2.2. Новозавітні апокрифи

Апокрифи як важливий етап розвитку християнства. Поняття «апокрифи» (від гр. apokryfos – «потаємний») вживається у біблієзнавчій літературі в двох значеннях. По–перше, ним позначають так звані «неканонічні» або второканонічні книги Біблії, характерні для тексту Старого Завіту (зокрема, друга та третя книги Ездри, книги Товіт, Юдит, книги Премудрості Соломона, Премудрості Ісуса, Сина Сірахова, послання Єремії, книга пророка Варуха, а також три книги Макковейських). В другому значенні поняття «апокрифи» взагалі виходить за межі канонічних текстів Старого та Нового Завітів, позначаючи цикл навколобіблійної літератури, складеної як у найдавніші часи християнства (ІІ–ІV століття), так і значно пізніше. До останнього кола літератури належать, наприклад, апокрифи, популярні в народному середовищі ще з доби Середньовіччя. На українських землях цими текстами були оповідки про «Ламеха, нащадка третього сина Адамового Сіфа», «Оповідання про бунт Люципера і ангелів», «Оповідання про Соломона», «Хождєніє Богородиці по мукам» та ін. Вся ця література, незважаючи на приналежність до більш пізніх християнських традицій, мала певні аналоги в апокрифах першої категорії, тобто текстах перших століть християнства. Таких текстів можна нарахувати близько сотні. Не всі з них збереглися до наших часів; окремі джерела (наприклад, «Євангеліє Єви», «Євангеліє Євреїв» та ін.) відомі нам лише з цитат в єресіографічній та доксографічній літературі. Враховуючи різне походження апокрифів (юдео–християнські, гностичні, середньовічні народні перекази), можна умовно розподілити їх на три великі групи:

1. Тексти, які свого часу визнавалися окремими напрямами християнства за богонатхненні писання – наприклад, «Апокаліпсис Петра», «Євангеліє дитинства Спасителя», «Книга Якова» («Протоєвангеліє Якова»), «Євангеліє Євреїв», «Пастир Герми».

2. Тексти, які належать до кола гностичної літератури («Євангеліє від Фоми», «Євангеліє від Пилипа», «Євангеліє від Марії», «Апокриф Івана»), а також різного роду містико–філософські тексти, що мали сакральний характер («Євангеліє істини», «Діалог спасителя», «Іпостась Архонтів», «Парафраз Сіма») та призначалися для вузького кола посвячених у таємниці гностицизму читачів. Більше п’ятдесяти текстів цієї групи (тридцять із них раніше були невідомі взагалі) були знайдені 1945 р. в єгипетському містечку Наг–Хаммаді (неподалік одного з найдавніших монастирів, ченці якого, швидше за все, і сховали тексти від знищення церквою наприкінці IV століття). У сучасному світі існують деякі неорелігійні рухи (куди входять представники неогностицизму і т.зв. «гностичних церков»), які використовують гностичні апокрифи у своїх богослужбових практиках (наприклад, апостольска гностична церква).

3. Різного роду народні перекази, наповнені елементами місцевої культури, наприклад, вищезгадані пам’ятки Києворуської літератури.

Виходячи з даних біблієзнавчої науки, одними з перших християнських письмово фіксованих джерел були так звані «логії», тобто записи висловлювань Ісуса Христа. Частина з цих логій, які беруть свій початок в усній наративній традиції, складають так звану «аграфу» – неписані фрагменти слів Ісуса, які збереглися в окремих цитатах, але з певних причин не увійшли до текстів чотирьох євангелій, визнаних церквою як канонічних: «Будьте досвідченими мінялами», «Сущі зі Мною Мене не пізнали», «Проси великого, щоб Бог дарував тобі мале».

