Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте суть проблеми «тримовної» отодоксії та її роль у поширенні християнства.

2. Розкажіть про поширення та використання у богослужіннях церковнослов’янської мови серед слов’янських народів.

3. Охарактеризуйте проблему мови богослужіння та її значення для розвитку українського

православ’я.

4. Коли відбулися перші серйозні спроби запровадити українську мову в церквах України?

Словник термінів та понять

Автокефалія (від гр. autos – «сам» та kephale – «голова») – право на самоврядування та адміністративно–ієрархічну незалежність помісних православних церков.

Апокрифи – (від гр. apokryphos – «таємничий») – тексти релігійного та релігійно–філософського змісту, відкинуті християнськими церквами внаслідок сумнівності їхнього авторства та невідповідності віровченню.

Апологетика – (від гр. apologetikos – «той, хто захищає») – напрям богословської та релігійно–правової думки християнства, представники якого намагалися довести правильність свого релігійного вчення, апелюючи до сакральних текстів, традиції їхнього тлумачення і раціональних аргументів. А. в широкому значенні – намагання довести правоту певного релігійного вчення або окремої доктрини.

Беатифікація (від лат. beatus – «блаженний» та fixtio – «роблю») – в римо–католицькій церкві процедура причислення історичної постаті до лику блаженних. Розглядається як перший етап на шляху до канонізації, тобто причислення до лику святих.

Волюнтаризм (від лат. voluntas – «воля») – напрям філософської думки, який розглядає волю як вищий принцип буття. Перші елементи християнського релігійно–філософського волюнтаризму з’явилися вже у працях Августина Блаженного.

Вселенські собори – зібрання вчителів та пасторів церкви «з усього світу» (у межах відомої ойкумени), тобто ієрархічне представництво усіх помісних церков з метою спільного формулювання істин, закладених в Одкровенні. В. С. мають найвищий авторитет в усій Вселенській Церкві. З–поміж інших церконих зібрань вирізняються кількома ознаками («зовнішніми» та «внутрішніми»), найважливішими з яких є: участь у соборі представників усіх помісних церков, канонічна правильність організації, проведення та виголошення постанов, визнання усіма помісними церквами, відповідність біблійному віровченню та апостольським переказам, єднання та всезагальність погоджених принципів віровчення, властива Церкві законотворча діяльність. Православ’я визнає сім Вселенських соборів, а римо–католицька церква  двадцять.

Дефініція – (лат. definitio) – логічно–лінгвістичне визначення певного явища.

Джерела канонічного права: формальні та матеріальні. Представники різних церков та напрямів теологічної думки по–різному інтерпретують зміст цих понять; загалом формальними джерелами можна вважати сакральні тексти Біблії, апостольські перекази та канонічні документи; матеріальними джерелами є сукупність соціальних факторів та вольових мотивів законотворчої діяльності, які в різні часи християнської історії справляли важливий вплив на прийняття тих чи інших документів канонічного права.

Диспенсація (дизпензіація) – правова процедура в римо–католицькій церкві, якою компетентна влада в окремих випадках звільняє від обов’язкового виконання певного канонічного правила.

Дихотомія – (гр. dixo – «на дві частини» та tomia – «поділ») – поступовий поділ феномену на дві частини. У теологічному вимірі означає взаємодію двох явищ, які походять з одного джерела та мають спільну мету.

Екзистенціалізм (від лат. existentio – «існування») – напрям європейської філософської думки ХІХ – ХХ століть, представники якого розглядали буття як безпосередньо дане людське існування, недосяжне як для наукового, так і для філософського пізнання. В широкому сенсі (зокрема, у філософії релігії) під «екзистенціальністю» певного явища розуміють його причетність до схованої від логічного пізнання основи, яка виявляється у життєвому світі людини та суспільства в різних психологічних станах, образно–символьних уявленнях, творчості, релігії та інших духовних феноменах.

Екклезіологія (від гр. eklesia – «зібрання», «церква») – розділ християнської теологічної думки, який спрямований на вивчення сутності та ролі Церкви як містичного «Тіла Христа».

Екстерналізм (від англ. external – «зовнішній») – принцип ставлення до християнського віровчення, сутність якого полягає у порівнянні внутрішнього змісту доктрини (догматів та канонів) з можливістю її практичного втілення, яке стає визначальним елементом тлумачення канонічних документів.

Енцикліка (лат. encyclica) – послання однієї Церкви до інших Церков (в давнину); в сучасній католицькій теології енциклікою називається послання Римського Понтифіка до віруючих усього світу, яке перетворюється на новий канонічний документ та має нормативно–зобов’язальну силу.

