Методологічна частина
Формулювання та обґрунтування проблеми
Сучасне українське суспільство розвивається в достатньо складних, часом несприятливих умовах, які пояснюються накладенням кризових явищ загальноцивілізаційного розвитку на апогей внутрішньодержавних проблем на зразок: економічної кризи, кризи довіри, політичної та інших. Аналізуючи останні події в українському суспільстві, ми можемо констатувати кризові явища майже на всіх рівнях суспільного життя: економічному, політичному, культурному, правовому, моральному. В такій ситуації майже кожен член суспільства відчуває на собі наслідки перебігу зазначених кризових явищ. Відомо, що суспільні процеси можуть значно як позитивно, так і негативно впливати на емоційний, моральний, духовно-психологічний стан членів суспільства. Наразі негативний вплив здійснюється шляхом ускладнення “гараздування” й погіршення успішності соціальних практик значної частини населення країни. Життєва, соціальна неуспішність породжує кризові тенденції в розвитку особистості і здатна призвести до виникнення особистісної кризи як реакції, що покликана активізувати внутрішні резерви особистості для виживання в більш складних соціальних умовах. Але особистісна криза може також призводити до психологічних захворювань серйозного типу на зразок неврозу, а також до маргінальності та різного роду соціальних девіацій, тому є небезпечним станом для особистості. Зауважимо, що людина у стані особистісної кризи має значно менший потенціал життєздійснення та життєтворчості, тому ще більш чутлива до травматичного впливу кризових суспільних тенденцій.
Розробка мети й завдань дослідження
Мета дослідження – з соціологічної точки зору дослідити специфіку виникнення, перебігу та подолання соціально-психологічного стану, який характеризується терміном “особистісна криза”, враховуючи специфіку трансформаційного суспільства.
Завдання дослідження:
з’ясувати, наскільки часто люди відчувають себе в такому соціально-психологічному стані, який можна схарактеризувати як особистісну кризу;
визначити середню тривалість стану особистісної кризи членів суспільства в сучасних суспільних умовах життя;
визначити, що найчастіше детермінує виникнення особистісної кризи серед членів українського суспільства;
з’ясувати, які конкретні соціальні прояви має стан особистісної кризи;
дослідити, як саме впливають суспільні трансформації на людину в стані особистісної кризи (викликають її, сприяють виходу з особистісної кризи чи підсилюють її);
дослідити, як стан особистісної кризи впливає на процес соціалізації індивіда;
з’ясувати соціальні наслідки перебування людини в стані особистісної кризи;
визначити, наскільки важливим є проходження особистісно-кризового стану для подальшого розвитку індивіда;
знайти ефективні стратегії виходу людини зі стану особистісної кризи.
Визначення об’єкта і предмета дослідження
Об’єкт дослідження – мешканці України віком від 18 років, які мають інтелектуальну та психологічну можливість аналізувати власний психологічний стан на даному етапі й у минулому.
Предмет дослідження – специфіка перебігу особистісної кризи в членів українського суспільства в процесі активних суспільно-трансформаційних перетворень.
Системний аналіз об’єкта дослідження
Для здійснення системного аналізу необхідно встановити сукупність чинників, які можуть впливають на об’єкт і визначають напрями та тенденції його функціонування й розвитку.
Особистісна криза допускає значні варіації у визначенні переліку та вагомості своїх чинників. Зважаючи на це, у запропонованій нижче класифікації ми пропонуватимемо лише можливі типові чинники. Більш докладну класифікацію дасть змогу створити заплановане дослідження.
