Внесок історичного факультету запорізького національного університету у розвиток історичної науки в україні.
Роль науковців факультету у створенні підручників з історії України, всесвітньої історії, історії рідного краю. Видання “Енциклопедії українського козацтва”. Наукові школи вчених факультету. Наукові лабораторії історичного факультету ЗНУ. Фахові збірники. Міжнародні зв’язки факультету.
Історичний факультет створений 1971 р.
На сьогодні функціонує 4 кафедри:
– історії України (зав. каф. – проф. Лях С.Р.)
– новітньої історії України (зав. каф. – проф. Турченко Ф.Г.)
– всесвітньої історії та міжнародних відносин (зав. каф. – проф. Космина В.Г.)
– джерелознавства, історіографії і спеціальних історичних дисциплін (зав. каф. – проф. Мільчев В.І.)
Наукові лабораторії:
археологічних досліджень (керівник – Тощев Г.М.).
науково-дослідна лабораторія історії козацтва (керівник – Турченко Ф.Г.)
інтерактивних технологій навчання гуманітарних дисциплін (керівник – Терно С.О.).
Запорізьке відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського
Запорізький центр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції
Навчально-наукова лабораторія археологічних досліджень ЗНУ створена у 1986 р. Головний напрямок діяльності – проведення охоронних досліджень у Запорізькій та суміжних областях, реконструкція давньої історії краю за даними археології. Активна взаємодія з колишніми випускниками історичного факультету, тісні контакти з краєзнавцями у різних районах Запорізької та інших областей дають можливість оперативно отримувати інформацію про порушення археологічних пам’яток, випадкові знахідки. У роботі щорічних експедицій беруть участь студенти історичного факультету ЗНУ, що проходять археологічну практику.
Пріоритетним завданням лабораторії насьогодні є вивчення археологічних пам’яток на березі Каховського водосховища, що інтенсивно руйнуються силами природи.
Співробітники лабораторії працюють над проблемами критичного мислення у процесі навчання історії.
Знаковою подією стала видання Науково-дослідним інститутом козацтва Малої енциклопедії українського козацтва (1 видання 2002 р., 2 видання 2006 р.). В енциклопедії відображено обставини виникнення і становлення козацтва та його роль в історії, військове мистецтво, громадський устрій, судочинство, господарську діяльність, побут, звичаї та духовність, міжнародні контакти козацтва.
Факультет здійснює вагомий внесок у створення підручників. Зокрема, Ф.Г.Турченком створено підручники з історії України для 9, 10 і 11 класів загальноосвітніх закладів з грифами Міністерства освіти і науки України.
Колективом факультету підготовлено серію підручників з історії рідного краю для всіх класів шкіл області. Запорізька область була однією з перших в Україні, де було започатковано відповідну дисципліну.
З 1993 р. видається фаховий збірник «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету». Видання публікує статті вчених, рецензії на наукові роботи, хроніку наукового життя. Проблематика: актуальні проблеми історії України, питання всесвітньої історії, міжнародних відносин, історіографії, джерелознавства, теорії і методології історичної науки. Всього видано 29 номерів, наразі готується 30-й ювілейний випуск.
Інше авторитетний фаховий збірник, який видає факультет, – «Старожитності степового Причорномор’я і Криму» (редактор – Тощев Г.М.) – присвячений проблемам археології
Знаними поза межами міста є наукові школи провідних професорів факультету – А.В.Бойка з проблем історії Степової України, усної історії, Ф.Г.Турченка – з проблем історії української революції 1917–1921 рр., О.М.Ігнатуші – з історії релігії.
На факультеті діє спеціалізована вчена рада із захисту кандидатських дисертації зі спеціальності «Історія України» (голова –Ф.Г.Турченко)
Розповісти про досвід етнографічних, археологічних експедицій!
УКРАЇНСЬКЕ ПІДРУЧНИКОТВОРЕННЯ З ІСТОРІЇ: ДОСЯГНЕННЯ І ПРОБЛЕМИ. Створення перших підручників з історії України. Соціальне замовлення, політика і наука у підручникотворенні з історії. Ідея «спільної історії» України і Росії і спроби узгодження змісту підручників. Контроверсійні проблеми історії України на сторінках підручників. Спроби ревізії національно-державницької концепції історії України у підручниках. Діяльність моніторингової групи щодо розробки нової концепції викладання історії України в школі. Новітні дискусії щодо програм з історії України 9-11 класів для загальноосвітніх шкіл. Роль українсько-польської комісії в узгодження текстів підручників. Внесок запорізьких фахівців у створення комплектів підручників з історії України, історії рідного краю і всесвітньої історії.
