§ 3. Співвідношення приватного і цивільного права

Підґрунтя розуміння засад визначення такого співвідношення було закладене ще в Стародавньому Римі, де один з найбільш блис­кучих теоретиків у галузі приватного права — Ульпіан поділяв приватне право на 3 частини: jus naturale ("природне право"), jus gentium ("право народів"), jus civile ("право цивільне", а точніше — "право громади") (Д.1.1.2). Jus naturale (природне право) — це право, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, але й усім тваринам, шо народжуються на землі і в морі та птахам; сюди ж відноситься й спілка чоловіка і жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. ІЛ .1.3). Jus gentium ("право народів") — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше — лише для людей у їхніх відносинах між собою (Д. 1.1.1.4). Крім того, існує jus civile ("цивільне право"), котре не відокремлюється цілком від при­родного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх (Д. 1.1.6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює від­носини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Отже з точки зору загальної оцінки співвідношення вказаних груп правових норм виглядає як концентричні кола: найменше з них — "цивільне право" охоплює тільки відносини між фомадянами Риму; "право народів" регулює не тільки відносини між фомадянами Риму, але й між усіма людьми; найширше коло відносин охоплює "природне право", котре стосується усіх живих істот.

Тобто, головною відмінністю між цивільним та приватним правом є кількість осіб, відносини між якими охоплюються правовим регулюванням. Більш того, суб'єктний склад є не тільки головним, а й єдиним критерієм розмежування згаданих галузей права. Дже­релом усього римського права є jus naturale ("право природне") як сума уявлень і норм, що стосуються понять "добро", "зло", "спра­ведливість", "злочин", "правомірність" тощо (Цицерон М. Про обов'язки. I.VII.20-22).

І для природного, і для цивільного права так само, як і для "права народів", не є визначальною ознакою предмет правового регу­лювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому.

Розмежування провадиться не за предметом правового регулю­вання, а за колом суб'єктів; "цивільне право" може однаково сто­суватися приватноправових і публічно-правових відносин.

Встановлення характеру взаємодії та взаємообумовленості між згаданими сукупностями правових норм має визначатися з ураху­ванням тих характерних властивостей, котрими визначалася їхня суть.

Для цивільного права (jus civile) характерні такі риси: воно суворо національне за своїм характером, його норми стосуються тільки римських громадян; від початку формування воно тісно пов 'язане з релігією, являючи собою поєднання світських та сакральних звичаїв; для цивільного права характерна сувора формальність, обов 'язковість дотримання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників цивільних відносин; jus civile відзначається порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагає невибагливий побут і торговий обіг. Значною мірою, саме такі вади jus civile як консерватизм, обмеженість за колом суб'єктів тощо і зумовили появу своєрідних "паралельних" систем права (зокрема, jus gentium), що регулювали ті самі або подібні відносини.

Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor peregrinus, тобто магістрату, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегринами, а також між перегримами та громадянами Риму. Роз­глядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для їх вирішення у цивільному праві, претор перегринів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Jus gentium від цивільного права відрізняється більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення. Воно розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долається, насамперед, така вада останнього, як дія щодо обмеженого кола суб'єктів.

Претором міським долалася інша вада цивільного права — надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб товарного обігу. Міський претор, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори ejus civile, надавав судовий захист, виходячи із прийнятих уявлень про справедливість, добро­совісність, порядність, здоровий глузд тощо, тобто усього того, що можна об'єднати поняттям "природне право".

Своєрідним узагальненням преторської практики (прецедентів) та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали і оголошували претори перед вступом на посаду. Сукупність такої діяльності преторів та виданих преторами едиктів (збірників прецедентів) і складали jus praetorium або пре­торське право.

Отже, природне право, цивільне право, право народів, преторське право є не складовими римського права, а складовими його юридич­них витоків, оскільки всі вони тією чи іншою мірою є джерелами римського права.

Сформоване таким чином єдине римське право поділяється на право приватне і право публічне, кожне з яких має у своєму складі норми, що належать до тих чи інших з названих джерел (О. Пі- допригора, Є. Харитонов).

Значною мірою аналогічною за своїми методологічними засадами залишалася основа визначення співвідношення приватного та цивільного права протягом наступних тисячоліть. З погляду теорії приватного права такий підхід є виправданим і зараз.

Право, як загальна категорія, поділяється на право приватне і право публічне, котрі є абстрактними категоріями, які мають, швидше, методологічне значення.

