Микола Гурович Куліш

(1892 - 1937)

Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасни­ки порівнювали з феєрверком.

Народився митець 6 грудня 1892 року в селі Чаплинки Дніпровського повіту Херсонської губернії у сім'ї убогих селян ("безкінних" - як скаже у автобіографії). Мати за походженням була полтавчанкою, але прийшла у Таврію на заробітки і там залишилася назавжди. Ця неграмотна жінка від природи виявилася обдарованою і мудрою. Вона мала талант розмальовува­ти хати, за що добре платили. Для Миколи вона назавжди залишилася моло­дою: померла, коли синові було всього 8 років. З ранніх літ Миколу вабило привілля й бур'яни, як і малого Шевченка. Про це Куліш залишив такі спогади: "Початок мого дитинства - самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок - каруселями, церква - процесіями та хоровим співом; весілля своїми обряда­ми і музикою; похорони - поминаннями й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били". Був непосидючим, і мав через це багато неприєм­ностей. Якось вранці мати зібралася до церкви й на базар, розбудила сина й попросила сидіти вдома, поки вона повернеться Як тільки малий почув, що цілий день ніхто його не контролюватиме, швиденько вдягнувся, замкнув хату й чкурнув до друзів. Він навіть не помітив, що мати залишилася в по­мешканні. Цілий день прийшлося Уляні сидіти під домашнім арештом. Вона наплакалася, згадуючи своє життя, п'яницю чоловіка, тяжкі злидні. Вила­мувати двері жінка не наважилася: хто і за які кошти їх ремонтуватиме, тож визволилася аж під вечір, покликавши через вікно випадкового перехожого, який відімкнув нехитрий замок. Саме в цей час повернувся Микола й ра­дісно закричав: "О мамо! Ви вже прийшли? А пряника принесли? Я щойно вийшов з хати..." І тут уже бідна ненька не витримала, відлупцювала не­слухняного хлопчиська так, що аж далекі сусіди чули його плач та мамин крик: "Оце тобі, щоб ніколи не брехав!" Як і всі сільські діти, малий Куліш мусив працювати з раннього віку. У неповних 8 років мати найняла його до багатого селянина. Наперед виплачені гроші вона необачно витра­тила на хатні потреби, а Микола втік й відмовлявся повертатися наймитува­ти. Лише обіцянка віддати хлопчика восени до школи заставила малого бра­тися до немилої праці пастушка надовго. Як тільки Микола навчився грамо­ти, ніщо вже не могло завадити ні в ранному віці, ні в юнацькому з найменшої нагоди прочитати книжку. Микола практично не обминав жодної бібліоте­ки, і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, проявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дип­ломований учитель-словесник.

З 1901 по 1905 рр. Микола навчається в Чаплинській початковій школі. Незважаючи на тяжкі злидні й відсутність умов для навчання, хворобливість, вчився охоче й старанно. З 1905 по 1909 рік - хлопчина вже учень чотирикласного міського училища повітового містеч­ка Олешки. Виявляється, щоб здібний хлопчик продовжував освіту, його колишні учителі зібрали для цього 100 карбованців. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлоп­чика прийняли до сирітського притулку й він зміг й далі відвідувати учи­лище. Та в цьому притулку завідуючою була "стара карга", з якої пізніше письменник списав шовіністку Баронову-Козино для "Мини Мазайла". Вона знущалася з хлопчика, а він не вмів і не бажав терпіти.

Спрага знань повела Миколу й у п'ятикласну приватну чоловічу гімна­зію, де він навчатиметься у 1909 - 1913 роках. Тут Куліш захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. У гімназії Микола Куліш здружився з талановитим хлопчиком Іваном Шевченком, який пізніше ввійшов у літературу під псевдонімом Іван Дніпровський. Жити не було де. Найчастіше Миколу приймали друзі, зокрема брати Невелі, в яких була сестричка Тося з розкішними косами й великими зеленими очима. Між красунею Антоніною і непоказним Мико­лою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті. Коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс екстерном Микола поїхав аж на Кавказ.

У 1914 році Куліш був при­йнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани. Призваний на фронт, Мико­ла злякався, що загине й більше не побачить свою дівчину, а тому, ризику­ючи головою (за дезертирство тоді розстрілювали), на короткий час вирвася до Олешок попрощатися і заручитися з нею. Коли полковник довідався, куди запропастився новобранець, то виніс такий вер­дикт: "Миколу Куліша, що без дозволу покинув був казарму на 5 днів, по­карати - місяць чистити клозети беззмінне". Та виконував цю огидну ро­боту Микола Гурович тільки 5 днів, бо солдатів з атестатами зрілості на­бирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт юнакові дали відпустку, і він знову заквапився до Тоні. Молодята вирішили повінчатися. Не зважаючи на великі перепони, 3 квітня 1915 року у церковці Івана Златоустого молодята взяли шлюб. Непокора такого роду тоді каралася відправленням офіцера на фронт. Щойно обвінчаного посадили на гауптвахту, заявивши, що по­карання - на цілий місяць, але полковник, який симпатизував Миколі, вря­тував його. П'ять місяців молоде подружжя прожило щасливо, а тоді Куліш як доброволець був відправле­ний на фронт. Можемо сказати, що спонукала до такого вчинку Миколу його ж власна совість. Дружині він признався відверто: "От бачиш, мої товариші на фронті кров проливають, а я тут сиджу щасливий і не знаю, яке там лихо!.." Воювати довелося на території Галичини й Литви. В од­ному з боїв через три місяці перебування під кулями Миколу тяжко пора­нило в голову. Після контузії й госпіталю його відправили додому у відпу­стку. Микола поїхав до дружини, яка певний після прощання з ним час учителювала. 24 лютого 1917 року в подружжя народилася дочка Ольга, а трохи пізніше - син Володимир. У кінці квітня Микола ще раз навідався додому з фронту. Був дуже перевтомлений і налаштований песимістично. Дружині на прощання сказав: "Молись. Тосюню, за мене, щоб повернувся ще раз до тебе й до доньки живим". Восени 1917 ного бажання здійснилося.