До найвагоміших чинників, що впливають на виникнення, перебіг та завершення особистісної кризи, можна віднести такі:
загальні – соціальні умови життя, індивідуально-психологічні особливості, фізичне самопочуття;
специфічні – життєві перспективи, особисте життя, професійне життя, нормативність стану життя рідних та близьких, друзів, референтного оточення;
зовнішні – погіршання: матеріального стану, побутових умов життя; відсутність можливості пристойно харчуватись, своєчасно та достатньо відпочивати тощо;
внутрішні – песимістична спрямованість особистості, підвищена чутливість до особистих невдач, гіпертрофоване почуття власної гідності, психічні розлади;
функціональні – ситуація життєвих сумнівів, соціальна невизначеність, кардинальна зміна звичного стилю життя;
структурні – специфіка особистісного розвитку (нормативні особистісні кризи на зразок вікових);
генетичні – генетично запрограмована чутливість до динамічності, змінності умов життя (найдавніші моделі життя: “кочівництво”, “осілість”);
об’єктивні – глибина, фундаментальність, тривалість, характер змін усталеного життєвого світу;
суб’єктивні – стабільність психіки, фізичне здоров’я, рівень освіти, професійна придатність та затребуваність суспільством, соціальна ефективність;
прямі – загроза звільнення, невтішний діагноз лікаря, розлучення, втрата близької людини, зрада партнера по бізнесу, крадіжка авто, відсутність грошей на ліки, незадовільне відображення у дзеркалі, образливе слово тощо;
опосередковані – усвідомлення неминучості смерті, перспективне банкрутство установи, де працює людина, рефлексія життєвих помилок тощо;
індивідуальні – боязкість висловити свою позицію, руйнівна шкідлива звичка (алкоголізм), зневага оточення, зовнішня непривабливість (реальна чи уявна) тощо;
колективні – воєнні дії, катастрофа, природні чи екологічні катаклізми тощо.
Подальший системний аналіз об’єкта дослідження потребує створення концептуальної моделі особистісної кризи як явища особистісного розвитку людини.
Рис. А.1. Гіпотетична (концептуальна модель) особистісної кризи
Формулювання робочих гіпотез дослідження
Основні гіпотези:
Особистісна криза є поширеним явищем особистісного розвитку членів суспільства, вона поширюється в періоди суспільних трансформацій.
Дослідження специфіки особистісної кризи в умовах суспільної трансформації сприятиме розробці програм соціально-психологічних тренінгів, які слугуватимуть нормалізації психологічної атмосфери життя як конкретної особистості, так і соціуму/суспільства в цілому.
Другорядні гіпотези:
Ми припускаємо, що особистісна криза є неминучим етапом життєвого шляху людини в умовах швидкої зміни соціальних реалій життя.
Ми припускаємо, що життєва успішність і/або “гараздування” передбачає особистісну кризу у сенсі своєрідного механізму особистісного вдосконалення.
Ми припускаємо, що сучасні соціальні реалії сприяють реалізації деструктивних сценаріїв розв’язання особистісної кризи у членів українського суспільства.
Ми припускаємо, що основними базовими детермінантами особистісної кризи є не психологічні, а соціальні показники особистісного розвитку.
Ми припускаємо, що особистісна криза значною мірою ускладнює процес соціалізації особистості.
Ми припускаємо, що особистісна криза часто буває першим етапом на шляху розвитку різного роду розладів соціального буття: розпаду сім’ї, конфліктів у професійній сфері, розбрату в середовищі спілкування тощо.
Ми припускаємо, що в стані особистісної кризи людина частково або повністю втрачає здатність повноцінно функціонувати в суспільстві.
Ми припускаємо, що особистість у стані особистісної кризи значно знижує показники ефективності власної суспільної діяльності будь-якого роду.
Інтерпретація та операціоналізація основних понять дослідження
Особистісна криза – це специфічний соціально-психологічний стан людини, характерними рисами якого є соціально детерміноване усвідомлення нею порушення (руйнації) звичного, повсякденного життєвого простору, домінуючим виявом якого є бажання збагнути ситуацію (подію, випадок) і визначити (виявити) особистісну емоційну чи поведінкову реакцію на неї, ідентифікуючи себе з відомими раніше обставинами (особистісного або соціального життя).
Особистісна криза – це соціально-психологічний стан людини, що є апогеєм нерозв’язаних суперечностей, які представлені комбінацією особистісно значущих соціальних негараздів та деструктивних психічних процесів і реалізуються в нетиповій для особистості соціальній поведінці в поєднанні з негативним забарвленням світосприйняття та світорозуміння.
