Драматургія 20-30-х років План

1. Загальний огляд розвитку драматургії 20-30-х років.

2. Життя і творчість М.Куліша.

3. Творчість І.Кочерги.

4. І.Дніпровський.

5. К.Буревій.

6. Спиридон Черкасенко. Яків Мамонтов.

7. І.Микитенко (самостійно).

У 20-30-ті роки українська драматургія досягла якісно нового рівня розвитку. Вона пройшла шлях від схематизму перших п'єс до високохудожніх творів з глибоким розкриттям соціально-психологічних конфліктів, повнокровними людськими характерами. Характерна ознака новітньої драматургії - різноманітність жанрово-стильових форм і методів художнього осягнення дійсності. На зміну агітаційній драматургії прийшла драматургія психологічна, яка продовжила тенденції, що йшли від театру українського модерну (Леся Українка, О.Олесь, С.Черкасенко, В.Винниченко).

Її піднесення пов'язане з іменами М.Куліша ("97", "Комуна в степах", "Прощай, село", "Мина Мазайло", "Отак загинув Гуска", "Народний Малахій", "Хулій Хурина", "Закут", "Патетична соната"), І.Кочерги ("Алмазне жорно", "Марко в пеклі", "Фея гіркою мигдалю", "Свіччине весілля"), Я.Мамонтова ("Над безоднею", "Веселий хам"), І.Дніпровського ("Яблуневий полон", „Любов і дим”), І.Микитенка ("Диктатура", "Соло на флейті", "Дівчата нашої країни"), К.Буревія ("Павло Полуботок", "Хами", "Овечі сльози") та ін.

Особливо сприятливим для піднесення театрального життя й формування нового українського театру був початок 20-х років. Театр спирався на національну літературу (хоч і опановував світовий репертуар і мав вплив на неї). Уже в 1918 р. в Києві діяло 3 театри:

• Державний драматичний театр (керівник М.Вороний) ;

• Державний народний театр (тут виступала М.Заньковецька і керував П.Саксаганський);

• „Молодий театр” ( керівник Л.Курбас).

„Молодий театр” Л.Курбаса втілював у життя найскладніший репертуар Західної Європи. А також сміливо вводив в репертуар твори української літератури. На сцені «Молодого театру» Курбас поставив «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка «Молодість» М. Гальбе, "У гущі" Лесі Українки, «Драматичні етюди» О. Олеся, «Цар Едіп» Софокла. Подією загальнонаціонального масштабу стала постановка Лесем Курбасом поеми Т.Шевченка „Гайдамаки”. У квітні 1919 р. наказом Театрального комітету при наркоматі освіти «Молодий театр» було об'єднано з Державним драмтеатром у Києві. У червні 1920 р. колектив акторів на чолі з Курбасом утворив Київський драмтеатр – Київдрамте. У травні 1921 колектив Київдрамте переїхав до Харкова Державний мандрівний зразковий театр. У 1922 р. в Києві виник театр ім. М.Заньковецької.

Того ж року Л.Курбас на базі свого „Молодого театру” створює мистецьке об’єднання „Березіль”, до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. Назва походить від першого місяця весни - березня. Працював 1922-26 у Києві, 1926-33 - у Харкові. Створюючи «Березіль», Л. Курбас виходив із засади, що театр повинен не витворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча практика зазнавала впливу експресіонізму і конструктивізму. Театр ставив п'єси світових і українських драматургів: «Макбет» В. Шекспіра, «Змова Феско в Генуї» Ф, Шиллера. «Жакерія» П. Меріме, «Хазяїн», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «За двома зайцями» М. Старицького та ін. Особливим успіхом користувалися п'єси М. Куліша «Маклена Граса», «Народний Малахій» і «Мина Мазайло». В різні роки в театрі працювали Д. Антонович, А. Бучма, М. Крушельницький, О. Середюк, Н. Титаренко, Н. Ужвій, С. Шагайда, В. Чистякова та інші актори.

Було утворено 5 майстерень (театрального, живописного, музичного, літературного характеру), режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України, а також близько 20 творчих дослідницьких комісій, станцій, бюро тощо. Метою об’єднання була підготовка молодих кадрів для всіх родів мистецтва. „Березіль” з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики, яка звинувачувала театр у націоналізмі, боротьбі з політикою Комуністичної партії. Це був філософський театр, що показував трагізм нового життя. Це був національний театр, і тому його треба було „знищити” одним із перших. Наприкінці 1933 р. Л. Курбас був заарештований, а театр переформовано у Харківський державний драматичний театр імені Т.Шевченка.