Куліша обрали головою першої міської ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. При уряді Скоропадського більше ніж півроку він відсидів у тюрмі, а при Директорії Петлюри входив до міської управи. У Дніпровському повіті М.Куліш організував товариство "Просвіта" і став його головою по сумісництву. Трохи пізніше Миколу Гуровича призначи­ли завідуючим наросвітою. Прихід у 1919 році денікінців припинив діяльність повіто­вої ради. Директорія дала наказ відступати. Але М.Куліш організував у Херсоні з 1500 олешківських утікачів "Перший Український Дніпровсь­кий Полк" і став "батьком Полку". Згодом Ю.Яновський у романі "Вершники" ці події описав у новелі "Батальйон Шведа", а самого М.Куліша вивів у образі Да­нила Чабана. З метою конспірації Данила у творі названо "майбутнім пись­менником". На час написання роману М.Куліш уже перебував на Соловках. Не ясно, чи був Кулішів "батальйон" більшовицьким, чи належав до військ Грнгорьєва-Тютюнника, які скинули в море десанти Антанти. Про цей період М.Куліш сам планував написати спогади, але так і не встиг здійснити задумане. Влітку 1919 року під час другого наступу Дснікіна Микола Куліш у складі червоної армії відступає на північ України, але, не бахаючи опинитися в еміграції в Росії, зголошується стати розвідником, щоб повернутися додо­му.

Він потрапляє до петлюрівців, які вирішили його розстріляти, але доручили це зробити надто милосердному козакові, який вивів бранців у поле й сказав, щоб тікали, а він буде стріляти в небо. Після цього Микола захворів на тиф.

Є свідчення, що пережите й побачене заставило Куліша дуже скеп­тично ставитися до будь-якої з існуючих партій, і комуністом він став аж у двадцятих роках під тиском обставин (відмовитися від партквитка було небезпечно), а не заради кар'єри. Дружина М.Куліша про прийняття його до партії залишила цікаві спогади: "Як велику почесті, піднесли Миколі і партійний квиток, від якого ніхто не мав тоді права відмовлятися. Все пізніше життя він був в'язнем цього партійного квитка". Сам Куліш про вступ до партії писав: "Особисто великого бажання не було". До цього майбутній драматург співчував есерам, боротьбистам, але себе особисто уявляв "незалежним соціалістом".

Повернувшись в Олешки, Микола створював українські школи, ди­тячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть влас­ний буквар "Первинка". Це була перша українська радянська абетка, мате­ріал для якої зібрала дружина за 6 років учителювання. У підручник також ввійшли уривки з "Кобзаря", деякі Кулішеві вірші та оповідання.

Чекісти заарештували Куліша і посадили в тюрму за те, що ще пра­цюючи в Херсоні помічником начальника військової мобілізаційної час­тини, підписував фіктивні лікарняні бюлетні нібито хворим на тиф. Пізніше виявилося, що два Миколині помічники робили це за гроші, наражаючи на небезпеку й відповідальність саме його. Врятувало від розстрілу Кулі­ша те, що Олешківський виконком узяв його на поруки.

У непрості роки збурення в суспільстві до М.Куліша приходить муза. Куліш писав про три сфери своїх захоплень: перша сфера - література, друга - музика (грав на скрипці, диригував), третя - театр. Куліш став свідком страшного голоду, який охопив степову Україну у двадцятих роках. Силою конфісковане в українських хліборобів зерно радянський уряд за безцінь продавав за кордон.

У часи перебування в Одесі (1923 - 1925) працював інспек­тором Одеської облнаросвіти. Як тільки по­явилася п'єса "97" (1925) у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де ви­рувало мистецьке життя. Нарком освіти О.Шумський запропонував М.Ку­лішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці.

У Харкові за рік (1925-1926) М.Куліш пише 3 п'єси "Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Зона". В останній драмі ще в 1926 ропі автор передбачив загибель свою і своїх однодумців. Але розуміння й підтримки на цьому етапі твор­чості він ще не мав. Тільки участь у "ВАПЛІТЕ", дружба з Лесем Курбасом, Остапом Виш­нею, Павлом Тичиною, Юрієм Яновським дали Кулішеві шанс стати ви­знаним драматургом.

Три з чотирьох шедеврів (комедію "Так загинув Гуска" цензура не пропустила) Куліша: "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Маклена Граса" - дали можливість зійти на вершину, режи­серської творчості Лесю Курбасу.

Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Щоб врятувати "ВАПЛІТЕ", Хвильовий виходить з цього угруповання, а посаду президента з липня 1926 до закриття організації 14 січня 1928 року займає Миколу Куліша. Це короткочасне президенство не тільки підставило під удар драматурга, а й забирало у нього творчий час, робило Куліша мало не забороненим митцем в Україні. Останнє стосувалося вже 1932 року, коли його п'єси не наважу­вався поставити жоден театр. Микола Гурович робить одчайдушну спробу прорватися до глядачів, написавши драму "Прощай, село". Але й цю п'єсу не дозволяють. Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї.

У 1927 році з'являється драма "Народний Малахій", яка зриває "пластир індульгенції комунізму", адже голов­ний герой твору божеволіє від невідповідності голубої мрії та чорних ре­алій соціалістичного життя. Тричі Куліш та Курбас переробляли цей твір, стараючись задовільнити вимоги рецензентів. Прем’єра „Народного Малахія” на сцені „Березоля” відбулася 1928 р. Вистава була піддана критиці і знята з репертуару. Лесь Курбас уже приготував до вистави політичну комедію „Мина Мазайло” (1929), теж буде заборонена.(Це показ лицемірства московської політики „українізації” України, яку Куліш показує через образ Мазайла (Мазєніна), дядька Тараса, Мокія (сина Мазайла) та інші. Куліш, можливо, і несвідомо висловив те, що станеться пізніше в репліці, хто стане нищити 20 мільйонів українців).

Причиною заборони став ще й театральний диспут, де в обличчя партійним босам Хвильовий, Куліш і Курбас заявили, що "справжній ми­тець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом", а Куліш ще й додав, що не збирається обходити національну проблему і розв'язувати її в білих рукавичках". Після цього на сцену не потрапила жод­на п'єса українського автора, зате майже в кожному театрі великих міст йшли "Дні Турбіних" як туга за імперією, яка відроджувалася в дещо іншій іпо­стасі. Під час прийому українських митців Сталіним у 1929 році Куліш сміли­во звернув увагу вождя на суперечливість заборони для українських творів.

У відповідь на "Дні Турбіних" Микола Куліш й написав "Патетичну сона­ту" (1929), яку заборонили в Україні, але режисер Таїров поставив її на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем'єру членів уряду. Успіх вистави був неймовірний. Німецький письменник Ф.Вольф переклав цю драму німецькою, а у передмові до свого перекладу написав: "Форма "Патетичної сонати" - цієї найбільшої ук­раїнської драматичної поезії - у світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами "Фауст" і "Пер Гюнт". Та "Патетичну сонату" чекала доля розіп'ятого твору.Так, 4 березня 1932 року газета "Правда" надрукувала стат­тю "О "Патетичсской сонате" Кулиша". Підписався під погромницьким матеріалом "Украинец". Це було псевдо Лазаря Кагановнча, який називає п’єсу „фашистською”. "Патетичну сонату" заборонили не тільки в театрі Таїрова, а й у театрах Ленінграда, Іркутська, Баку, де вона з успіхом йшла до того часу.

У 1930 ропі Кулішевій сім'ї дали квартиру у кооперативному пись­менницькому будинку "Слово". В ці роки Куліш знову звертається до теми життя українського села в 1919 – 1930 рр. й водночас про його загибель у драмах „Комуна в степах” (1931), „Прощай село” (1933) ( Символізм назви. Середняк Роман ховає гроші й купчу на землю, яку отримав ще при старій владі. Згідно з логікою колективізму героєм в п’єсі став український Павлик Морозов. Син Ільченка Дмитрик, який виказує батька, щоб його прийняли до комсомолу).

У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупо­вань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає розрив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікав­ляться справами колишнього друга, отже, жаліють про те, що сталося.

На початку 1933 року зацькований пресою Микола Куліш не витри­мав середовища Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах Украї­ни. Побував і у своєму рідному, де колись прийшов на світ. Від побаченого волосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька днів він стогнав і кричав, як божевільний.

Смерть Миколи Хвильового теж дуже вразила М.Куліша. Він був присутній при цьому самогубстві. Дружина заховала два Кулішеві нагани, щоб він не повторив крок Хвильового, та чоловік сказав, що це треба було зробити або замість Миколи Хвильового, або вже пізно робити, і заспо­коїв дружину: „Я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця”.

Восени 1933 році Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у "Бе­резолі" "Маклену Грасу". Ця п'єса виявилася останньою Кулішевою ху­дожньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п'єсу заборонили, "Березіль" ліквідували. Хоч Куліш після "Маклени Граси" написав ще "Закут" (1929), "Діалоги", "Вічний бунт", „Такі”(1934), але ці твори навіть не дру­кувалися й пропали в роки Другої світової війни. Вики­нутий з партії, позбавлений права заробити на прожиття гонорарами, М.Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД.

Коли 1 грудня 1934 року помер у Ялті від туберкульозу Іван Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати у Крим на похорон. На стіл вів поклав свою останню п'єсу "Такі" й довідку, що здав у міліцію ре­вольвер. Дружина згадувала: "Очевидно, вій відчував, що його заареш­тують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку.

7 грудня 1934 року його заарештували просто на вулиці. Драматур­гові висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградсько­го обкому партії Кірова, інкримінували приналежність до неіснуючого "Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру". Після страш­них катувань Микола Гурович визнав себе членом боротьбистської партії націоналістичної групи ОУН. У цій справі проходило 17 чоловік, серед яких Крушельницький, Епік, Яловий... Всі вони письмово засвідчили, що є терористами. Вистояв лише Валер'ян Підмогильний, який відмовився підписати наклеп на самого себе. Перед тим, як М.Куліша мали везти на Соловки. дружина приїхала до Києва на останнє побачення. Побачивши чоловіка, дружина зрозуміла, що його допи­тували, мучили, що кожне його слово тут вимучене.

