Розділ 3. Погляди і. Малиновського на кримінальне та кримінально-винавче право

Кара і засоби соціального захисту за І. Малиновським

Особливий, багато в чому практичний інтерес являють розробки вченого щодо кримінально-виконавчої або пенітенціарної (“poenitentia” – від лат. “каяття”) системи. Найцінніші серед праць цього напрямку: “Кара й засоби соціального захисту” (1926), “Про студії над злочинністю та злочинцями” (1927), “Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами” (1928).

У праці “Радянські поправчо-трудові установи установи порівнюючи з буржуазними тюрмами” І. Малиновський розглядає злочин, як кожний вчинок, заборонений під страхом вживання репресивних заходів. Злочин вчений розцінює як хворобу суспільства в цілому. Як причину злочинів О.Малиновський називає умови соціальні, в остаточному підсумку економічні. Позбавлення волі тут І. Малиновський розглядає як основний вид кари, за радянським правом воно має запобігати злочинам.

Пенітенціарії, пише вчений, - це “доми каяття”, тобто перебуваючи у виправно-трудових установах злочинець має не лише відбути покарання за злочин, а й покаятися у скоєному.

Перший пенітенціарний закон містився у 31 і 32 артикулах IV розділу Литовського Статуту 1588 р. Тут місцевій владі наказувалось будувати при судах тюрми.

Також у цій праці приділено увагу місцям ув’язнення, системі ув’язнення, примусовій праці в місцях ув’язнення та управління місцями ув’язнення. Власне тут вчений дає цілковиту характеристику місцям позбавлення волі, які виникли у радянській державі.

Загалом вчений поділяє засоби боротьби із злочинністю на три категорії:

• кара (як репресія);

• засоби соціального захисту (проти небезпечного стану злочинця);

• соціальні реформи як основний засіб за умови стабільності у суспільстві.

Власне каральна політика держави переслідує низку цілей (загальне і приватне запобігання злочинам, пристосування злочинця до суспільного життя шляхом виправно-трудового впливу, утримання злочинця від подальших злочинів) і відповідно до цього необхідно будувати всю пенітенціарну систему. Добре обізнаний із станом справ у тюрмах царської Росії, які він слідом за Ф.Достоєвським назвав “мертвими домами”, академіями злочинності, що перетворюють в’язня на нелюдину, І. Малиновський розглядав місця позбавлення волі не як “кладовище живих”, а як соціальні клініки, в яких злочинці мають адаптуватися до життя в суспільстві.

Режим у місцях позбавлення волі, вважав вчений, має будуватися на гармонійному поєднанні засад ізоляції, примусової праці та культурно-просвітницької роботи. Причому оминути не можна жодного компонента. Ізоляція не є помстою злочинцю, а оборонним засобом; вона не повинна приносити ув’язненому надлишкові страждання – адже ізоляція сама по собі вже є стражданням. Неприпустимим є фізичний вплив, приниження людської гідності – інакше ув’язнення виявиться недоцільним. Виховно-трудовий вплив має здійснюватися не тільки обов’язковою працею (за умови поширення на ув’язнених статей Кодексу законів про працю, що стосуються охорони праці, регулювання робочого часу і відпочинку) й культурно-просвітницькою роботою, спрямованою на підвищення інтелектуального рівня, але й усім оточенням у колонії. Основою режиму тут є прогресивна система ув’язнення та індивідуалізація доходів. Вчений був упевнений, що за умов довготривалого ув’язнення за серйозні злочини взаємодією всіх наведених чинників можна досягти позитивного результату.

Такою, в загальних рисах була справді вистраждана на власному досвіді перебування у таборах позиція академіка І. Малиновського щодо цієї проблеми.

Загалом, за час роботи в Академії І. Малиновський опублікував близько 20 наукових праць з історико-правових і кримінальних проблем, що свідчило про незмінність наукових уподобань вченого. Водночас нові життєві умови певним чином вплинули на його творчість, в якій поєднувалися намагання пристосувати наукові розробки до нових потреб та нездатність повністю відмовитися від власних ідей і методів досліджень.