Формування біблійного канону та апокрифи. Як відомо, історія формування канонічного тексту Нового Завіту починається із засудження діяльності гностика Маркіона, який десь у середині ІІ століття уклав т.зв. «Антитези», а також спробував редагувати тексти євангелій, визнавши достовірним лише Євангеліє від Луки. Це було пов’язано з дуалістичними поглядами, які сповідував сам Маркіон. Більшість християнських єпископів Риму засудила діяльність цього гностика, але в історії формування біблійного канону він відіграв позитивну роль, адже спонукав Церкву до вироблення системи оцінки євангельских текстів та кодифікації Нового Завіту. Прийняття чотирьох Євангелій як канонічних відбулося вже у другій половині ІІ століття, хоча певні тексти розглядалися нарівні з євангельськими ще досить тривалий час (див. нижче). Щодо ж апостольських послань, то вже з IV століття «канонічними» було визнано сім таких документів. Особливо гострі суперечки викликали деякі послання апостола Павла (зокрема, Послання до Євреїв, яке приписувалося Варнаві; послання до Тита і Філімона). Окрім того, сумнівним з точки зору авторства вважалося Послання Якова (внаслідок його юдео–християнських тенденцій) та Послання Юди (через посилання на старозавітний апокриф – книгу Еноха (див. Юд., 14–15). Книга «Апокаліпсис», як відомо, тривалий час взагалі відкидалася як сумнівна і з точки зору авторства, і з точки зору віровчення – її остаточне прийняття відбулося аж 692 року, на т.зв. «Трульскому соборі». Проте намагання відкинути книгу «Об’явлення» спостерігалися ще навіть в добу Реформації, зокрема в середовищі кальвіністів та лютеран. Суперечки існували і серед православних; щоправда, 1645 року Константинопольский Патріарх урочисто перерахував усі книги Нового Завіту як канонічні та Богонатхненні. Серед них був і «Апокаліпсис».

Але, не зупиняючись на історії формування біблійного канону, проаналізуємо деякі тексти давньої апокрифічної літератури, розкриваючи їхній зміст та показуючи, яку роль вони свого часу відігравали в різних напрямах християнства.

Давні новозавітні апокрифи. Як вже відзначалося, свого часу ці тексти визнавалися деякими християнськими церквами як оригінальні автографи (тобто написані згаданими в тексті авторами). До таких текстів, зокрема, належить «Євангеліє від Петра». Цей текст, першопочатковий варіант якого був створений приблизно наприкінці першого століття, був настільки поширеним у християнських церквах, що 200 року Антіохійський єпископ Серапіон звернувся до підлеглих йому громад із закликом припинити використання цього тексту. «Євангеліє від Петра» згадується Орігеном, який не заперечує достовірності цього тексту. Але вже Євсевій у своїй «Церковній історії» відкидає даний апокриф. Вищезгаданий єпископ Серапіон віднайшов у «Євангелії від Петра» докетичні погляди (докетами (від гр. doketos – «примарний») називали прихильників вчення про «примарність» тіла Ісуса, яке було розіп’ято на хресті; тобто, на думку докетів, тілесного розп’яття насправді не відбулося). Знайдений французьким вченим Буріаном 1887 текст цього «Євангелія» (чи не єдиний з наявних), містить великий фрагмент, який розповідає про події розп’яття та воскресіння. Відсутність опису страждань Ісуса на хресті дозволяє відзначити докетичний вплив; інших ознак докетизму в збереженому фрагменті практично немає. В цілому сюжет розп’яття та воскресіння Ісуса в цьому «Євангелії» збігається з розповідями канонічних текстів; є лише незначні відмінності в описі подій.

Ще одним з надзвичайно шанованих у перші століття християнства текстів є «Євангеліє дитинства Спасителя» (відоме також під назвами «Євангеліє дитинства», «Арабське Євангеліє дитинства» та «Євангеліє від Фоми». Остання назва збігається з назвою одного з ранньохристиянських апокрифів, проте ці тексти мають різний зміст і різне походження). Назва апокрифу відповідає його змісту, який починається зі згадки імені апостола Фоми: «Я, Фома ізраїльтянин, розповідаю… всі події дитинства Господа нашого Ісуса Христа…». Цей текст користувався популярністю в східних церквах; доказом цьому є численні переклади «Євангелія дитинства» на сирійську, арабську, коптську, ефіопську та інші мови; існував також і давньоруський переклад, щоправда, написаний від імені «Ізраїльського філософа Фоми» (вочевидь, щоб читач не плутав цього «Фому» з однойменним апостолом; до того ж, слово «філософ» на Русі означало «книжник», «мудрець», «письменник»). Можна стверджувати, що текст цього джерела було створено десь у ІІ столітті. Загалом він оповідає про різні чудеса, створені Ісусом за часів його дитинства. Досить часто в науковій літературі має місце скептичне ставлення до цього тексту; він розглядається як народний казковий сюжет. Проте окремі пасажи тексту, який, без сумніву, має причетність до гностичного містицизму, можуть мати алегоричний сенс, тобто події дитинства Ісуса ремінісцентно відповідають його дорослому віку. Наприклад, на початку тексту мова йде про те, як малий Ісус грався біля струмка, зібрав до невеликих калюж воду та очистив її, «керуючи лише словом». Потім він «пом’якшив глину, і виліпив дванадцять горобців». Після того, як його звинуватили в порушенні суботи, він перед батьком і здивованими юдеями перетворив глиняні фігурки на справжніх горобців, які й відлетіли (до речі, відголос цієї історії про перетворення Ісусом глиняної фігурки на справжнього птаха зустрічається і в Корані. Див., напр., Коран, 3:49, 5:110). Можливо, в «Євангелії дитинства» птахи слугують символічним позначенням апостолів, яких Ісус «омив» (тобто охрестив) в «чистій воді» («Святому дусі»); можна припустити, що «чиста вода» слугує засобом очищення від «пут нечистої матерії». Символізм сюжету так чи інакше доводиться містичним значенням числа 12. В цьому ж руслі можна витлумачити ще й інші сюжети «Євангелія дитинства», якщо порівняти їх з відповідними подіями дорослого життя Ісуса та їхніми містичними інтерпретаціями.

