2. Художня специфіка і стильова манера твору

Глибина епічного мислення романіста виразно проявилася і в останньому романі «Чотири броди» (1978), за який був удостоєний Шевченківської премії (1980). Вів присвячений світлій пам'яті М.Рильського. Перша назва твору «На білому світі, на чорній землі». Але остаточна назва теж символічна: вона несе філософський підтекст, осмислюючи людське життя, у просторі якого людині доводиться всього зазнати. Зіновій Сагайдак так визначає чотири броди людського буття: «блакитний, як досвіт, — дитинство, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи і турботи, а зрештою — онуків і прощання». Багатозначною у романі є народна символіка. Таким є епіграф твору, взятий із народної пісні: «Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай», що узагальнює народний досвід етико-моральної поведінки героїв. Річка Дунай у фольклорних творах символізує долю, життя людини, тече як сама вічність. І кожному судилося переплисти «свій Дунай» і тим самим втілити своє покликання на землі, виконати свій обов'язок перед людьми. Два образи проходять через увесь роман: образ ріки — символ безперервності життя, одночасно його тотожності самому собі і мінливості долі та чотирьох бродів — символ перешкод і випробувань духу людини, її загартованості життям і духовної стійкості перед силами зла. У «Чотирьох бродах» у непримиренному герці зустрічаються правда і кривда, людяність із жорстокістю, світло і пітьма. «Я прагнув,— говорив Стельмах,— щоб книга була світлою за своїм світовідчуттям, тому що, якщо говорити про світлотіні, то я люблю світло». [5;3]

Це душевне світло випромінюють його персонажі. Події «Чотирьох бродів» охоплюють бурхливі 20-30-ті роки і закінчуються початком війни 1941 року. Порушенням і розв'язанням загальнонародних проблем, широтою охоплення подій і долі народної, філософським осмисленням неповторності людського буття твір Стельмаха - набуває ознак роману-епопеї. Фольклорні образи, легенди, притчі, характер сказання, народнопісенна палітра стилю й поетики епопеї визначають спрямування художньої думки митця, ідейну й етико-суспільну концепцію твору. Епічна глибина роману виявляється в тому, що митець зумів сплавити в єдине життя героїв і життя України. Цим самим він поставив героїв віч-на-віч з історією, з одвічною сутичкою правди з кривдою, а отже, підніс роман до рівня епопеї.

Нетрадиційною є сюжетно-композиційна структура й естетика епопеї, зокрема, складним є змалювання хронотопу (часо-простору), системи персонажів. Автор майстерно переплітає минуле і сучасне, реальну дійсність з історичною пам'яттю і «смутком землі», які через віки продовжують жити в фольклорі, легендах, їх символіку багатогранне увібрало полотно твору, створюючи неповторну фольклорно-поетичну сферу художнього світу, у якій минуле й сучасне розуміння сенсу людського буття нероздільні.

3.Образи роману: позитивні і негативні

Персонажі епопеї діють немовби в трьох координатах романної дії: це легендарні герої, чиє реальне життя живе в уявленнях і свідомості сучасників, у переказах, легендах, піснях. Міфічні персонажі, славні герої «сивої давнини» нагадують про історію України, пробуджують совість у сучасників, постають із «нашої гіркої, немов полин, давнини — її вже забуває час по книгах і кобзарі по майданах».

До наступної групи героїв письменник відносить Човняра та Бондаренка-старших, які загинули в роки громадянської війни і живуть у пам'яті дітей і побратимів по зброї (Шульга, Чигирин, Мусульбас, Сагайдак), їхні образи є немов совістю в оцінках етичності вчинків сучасників, «золотою ниткою», що пов'язує покоління, які прагнуть творити життя за законами краси.

Третя група героїв живе в конкретно-історичному часі романної дії. Вони творять нове життя, в яке свято вірять, але й розчаровуються, бо міцною ходою йде по життю кривда, зрада, підступ, брудний наклеп, страшний голод 1932-1933 років, війна. Рано від зрадницької кулі гине агроном Ярослав, страшні життєві випробування переживає Данило Бондаренко, хлібороб Стах Артеменко у голодний 1933 рік, рятуючи дітей, краде мішок ячменю і потрапляє у в'язницю. Це коло персонажів доповнює Човняр-молодший, хліборобська родина Гримичів, директор школи Діденко, Оксана, Мирослава та інші прекрасні жіночі образи.

Четверта група персонажів — носії кривди, відступники і зрадники Оникій Безбородько, Семен Магазаник і його син Стьопочка, Влас Кундрик, Махтей Боденко, «пильний комуніст» і районний прокурор Ступач, які належать до «тієї кандюшної породи, яка все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю». [10; 298]

Героєм роману - епопеї стає сама історія. Стельмах ставить своїх героїв перед обличчям часу і його судом. Час у романі надзвичайно спресований, що вже підкреслюється у вступній рефлексії-пейзажі: «За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк». [10; 96 ]