Здобувши незалежність, Україна як держава зіштовхнулася із серйозною проблемою, як відродити національну самосвідомість. Особливо гостро ця проблема стояла в Південно-Східному регіоні, що у силу певних історичних обставин мав маргінальний характер.
Особливо складне завдання постояло перед істориками. По суті, необхідно було створити історію України, що називається "з нуля".
Виникло відразу багато гострих питань, які періодично обговорювалися в пресі. Наприклад, гетьман Іван Мазепа, що спробував вивести Україну з-під впливу петровської Росії, хто він: зрадник або національний герой? Богдан Хмельницький: чи правильно він вчинив, вступивши в союз із Росією? Київська Русь: це "колиска трьох братніх народів" – українців, росіян і біло
Становлення незалежної України супроводжувалося інтенсивним переосмисленням минулого, формуванням у суспільстві нової історичної свідомості. Міфи й догми тоталітарної системи поступово відходили в минуле. Для значної частини громадян, у тому числі професійних істориків і викладачів історії шкіл і вузів, нововиявлені факти важко вписувалися в старі схеми історії, не сприймалися як історичні обставини життя народу, не ставали елементами історичної пам'яті.
По суті, уперше концепція національної історії ХХ ст. була представлена саме в підручниках для загальноосвітніх шкіл. Першим таким підручником став підручник Ф. Турченко "Новітня історія України". Спроба представити національно-державницьку концепцію історії України була сприйнята далеко неоднозначно. Оцінки підручнику давалися різко полярні, особливо на Півдні й Сході України. Багато в чому це було обумовлено тим, що книга професора Турченко охоплювала найбільш драматичний період в історії української нації. Це – революція й громадянська війна; 20 років "соціалістичного будівництва" з його насильницькою колективізацією, непосильною індустріалізацією; інспірованим владою голодомором 1932-1933 р., що забрав понад 7 млн. людських життів і завдав непоправного удару по українській нації. Це також – Друга світова війна, що унесла понад 5 млн. українців на фронтах, у комуністичному підпіллі, партизанському русі й Українській Повстанській Армії.
Всі ці проблеми раніше в підручниках й в історичній літературі висвітлювалися однобоко або замовчувалися. Зокрема, ретельно приховувався факт інспірованого владою голодомору 1932-1933 р., однобоко висвітлювалася боротьба Української Повстанської Армії в Західній Україні в роки Другої світової війни за державотворення.
Публікація підручника Ф. Турченко викликала великий суспільний резонанс. У пресі, на телебаченні розгорнулися запеклі дискусії щодо представленої в підручнику національно-державницької концепції історії України. Матеріали обговорення були представлені двома масивами. Перший масив складався з анкетного опитування 300 учителів історії Запорізької області, що проводився кафедрою суспільних наук Запорізького інституту вдосконалення вчителів. Другий масив – це рецензії в засобах масової інформації, авторами яких були вчителі, керівники органів народної освіти, викладачі вузів, журналісти, керівники підприємств, ветерани війни, політики.
Переважна більшість учителів історії й рецензентів позитивно оцінили запропоновану Ф. Турченко концепцію історичного розвитку України. На питання анкети: "Чи згодні ви з історичною концепцією підручника?" 70 % опитаних відповіли ствердно. Як правило, свої відповіді респонденти аргументували такими висловленнями: "Нарешті школа отримала справжній підручник з історії України"; "Нарешті сказано правду" і т.п.
Разом з тим частина опитаних учителів оцінила підручник негативно, в основному через неприйняття його національно-державницької спрямованості. 15 % респондентів дали однозначно негативну оцінку підручнику, інші 15 % не погодилися із запропонованою концепцією частково. Принципові заперечення щодо підручника були висловлені в 36 рецензіях. Насамперед, рецензенти заперечували, що події 1917-1920 р. можна оцінити як національну революцію. Безапеляційно відкидалася правомірність аналізу національних особливостей України, їхній вплив на хід подій 1917-1920 р. У рецензії ветеранів війни, зокрема, указувалося: "...зовсім не варто, як це робить автор, підкреслювати національну приналежність членів ЦК КП(б)У або Раднаркому України. Негідно говорити про трудівників, що будували промисловість України на початку століття: "росіяни", "некорінні" або "русифіковані".
В останні роки президентства Л. Д. Кучми в Україні розгорнулися дискусії про доцільність «узгодження» українських і російських підручників з історії для загальноосвітньої школи. Підставою була оголошена «спільна історія» України і Росії. Таким терміном російські експерти характеризують період перебування України та інших пострадянських країн у складі Московського царства – Російської імперії – Радянського Союзу.