Миколу Гуровича Куліша присудили до 10 років Соловків. На відміну від інших, хто проходив по тій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відве­дена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу з усіх засудже­них українських письменників лише М.Куліш та В.Підмогильний. Звідти письменник старався писати якомога частіше додому. Та листи не тільки переглядалися, а й просто зникали невідомо куди. Останню звістку про себе він подав дружині 15 чер­вня 1937 року. З цього часу на всі запити дружини про Куліша їй відпові­дали однозначно: "Не знаємо!".

Існує дві версії загибелі письменника. Йо­сип Гірняк залишив письмові свідчення, що Куліша, Курбаса і ще багатьох представників української інтелігенції вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули в крижані хвилі Білого моря. Інші джерела вказу­ють на те, що цього письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 року в честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.

4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реа­білітувала М. Куліша посмертно "за відсутністю складу злочину". Не дивлячись на це повної правди влада довго не говорила. В підручнику і „Історії української літератури” за 1987 рік можна прочитати таку фразу: „Внаслідок порушення соціальної законності в грудні 1937 р. М.Куліша репресували, в 1942 році його не стало”.

Творчість.

Комедія "Хулій Хурина" - попередник знаме­нитих "Дванадцяти стільців" Ільфа і Петрова. Два про-йдисвіти Сосновський і Кирилько потрапляють в окружне містечко, де їх приймають за впливових відомих партійних діячів. Створюються анекдотичні ситуації, в яких усім без винятку представникам місцевої влади, місцевих партійних і громадських ор­ганізацій та установ дано виявити себе тупими бюро­кратами, обмеженими міщанами. Враження таке, ніби все місто, весь округ, вся країна окупована сара­ною бюрократизму. Вся країна - напівбожевільна.

Божий, секретар та інші сидять за столом.

Божий. Президія виконкому обговорила справу з могилою вчителя Хулія Хурини і ухвалила: зважаючи на лінію партії до інтелігенції і здебільшого до старих спеців і, беручи на увагу, що в особі вчителя Хулія Хури­ни маємо ми, безперечно, старого спеца, вшанувати пам'ять його вставанням (встають). На всіх засіданнях, нарадах і зборах, що відбудуться сьогодні... Оновити могилу вчителя Хулія Хурини і припоручити Комгоспу вкупі з Наросвітою скласти проект невеличкого пам'ят­ника на могилу. Я думаю — постанову президії візьме­мо до відома?

1. До відома...

2. ...і керування.

3. Товаришу Божий! А не заважить цей пам'ятник, хоч він і невеличкий буде, нашому бюджету?

Божий. Полушка грошей... можна буде поміж на­селення зібрати... Крім того, це тільки проект... Тут го­ловне — хай центр знає, що заходів вжито, що ми не проспали цієї справи (сміється). Ну, давайте ваші про­позиції.

1. Дозвольте!

Божий. Ану, Наросвіто, що там у тебе? Тільки по-короче!

1. Дуже бажано було б, щоб... ну... збудувати одну школу, принаймі одкрити хоч один новий комплекс імені Хулія Хурини.

Божий. Все?

1. Ніби все.

Божий. Щось збідніли ви на фантазію! А проте і тут загнули.

3. Як би нам не довелося закрити якої школи.

Божий. Пропозиція не реальна. Збудувати нову школу — це принаймі 13 тис. крб. І якби вони були, то ми і без Наросвіти і без Хулія Хурини збудували... Далі хто?

2 У мене є конкретна пропозиція.

Божий. Давай пропозиції! Тільки щоб без грошей.

2. Назвати одну вулицю — ім'ям Хулія Хурини.

Божий. Я гадаю, що це можна, товариші. Яку ж саме?

2. Ну, хоча б Поштову.

Божий (до секретаря): Пиши. Присвятити По­штовій вулиці ім'я Хулія Хурини.

Секретар. Товаришу Божий! Поштова вулиця у нас уже має революційну назву.

Божий. Яку? Коли?

Секретар. Імені Фрідріха Енгельса.

Божий. Так... Не треба чіпати. Поштова хай так і залишається. Та хіба мало в нас вулиць! А Тюремна, Скобелівська, Крива?

1. Крива ж, здається, імені Плеханова.

Божий. Хіба?

Секретар. У нас, товариші, вже всі вулиці пере-йме-новано. Тюремна — Рози Люксембург, Скобелівська — Степана Халтурина. Ось я принесу протокол.

Божий. Не треба. Приспічило нам поперехрещу-вати вулиці так, щоб і про запас не зосталося. Боронь Боже, хто вмре з вождів, хоч касуй постанови виконко­му або будуй нову вулицю.

2. Можна наш театр назвати!

Божий. Годі! Дотеатралились! Позачиняти їх тре­ба! Ні! Не вартий наш театр, щоб назвати його навіть ім'ям Хулія Хурини. Пропоную: завдяки відсутності ча­су перенести пропозиції на другий раз. Нема запере­чень?

Всі: Нема.

Божий. Друге питання. Маніфестація до могили.

Секретар. Список ораторів читати?

