3. Основні підходи до розуміння місця моралі у міжнародних відносинах.

Під мораллю у світовій політиці мається на увазі оцінка тих чи інших дій міжнародного актора з точки зору це добре чи погано, правильно чи не правильно. З моральними проблемами політики зіштовхуються на кожному кроці і сьогодні, починаючи з продажу зброї і закінчуючи організацією допомоги для бідних країн.

Проблема моралі у міжнародних відносинах є дуже складною і суперечливою. Це проявляється у конфлікті (неспівпадінні) між різними системами цінностей в різних культурах та ідеологіях, так і в конфлікті теоретичних уявлень про політичну мораль. Тут також з'являється додаткова дилема: чи зобов'язаний міжнародний актор захищати інтереси особливої спільності, до якої він належить (державу, MIIO, НУО, підприємство, соціальну групу), або ж можна (і повинно) пожертвувати ними заради блага більш широкої спільності (етнічної, регіональної, загальнодемократичної, всесвітньої), за долю якої він також несе моральну відповідальність? Тобто якою мораллю керуватися: індивідуальною, державною, універсальною?

Проблема загострюється тією обставиною, що можливості морального вибору в сфері міжнародних (і, особливо, міждержавних) відносин виглядають обмеженими: по-перше, існуванням тут обов'язку державного егоїзму; по-друге, практично безмежною областю морального конфлікту (на відміну від сфери внутрішньосуспільних відносин, де ця область обмежена легітимною монополією держави на насильство); нарешті, по-третє, постійно присутньою можливістю збройного насильства, війни, яка перетворює питання безпеки і виживання в першорядні для держав і яка відсуває тим самим турботу про мораль і справедливість на задній план.

Якщо батьком-засновником міжнародного права прийнято вважати Гуго Гроція, етичні начала сучасносної світової політики були закладені І. Кантом. Філософ виходив з того, що держави за своєю природою орієнтовані на співпрацю для отримання взаємної вигоди. При цьому вони можуть співпрацювати лише поважаючи інтереси і наміри одна одної. В такому випадку немає необхідності створювати якісь структури, які б примушували діяти за правилами, оскільки це є вигідно для самих держав. Такі ідеї перейняли перші послідовники школи політичного ідеалізму, які стверджували що дії міжнародного актора повинні обов’язково базуватись на врахуванні загальнолюдських норм моралі та цінностей.

Однак, драма міжнародних відносин, підкреслює відомий американський дослідник Стенлі Гоффманн, полягає в тому, що і до сьогодні по суті не існує ніякої загальноприйнятої заміни макіавеллівському розумінню морального обов'язку державного діяча. Більш того: макіавеллівська мораль володіє цілком визначеною притягальною силою. Вона аж ніяк не являє собою якийсь "закон джунглів" і не є повною протилежністю християнської або демократичної моралі. Скоріше, мова йде про те, що інший американський учений, Арнольд Уолферс, називає "етикою, яка не претендує на надмірну досконалість", моральністю, яка керується принципом "ми проти них", "яка вимагає від людини не слідувати абсолютним етичним правилам..., а вибирати найкраще з того, що дозволяють обставини", тобто вибирати те, що допускає можливість якнайменше жертвувати цінностями.

Популярність такого розуміння пояснюється і непривабливістю державних діячів, які надмірно дотримуються принципів християнської або демократичної моралі, і викликаною ними прихованою невдоволеністю різноманітних прошарків, на їхній погляд, занадто м'якою, розпливчастою, неконкурентноздатною зовнішньою політикою. Крім того, підкреслюючи існування обмеженості морального вибору в сфері міжнародних відносин, зазначене розуміння дозволяє розкрити не тільки теоретичні хиби політичного ідеалізму, але і небезпеку, яку може представляти втілення його в практику міждержавної взаємодії.

Так, представивши у 1916 році свій мирний план, який повинен був установити "верховенство права над будь-якою егоїстичною агресією" шляхом "сумісної угоди про спільні цілі", президент США Вудро Вільсон засновувався "на ясному розумінні того, чого потребує серце і совість людства", і тому виключав необхідність застосування сили для захисту міжнародного права, рахуючи, що для цього цілком достатньо світової суспільної думки й осуду з боку Ліги Націй. Агресивна політика нацистського керівництва, яке прийшло до влади в тридцяті роки у Німеччині і її ремілітаризації не викликали з боку європейських демократій і Ліги Націй ніякої практичної реакції, окрім вербальних протестів. А коли Гітлер зажадав анексії частини Чехословаччини, під приводом допомоги судетським німцям, Чемберлен і Далад'є на вересневій конференції 1938 р. у Мюнхені уступили йому, вважаючи, що якщо Судети будуть приєднані до Німеччини, то це допоможе охоронити світ від тотальної війни. На ділі результат виявився прямо протилежним: Мюнхенська конференція стала прологом Другої світової війни, фактично заохотивши Гітлера на подальшу ескалацію агресії.