Особистість – конкретне вираження сутності людини, цілісне втілення й реалізація в ній соціально значущих рис і якостей суспільства. До таких істотних характеристик особистості належать: самосвідомість, соціальні потреби та інтереси, соціальний статус, соціальна роль, престиж, навички, знання, соціальна активність, відповідальність за свої вчинки, світогляд, моральні, естетичні й політичні норми, ціннісні орієнтації тощо. Термін “особистість” служить для характеристики соціального в людині, а також ступеня її суб’єктивності. Особистість поєднує в собі риси загальнолюдського, соціально значущого та індивідуально-неповторного.
Типи особистості:
За класифікацією В. Томаса та Ф. Знанецького
Представник богеми – пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією.
Філістер – спирається на традицію, не виявляючи ніякої соціальної гнучкості й також не знаходячи твердої опори в собі.
Творча людина – спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соціальної організації.
За класифікацією Є.І. Головахи та Н.В. Паніної
Особистість, “розчинена” в суспільстві.
Особистість, відчужена від суспільства.
Амбівалентна особистість:
конформно-амбівалентна;
нігілістично-амбівалентна;
мозаїчно-амбівалентна.
Соціалізація – процес засвоєння людиною певної системи знань, норм, цінностей, притаманних повноправним членам суспільства; перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту, входження індивіда в соціум.
Соціалізація, як правило, має три фази: адаптацію, інтеріоризацію, ресоціалізацію.
Криза (англ. crises) – 1. Поворотний момент, будь-який момент, що має вплив на хід подій. Точніше кажучи, криза може бути або раптовим покращенням, або раптовим погіршенням. 2. Будь-яка раптова перерва нормального перебігу подій у житті індивіда або суспільства, яка потребує переоцінки моделей діяльності й мислення. Це загальне значення втрати звичних основ повсякденної діяльності являє собою головне значення терміна й широко використовується. 3. У філософії та історії науки цей термін використовується в подібному значенні стосовно обставин, за яких прийняті в даний момент наукові принципи піддаються сумніву і підтверджуються.
Базисний тип особистості – тип особистості, що статистично найчастіше зустрічається, найяскравіший представник цінностей певного суспільства, навіть якщо реальні представники цього соціального типу в меншості.
Соціальний механізм – сукупність прийомів, технологій реалізації соціальних цілей, досягнення певного результату, задоволення суспільних та індивідуальних потреб.
Повсякденне життя – інтерсуб’єктивний, спільний світ, що переживається всіма людьми і в якому індивід може вільно орієнтуватися. Буденні взаємодії, об’єкти, явища, що сприймаються суб’єктами як нормальні, звичні, впорядковані зрозумілі. Повсякденне життя – форма існування суспільства та людини й водночас процес, у якому вони формуються та розвиваються.
У соціології та психології, а також у побутовому значенні рефлексією називають будь-які роздуми, спрямовані на аналіз самого себе (самоаналіз) – власних станів, власних вчинків та минулих подій. До психологічних характеристик рефлексії відносять глибину, поширеність та істинність.
Трансформація – сукупність економічних, соціальних, політичних процесів, які ведуть, зрештою, до нової якості соціальної системи.
Трансформація суспільства – зміни, що торкаються всіх сфер життя суспільства (економічної, політичної, культурної) і відбуваються як наслідок впливу нововведень на традиційні структури взаємодії різноманітних аспектів модернізації, елементів традиціоналізму й консерватизму.
Соціальні зміни – це перетворення, що відбувається з часом в організації суспільства, способах мислення і зразках поведінки, вони означають спостережувані з часом відмінності у відносинах між індивідами, групами, організаціями, культурами й суспільствами. Соціальні зміни є чергуванням у часі поведінкових зразків, соціальних взаємозв’язків, інститутів і соціальних структур (П. Штомпка).
Соціальні зміни можна визначити як зміну способу організації суспільства (Н. Смелзер).
Внаслідок суспільних трансформації істотно змінюється, насамперед, об’єктивна соціальна реальність, зникають і з’являються різноманітні соціальні організації, змінюється характер суспільних взаємодій тощо (О. Злобіна).