Божий. Прочитай!

Секретар. Кожному промовцеві не більше 10 хви­лин. Вступне слово — товариш Божий (оплески). Сло­во від парткому (оплески), слово від виконкому (опле­ски), слово від профбюро (оплески), від міліції (оплес­ки), від робітників першого радянського млина (оплес­ки;, другого радянського (оплески), заорендованого (оплески), від КНС (оплески), від Наросвіти (оплески), від Союзу Робітос (оплески).

Божий. Підожди... Скільки їх?

Секретар. 12.

Божий. 12 по 10 хвилин. Скільки це виходить? Ско­ротити!

Секретар. А кого саме?

Божий. Читай за чергою.

Секретар. Вступне слово (оплески).

Божий. Далі.

Секретар. Від парткому (оплески), від виконкому (оплески), від профбюро (оплески)...

Божий. Так! Далі!

Секретар. Від міліції(оплески), від робітників пер­шого радянського млина (оплески)...

Божий. Об'єднати млини! Далі.

Секретар. Від КНС (оплески).

2. Пропоную скоротити.

Божий. Ви що? Спочатку викреслимо КНС із спис­ку промовців, тоді із порядку денного і кінець кінцем із нашої політики... Так, я питаю? (жах на обличчях при­сутніх) Далі!

Секретар. Від Наросвіти (оплески)...

Божий. Викреслити.

1. Товаришу Божий! Хулій Хурина — наш учитель.

Божий. Ну, гаразд. Наросвіті 5 хвилин.

4. Я бачу, що, складаючи цього списку, автори про­сто або навмисно забули за КСМ.

Божий. Так! На могилі вчителя Хулія Хурини і щоб без комсомолу — не годиться. Впишіть-слово від КСМ.

4. І слово від ВП. Товаришу Божий! 5 хвилин паца- нам!

Божий. Читай.

Секретар. Вступне (оплески), від парткому (опле­ски), від міліції (оплески), КНС (оплески), робітників об'єднаних 3-х млинів (оплески), від Нарсвіти (оплес­ки), КСМ (оплески), ВП (оплески), Союзу Робітос (оп­лески). ..

Божий. Скільки?

Секретар. 1, 2, 3, 4... 13!

5.(Входить жінка) А за женвідділ забули? Пауза, німа сцена.

Драма М.Куліша "97"

У двадцятих роках Мико­ла Куліш працював інспектором Одеського відділу облнаросвіти. У часи першого радянського штучного голодомору (1921 - 1922 рр.) Куліш їздив від села до села, рятуючи школи від занепаду, а дітей - від голодної смерті. Всі свої страшні враження у ту голодну зиму він занотовував для майбутнього викривального правдивого твору. Деяких персонажів змалював просто з натури.

Почав свою працю над драмою "97" Куліш у листопаді 1923 року, не признаючись нікому, що саме пише. Текст написаного твору автор надіслав з Одеси до Харкова І.Дніпровському в липні 1924. Цей твір прочитали на засіданні "Гарту" дуже уважно. Під час читання ніхто й словом не порушив тиші. Всі зійшлися на думці, що це видатна річ, а тому треба допомогти Миколі Кулішу її видрукувати, а також рекомендувати поставити на сцені. На засіданні Вищої науково-репертуар­ної ради драму "97" рекомендували для постановки з літерою "А", що озна­чало для загального найширшого розповсюдження. Але при цьому додава­лося й застереження: ".. .В кінці IV дії ввести продкомісара, що привіз хліб для селян, куркулі заарештовуються, Смик залишається живим".

Через цю поправку твір і мав дві редакції. Куліш вважав, що взагалі нема нічого важчого, як переробляти написане, тому редагування ставало для нього каторгою. Другий варіант драматург переробив на 70 відсотків. Відбулася зміна кількості дійових осіб і певних елементів сюжету. Та сам автор вважав цю річ в остаточному варіанті недосконалою, навіть гіршою за попередній первинний варіант.

Твір переробляли й без Куліша. Гнат Юра змінив фінал у творі саме так, як зараз ми його маємо у друкованому варіанті: з'являється Сергій Смик і продармієць з рушницею, вони карають куркулів за бунт, арешту­ють їх, щоб розстріляти, і рятують від смерті Копистку та Василька.

У листопаді 1924 року драма "97" вже йшла на сцені театру імені Франка й викликала нечуваний резонанс. За один тільки сезон у Харкові її поставили більше п'ятдесяти разів, чого не спостерігалося стосовно жод­ного драматичного твору. У 1925 році її було видано небаченим на той час тиражем - 10 і 7 тисяч.

У наш час треба уважно й скрупульозно прочитати цей твір по-новому, адже власне текст подає багатющий звинувачувальний матеріал. Персонажі (Сергій Смик (голова сільради), Панько (секретар), Мусій Копистка (селянин), Параска (його дружина), Іван Стоножка, Ганна (його дружина), Вася (їх син), дід Юхим (йому 105 р), Гиря Гнат (заможний селянин), Ліза (його дочка), Годований (заможний селянин), Орина (старчиха), Лаврін) (глухонімий), ченці з монастиря).