Політичний ідеалізм виявився, таким чином, дискредитованим як у теорії, так і на практиці і поступився місцем політичному реалізмові. Як уже відзначалося, політичний реалізм аж ніяк не виступає проти міжнародної моралі. З шести сформульованих Гансом Моргентау принципів політичного реалізму три безпосередньо стосуються взаємодії моралі і зовнішньої політики держави. Зокрема, формулюючи 2-1 принцип політичного реалізму, який звучить, що “ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтересу” він торкається і сфери моралі. Так, він пише, що хороші наміри політика – ще не запорука моральної і успішної зовнішньої політики. Треба судити про політика не по його намірах та мотивах, а по його діях та наслідках цих дій. Часто політики прагнуть до однієї цілі, а досягають зовсім іншої (наприклад політика умиротворення була продиктована добрими мотивами, західні держави, які пішли на поводу в Гітлера не шукали власної вигоди, а намагалися зберегти мир, однак до чого це призвело, занаємо). “Политика умиротворения Неввиля Чемберлена была продиктована, насколько можна судить, хорошими мотивами. Он не искал личной власти, пытался сохранить мир и удовлетворить все заитересованные стороны. Тем не мение эта политика способствовала развязанию Второй мировой войны”. “Если судить по мотивам, то Робеспера следовало бы назвать самым добродетельным человеком в истории. Однако утопический радикализм его добродетели, заставляющий его убивать людей в конце концов привел его на эшафот и покончил с революцией, лидером которой он был”. “Хорошие мотивы предохраняют от намеренно плохой политики, но они не гарантируют моральности и успешности политики, которую инициируют”. “Если мы действительно хотим понять суть внешней политики, то нас должны интересовать не мотивы государственного деятеля, а его способность постичь основы внешней политики и претворить свое знание в успешные политические действия. Если для етики основа – нравственность мотивов и поступков человека, то политическую теорию интересуют ум, воля и практические дейтвия политика”.

4-й принцип політичного реалізму: Політичний реалізм визнає моральний аспект політичних дій. Але він також визнає неминучість невідповідності морального імперативу і вимог успішної політики. Реалізм стверджує, що універсальні моральні принципи не сумісні з державною діяльністю у своєму абстрактному формулюванні і повинні бути пропущені через конкретні обставини місця і часу. Індивід може дозволити собі сказати “Хай загине світ, але торжествує закон”, але держава не має такого права. Держава не має права ставити мораль вище вимог успішної політики, тому що на ній лежить така ж моральна відповідальність за виживання нації. “Врахування наслідків політичних дій є найвищим проявом моралі у політиці” “Благоразумие, понимаемое как учет последствий политических действий, является составной частью политической морали и висшей добродетелью в политике”. Поміркованість (Фукідід – вищим проявом моралі у міжанродних відносинах, є поміркованість у застосуванні сили)

5-й принцип: політичний реалізм заперечує тотожність моралі конкретної нації і уіверсальних моральних цінностей. Тому що всі нації десь мають приховане бажання видати власні цілі і дії як прояв універсальних моральних принципів.

Загалом в основі політичного реалізму лежить веберівське розуміння політичної моралі. Тобто ствердження, що в міжнародній політиці, як і в будь-якій іншій політиці, інколи необхідно вдаватися до поганих засобів. Основний критерій правильності державної політики є її відповідність державним інтересам. Згідно з Г. Моргентау, мораліст задає собі питання чи відповідає та чи інша політика моральним принципам, а політичний реаліст запитує, як ця політика впливає на силу нації.

Моральні норми є універсальними чи вони обумовлені культурними цінностями? Існує два підходи щодо відповіді на це запитання. Перший (релятивістський) стверджує, що неможливо сформулювати загальні для всього людства моральні принципи, моральні оцінки тих чи інших дій можуть бути дані тільки в контексті тієї чи іншої культури. Моральні принципи обумовлені культурою і історією. Н-д, широко прийняте в наш час уявлення про те, що демократія – це добре, а дискримінація, наприклад, за расовою, національною чи гендерною ознакою – погано, стало таким тільки у ХХ ст. Корені більшості етичних систем і моральних принципів варто шукати в релігійних цінностях. Однак, маємо декілька світових релігій, які суттєво різняться між собою. Так якщо християнство – теорія неспротиву будь-якій формі насиллю. Іслам : між християнами і мусульманами може існувати лише перемир'я, а не мир. Однак ці різниці не дуже накладаються на міжнародні відносини. (хоча заіткнення цивілізацій С. Хантінгтона говорить про протилежне) Чому? Тому, що релігійні та етичні принципи християнства поширились подібно тому, як європейське право лягло у систему універсального міжнародного права. Таким чином, система міжнародної європейської моралі перетворилась у систему універсальних моральних норм.

Протилежна позиція у тих (другий підхід), хто вважає, що існують універсальні загальнолюдські норми. До них відносяться більшість представників ліберально-ідеалістичного напрямку, які стверджують, що базові норми єдині і незмінні для всіх народів. Зокрема американський дослідник Марк Р. Амстуц говорить про універсальність моральних норм у світовій політиці і посилається на категоричний імператив І. Канта: “Вчиняй так, як би ти хотів, щоб це стало всезагальним законом”.