Доволі популярним в церквах сходу було т.зв. «Протоєвангеліє Якова» (відоме серед арабських християн як Кітаб Йа’куб – «Книга Якова»). В Богородичні дні цей текст тривалий час читався в церквах Сходу. Поширеним він був і на Заході; але вже у V столітті його було засуджено та відкинуто. В основі самого тексту знаходиться своєрідний наратив; це вплинуло і на стиль «Книги Якова». В апокрифі детально викладається версія народження Марії. Закінчується текст історією про вбивство Захарії. Вочевидь, основою тексту були усні перекази ІІ століття, і вже Оріген знав про «Книгу Якова», створену, відповідно до деяких наукових досліджень, серед єгипетських християн. Мабуть, цей апокриф та дотичні до нього перекази можна вважати одним із основних джерел формування культу Богородиці, невідомого першим християнам. Іноді він навіть виступав як своєрідний коментар до текстів канонічних євангелій, які оповідали про Марію.

Документом, який безпосередньо не входить до циклу приписуваної апостолам літератури, але який мав надзвичайно велике значення для християнства перших століть, є так званий «Пастир Герми» (інше написання – Єрма, тобто «Пастир Єрми»). Він цитувався як частина Святого Письма Ірінеєм і Тертуліаном. Сам текст, створений у вигляді своєрідних проповідей (викладених як 5 видінь, 12 заповідей і 10 притч – «подібностей»), фігурально пов’язаних з єдиною постаттю – Гермою. Він входить до канону Мураторі – першого християнського канону біблійних текстів (створений близько 200 р.) – як достовірне джерело, яке «написане нещодавно, в наші дні, в місті Рим… Тому його слід було б читати, але його не можна читати людям публічно, в церкві – ні серед пророків, чиє число повне, ні серед апостолів, адже його написано пізніше їхнього часу» (Канон Мураторі, 73–80). Включений він і до Синайського кодексу – найдавнішого зібрання канону Нового Завіту. Збереглися переклади на латинську та ефіопську мови. Основною темою «Пастира Герми» є життя християнина та єдність Церкви. Авторство цього джерела приписується самому Гермі, брату десятого єпископа Риму – Святого Пія І (був єпископом з 140 до 155 року). Окрім того, якийсь Герма, римський християнин, згадується в Посланні апостола Павла до Римлян (Рим. 14:16). Слід, втім, відзначити, що текстологічна критика відносить цей апокриф десь до кінця першої половини ІІ століття, тобто він справді міг бути написаний Гермою. Стиль перших видінь автора нагадує стиль поширених на той час апокаліпсисів (канонічного одкровення Івана Богослова, а також апокрифічного «Апокаліпсиса Петра», сумнів у достовірності якого згаданий вже у Каноні Мураторі). Проте, незважаючи на загальне визнання, «Пастир Герми» так і не увійшов до канону Нового Заповіту, хоча тривалий час і використовувався як віроповчальне джерело.

