§ 3. Радянське цивільне право в Україні

Найбільш помітно радянська цивільно-правова доктрина в Укра­їні знайшла прояв у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у відмові від самого приватного права.

Це знайшло помітне відображення і в історії розробки та прий­няття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістична концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті Цивільного Кодексу УСРР 1922 р. і розвитку цивілістичної думки подальших років.

3.1. Цивільний кодекс усрр 1922 р.

Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік. Тому, природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна відносно ЦК РРФСР слугували орієнтиром і для розробників проекту ЦК УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки).

Принципово важливим було положення про зосередження в руках радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, вста­новлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою — відмова від основних принципів приватного права.

Характерні в цьому плані зауваження Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР — ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосування державного втручання в "приватноправові відносини", розширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосо­вувати не "цивільні правовідносини", а нашу революційну право­свідомість¹⁰.

Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали і Раднарком, всупереч пропозиціям Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право дер­жави втручатися в приватноправові відносини. Проте, в кінцевому підсумку, вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня

1922. р., був введений в дію з 1 січня 1923 р. Він став зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був затверджений із запізненням приблизно на місяць — 16 грудня 1922 р., введений в дію з 1 лютого

1923. р.

ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки ідеологіч­ною й методологічною основою, але також структурою і змістом. Як перший, так і другий складаються з однакових розділів: "Загальна частина", "Речове право", "Зобов'язальне право", "Спадкове право". Кількість статей також практично співпадає: 435 статей у ЦК УСРР і 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їхні назви.

Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єк­там права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності.

Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати неначе всі фізичні особи, однак ст.ст. 1 і 4 містили можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можлива не тільки в загальній формі законодавцем, але і в окремих випадках цивільним судом — в силу ст. 1 ЦК. Як зазначав П.І. Стучка, вся радянська наука цивільного права ґрунтується на ст. 1 і ст. 4"¹¹.

Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст. 20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промис­лових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; споруди комунальні; будови тощо (ст. 22).

Значну увагу було приділено регламентації угод, котрі визнача­лися як дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст. 26). Могли бути угоди односторонніми або взаємними (взаємні угоди — договори).

Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.

Правила, встановлені відносно позовної давності, були типовими для всіх, однак для державних, кооперативних і суспільних підпри­ємств і організацій передбачався ряд винятків — ст. 44 та ін.

Розділ "Речове право" включав норми, присвячені праву власнос­ті, праву забудови і заставі.

Стаття 52 згадувала про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. У відповідності зі ст. 54 предметом приватної власності могло бути всіляке майно, не вилучене з приватного обігу.

Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст. 59—60). При цьому діяло виключення із загального правила: колишні власники, майно яких було експропрійоване на основі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати повернення цього майна (примітка до ст. 59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" основ позбавлення майна в перші роки радянської вла­ди, колишні власники не мали шансів повернути його. Натомість для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст. 60). При цьому необмежена віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С. Ландкоф).

Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і застави майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.

Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будови і користування нею разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст. 71—84). Пізніше ці статті були скасовані, а замість них введено ряд норм, що закріпляли право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу.

Застава майна не могла не бути обмеженою в зв'язку із звужен­ням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася. Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст. 87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, мож­ливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних судів, товару в обігу тощо. Зазвичай, заставлене майно передавалося заставодержателю. Винятки із загального правила було зроблене для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст. 92). Слід зазначити, що застана будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпо­теку, однак остання, як зазначалося, принципово не допускалася у радянському цивільному обігу.

Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 розділів (глав), однак фактично норми його були згруповано у 4 нерівноцінних за об'ємом блоки: загальні положення (гл. І); зобов'язання, що виникають з договорів (глави 11—XI); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл. XII); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди (гл. XIII).

У свою чергу договірні зобов'язання мали свою "загальну" і "спе­ціальну" частини.

Цікаво зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як і інших радянських цивільних кодексів) нагадували кни­гу II Німецького цивільного кодексу. Багато загального було і у їхньому змісті.

Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей або сплати грошей, або утриман­ня від дій (ст. 107).

Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням. Відпо­відно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди з усіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропонувався перелік таких пунктів: предмет договору, ціна, термін, а також всі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута угода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.

Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у гл. II цього розділу Кодексу були названі неустойка (ст.ст. 141 — 142) і завдаток (ст. 143). Звертає на себе увагу подібність цього рішення до того, що мало місце у Німецькому цивільному кодексі: норми про зас­таву — це "Речове право", завдаток і неустойка — "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука названа в числі окремих видів договорів. Аналогічним є і зміст відповідних норм (з поправкою на "конспективність" ЦК УСРР).

Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля- продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (сюди ж віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені були до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страху­вання.

Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства. Кодекс передбачав існування декількох їх видів: простого товари­ства, повного товариства, товариства на вірі, товариства з обме­женою відповідальністю, акціонерного товариства (пайового товари­ства) — ст.ст. 276—366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римському і пізнішим системам права (див., наприклад, параграфи 705—740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, згадані в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" — якщо користуватися сучасною термінологією). Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації товариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називається "командитне товариство", товариство з обмеже­ною відповідальністю — зараз "товариство з додатковою відпові­дальністю", категорія "акціонерне товариство" охоплювало поняття власне акціонерного товариства і товариства з обмеженою відпові­дальністю в теперішньому їх тлумачення українським законодав­ством. Проте, досить скоро потреба Радянської держави в госпо­дарських товариствах відпала взагалі; норми, присвячені ним, вже являли навіть не теоретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Діяли вони на основі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р,, могли створюватися тільки державними організаціями, установами або підприємствами і засто­совувалися, в основному, для діяльності за кордоном, "в країнах народної демократії"¹².

Останній розділ ЦК був присвячений питанням спадкового права.

Тут слід мати на увазі, що декретом від 11 березня 1919 р. спад­кування було скасоване взагалі, а потім декретом від 21 березня того ж року відновлено, але з істотними обмеженнями розміру спадщини (суми), кола спадкоємців і обсягу прав, що передаються у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у користуван­ня, а не у власність).

ЦК більш ліберально підходив до розв'язання цих питань, пе­редбачивши, що майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності, якщо наявні дві умови: 1) сума спадщини не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, праонуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними і знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше 1 року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадщини, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпорядитися майном на випадок смерті шляхом заповіту.

У кінцевому підсумку, спадкове право виглядало таким чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з об­меженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).

Спадкоємцями за законом могли бути 3 черги родичів:

1. — діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки;

2. — працездатні батьки;

3. — брати і сестри померлого.

Кожна попередня черга усувала від спадкування наступну, Онукн і правнуки спадкували по праву представлення (ст. 418 ЦК).

Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був не­письменними — рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми тягло недійсність заповіту.

Для прийняття спадщини надавався термін в 6 місяців. Якщо за цей час спадщина не була прийнята або всі спадкоємці відмовилися від спадщини, то спадкове майно переходило у власність держави, як виморочне (ст. 433). При цьому держава за боргами спадкодав­ця, як і будь-який інший спадкоємець, відповідала лише в межах дійсної вартості спадкового майна (ст. 434 ЦК).