеглих, змушуючи платити йому податки чи відпрацьовувати на пожалуваній йому зхемлі. Земельний наділ у класичному випадку був умовною власністю – держанням, яку феодал втрачав, якщо переставав служити. Проте феод міг перейти і в повну власність – аллод, але система феодальної напівзалежності зберігалась.

В феодальній системі зберігалась й взаємозалежність: селяни виконують певні повинності, а феодал мусить захищати своїх підлеглих, покровительствувати їм, підтримувати порядок. Рисою феодальних відносин є також військово-лицарська ієрархія «сеньйор – васал» або «сюзерен – васал» з кодексом покровительства, з одного боку, з кодексом вірності – з іншого. Ця система васальної залежності була ефективною в середньовічній Європі, де освоєнню края перешкоджали не вторгнення армій, а місцеві конфлікти та вторгнення невеликих загонів – скандинавів, арабів, аварів, угрів. З ними могли оперативно впоратися мобільні війська місцевих феодалів, громіздка неповоротка армія імперії була непотрібна.

Візантійська імперія являла собою світову «наддержаву», володіння якої тягнулися від Південної Італії до Вірменії, Сирії та Месопотамії. Серед її ціннісних орієнтірів найважливіше місце займали уявлення про «політичну ортодоксію», які поєднували християнську віру з імперською ідеологією.

Нікейський собор 1054 р. остаточно визначив існування двох гілок християнства православну та католицьку, хоч і попередив, що «напасти на Константинополь – все одно, що пролити кров Христову». У 1204 р. третій хрестовий похід пограбував Константинополь, що стало поштовхом для руйнування Візантійської імперії та смертної ворожості православних та католиків.

Наступним важливим елементом політичної мапи Європи був ісламський чинник. У 750 – 1258 рр. тривала епоха Аббасидів. Після вторгнення в Сирію Абу Аббаса Кривавого халіфи спираються вже не на арабські народи, а на ісламську теократичну організацію – «Вітчизна ісламу» – мамлакат аль-іслам, до якої входили території Близького і Середнього Сходу та Північної Африки. Центром халіфату стає Вавілонія з містом Багдад. Іслам сформувався як теократична та тоталітарна ідеологія, де релігійна та державно-правова організація переплелися. «Вітчизна ісламу» була справжнім культурним центром світу – мусульмани перейняли вибірково античну та індійську культуру – філософію, логіку, математику, астрономію, медицину, право. У зв’язку з проживанням серед ісламістів численних громад християн, іудеїв, зороастрійців та ін. існувала віротерпимість до інших релігійних культів з водночас станом безперервної війни проти християнських держав Європи. Проте в ХІ ст. в Малу Азію вторглися кочовики-туркмени й виникає нова династія Сельджуків, які перетворили Вітчизну ісламу на султанат Сельджуків – тоталітарну державу, де релігія підпорядковувалася владі султана, де культура набувала цілком ісламського забарвлення придушуючи паростки інших неісламських культурних впливів.

Це говорить про те, що Київська Русь виникла між Сходом та Азією, але спрощувати ці два культурноісторичні світи неприпустимо – Європа та Азія були сукупністю протилежних світів – між християнством («католики» та «православні») та мусульманством (шиіти та суніти), тенгрианством та юдаїзмом; між Європою та Азією центром осілої цивілізації та кочової цивілізації.