Тоді ідея «узгодження» не одержала підтримки професійних істориків України і вчительського загалу, а у політиків – прихильників «узгодження», не вистачило владних, та й інтелектуальних ресурсів для реалізації цього проекту. Після обрання Президентом України В.А. Ющенка про цю ідею забули, хоча з боку певних політичних сил постійно звучали заклики «виправити» підручники. За основу передбачалося взяти критерії, вироблені у сусідній державі, хоча відкрито про це не говорилося. Після останніх Президентських виборів ідея «виправлення», «узгодження» і навіть «спільного підручника» відродилася.
Однак занадто глибокі суперечності у поглядах на фундаментальні питання минулого у авторів сучасних російських і українських підручників. Занадто велику нетерпимість і агресивність проявляють російські автори, відстоюючи свої точки зору, відмовляючись зрозуміти наші.
Більшість представників наукової спільноти в Україні чітко переконані, що на сьогодні безболісне «узгодження» текстів підручників з історії Росії і історії України неможливе, адже поняття узгодження означає компроміси з обох боків. Ні на які компроміси російська сторона йти не бажає, натомість від України чекають на перегляд її історії, точніше відмову від власної історії.
***
Історичний факультет Запорізького національного університету здійснює вагомий внесок у створення підручників. Зокрема, Ф.Г.Турченком створено підручники з історії України для 9, 10 і 11 класів загальноосвітніх закладів з грифами Міністерства освіти і науки України. Колективом кафедри всесвітньої історії (Білоножко С.В., Давлєтов О.Р., Космина В.Г.) створено серію підручників зі всесвітньої історії.
Колективом факультету підготовлено серію підручників з історії рідного краю для всіх класів шкіл області. Запорізька область була однією з перших в Україні, де було започатковано відповідну дисципліну.
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИЙ ВИКЛИК В УКРАЇНСЬКІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ. Поняття, сутність і витоки постмодернізму. Досягнення постмодернізму: урізноманітнення тематики дослідження. Сприйняття постмодерністських ідей науковою спільнотою. Ризики постмодерністського підходу.
Синонімами поняття постмодернізм є терміни “філософія постмодернізму”, “ситуація постмодернізму” у філософії.
Тоді як поняття “модерн” (сучасність) відповідає індустріальному суспільству, постмодернізм (постсучасність) відповідає суспільству постіндустріальному або ж інформаційному.
Постмодернізм – строкате й неоднорідне духовне явище, якому в цілому притаманні наступні характеристики:
– усвідомлення обмеженості й застарілості методов пізнання, вироблених за доби модерну (визнання існування в навколишньогому світі законов розвитку, опертя на розум, можливість об’єктивного опису реальної картини світу)
– усвідомлення нескінченного богатства і різноманіття світу, завжди неуловимого і неприступного для вичерпного опису його раціональними методами.
– принципова неточність висловлювань та уникання визначень, схильність до двозначностей;
– деканонізація й деміфологізація;
– непрезентабельність і нерепрезентативність;
– іронія і багатозначність;
– втрата стилю, гібридизація стилів і напрямів;
– скепсис щодо реальності причинно-наслідкових і статистичних зв’язків;
– ототожнення безпосередньо сприйнятої реальності з ілюзіями та фантазмами і зумовлена цим її віртуалізація;
– відмова у лінійності оповідання
– неможливість укладення світу в якісь теоретичні схеми;
– повне стирання межі між раніше самостійними сферами духовної культури та рівнями свідомості — між "науковою" та "побутовою" свідомістю, "високим мистецтвом" та "кітчем";
– переорієнтація активності з "творчості" на компіляцію та цитування.
Відома дослідниця Н.М.Яковенко характеризує постмодернізм як "скептичне неприйняття будь-яких апріорних моделей, всього, що конструюється як узагальнення, що виходить за рамки неповторного, індивідуального чи локального".
Оформившись спочатку як теорія мистецтва й літератури, що намагались засвоїти досвід різних неоавангардистских течій і звести їх до єдиного ідейно-естетичного знаменника, постмодернізм з другої половини 80-х років став осмислюватися як явище, тотожне постструктуралізму.
Свою назва він одержав тому, що прийшов на зміну структуралізму як цілісній системі знань про структури
Постмодерністський погляд на мир характеризується переконанням, що будь-яка спроба сконструювати модель миру безглузда.
Постмодернізм кваліфікує себе як не тільки “пост-сучасність”, а й як пафосну відмову від традиційних для попередньої історіографії проблем, категоріально-понятійного апарату ієрархії смислових і ціннісних пріоритетів.
