7.Основні етапи становлення і розвитку соціології:протосоціологічні погляди доби Відродження.

Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм — своєрідне світське вільнодумство — витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними. У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи: 1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв’язків зі світом. 2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття. 3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кам-панелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава — «Місто Сонця» — це суспільство з общинним характером зв’язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об’єднуватися за принципом справедливості — не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватися істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство. Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Природа людини однакова в усіх державах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Отже, щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси.

8.Класичний період. На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соц. філософії, набувають розвитку емпіричні соц дослідження. Родоначальником позитивізму вважають ОКонта. Контівська соцлог ґрунтувалася на законах біології, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі ускладнювалася через вплив кожного покоління на наступне. Істотними у контівській соцлог є методи дослідження суспільства. Конт обґрунтував застосування в соцлог методу спостереження,а також експеримент-го йісторичного методів. Основним вважав спостереження,а найбільш адекватним природі соціальних явищ - історичний м, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.Конт поділяв соціологію на 2частини: соціальну статику, яка розглядає сусп-во як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соц динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соц систем.

У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства Конт виходив із закону 3 стадій розвитку пізнавальн діяльності, сусп свідомості людей: 1. Теологічна - домінує релігійна міфологія, явища природи і життя людей пояснюються впливом надприродних сил. Відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму. 2. Метафізична - місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя людей, але за слабкого розвитку науки поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні. 3. Позитивна - на зміну теологічним і метафізичним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три сист органів: вир-чу, розподільну і регулятивну. Як специфічні частини суспільства виділяв соц інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції. Він виокремив 2 типи суспільства: військове та індустріальне. Військове суспільство хар-ся централізованим контролем та ієрархічною сист влади, в ньому понад усе ціниться дисципліна, а церква схожа на військову організацію. В індустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, з'являється політична свобода, стає гнучкішою соціальна організація. Головною ознакою сусп розвитку Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства. Географічна шк. Вона охоплювала натуралістичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводили їх географічному положенню і природним умовам. Шк нім геополітики. Визначальними вважала суто природні причини, географічно детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту "життєвого простору" і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської агресії. Расово-антропологічна шк. Її представники інтерпретували суспільний розвиток у поняттях спадковості, "расового добору", боротьби "вищих" і "нижчих" рас.Органічна шк. Розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства - аналогічно до розподілу функцій між різними органами. Соціал-дарвіністська школа. наприкінці 19 ст.,на вченнях Г. Спенсера, зводячи закономірності розвитку людс сусп до законом біологічної еволюції і принципів природного добору, боротьби за існування

9.Розвиток в Україні Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

- протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період - V - кінець XV ст.);

- протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі - кінець XV - третя чверть XVIII ст.);

- протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII - середина XIX ст.). Київський князь Володимир Мономах у "Повчанні дітям" дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський, якого сучасники називали українським Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби "клеїть" їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина - гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, "адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися", сприяти розбудові нових шкіл.

Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був ІВишенський , який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода, який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя. Другий період розвитку соціологічної думки в У безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі "Громада". Під час вимушеної еміграції Грушев-ський створив у Відні Ук соцлог інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність.Загалом під егідою У-го соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя У. Помітно збагатив українську соціологічну думку кXIX - п XX ст. І Франко , який, аналізуючи "генезу творення людської спільності" і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як 1ць сусп життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.