Ці категорії притаманні певним цивілізаціям і не мають на­ціональної приналежності. Тому неточно вести мову про "приватне право України", так само як і про "приватне право Франції", "при­ватне право Німеччини" тощо. Натомість може йтися про "традицію приватного права у Франції", "традицію приватного права в Україні" тощо. Коли йдеться про "римське приватне право", то мається на увазі не приватне право Стародавнього Риму, а сукупність принципів та норм, що склалася в античному Римі, утворивши ідеальне, абстрактне право, спрямоване на визначення становища та охорону приватних інтересів окремої особи (суб'єкта приватного права).

Коли мається на увазі галузь права, котра регулює відносини між приватними особами у певній країні, то, очевидно, коректно буде вести мову про "цивільне право", підкреслюючи тим самим генезу та особливості певної галузі національного права.

Разом із тим, і після встановлення засад співвідношення зазна­чених категорій, питання про взаємозв'язок понять "приватне право" та "цивільне право" у сучасному світі залишається достатньо дискусійним.

Так, в правових системах тих країн, де прийнято поділяти право на приватне і публічне, цивільне право разом з торговельним правом є складовими приватного права (Франція, Німеччина та ін.).

В деяких країнах цивільне право тлумачать як категорію фактич­но тотожну приватному праву (Нідерланди, Італія, Греція та ін.). Слід зазначити, що така тенденція останнім часом стає усе більш помітною і у вітчизняному правознавстві, де вирази "цивільне право" та "приватне право" часто вживаються як синоніми (А. Довгерт).

Хоча такий підхід не можна визнати бездоганним з погляду методології приватного права, але з міркувань практичної доцільнос­ті й прагнення уніфікації законодавства, що має забезпечувати захист цивільних прав приватних осіб, його можна визнати прийнятним (з відповідними застереженнями стосовно вживання термінології, про які йшлося вище).

Для правознавства багатьох країн, що належали до так званої "соціалістичної"" системи права (СРСР, НДР, ЧРСРта ін.), характер­ним було намагання виділити господарське та сімейне законодавство в окремі галузі, з прагненням надати останнім в перспективі статусу не складових права приватного, а самостійних галузей національ­ного права.

В Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення господарських та сімейних відносин до сфери цивільно-правового регулювання досі залишається предметом дискусій.

Зокрема, з'ясуванню співвідношення цивільного та господарсько­го права значна увага приділялася в процесі розробки проектів Ци­вільного та Господарського кодексів. Нового імпульсу спір набув після прийняття зазначених кодексів, чому сприяло те, що сфери застосування цивільного та господарського законодавства не були розмежовані достатньо чітко.

Слід зазначити, що вказана дискусія не має особливого наукового інтересу, оскільки у більшості випадків аргументи прихильників "господарського права" зводяться до декларації пріоритетності спеціального закону — Господарського кодексу) над загальним (Ци­вільний кодекс) та спроб довести, що цивільне право, яке грунту­ється на засадах "застарілого" римського права, поступається праву господарському, котре, на їх думку, є спорідненим з "прогресивним" американським "business law" (В. Мамутов, Г. Знаменський). Проте ці спроби виглядають неконструктивними з таких міркувань.

По-перше, визнання пріоритетності спеціального закону при врегулюванні конкретних відносин (проти чого, власне, ніхто й не заперечує) не означає, що спеціальне законодавство може супере­чити засадам законодавства загального, і що засади останнього не враховуються при регулюванні тих чи інших відносин.

По-друге, протиставлення римського права та "business law" є надуманим, оскільки останнє грунтується на тих самих правових цінностях, втіленням яких є римське приватне право, котре у сучас­ному світі розглядається не як система правових норм Стародав­нього Риму, а як юридичне втілення ідей та принципів правового становища приватної особи та підґрунтя її взаємин із суспільством.

З цих міркувань логічним є висновок про співвідношення цивіль­ного права України (котре зараз, фактично, є синонімом права приватного) та господарського права як загального та спеціального законодавства, внаслідок чого останнє (господарське законодавство) має регулювати цивільні відносини відповідно до засад, встановле­них цивільним законодавством, і не може суперечити останнім. За наявності таких суперечностей мають застосовуватися засади і за­гальні норми цивільного законодавства.

Отже логічним є формування концепції оновленого цивільного права України як галузі, що охоплює всю сферу відносин між приватними особами, з наданням можливості регулювання (в межах цивільного законодавства) відносин зі спеціальним суб'єктним складом нормами спеціального законодавства (підприємницького або "господарського").

Таким чином, поняття "цивільне право" може вживатися в де­кількох значеннях: галузь права, система законодавства, частина науки про право, навчальна дисципліна. Однак визначальним є розуміння цивільного права, як галузі права.

У цьому значенні цивільне право може бути визначене як сукуп­ність концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави придбання та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізич­ними і юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають, як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відно­син, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.