На дещо консервативніших мистецьких засадах залишився тоді театр ім. І.Франка, що був схильний до натуралізму. Він був створений у Вінниці в 1920 році. ( 1923 р. переїхав до Києва; 1926 р. – до Харкова).

«Професійний» театр 20—30-х років розвивався у двох напрямах, які умовно можна назвати «психологічним» та «експериментальним» театром. «Психологічний» напрям, пов'язаний з таким типом театру, як театр імені І. Франка, керований Г. Юрою. «Експериментальний» тип театру - це, насамперед, пошуки «Березолю», керівник якого Лесь Курбас намагався створити так званий «театр дії», «реф­лексологічний» театр, який, на відміну од театру «психо­логічного», спирався на активну позицію глядача. Л. Кур­бас намагався дати театр, здатний втілювати найскладніші речі світового (насамперед західноєвропейського) репер­туару. Європейський контекст пошуків Л. Курбаса вперше виводив український театр за межі «місцевого колориту», надавав йому всесвітнього значення.

Курбас Лесь (Олександр Степанович, 25.02.1887 – 3.11.1937) - визначний український театральний діяч та режисер. Народився у Сам борі (тепер Львівська обл.) в акторській сім’ї. Оволодів російською, польською та німецькою мовами, самотужки вивчав англійську та норвезьку мови. 1907 - 1908 рр. навчався на філологічному факультеті Віденського університету, вивчав германістику і славістику. 1908 р. Курбас перевівся на філологічний факультет Львівського університету. Восени 1909 р. організував власний драматичний гурток при Львівському університеті. Після вбивства польськими шовіністами українського студентського діяча А. Копка (1.7.1910) проти українських студентів розпочалися репресії, під час яких Курбаса було виключено з університету. З 1911 р. деякий час студіював у Віденській драматичній школі. Влітку 1911 р. Курбаса було запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г. Хоткевича, працював одним із режисерів. 1912-1914 рр. - актор театру товариства "Руська бесіда". У вересні 1915р. організував у Тернополі трупу „Тернопільські театральні вечори”. Наприкінці березня 1916 р. Курбас переїхав до Києва. Тут створює "Молодий театр" метою якого було виховання розвиток акторських обдарувань молоді. Під час денікінської окупації Києва Курбас працював над оперою «Тарас Бульба» М. Лисенка У Київському драмтеатрі Курбас здійснив постановку українською мовою п'єси В. Шекспіра «Макбет». Головну роль у ній грав сам Курбас - це був останній його акторський виступ у новій ролі.

Ідеєю Курбаса у цей час було створення єдиної всеукраїнської театральної академії. Поступово ідея академії трансформувала й оформилася у мистецьке об'єднання «Березіль». У 1-й половині 1920-х Курбасом на Одеській кіностудії були поставлені фільми «Вендета», «Макдональд», «Арсенальні».

У березні 1926 на Всеукраїнській театральній нараді було вирішено перевести театр «Березіль» у Харків. Власне у цьому театрі розкрилася творча індивідуальність Курбаса. Маючи можливість експериментувати, творити поний модерний театр Курбас винайшов власну систему сценічного мистецтва. Творча концепція Курбаса органічно поєднувала українське театральне мистецтво з європейською культурою. Він витворив нову систему і сценічних умовностей - систему образного „перетворення” актора, об'єднав у єдине суцільне дійство літературу, театр, музику, малярство філософію і психологію творчості.

Лесь Курбас ще й автор п'єси за мотивами роману Е. Сінклера «Джіммі Хіггінс» (1923), інсценізацій за творами відомих авторів. Власне, саме він може вважа­тися співавтором таких п'єс, що бралися до постановки у «Березолі», як «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «97», «Маклена Граса» М. Куліша, «Яб­луневий полон» І. Дніпровського, «Плацдарм» М. Ірчана, «Невідомі солдати» Л. Первомайського.

