2.1. Методологічні моделі пізнання неявного

Сучасні філософи, в силу актуальності вищезазначених проблем, намагаються знайти компроміс між аксіосферою буття людини та логікою наукового поступу. Яскравим прикладом такого філософського пошуку є праця М. Марчука «Ціннісні потенції знання», де автор зачіпає цілу низку актуальних питань сучасності, пов’язаних з співвідношенням наукового пошуку та ціннісних орієнтацій. В одному з розділів згаданої праці автор апелює до ірраціонального знання. Очевидно, що аксіологічний потенціал науки в методологічному аспекті значною мірою визначається ірраціональними сферами наукового пізнання. «Цінність ірраціональної компоненти в історії світоглядної думки пояснюється не лише надзвичайно важливим значенням емоційних і вольових чинників духовного розвитку людини, а й необхідністю постійно врівноважувати або ж нейтралізувати крайнощі раціоналізму, прихильники якого з презирством охрестили таке втручання «моралізаторством», розуміючи під цим усе те, що стосується позапізнавального, тобто не лише морально-вольового, а й емоційно-художнього ставлення людини до світу» [5, c. 133]. Мало того, іррціональне стає першочерговим коли розглядати пізнавальний процес з точки зору мотивації, ціннісне ставлення до істини являється визначальним критерієм потрібності пізнання тої чи іншої сфери буття. «…істина має прямий стосунок і до моральної потенції мислення. Часто боротьба за науковий розум набуває моралістичного забарвлення, позаяк апелює до обов’язку вченого, тобто спонукає захищати істину як цінність, протиставляючи її всім іншим цінностям» [5, c. 144]. Таким чином ми наблизились до розуміння ірраціональної компоненти в самій істині, як кінцевому результаті пізнавальної діяльності. Очевидно, що істина ,за діалектичним принципом, є боротьба протилежностей, але яке місце неявного в цьому контексті нам необхідно ще з’ясувати.

Ми вже визначили, що неявне – особлива філософська категорія, воно не належить розуму і не є його альтернативою, або антонімом, тому розглядати його необхідно з іншої точки зору. Проте для того аби відповісти на запитання пов’язані з аксіологією наукового пізнання та місце в ньому неявного нам необхідно перш за все визначити методи, завдяки котрим можна пізнавати саме неявне.

Неявне знання досить дискурсивний феномен сучасної філософії науки. В філософії науки даний термін з’явився завдяки М. Полані, цей філософ-постпозитивіст активно розвивав проблемне поле філософії науки на основі особистісних когнітивних мотивів. Запропонована ним модель наукового пізнання базувалась на безповередній передачі досвіду від вченого-науковця до учня, або іншого вченого. За логікою М. Полані, в науці існує область знання котра не піддається вербалізації, а тому існує неявно [див.: 8]. Інший постпозитивіст Т. Кун «звинувачує» у викревленнні сприйняття різні ментальні настанови [див.: 8]

Власне методологічна модель, запропонована М. Полані, не має чіткої структури, через те, що в силу специфіки неявного знання чітку методологію, котра би відповідала основним критеріям функціональної методології науки, сформувати практично неможливо. Для кращого розуміння методологічної проблематики неявного знання варто провести паралелі з психоаналізом. Підсвідоме, котре за визначеннями філософів також відноситься до неявного [8], використовує ресурс свідомості, оскільки саме не може проявитись безпосередньо. Техніки психоаналізу, сформульовані Фройдом, дозволяють розпізнати всього лише діяльність несвідомого на основі снів, помилкових дій, або висловлень. Так само, апелюючи до наукового поступу, та користуючись науковою методологією, можна судити про неявне на основі «помилок».

Позитивізм та неопозитивізм сформував основні методологічні принципи сучасної науки. Озброївшись принципом комулятивізму та фальсифікації К. Поппер окреслив модель поступового та стабільного розвитку науки, критерії істиності та практичності наукової теорії, де немає місця будь-яким «помилкам». Під помилками ми розуміємо всі пізнавальні феномени, котрі не вписуються в рамки еволюції теорії за Поппером, маються на увазі: інтуіція, особистісне, підсвідоме, неточне. Всі «промахи» пов’язані з ірраціональними компонентами людської природи, і являють собою саме той матеріал для аналізу, з допомогою якого можна дослідити специфіку неявного знання.

Султанова запропонувала, власне дуже цікаву методологічну модель. На її думку більшість наукових відкриттів пов’язані з підсвідомими переживаннями самого науковця, в голові якого, в так званий інкубаційний період, відбувається наукове відкриття, раціоналізується, як це описано в попередньому розділі, а потім вербалізується за короткий період часу, що називається моментом просвітлення. Багато хто це пов’язує з ірраціональною природою самого розуму, але в даному випадку ми знову впали в абсурдність, коли сам процес пізнання з участю неявного знання ніби то описаний (раціоналізований), але знання про ці процеси не дає нам ні найменшої можливості впливати на нього, або змінити. Тому прагматичний момент в даному випадку відсутній.

Іншим методом котрим можна розширирти межі епістемології запропонований самим М.Полані, та яким ми користуємося кожного дня. Мається на увазі практика, наочне перейняття досвіду в іншої людини. Цей метод широко застосовується в сучасні педагогіці, студенти кожного заняття користуються ним, вбираючи разом зі знаннями культуру мислення, парадигмальні установки, і ще массу необхідних знань, котрі не можливо передати вербальними методами, користуючись виключно мовою. Цей метод також не є досконалим, адже не майже не можливо прослідкувати момент отримання нового знання, він розмитий і нечіткий, а судити про набуті знання з упевненістю можна тільки коли вже ними користуєшся, коли наукове пізнання рухається в напрямку котрий диктує методологічно-стилістична його модель сприйнята неявно.