Розділ 2. Дослідження і. Малиновського проблем державного ладу східних слов’ян

У радянські часи І. Малиновський розробляє старі проблеми, але в той же час звертається і до дослідження нових тем, зокрема до розроблення концепції “радянського звичаєвого права”.

Найбільшим науковим здобутком І. Малиновського, створеним ним за час роботи у ВУАН, стала його монографія “Стародавній державний лад східних слов’ян та його пізніші зміни. Нариси з історії права” (1929). Ця праця була опублікована у Збірнику Соціально-економічного відділу ВУАН. Вчений створив історію східно-слов’янського права, роблячи акцент на історії державного ладу. Дослідник простежує витоки й усі характерні особливості державних інституцій східних слов’ян на певній території, порівнюючи їх з тими відмінними рисами, які містять у собі інші територіальні одиниці.

Монографія поділяється на чотири розділи: Розділ 1: прадавній державний лад слов’янських народів. Розділ 2: зміни старовинного державного ладу. Аристократичні особливості південно-західного державного ладу. Розділ 3: демократичний державний лад у Новгороді Великому. Розділ 4: монархічний лад на сході.

Першим важливим моментом у праці є положення про основу державного ладу. І. Малиновський говорить про те, що стародавній державний лад східних слов’ян визначали норми звичаєвого права. Наводячи свідчення візантійського письменника Прокопія (VІ століття), цісарів Маврикія та Костянтина Порфірогенета, вчений говорить про “народоправство”. Проте такий стан речей можливий лише за ведення кочового способу життя. Таким чином, даний стан господарства припускає досить складний соціальний і політичний лад.

Пізніше виникають складніші форми державного управління. Тепер у владі виникає чітка ієрархія (віче, князь, боярська дума), проте існували характерні особливості влади на різних територіальних одиницях:

• аристократичні особливості були присутні на південному заході – це Волинь та Галичина; розвиток аристократичного ладу в Литовсько-Руській державі; Рада Великого князівства Литовського; сойми панів-рад і вальний сойм ВКЛ;

• у Новгороді Великому державний лад носив демократичні ознаки (князь, віче, боярська дума);

• монархічний лад був притаманний східним землям (Суздальська земля, Московська держава).

Функцію загальнодержавної влади виконувало віче старшого міста. Основними питаннями компетенції віча були питання про війну та мир, стосунки між народом та князем. Вічові зібрання природньо складалися з трьох частин: князя, бояр та простих людей. Як правило, у вічі старшого міста брали участь все населення старшого міста і лише верхівка з інших міст. З цього можна зробити висновок, що не дивлячись на наявність демократичного органу управління, головна роль все ж таки належала князеві й боярам, а присутність простих людей була процедурою формальною. Хоча з іншого боку – привілей скликати віче не належав виключно князеві. Кожен громадянин міг узяти на себе ініціативу скликання віча.

Іноді до компетенції віча належали судові справи політичної ваги. Як приклад, І. Малиновський наводить розгляд у 1097 р. в Києві справу суду над галицькими князями за доносом волинського князя. Віче складало мирні та міжнародні договори, вирішувало питання військових видатків. Хоча, напевно, найголовнішою функцією, виключним привілеєм віча було обрання та усунення від влади князя.

Багато уваги І. Малиновський присвятив інститутові князівської влади. Щодо походження інституту князівства, то І. Малиновський стверджує про тубільне слов’янське походження. У державі князь був посередником у боротьбі між складовими елементами держави, між окремими групами суспільства, класами. Одночасно князь виступає боронителем земель від нападу зовнішніх ворогів, тому він у цьому разі виступає ще й як “начальник війська”.

Отже, якщо узагальнювати владні функції князя, то в його віданні знаходились: внутрішнє управління, фінансове управління та судівництво держави. Фактично, можна сказати про те, що у руках князя зосереджувалась вся повнота влади, але на практиці це не означало, що князь був необмеженим монархом. В обов’язок князя входило “порозуміння” з народом.

Далі Іоникій Олексійович знову звертається до організації влади: “В організації зверхньої влади помічається сполучення трьох засад: монархічної, аристократичної і демократичної. Це в жодному разі не є давньоруська національна особливість, це – явище загальнолюдське”. Отже, цим прикладом професор доводить генетичний зв’язок владних структур східних слов’ян із західноєвропейськими державами.

Ще в давній Русі з’являється боярська дума. Назва цього органу державного управління походить від “думає” – обмірковувати найважливіші справи державного життя. До складу думи, як правило, входили земські бояри, руська аристократія, бояри княжі. Дума перебувала у тісному зв’язку з князем, оскільки думці були близькими людьми для князя і його радниками. Після хрещення Русі членами думи нерідко стають представники духовної аристократії – митрополити, єпископи, ігумени монастирів.

На території Галичини й Волині боярська дума переважає як над князем, так і над вічем. Цю особливість І. Малиновський пояснює сусідством з такими державами як Польща та Угорщина. Тут утворюються дві групи – це члени князівських родин та бояри. Академік говорить про те, “що рада литовсько-руська важила й мала більший простір у своїй діяльності, аніж Московська боярська дума”.

Знову ж таки бояри беруть гору і у вічі, не дивлячись на те, що багато людей могли бути членами вічових зібрань: “Всі вільні громадяни – члени вічових зібраннів…, всі, починаючи від “лучших бояр” і кінчаючи “худыми мужиками вечниками” з-поміж чорних людей, мають однакові права”.

Кардинально ситуація змінилась тоді, коли утворилася глибока прірва між заможними та бідними. Перевага перейшла до аристократичної засади: ради панів, до якої входило лише заможне боярство. Рада почала керувати діяльністю вічового зібрання та скеровувати його рішення у бажаний для себе бік.