Образи комуністів. Керівну посаду в слобідці Рибальчанській займає Сергій Смик. На початку твору - це фанатик комуни, дещо подібний до героїв Хвильового. Смик вимагає від комуністів чесності, відповідальності, його обурює, що "червона мітла", замість того, щоб займатися розшуками прихованого зерна у Гирі, спокуси­лася підкинутою багачем горілкою і забула про все на світі біля неї. Сергій виливає і ту самогонку, яку збиралися розпити в хаті Стоножок, отже, хоче бачити своїх соратників свідомими борцями за краще життя. Та на цьому всі благородні пориви Смика вичерпуються. Саме під його керівницт­вом було до зернини конфісковано в хліборобів зерно. Людей фактично ог­рабували до нитки. Коли почався голодомор. Смик мав би відчувати свою вину за десятки смертей і шукати якогось виходу. Та цей представник влади не зазнає мук совісті. Він з готовністю береться грабувати громаду вдруге, але вже не стільки фізично, скільки духовно, і при цьому використовує да­леко не чесні методи: замість того, щоб зібрати громаду й запропонувати демократичним голосуванням вирішити, чи варто за хліб, який, може, при­везуть, а може, й не привезуть, віддавати святині, Сергій ходить від хати до хати й шантажем та залякуванням заставляє односельців підписатися. Оче­видно, комуніст прекрасно знає, що громада - велика сила, а тому краще не давати людям згуртуватися. Не може не усвідомлювати Смик й того, що за конфіскацію проголосували ті, хто вже був на грані смерті, адже високорелігійне селянство на подібні вчинки йшло в дуже рідкісних випадках. В даній ситуації вимираючі з голоду надіялися, що Бог простить, а ось від радянсь­кої влади ніхто не сподівався допомоги, що добре ілюструє і стихійний бунт, коли кількість голосів різко то падає, то піднімається, і діалоги біля церкви. А якщо Сергій усвідомлює, чому саме люди проголосували за явне кощунство, то мав би якнайшвидше привезти хліб із зовсім недалекого містечка, та затримується в ньому більше місяця. В останній сцені Сергій Смик веде себе цинічно, заявляючи, що привезеного хліба вистачить на посівну кампа­нію. Це означає, що всі, хто проголосував за конфіскацію золотих чаші й хреста, вимерли, а іншим з 97 пудів зерна не дістанеться й крихти. У той же час церковні скарби - власність усієї громади, тому й хліб повинен був бути поділений між усіма, хто його потребував. Спроба Смика виправдати себе в очах громади тим, що якби не обламався віз, то на день раніше привіз би зерно, не витримує ніякої критики. Гаразд, на один день була причина, а що він робив як мінімум цілий місяць? Скоріше всього дійсно, як догадувалися селяни, пропивав золото з комуністами. Ще однією негативною рисою го­лови є тс, що у своїй мові він вживає досить багато русизмів, називає себе Серьогою, хоч прізвище його вказує на українську національність.

Мусія Копистку у радянські часи критика й режисери вознесли на над­то високий п'єдестал. На їхню думку, цьому селянинові літнього віку аж радянська влада дала шанс здобути грамоту. Якби ж то! Уважно читаючи драму "97", натрапляємо на велику, кількість натяків, недомовок, екскурсів у минуле, з яких вимальовується в цілому не дуже приємна картина й не дуже позитивний образ. Мусій заявляє, що голоду не боїться, бо й раніше часто голодував, але тоді ще й не було радянської влади. Але чому ж він голодував? Та лише тому, що був крайнім ледацюгою, як і його жінка. Подумати тільки: однієї зими вони продали батьківську хату, а до весни проїли й пропили гроші за неї. У громаді ця сім'я не мала жодного автори­тету, більше того, Копистки вважалися втраченими людьми за нестримний потяг до спиртного. Оскільки радянська влада робила ставку саме на та­ких нероб і ледацюг, для яких і колгосп не був страшний, бо вони не мали жодного майна, а спільна праця давала можливість жити за чужий раху­нок, то Мусій інтуїтивно відчув, що йому відкрита дорога до керівних по­сад. Цей чоловічок приходить до Василька не грамоти вчитися, а запози­чувати партійні слова-паролі, що добре подано у відповідному епізоді. В чужій хаті нероба й п'яниця береться керувати: створює конфлікт між ма­тір'ю і сином Сгоножками, вичитує Ганні за те, що жінка зі своєї власної скрині дала черничкам рушничок для церкви, спонукає Василька підгля­дати й доносити. Копистці вигідно, щоб Сергій хоч на короткий час поки­нув приміщення сільради: йому самому кортить зайняти керівне крісло. Мусій оголошує себе ревкомом, абсолютно не розуміючи значення цього слова. Ревком - революційний комітет- це організація, в якій мусило бути бодай троє членів. Копистка править одноосібно. Як і Сергій Смик, Копистка не відчуває відповідальності за долю селян. Коли ж у селі стався факт людоїдства, шоковані селяни привели злочинців до "ревкома". Даремно громада спод­івалася, що керівна особа щось робитиме. Копистка належав саме до тих радянських бюрократів, які хотіли мати всі права й не мати жодних обо­в'язків. Закономірно, що односельці сприймають Копистку заживе втілен­ня, своєрідну персоніфікацію жорстокої, цинічної й байдужої до народу радянської влади, й вирішують з ним розправитися. Перед лицем смерті Копистка не показаний мужньою людиною. Аж тепер він нагадує дружині, щоб бігла по Смика в місто. Значить, не так уже й далеко поїхав Сергій, якщо можна його в будь-який час покликати на допомогу.