Близьке знайомство Курбаса і М. Куліша переросло у творчу співпрацю. Об'єднані прагненням творити не тільки справжню українську культуру, а й перебудувати з допомогою театру все духовно-суспільне життя, ставили перед собою велику мету - формувати національну свідомість, виховувати в українців почуття власної гідності та патріотизму і таким чином впливати на процес національного відродження в Україні. Наприкінці 1930 Курбас став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм "Веселий пролетарю", раніше з його ініціативи у Харкові театр української опери га театр для дітей. Активна діяльність Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 р. викликала необгрунтовані нападки і звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності тощо. Було заборонено п'єсу А. Берга «Войцек», не вийшла на сцену і вистава М. Куліша «Патетична соната». З початку 1931 р. почалося масове цькування Курбаса. До критики долучилися майже всі літературні групи, які «викривали змову» Курбаса і М. Куліша. Сіялась недовіра до Курбаса серед молодих акторів та режисерів. У вересні 1933 р. Курбаса викликав до себе перший секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, який вимагав від нього зректися помилок і засудити діяльність М. Хвильового та М. Скрипника, що Курбас відмовився зробити. Саме тому уже 5.10.1933 р. на спеціальному засіданні народного комісаріату освіти Курбаса було усунуто від обов'язків мистецького керівника і театру «Березіль». Згодом його позбавили звання і народного артиста УРСР, присвоєного 1925 р. У жовтні 1933 р. виїхав до Москви з метою поставити на сцені "Короля Ліра" В.Шекспіра. По дорозі до театру його було заарештовано 26.12.1933 р., а згодом заслано на Північ у табори ГУЛАГУ. Розстріляний 3.11.1937р. (офіційні радянські джерела подають дату 15.11.1942р.)

Для драматургії 20-30-х рр. характерним було взаємопроникнення ознак різних жанрів: трагікомедія ("Народний Малахій" М.Куліша, "Княжна Вікторія" Я.Мамонтова). Особливе місце у драматичному жанрі посідає фантастична п'єса, що тяжіє до антиутопії: "Марко в пеклі", "Майстри часу" І.Кочерги, "Радій" М.Ірчана, фантастична драма "Дума про Британку" Ю.Яновського.

Основоположником новітньої української драми став М.Г.Куліш, що першим серед драматургів свого покоління прийшов до психологічного письма, створив модерну драму українського революційного відродження. Він чи не першим створив в українській драматургії цілісну трагедійну форму ("97", "Народний Малахій", "Маклена Граса"), започаткував новітні жанри "сміхової культури" (комедії "Отак загинув Гуска", "Мина Мазайло", "Хулій Хурина"), збагатив арсенал виразних засобів театру. Центральною у творчості М.Куліша завжди була тема людини. Ця тема, як писав Ю.Шерех, „стає на повний зріст і в повній оголеності, без усякого тла, часу й побуту”. Питання "революційного гуманізму" стоять також і в центрі мелодрами "Яблуневий полон" І.Дніпровського.

Біля витоків української модерної драми стояв і Я.Мамонтов. Його драматичні етюди, ліричні драми, п'єси романтичного, символістичного забарвлення йдуть від традицій О.Олеся та В.Винниченка. У драмі "Над безоднею" основна думка зводиться до того, що естетична ідея, як і будь-яка інша вимагає людських жертв. У п'єсі Мамонтова "Веселий Хам" та Винниченковій драмі "Великий Молох" спільним є "психологічна мотивація протиприродного навернення героя до колективної свідомості, отруєної ідеєю жертовного подвигу". Я.Мамонтов своєю творчістю сприяв розвитку жанру трагікомедії ("Княжна Вікторія").

І.Кочерга як митець формувався від впливом символізму ("Песня в бокале", „Фея гіркого мигдалю”, "Алмазне жорно", "Марко в пеклі" та ін.).

Проте є в історії такі часи, й навіть епохи, коли театральна гра накладається на суспільну свідомість і життя. Відома формула В.Шекспіра „весь світ - театр” зазнала вульгарної конкретизації уже в перші два десятиріччя після прем’єри грандіозного спектаклю під назвою „Новий світ на уламках української державності” та загальнолюдського гуманізму. Дійсність у 20-30-х досягла таких карнавальних масштабів, що сам театр цього періоду сприймався як щось вторинне за ступенем трансформації ігрової діяльності.

Спектакль суспільного життя вимагає певного типу героя доби, певного характеру драматичної дії, навіть визначеного жанру – якщо, наприклад, трагедія, то обов’язково оптимістична.

М.Куліш писав: „Я схарактеризував своє 15-річне перебування в партії так: 8 років - з партією, 7 – проти лінії партії в національному питанні”. Саме тому невід’ємною рисою літературної драматургії стає поєднання аспектів буття із замордованим національним питанням. Але це тільки один із аспектів. Найістотнішим є інший аспект – це химерне поєднання апокаліпсису сучасності з обов’язковою присутністю надії на перемогу колективних форм буття. Це бачимо в п’єсах „97” М.Куліша та „Майстрах часу” І.Кочерги, так і у „Диктатурі” І.Микитенка та „Загиблі ескадри” Корнійчука.