Блискучий знавець народної творчості, Стельмах, неначе в думі, відтворює історичну парадигму буття України. Єдинопочаток, ритмічна проза, сконденсовані метафори, постійні епітети («сиве жито», «червоний мак»), несподіване порівняння «як повір'я» — все це у художній єдності відтворює ходу самої історії. Так може написати поет-філософ, неперевершений майстер художнього слова, який володів своїми секретами історизму й моделювання світу. Пам'ятні й легендарні події й місця увійшли в народну самосвідомість і фольклор. Під пером письменника переплавляються, несуть нову естетичну реальність. Мабуть, символічно, що в роки війни за татарським бродом, де колись люди ховались від ординців, розкинули свій загін партизани. Тут, за татарським бродом, здійснює свій подвиг Оксана. У цьому річищі паралельно йдуть постійні роздуми митця про покликання людини, про сенс і потік історії й життя, право людини на щастя й творення краси.[7;128]

Серед героїв роману особливою душевною красою наділяє Стельмах Данила Бондаренка. Його образ подано в еволюції. Важке дитинство сироти, тяжка робота погонича, але його супроводжувала щира материнська любов, її прекрасні пісні та чудова подільська природа. Навіть у снах хлопець «бачив і чотири броди, і солов'я, і журавля з журавкою, що старались на сіно...» Саме мати прищепила йому трепетну любов до рідної землі та людей праці, які він пронесе через усе своє життя. Найповніше образ героя розкривається романістом через невласне пряме мовлення, що допомагає митцю висвітлити все багатство його душі. Через монологи, потік свідомості персонажа постає перед читачем талановита особистість, безкомпромісна зі злом людина. Глибокими є роздуми Данила про долю хліборобську, владу землі над ним. Його життєвим кредо є слова: «Тільки б землю по-справжньому збагнути та не образити людину». Вчитель Бондаренко стає хліборобом, очолює колгосп у рідному селі, бо «це дуже потрібно тепер... Я ж дитя чорної землі: її тривоги — мої тривоги».[3;19]

Важливим принципом творення характеру Бондаренка є принцип паралелізму, тобто бінарних (подвійних) протиставлень. Стельмах постійно зіставляє й протиставляє Данила районному прокурору Прокопу Ступачу. Діалоги Бондаренка і Ступача — напружені світоглядні поєдинки, що охоплюють глобальні проблеми гуманізму й антилюдяності, правди і кривди, породжуючи гострі конфронтації. У цих діалогах розкриваються персонажі до кінця, відкрито й наполегливо захищаючи свої позиції. Бондаренко — романтик, захисник правди і людяності: «Я переконаний, що в кожної порядної людини повинно боліти серце за людей». Егоїстичний і самовпевнений Ступач не може позбутися «лівих заскоків», вдається до окриків і залякувань. Бондаренкові він погрожує: «Мені жаль вашої гордої молодості. Гордих час швидко скручує в баранячий ріг!». [10; 315]

Ступачі — породження сталінізму, недовіри до людини. Як керівник, він нехтує навіть найпершими людськими життєвими потребами, забираючи у колгоспників усе зерно. «Селяни жилаві,— безтурботно проголошує цей правник.— Не бійтесь пригнути його...» [ 1; 16]

Він не любив ні землі, ні людини. Натомість Бондаренко уособлює народний характер, хліборобську совість, для людей «не жалів ні свого часу, ні свого серця».

Серед негативних персонажів за мистецькою виразністю і психологічним проникненням у світ героя найоб'ємніше виліплено образ Семена Магазаника. Цей тип — естетичне відкриття Стельмаха. Його він малює багатовимірне, намагаючись не просто затаврувати носія кривди, а й з'ясувати умови і причини формування його характеру, висвітли соціальне й історичне підґрунтя появи такого типу людей. Художня майстерність моделювання образу довершена: письменник сполучає в цілісній єдності поступальний рух оповіді й гальмуючі дію роздуми, невласне пряме мовлення й монологи персонажа, розвиток характеру й узагальнюючу думку. Романіст досліджує не так соціальні, як морально-психологічні джерела зрадництва Семена. Страх стає його світовідчуванням, своєрідною житейською філософією. Він існує відособлено від усіх, маскується і ховається, живе подвійним життям, поступово втрачаючи світлі начала душі. Навіть рідний батько не сприймає сина, над яким панує магічний страх минулого: «Все одно колись доведеться розплачуватися за страх: спочатку він точить чиюсь кров, а потім і твоєї зажадає». [12; 150]

Магазаник зумів пристосуватися до нової влади, навіть став ліс ником, впиваючись багатством і розкошуючи, коли люди в голодний 1933 рік вимирають з голоду. Для досягнення цього статусу Магазаник не гребував ніякими засобами: «Прикриваючись гомінкими словами та ідеями, він міг провчити і прищемити менш рухливого односельця. На це в Магазаника вистачало і хисту, і нахабства, і жорстокості». [11; 105]

Дивовижний хист у Стельмаха у змалюванні голого практицизму й егоїзму Магазаника, що неминуче вели його до зрадництва. Для творення характеру персонажа прозаїк широко використовує лейтмотивні портретні деталі («глянув своєю зеленню з піщаником»), образ часу, що в оселі Магазаника ніби зупинився, іронічне прізвисько «чорт із свічечкою», чорного ворона, що поселився на обійсті Семена.

Поступово, крок за кроком письменник досліджує діалектику внутрішнього світу героя, проникаючи у святая святих його душі. Стельмах зумів змалювати глибини свідомості і підсвідомості Магазаника, висвітлити повногранно образ жорстокого, віроломного хитруна і пройдисвіта, людини, яка по-своєму мучиться і страждає, на хвилину кається, але знову відповідно до логіки свого характеру чинить зло. Така майстерність — це ознака великого таланту. Цим талантом володів М.Стельмах.