Гностичні апокрифи. Гностицизм (від гр. gnosis – «знання») – релігійно–філософська течія, яка оформилася на території Близького Сходу та Північної Африки у І – ІІ столітті нашої ери. В основу гностицизму були покладені елліністичні філософські вчення, які були синтезовані з давніми релігійними уявленнями Сходу. Сутністю гностицизму була ідея про спасіння від недосконалого матеріального світу шляхом містичного, інтуїтивного пізнання істини, якою виступав Істинний Благий Отець світу. Цьому досконалому Божеству протистояв нижчий Деміург – творець світу і людської плоті. Ісус Христос, згідно з вченням деяких гностиків, приніс знання про Істинного Отця Світу, а тому й виступив у ролі Спасителя. Загалом космологічне вчення гностиків, нерозривно пов’язане з їхніми сотеріологічними поглядами, має характер містико–філософської системи, пізнання якої було доступне лише небагатьом, «одному на тисячу, або двом на десять тисяч», як говорив свого часу гностик Василід. Як специфічний феномен еллінстичної культури, гносис був покликаний відповісти на запитання смисложиттєвого характеру, вимальовуючи розлогий обрій містичного осягнення Всесвіту. Це осягнення слугує відповіддю на одвічні запитання людського буття, сформульовані гностиком Феодотом так: «Хто ми? Ким стали? Де ми? Куди закинуті? Куди прагнемо? Як звільняємося? Що таке народження і що таке відродження?» Знання відповідей і є гносисом.

На основі оригінальних текстів та єресіографічних і доксографічних джерел, дослідники виокремлюють більше десятка основних напрямів гностицизму (офіти, варвеліоти, сіфіани, наасени, каїніти та ін.). Так званий «християнський гностицизм» (хоча правомірність такого поняття досі дискутується в літературі) пов’язаний з окремими персоналіями, зокрема з Василідом (перша половина І століття), Маркіоном, Валентином (середина І століття) та Вардесаном (пом. бл. 223 року). Елементи гностицизму мають місце і у вченнях деяких Отців Церкви, зокрема в Орігена, Климента і Тертуліана. Засновником гностицизму єресіографи перших століть християнства (Євсевій, Ієронім, Іполит та ін.) вважали Симона Мага, згаданого в «Діях апостольських» (Дії, 8:9–24).

Саме з гносисом пов’язана велика частка новозавітних апокрифів, до яких, перш за все, слід віднести «Євангеліє від Фоми». Цей текст, знайдений 1945 року в Наг–Хаммаді, є збіркою висловлювань «Ісуса Христа» («таємні слова, які сказав Ісус живий і які записав Дідім Іуда Фома»). Частина висловлювань відповідає текстам канонічних євангелій; але деякі з висловів є цілком оригінальним; вони мають численні паралелі з іншими релігійними традиціями та філософськими вченнями. Текст «Євангелія від Фоми» є настільки незвичайний, що серед науковців і досі немає єдиної думки щодо його датування. Загалом час його створення відносять десь до середини другого століття; втім, окремі науковці розглядають цей текст як один з найдавніших (наприклад, російський вчений А. Логінов датує його серединою І століття), який, можливо, навіть передував остаточній версії канонічних чотирьох Євангелій. В будь–якому випадку вислови, які автором апокрифу приписуються Ісусу Христу, сягають перших років проповіді християнства. Оригінал цього «Євангелія» досі не знайдено; тексти ж Наг–Хаммаді містять коптські переклади першоджерел. Але навіть переклад дозволяє відчути феноменальність змісту цього апокрифу; глибинний, іноді поверхнево незрозумілий текст окремих висловлювань є унікальною пам’яткою світогляду перших християн.