Епістемологія (від гр. episteme – «знання») – дисципліна, яка займається вивченням сутності та характеристик знання.

Есхатологія (від гр. eschatos – «кінець», «заверення») – розділ християнської теологічної думки, який вчить про закінчення історії та кінцеву долю світу і людини.

Інтерпретація (лат. interpretatio) – витлумачення певного знакового феномену (наприклад, тексту) в руслі змістовних характеристик іншого явища, пов’язаного з ним («контекст») або незалежного від нього. Доктринальне витлумачення – пояснення певних текстів Біблії та канонічних документів на основі загальних положень християнського віровчення. Каузальне витлумачення – дослідження причин появи того чи іншого тексту та його змістовних особливостей.

Канонічно–правовий акт – це офіційний акт–документ компетентного органу церковного управління, що містить канонічно–правові норми.

Канонічно–правовий звичай – це канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично значимих дій протягом певного часу, який інтегрований суб’єктами канонічної правотворчості до системи чинного церковного права.

Кодифікація (від лат. codex – «збірка») – письмова фіксація усної традиції. У вузькому сенсі під К. розуміють «укладення в кодекс», тобто створення систематизованого документу, який об’єднує розрізнені тексти в єдине ціле.

Конгрегація (лат. congregatio – «об’єднання») – органи управління в Римо–Католицькій та англіканській церквах. Конгрегацією також називають об’єднання католицьких монастирів (на основі спільних уставних документів).

Концепт (англ. concept) – зафіксоване в понятті стале уявлення про щось. Іноді «концепт» виступає синонімом до слів «ідея», «уявлення», «думка».

Легітимність – (лат. lex – «закон») – відповідність певного явища прийнятому закону, в.т.ч. й канонічному та церковному.

Метафізика (від гр. meta – «після» та fusis – «природа») – філософська дисципліна, яка створює та розглядає уявлення про надприродне, тобто максимально абстраговані витоки сущого і буття. У теології категорія «метафізичне» часто виступає синонімом до поняття «нематеріальне», «духовне».

Онтологія (від гр. ontos – «суще») – вчення про першооснови буття, його принципи та його категоріальний зміст.

Партикуляризм (лат. particular – «особливий») – явище у міжцерковних відносинах, сутність якого полягає в особливій позиції помісної Церкви щодо вирішення тих чи інших питань, розуміння канонічних постанов, впровадження богослужбових правил, а також літургійного служіння.

Позитивізація канонічного права – специфічне ставлення до канонічного права, яке зумовлює сприйняття канонічних постанов у дусі практично орієнтованих світських державних норм.

Пропедевтика (від гр. propaideio – «роблю щось перед чимось») – короткий виклад певного матеріалу, використаний як вступ до більш конкретних дисциплін.

Раціоналізм (від лат. ratio – «розум») – світоглядний підхід до осмислення дійсності, згідно з яким пріоритетне рішення надається саме розуму.

Соборність – внутрішня єдність церкви, виражена у трьох аспектах (вселенському, помісному та парафіяльному).

Соборноправність – участь усіх вірних у житті церкви через представництво на соборах та інших зібраннях.

Сотеріологія (від гр. Soter – «Спаситель») – вчення про спасіння людини.

Спіритуалізм (від лат. spiritus – «дух») – вчення про глибинний духовний зміст буття. У вузькому значенні специфічного підходу до осмислення канонічного права – принцип, згідно з яким в усіх церковних канонах повинна домінувати внутрішня, духовна природа віри. В католицькій теології спіритуалізм протиставляється «зовнішньому», наближеному до реальної практики екстерналізму

Темпоральна нестабільність – залежність певного явища від змінних умов.

Томос (гр. tomos – «постанова») – постанова, якою патріарх надає церкві право автокефалії.

Феноменологія – напрям філософської думки, представники якого розглядають суб’єкт–об’єктне відношення як єдине ціле, усуваючи його суперечливе начало за допомогою тези про єдність свідомості та буття. У вузькому значенні під Ф. розуміють методологічний підхід, у руслі якого вихідним уявленням людини надається реалістичний характер. Сутність феноменологічного досвіду канонічного права полягає у наявності двох суперечливих тенденцій – спіритуалізації та екстерналізації, яке, незважаючи на взаємовиключний онтологічний (тобто покладений в основу) зміст, мають характер реальних смислоутворюючих імперативів.

Христологія – вчення про природу Ісуса Христа та його роль в історії людства.