Люди не володіють безпосереднім доступом до реальності, тому адекватних засобів для осягнення істини в принципі не існує.
Реальність не доступна тому, що люди є “бранцями (пленниками) мови, яка надає форми нашим думкам раніше, ніж ми можемо помислити, і тому ми не можемо висловити те, про що ми думаємо”.
Більшість сучасних дослідників підкреслюють важливість мови, тексту в широкому розумінні, які виступають ключовими категоріями в ситуації постмодерна.
Постструктуралісти готові ототожнити самосвідомість особистості якійсь сумі текстів у тій масі текстів різного характеру, що, на їхню думку, і становить мир культури. Оскільки, як не втомлюється повторювати Деррида, "нічого не існує поза текстом", то й будь-який індивід у такому випадку неминуче перебуває усередині тексту.
Читання втратило в очах постструктуралістів свій статус пасивного споживання продукту і стало актом діяльності.
Абсолютизація мови як "посередника культури, у якому реальність конструюється й зізнається" приводить постмодерністів до тверджень, що "поза текстом не існує нічого" і ні існує "ніякої позатекстової реальності".
Наратив претендує на роль «паралельної реальності»,
Від історика потрібно ретельніше вчитуватися в тексти, використовувати нові засоби для того, щоб розкрити те, що ховається за прямими висловленнями, і розшифрувати зміст на перший погляд ледь помітних змін у мові джерела, аналізувати правила й способи прочитання історичного тексту тією аудиторією, якій він призначався.
В середині 1990-х років в українській історіографії з’явилася група істориків, яка намагається впровадити в історичні дослідження нові методологічні підходи. Зокрема, вони критикують "схему Грушевського" та ідею пізнаваності історії. Виразниками цієї позиції можна назвати таких відомих учених як Ярослав Грицак, Віталій Підгаєцький, Олексій Толочко, Наталя Яковенко та інші.
Цих істориків об’єднує певна спільність поглядів на історичну науку й можливості пізнання історії, що притаманні постмодернізму. До цих поглядів можна віднести: переконання у непізнаності історії; заперечення існування законів в історичному процесі; необов’язковість висновків історика-дослідника для інших.
Істориків насторожує мало не абсолютизація постмодерністами значення уяви як одного з провідних методів дослідження текстів.
Постмодерн, як бачимо, перебільшує, гіпертрофує роль інтерпретації у розумінні сенсу текстів, вважаючи її «творцем» фактів, тобто саме герменевтика визначається власне як історична наука.
Власне розуміння сенсу певного тексту вважається більш важливим, значущим, ніж те, що цей текст відображає насправді.
Н.Яковенко говорить, що така переорієнтація у сучасній історіографії принесла кілька прикладних новинок: концепцію тендерної (гендерної) ідентичності та жанр біографії.
У новітній історіографії сформувалися два найбільш перспективні й широких течії, зі своїми оригінальними підходами, у яких проявляється потужний стимулюючий вплив постмодерністських тенденцій: нова культурна й нова інтелектуальна історія.
Позиція агностицизму, тобто заперечення можливості пізнання об'єктивного миру і його закономірностей – прямий виклик науковому знанню.
Я.Грицак та Н.Яковенко, стверджують, що законів історичного розвитку не існує. Я.Грицак в "Нарисі історії України" запевняє читача, що "наївно було б думати про закони історичного процесу".
«УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ» ЯК ПРОВІДНИЙ ДРУКОВАНИЙ ОРГАН З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Структура журналу, редколегія. Проблематика статей. Дискусійні питання на сторінках часопису. Внесок видання у розвиток сучасної історичної науки.
Рік заснування: 1957
Головний редактор: Валерій Смолій
Члени редколегії: В.Ф.Верстюк, С.В.Віднянський, О.I.Гуржій, В.М.Даниленко, М.Ф.Дмитрієнко, О.М.Донік (заст. головного редактора, відпов. за випуск), В.I.Кузнецов, С.В.Кульчицький, В.I.Кучер, О.Є.Лисенко, М.I.Панчук, Р.Я.Пиріг, О.П.Реєнт (заст. головного редактора), В.М.Ричка (заст. головного редактора), О.С.Рубльов (заст. головного редактора), В.Ф.Солдатенко, В.П.Трощинський, О.А.Удод, Ю.I.Шаповал
Засновниками видання є Інститут історії України НАН України.
Журнал виходить 6 разів на рік.
Заснований у 1957 р. «Український історичний журнал» пройшов складний шлях становлення і розвитку. Політична кон'юнктура, ідеологічний тиск, зміни головних редакторів і колективу редакції не могли не позначитися на проблематиці й науковому рівні вміщених на його шпальтах статей.