Цікавим є також образ Панька. Секретар сільради - колишній рево­люційний романтик. Він сам згадує, як в роки громадянської війни нена­видів священиків, проливав невинну кров. Голод на селі й страшна статистика заставили Панька прозріти. Він прямо заявляє, що революція нецікава зробилася. За порадою і розрадою партієць звертається не до Смика чи когось із керівних комуністів, а до найбільшого авторитету в селі - багача Гирі. Саме куркулеві він приносить страшну звістку про конфіскацію церковного майна і ті методи, за допомогою яких Сергій Смик збирає підписи за конфіскацію. Заради того, щоб вижити, Панько готовий одружитися з гулящою Лізою, але за цей компроміс його склад­но осуджувати нам, тим, хто ніколи не знав мук справжнього голоду. Те, що саме Панько роздає голодуючим у церкві по ложці ячменю, можна розцінювати і як його спокуту перед громадою, в якої з Сергієм Смиком конфіскував усі хлібні запаси.

Гиря і Годований - найбагатші селяни слобідки. Проте Годований - епізодичний образ. Гиря ж - цілісний характер, непересічна постать. Цей чоловік добре знає психологію "червоної мітли". Буквально пляшкою самогону та незначною сумою гро­шей він відкупився від обшуку. Довідавшись про конфіскацію церковних речей, він доручає Ларивонові стерегти церкву, а громаду спонукає зібратися на збори й демок­ратично вирішити долю хреста й чаші. Саме Гиря й Годований, а не ра­дянська влада, рятують односельців від голоду й роблять це саме в церкві, теж, як і громада, пограбованій комуністами. Поведінка Гирі й Годованого розвіює комуністичний міф про те, що голод стався через недорід і через те, що куркулі поховали зерно. Якщо й поховали, то, виходить, не від своїх односельців, а від злодійської радянської влади. У творі фігурує "ложка ва­реного ячменю". Якщо це словосполучення вжито в прямому значенні, то письменник підкреслює, що не так уже й багато треба було харчів, щоб вря­тувати умираючих, та влада й такої кількості не виділила. До того ж ми пре­красно розуміємо, що Гиря і Годований не могли приховати аж стільки хліба, щоб нагодувати громаду досхочу, мусили економити, щоб всі при таких об­межених в об'ємі харчах дожили до весни. Якщо ж словосполучення вжито в переносному значенні, то це літота, художній засіб, протилежний до гіпер­боли. В усному мовленні він вживається дуже часто: "Заробиш ту копійку", "Вип'є краплю молока", "З'їсть крихту хліба". Значить. Гиря й Годований у такому випадку давали значно більше, ніж ложку хліба.

Гирина дочка Лизя - не вина батька, а страшна його біда. З великої любові до єдиної дочки він завжди давав їй все - і зростив морального покруча. Проте любов Гирі до своєї дитини природна. Батько дуже тактов­но просить Лизю не хизуватися одягом в час голодомору, всенародної біди, висловлює невдоволення Її користуванням пудрою, адже Лизя не вміє че­пуритися по-панськи.

Як би там не було. Гирю й Годованою не було жодної причини ареш­тувати й у перспективі - розстрілювати, адже ніякого злочину вони не скої­ли. Та в тім-то й річ, що такі відповідальні за долю громади люди були вкрай небезпечні для радянської влади, бо підривали її політику, не бояли­ся чинити опір і подавали приклад стоїцизму.

У п'єсі "97", вдаючись до прийомів умовного психологізму, автор підводить глядача до осмислення справжньої трагедії нації, засліпленої чужою ідеєю. Мусій Копистка - втілення нового типу героя - постать для драматурга ще невідома. Характерно, що через прийом умовності М.Куліш показав, що Мусій Копистка не є втіленням типового українського характеру. Саме він і стає носієм чужої українству ідеології, антинародної влади. У цьому суть трагедії фатального незнання. Цим твором Куліш підкреслив абсурдність терміну "революційний гуманізм". Адже для драматурга, як бачимо, голод, смерть і революція - це споріднені за своєю фатальністю явища людського життя. Диктатура й насильство не можуть втілювати гуманізм.

«Комуна в степах» Персонажі (Лавро (голова комуни), дід Касіян (сторож), Вишневський (селянин, у якого все відібрали))

"Народний Малахій", "Патетична соната", "Маклена Граса" ввійшли до скарбниці світових шедеврів. У першій із них драматург розробляє відому в світовій літературі тему неопророка, людини, що бере на себе місію змінити світ і людину, витворити нову модель життя. Новаторство митця полягало в тому, що тему пророцтва Куліш доповнив виразно гіркою іронією на характерне для кожної революційної доби захоплення утопістами, які обіцяючи на землі соціальний рай, - нерідко "бралися" й до людини "з голими руками". Цьому типовому явищу М.Куліш дав назву „малахіанство”.

"Патетична соната" – твір, у якому митець виступає проти руйнації і крові, проти домінування класових пріоритетів над загальнолюдськими. Ця драма, на думку Л.Ланюка, "трактує філософську проблему цілісності людського космосу та неподільності окремого Я: немає на світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським життям – чужим, не власним.