У 20-30-ті роки важливою ознакою театрального жит­тя стали дискусії з питань драматургії. Але, на жаль, вони мали не так естетичний, як ідеологічний та політичний ха­рактер і часом сприяли прямому знищенню тих явищ, які не вписувалися у коло соціалістичного реалізму та істо­ричного оптимізму. Так п’єса М.Куліша „Патетична соната” була заборонена на Україні. І з успіхом йшла в Москві поки поступово не були заборонені всі твори М.Куліша і не почалися масові арешти. Так, 26 грудня 1934 р. заарештовують Л.Курбаса і всю його школу.

Остаточна перемога партійно-класового підходу" над умовно-патетичним, фантастичним театром відбилася у творчості І.Микитенка, п'єси якого на той час користувалися великою популярністю («Диктатура», 1929, „Кадри”, „Світіть нам, зорі!”, 1933-1936, "Соло на флейті", "Дівчата нашої країни" та інші). П'єса "Диктатура" відтворює події часів згортання непу і повернення до методів "воєнного комунізму". На село повертається продрозкладка як засіб мобілізації та індустріалізації. Уособленням влади - диктатури пролетаріату - виступає робітник Дудар, вольовий, рішучий. Він втілює авторитарну владу. Селянство постає заляканим, пасивним, а комсомольці, активісти - Небаба і Коваль - готові будь-якою ціною дати владі вже не 4, а 6 тисяч пудів хліба, "з-під землі викопати". Відтворюючи правду життя, І.Микитенко показує як тих, хто протистоїть антинародним діям влади - заможного селянина Чирву, так і тих, хто є нестійким у своїх позиціях – Малоштана, котрий схиляється до намов Чирви, прагне з'ясувати роль диктатури пролетаріату, та потім заповзято бореться з "куркулями", проводить колективізацію... Як бачимо, "позитивні герої" драми І.Микитенка, вдаючись до насильницьких методів виконання плану хлібозаготівлі, руйнують село, штовхаючи його до трагедії голоду.

Морально-етичні проблеми на тлі виробничого конфлікту розробляють І.Микитенко у драмі „Соло на флейті”. Сатирично-гумористичні прийоми використав Микитенко для створення нового типу в драматургії - інтелігента підлабузника, пристосуванця (це аспірант, а згодом учений секретар Ярчук). Керуючись кар'єристською тактикою "боротьби за існування", Ярчук не гребує жодними засобами, повновладно перебираючи місію керівника від директора інституту Бережного. Однак перемагають морально здорові сили - Вересай, аспіранти Рогоз, Убийвовк та ін.

Багато суперечностей було і в творчості О. Корнійчука 30-х рр. На сьогодні вже треба по-новому оцінювати й «Загибель ескадри» (1933), і «Платона Кречета» (1934), й кон'юнктурну «Правду» (1937), й комедію «В степах України» (1940). Саме в цих творах були започатковані ті сталі риси майбутньої драматургії, які почали гальмувати її розвиток у післявоєнні роки.

Суспільно-політичні події наклали відбиток і на історичну драматургію (О.Корнійчук - "Богдан Хмельницький", І.Кочерга – „Свіччине весілля", К.Буревій - "Павло Полуботок" та ін.).

П'єси Я. Галана 20-х років («Дон-Кіхот із Еттенгайму», 1925—1927: «Вантаж», 1927—1928; «Вероніка», 1928— 1929) доводять, що тема ідейного фанатизму була присут­ньою і в драматургії Західної України. Ці ранні п'єси драматурга позначені поетикою модерну, який майже зовсім зникає у його подальшій творчості початку 30-х (у памфлеті «99 %», «Човен хитається», 1930; п'єсі «Осередок», 1932). Є підстави вважати, що у цих творах автор спробував використовувати елементи символізму метерлін-ківського типу («Дон-Кіхот із Еттенгайму», «Вантаж») та експресіонізму («Вероніка»).

20—30-ті рр.—це ще й період народження професійної української кінодраматургії, яка дала світу О. Довженка та винайдений ним жанр кіноповісті (О.Довженко - "Звенигора", "Арсенал", "Земля" та ін.)..

На початку 20-х провідним жанром вітчизняної кіно-продукції були «агітки». Звичайно це були короткі публі­цистичні сюжети або ж лозунги, проілюстровані малюнками-поясненнями й сценками, які об'єднувались нескладною фабулою. Але в цих «нехитрих» фільмах, які майже не вимагали повноцінного сценарію, вже в зародковій фор­мі були присутні окремі елементи нового стилю. Поступо­во окреслювалось і жанрове різноманіття.

Драматургія 20-30-х років чітко розподілена на 2 періоди: до 1934 р. і після нього. Її розвиток було штучно перервано, традиції були кинуті в забуття.