Рада панів у Новгороді виконувала судові функції управління, керувала вічем. Проте у вирішенні найголовніших питань рада була змушена звертатись до господаря, щоб дістати його згоду. Цей звичай вказував на демократичність в управлінні. Віче у Новгороді Великому мало надзвичайно широкі повноваження. Основна функція полягала у обранні князів, віче втручалось у справи церковні. Також за постановою віча надавались землі. Віче судило князя за його провину, судило і за князевою скаргою. Відало фінансовими справами, справами міжнародної політики, питаннями війни та миру. Фактично, стосовно повноважень, які належали до компетенції віча у Новгороді Великому можна зробити висновок, що тут воно мало найбільшу владу, порівняно з іншими східнослов’янськими державами. Хоча все ж керувала діяльністю вічового зібрання рада панів.

Нарешті, розглянемо аспекти, які стосуються монархічного ладу. На період другої половини ХІІ століття припадає зміцнення князівської влади у Суздальській землі. Князівська влада тут переважає над владою боярської думи та віча. Поступово віча взагалі перестають скликатись, а боярська дума хоч і існує, але підлягає переважаючому впливові князівської влади. Влада князя стає сильнішою, її починає підтримувати духовенство.

В цей період виділяється ще один центр – Москва, яка почала об’єднувати навколо себе східні й північно-східні руські землі. Московські володарі прямували до встановлення необмеженого самодержавства, хоча власне у цей період вагу у державі за собою зберігала ще боярська дума. Щодо думи у Московській державі, то Іоникій Олексійович зазначає: “Дума була більш, аніж дорадче зібрання при володарі. За різних часів становище її змінювалося, вага її політична то збільшувалась, то зменшувалась, а загалом їй завсіди належав більш, ніж дорадчий голос: та до голосу вирішального вона не дожила”⁸.

Фактично, на основі порівнянь І. Малиновський визначає основні ознаки політичного ладу східних слов’ян відповідно до їхнього економічного і політичного розвитку. Було виділено три найголовніші ознаки: аристократична, монархічна та демократична, та показано їх вплив на розвиток окремих територіальних утворень.

Отже, у цій праці академік І. Малиновський склав історію східнослов’янського права. Порівняльна історія права, зокрема державного ладу східних слов’ян – тема дуже складна. О. Малиновському довелось простежити коріння й усі найхарактерніші риси державних інституцій на певній території, порівнюючи їх з тими відмінностями, які мали інші територіальні одиниці.

Не дивлячись на те, що це одна з найфундаментальніших праць І. Малиновського в період його роботи у ВУАН, вона викликала не лише позитивну оцінку науковців, але й гостру критику. Цю працю було піддано критиці у рецензії В. Новицького.

Перше, чим дорікає В. Новицький І. Малиновському – це те, “що автор в своєму викладі історичного розвитку східнослов’янського права не сходить з певного ґрунту загально-російського уявлення цього розвитку. Як видко буде з нашого розгляду, майже вся проробка теми з історії державного ладу Східного Слов’янства йде, власне кажучи, за звичайною схемою історії російського права. Все це одно віддалює автора від послідовної порівняльної методи,…”⁹. Насправді, В. Новицький цим твердженням заперечує свої думки, які він висловив на початку рецензії, говорячи про те, що автор використовував порівняльну методику, намагався простежити особливості розвитку окремих територіальних одиниць, виділяючи конкретні особливості кожної окремо. Щодо поділу монографії на розділи, то тут В.Новицький говорить, що тут було використано схему, розроблену ще М.Владимирським-Будановим. Недолік цієї схеми полягає у тому, що “ця схема передусім намічує загальні риси й лише згодом спостерігає особливості…” Рецензент говорить про те, що це цілком помилковий спосіб встановлювати ці загальні риси, виявляти ці загальні риси певної ситуації. Рахувати це як недолік не варто, оскільки саму тему дослідження сформульовано як “Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни: Нариси з історії права”, отже об’єктом дослідження є певна група слов’ян, а не ціла народність.

В. Новицький робить аналіз окремо кожного розділу, виділяючи ряд недоопрацювань, хоча в цілому він говорить і про те, що дослідження державного ладу слов’ян є завданням надзвичайно складним.

Загалом, за час роботи в Академії І. Малиновський опублікував близько 20 наукових праць з історико-правових і кримінальних проблем, що свідчило про незмінність наукових уподобань вченого. Водночас нові життєві умови певним чином вплинули на його творчість, в якій поєднувалися намагання пристосувати наукові розробки до нових потреб та нездатність повністю відмовитися від власних ідей і методів досліджень.

Поряд із дослідженнями, присвяченими українському звичаєвому праву, вчений розробив концепцію “революційного звичаєвого права”. Можливо, що праці, які стосувалися радянського права, були дещо кон’юнктурними, проте такими були тогочасні умови праці українських науковців. Поряд з цим не можна недооцінювати значення саме цих наукових праць О. Малиновського.

Тому можна з впевненістю сказати, що за період своєї роботи у ВУАН О.Малиновський зробив вагомий внесок у вивчення історії західноруського та українського права, йому вдалося досить органічно перейти до студіювання українського права, яке і раніше було об’єктом уваги вченого як вагомої складової права західноукраїнського. Найголовнішим досягненням І. Малиновського була його праця “Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни: Нариси з історії права”, в якій він намагався провести аналогію і порівняння між окремими територіальними утвореннями східних слов’ян, задля визначення спільних і відмінних рис в державному управлінні.