Але справді класичною трагікомедією XX ст. постає «Народний Малахій» (1927) М. Куліша - п'єса, на якій позначилися антропософські погляди автора, яка у своїй загальнолюдській філософії далека й від конкретно-істо­ричних проблем українського націоналізму 20-х рр. Бага­то суперечностей у п'єсі М. Куліша пояснюється специфікою жанрового сприйняття, трагікомічного за своєю сут­ністю. Хоча «Народний Малахій», на перший погляд, вхо­дить до досить різноманітного історико-літературного кон­тексту творів, але художні узагальнення драматурга знач­но ширші. Герой М. Куліша несе в собі натхнення фанатич­ною ідеєю, тому його поведінка страшна. Його небезпека в тому, що він звертається до людської мрії, яку вже роз­топтано.

Найкращою у виставі Л. Курбаса за цією п'єсою вважа­ли сцену, в якій Малахій примушував санітарку Олю май­же фізично уявити собі «голубу» мрію про «реформовано­го» коханця, який її зрадив. Сам термін «голубий» у кон­тексті 20-х рр. отримує певну типологію. «Голуба» мрія Малахія подається у двозначному забарвленні: патетично­му та пародійному. «Реформи» Малахія, незважаючи на їх божевілля, мають зерно істини. Нехтування ще одним ас­пектом (пародії) спричиняє гіперболізацію ідей Малахія та - як наслідок - ототожнювання позицій героя та авто­ра, що й визначило напрям критики наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. Жанрова поліфонія п'єси зникла. Насправ­ді ж трагічна постать Малахія послаблюється комічними колізіями, які він сам створює; до того ж, вона стає й при­чиною трагічних обставин (самогубство Любуні, дочки Малахія). Двозначним щодо жанру є фінал п'єси, його роз­в'язано у похмурих гротескних тонах. Малахій, вже зовсім божевільний, грає на своїй дудці: «Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не зва­жаючи на те, що дудка гугнявила і лупала диким дисонан­сом».

У «Патетичній сонаті» (1929) трагікомічне переходить зі сфери драматичної дії до характерології, пропонуючи взірці не тільки патетичної побудови характеру (Ілько Юга), але й трагікомічної (Ступай-Ступаненко з його без­глуздою смертю від випадкової кулі). Персонажі (Ілько Юга (студент, оповідач), Ступай-Ступаненко (учитель, за білих), Марина (його донька), генерал Пероцький, Жорж (його син), Зінька (модистка), Оврам (робітник), Настя (його дружина)). Образ головного героя вже з перших слів умовного присвячення набуває трагічного змісту: «Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета...» «Патетична соната», що з по­гляду жанру відтворює принципи вертепної драми, це яко­юсь мірою творча відповідь М. Куліша своєму другові з юнацьких років І. Дніпровському - автору «Яблуневого полону». Ілько Юга вбиває свою Мрію, свою любов, щоб виправдати свою мимовільну зраду. П'єса, поставлена Таїровим, безліч разів перероблялась на вимогу верховної критики (що й не вберегло її від загибелі). Варіант фіна­лу - Ілько сам стріляє у Марину, яка виявилася членом підпільної націоналістичної організації. Постать Марини Ступай-Ступаненко поєднує в собі романтизм національ­ного відродження та авантюризм заколоту. Позбавленою одноплощинності постає фігура старого Пероцького. Після перебування в камері він на очах у гля­дача починає божеволіти. Трагікомічне в постаті цього не­зламного ворога українського націоналізму та водночас радянської влади повільно переходить у трагічне. Саме він вибігає із схованки на вулицю, коли бачить, що молодшому синові загрожує розстріл. Трагічною є доля усіх дійових осіб, за винятком «товариша Луки», у постаті якого багато «нетипово більшовицького». Громадянська війна, на дум­ку М. Куліша,— завжди трагедія. Ілько виконує свій рево­люційний обов'язок, але якою ціною? Тільки шляхом убив­ства мрії, своєї поетичної душі.

Полісемантика характерів у п'єсах Миколи; Куліша руйнує канони традиційних жанрів. Так, «Маклена Граса» спочатку була орієнтовна на політичну мелодраму із за­рубіжного життя - жанр, дуже поширений у 20-30-ті. Але за своєю суттю це п'єса про згубність комуністичної ідеї, яка отруює душу дитини у чужій країні. Дівчинка Макле­на, яку обставини змусили стати дорослою раніш її віку, вбиває свого квартирного маклера (а він застрахував жит­тя й хоче своєю смертю забезпечити свою родину) не задля грошей, які конче потрібні їй, а задля ідеї, до якої вона йде. Коли діти починають вбивати за ідейними міркуван­нями — то це суспільство на краю безодні. Власне, від економічної кризи у п'єсі М. Куліша страждають всі: й ба­гаті, й бідні. А ось криза ідеологічна вражає майбутні покоління. У «Маклені Грасі» не позбавлена співчуття на­віть недалека вередлива панночка, яку використовують як засіб у економічній боротьбі. Навіть для неї це — криза, трагічна руйнація. Маклена йде у світ своєї мрії, залишаю­чи позад себе руїни, на яких вже немає нічого живого. Страшна істота — її молодша сестра, яка від голоду весь час спить і в п'єсі навіть не має реплік. Це жахливий фі­нал - дітей більше нема, тобто немає й майбутнього.

«Маклена Граса» - закономірне завершення теми «ці­на ідейного фанатизму». «Народний Малахій» та «Патетич­на соната» - перші дві п'єси на тему безперспективності соціалістичного суспільства, заснованого на кривавій дик­татурі.