У радянський період, будучи єдиним історичним журналом в УРСР, УІЖ, був якоюсь мірою провінційним відповідником кількох центральних історичних журналів: «Вопросы истории», «История СССР», «Вопросы истории КПСС», «Вестник древней истории» й інших. Тематично журнал присвячений був переважно радянському періодові, соціально-економічній історії й робітничому рухові 19 — 20 століть, лише побіжно козацькій добі чи історії культури. Княжий період у принципі вилучений з трактування УІЖ. Мінімально розглядалася світова історія. Ідеологічно й концептуально всі матеріали були витримані в дусі марксизму-ленінізму при суворому збереженні партійної лінії щодо національної політики в Україні.
У роки незалежності України єдиним критерієм редакційної політики є відповідний фаховий рівень матеріалів із різноманітних проблем історії, методології, історіографії, джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін. «Український історичний журнал» по праву вважається провідним часописом вітчизняної історичної науки, який на своїх сторінках відбиває її рівень та визначає напрями подальших пошуків.
Крім історичних статей у журналі традиційними є рубрики «Рецензії», «хроніка наукових подій (конференцій)». З нагоди ювілейних дат чи річниць частина номера може бути тематичною. Наприклад, у 2010 р. №3 – «До 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні», 2009, №3 – До 130-річчя від дня народження Симона Петлюри, 2009, №1 – До 90-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР.
«УКРАЇНА МОДЕРНА» ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ЦЕНТР СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ. Особливості і характерні риси видання. Принципи і засади редакційної політики. Проблематика і тематичні випуски часопису. Ключові публікації з актуальних проблем історії України. Роль Ярослава Грицака у становленні «України модерної».
Україна Модерна - український інтелектуальний часопис. Заснований в 1996 році. Під егідою Інституту історичних досліджень Львівського національногоу інверситету ім.. Франка. Від 2007 року виходить у форматі тематичних випусків. Видається українською мовою з англомовними резюме двічі на рік. Головний редактор-засновник – Ярослав Грицак. Редактори – Володимир Маслійчук, Андрій Портнов.
З березняк 2011 р. часопис змінює редакторов. Редагувати інтелектуальний часопис «Україна Модерна» будуть Юлія Кисла та Остап Середа.
Усі статті видання проходять анонімне рецензування фахівцями перед публікацією.
З 2007 року часопис істотно оновив свій формат і засади видання. Новий формат часопису зорієнтований на міждисциплінарність, тематичність кожного числа і обов’язкове анонімне рецензування (peer-review) усіх матеріялів. У журналі з’явилися нові постійні рубрики: Форум (журнальна конференція за участю провідних фахівців із певного питання), Exemplum (рефлексії редакторів найамбітніших інтелектуальних часописів про їхні видання), Портрет вченого, Архів (публікації раніше недрукованих або малознаних текстів з модерної історії), а також регулярне анотування провідних світових інтелектуальних часописів. Дискусійна, рецензійна і анотаційно-бібліографічна рубрики часопису відтепер становитимуть не меншу половини загального обсягу видання.
Резонанс у науковому середовищі мали спецвипуски видання:
з матеріалами соціологічних та історичних досліджень сучасної ідентичності мешканців Львова і Донецька
щодо стандартів науки і академічне середовище
щодо марксизму у Східній Європі,
Назва «Україна Модерна» акцентує на модерності, хоча, насправді, йдеться про хронологічний відрізок від поділу Речі Посполитої і до сьогодні.
Україна модерна є заявкою на «україномовний журнал, але міжнародного інтелектуального рівня».
Україна модерна – одне з небагатьох українських видань, що розсилається до понад 100 наукових і освітніх установ в Україні і за кордоном.
Видання нехтує державними вимогами Вищох атестаційної комісії, вважаючи їх бюрократизованими і тпае
Ярослав Грицак - доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка., гість-професор (1996-2009) Центрально-Східного Інституту у Будапешті, Перший віце-президент (1999-2005)Міжнародної асоціації україністів. Співредактор наукового річника "Україна модерна", член редакційної колегії часописів Ab Imperio, Критика, Slavic Review, член наглядової ради журналу Harvard Ukrainian Studies. Почесний професор НаУКМА.
Ярослав Грицак є одним з найбільш активно і продуктивно працюючих істориків України (понад 500 публікацій), він відомий також своїми публіцистичними творами. Автор книг «Нарис історії України: формування модерної української нації», «Життя, смерть та інші неприємності».