Гностичним апокрифом є також «Євангеліє від Пилипа», створення якого, як вже свідчить назва, приписується апостолові Філіпу. Цей текст розташований в тому ж кодексі з бібліотеки Наг–Хаммаді, що і «Євангеліє від Фоми» (йде одразу за ним у другому кодексі), але, на відміну від останнього, містить порівняно небагато паралелей з текстами канонічних євангелій і має більш яскравий гностичний зміст. Так само, як і «Євангеліє від Фоми», «Євангеліє від Пилипа» складається з логій–висловлювань. Деякі з них за змістом збігаються, наприклад «Ісус сказав: «Блаженним є той, хто був до того, як виник» (вислів 20 із «ЄФ») і «Господь сказав: «Блаженним є той, хто існує до того, як з’явився. Бо ж той, хто існує, був і буде» (вислів 57 із «ЄП»). Щоправда, якщо майже усі вислови із першого «Євангелія» належать Ісусу Христу («Ісус сказав…»), то автор «Євангелія від Пилипа» творив сповнений символів текст, який містить як слова Ісуса, так і завуальовані у вигляді притч гностичні інтерпретації гностичних понять. Це відверто демонструє 67 вислів: «Істина не прийшла в світ оголеною, але вона прийшла в символах та образах». Два рівні буття – «світ» і «царство небесне», є основною темою апокрифа. Як і у випадку із «Євангелієм від Фоми», точного датування тексту «Євангелія від Пилипа» немає. Але, виходячи із наявності окремих гностичних понять («Архонти», «Плерома», «Помилка»), можна стверджувати, що текст було створено пізніше за «Євангеліє Фоми», але частина логій–висловлювань має таку ж давнину, як і слова з «ЄФ».

Раннім джерелом гностичної літератури є т.зв. «Євангеліє істини», також знайдене серед текстів Наг–Хаммаді. Текст із такою назвою був відомий Ірінею Ліонському. Апокриф датується серединою ІІ століття. Саме джерело є класичним прикладом гностичного тексту, який містить розгорнуте антропокосмічне вчення. Подібною пам’яткою є й віднайдене декілька років назад «Євангеліє Юди». Цей невеликий текст, створений від імені Юди Іскаріота, також належить до гностичних писань. Зважаючи на роль цієї постаті в християнстві, згадане «Євангеліє» завжди викликало особливий інтерес як у дослідників, так і у сповідників християнства. Щоправда, текст практично не має відношення до новозавітної євангельської традиції; він був створений серед вузьких кіл т.зв. гностиків–каїнітів (про яких насправді відомо досить мало) і адресований читачам, які вже певною мірою були обізнані з доктринами гносису. Такими ж «закритими» текстами є трактати «Сутність архонтів», «Парафраз великого Сіма», «Апокриф Івана» та ін. гностичні тексти, створені у ІІ–ІІІ століттях. Були, щоправда, і більш наближені до новозавітної традиції тексти; зокрема, т.зв. «Євангеліє єгиптян», яке Климент Олександрійський визнавав нарівні з чотирма євангеліями Нового Завіту. До наших днів воно збереглося лише у кількох цитатах. Наявне ж серед кодексів Наг–Хаммаді (ІІІ, 2 та ІV, 2) «Євангеліє єгиптян» є зовсім іншим текстом, який належить до т.зв. сіфіанства – напрямку гностицизму, де особливе місце відводилося Сіфу.

Значення апокрифічних євангелій. На жаль, досить багато текстів раннього християнства було втрачено. Наприклад, «Євангеліє євреїв», наявне, як ми вже згадували, лише в цитатах, вважається одним із найперших документів християнської писемності. Одним з найдавніших текстів християнства є і «Євангеліє ебіонітів», створене в юдео–християнському середовищі. Слід відзначити, що апокрифічними визнавалися не лише «Євангелія», а й різного роду «Дії», тобто тексти, які описували діяльність апостолів («Дії Петра», «Дії Павла», «Дії Івана», «Дії Фоми», «Дії Андрія». З однієї версії останніх ми дізнаємося про прихід апостола Андрія на територію майбутньої Русі). Такого роду «Дії» існували в різних редакціях; одну й ту ж саму назву могли мати різні тексти. Але навіть поверхневий огляд апокрифічних «Євангелій», «Дій» та «Апокаліпсисів» дозволяє стверджувати, що весь цей цикл літератури аж ніяк не можна оцінювати однозначно, адже він є спадком надто великої кількості різних течій у ранньому християнстві; деякі апокрифи тривалий час визнавалися окремими церквами як канонічні (напр., «Пастир Герми», «Євангеліє Петра», «Апокаліпсис Петра», «Книга Якова»); інші ж тривалий час ставилися під сумнів (зокрема, «Об’явлення Івана», «Послання апостола Юди»), але згодом були прийняті як канонічні. В будь–якому випадку історія апокрифів надає унікальну можливість для вивчення історії християнської свідомості, розвитку тих чи інших релігійних цінностей у християнстві. Слід також пам’ятати, що створенню більшості апокрифів зазвичай передувала усна традиція; іноді ці перекази, незважаючи на пізню кодифікацію, сягали своїм корінням перших років історії християнства.