Яким ж є головні вимоги міжнародної моралі? Макс Вебер, задумуючий про моральний аспект політичних дій, розрізняв “етику переконань”, яка базується на вічних цінностях, та “етику відповідальності”, яка виходить з важливості наслідків політичних дій. Якщо за етикою переконань на міжнародній арені повинні бути моральними самі мотиви, цілі і засоби, то за етикою відповідальності моральному критерію повинен відповідати лише кінцевий результат. Є дослідники, які вважають, що моральними мають бути абсолютно всі кроки міжнародного актора, Джозеф Най, зазначає, що зовнішня політика держави, яка базується на моральних принципах, повинна враховувати цілі, засоби і результати кожного кроку. Сам Макс Вебер пропонував змиритися з тим, що можуть використовуватися не зовсім чисті засоби, тобто був прихильником, етики відповідальності.

К. Холсті (амер, 1967) розрізняє три рівні, на яких міжнародні норми здатні впливати на поведінку міжнародного актора: рівень цілей, які проголошуються урядами (мир, справедливість і т.д.); рівень методів дії, або засобів (прихильність урядів до визначених принципів поведінки на міжанродній арені, наприклад принцип ненасильства); всі решення, які приймаються «тут і тепер». Дослідник вказує, що саме останній рівень «найважливіший в етичному плані, так як саме тут виявляється спосіб досягнення державою своїх цілей».

М. Р. Амстуц виділяє три основні моральні традиції у міжнародних відносинах: скептицизм, космополітизм та комунітаризм. Він пише, що в основі першого лежить етика відповідальності, а другого та третього – етика переконань.

Скептицизм притаманний політичному реалізму. Скептицизм – це не цинізм. Він не заперечує наявності на світовій арені моральних принципів. Представники цього напрямку настоюють на тому, що у світі не існує єдиних стандартів по відношенню до моралі. Держави повинні керуватися своїми національними інтересами, а політичні діячі – виходити з принципу раціональності та прагматизму, прораховуючи можливі наслідки своїх кроків.

Космополітизм найбільш тісно пов'язаний з кантівською традицією. Він базується на переконанні про існування у світі єдиної універсальної моралі, причому їй відводиться велечезна роль як регулятора міжнародних відносин. Важливою проблемою для них є права людини, вважається аморальним захищати національні інтереси, якщо порушуються права людини.

Комунітаризм – політичні діячі повинні керуватися і національними інтересами і мораллю. Все залежить від ситуації, від причин, що її зумовили. Наприклад, одна справа – самооборона, інша – завоювання. Наприклад, у випадку війни, важливо, як вона ведеться, чи страждає мирне населення, яка зброя застосовується, як поводяться з військово-полненими тощо.

Проблема моралі особливо гостро постає в ситуації збройних конфліктів. М. Ніколсон наводить приклад так званого “морального парадоксу”. Він пише, що вбивство практично у будь-якому суспільстві розглядається як один з найважчих злочинів і часто карається смертною карою, а вбивство противника у часи війни вважається доблестю.

Моральні установки, які виходять із заперечення будь-якої війни, отримали назву пацифізму (лат pacyficus – миротворчий). Корені його слід шукати у ранньому християнстві, яке заперечувало використання будь-яких силових методів

Наскільки ж високою є дієвість моральних норм у сфері міжнародних відносин?

Ясно, що, по-перше, різні міжнародні актори виходять у своїх діях із моральних установок і норм, що різняться між собою: так, те, що є сьогодні добром і справедливістю в питанні про долю Чорноморського флоту колишнього СРСР із погляду українських керівників, інакше сприймається російськими політиками; позиції ж самих моряків або адміністрації Севастополя мають власні відтінки.

Соціологічний вимір аналізованої проблеми має справу з дилемою "соціальної адреси": справедливість для кого? Для держав? Для їхніх керівників? Для їхніх громадян (або для громадян однієї з них)? Для регіонального (або для світового) співтовариства? Політичний вимір зіштовхується з ще жорсткішою дилемою: із чого виходити при вирішенні проблеми загальновизнаних принципів міжнародної моралі - невтручання, дотримання договорів, збереження миру, права людини і т.п. чи з національних інтересів?

Так, резюмуючи свою позицію в даному питанні, С. Гоффманн, наполягаючи на тому, що міжнародна мораль (у даному випадку мораль державного діяча) повинна грунтуватися на трьох головних елементах - цілях, засобах і поміркованості, - підкреслює, що жодний із них і навіть усі вони разом узяті не дають остаточної гарантії моральної політики.

Інакше кажучи, етика міжнародних відносин вимагає від їхніх учасників зваженості у визначенні цілей, відмови від категоричності у виборі засобів, постійного співвіднесення своїх дій як із їхніми можливими наслідками для даної соціальної спільності, яку вони представляють, так і з загальнолюдськими моральними імперативами; опора на інтереси, не обмежені міркуваннями власної сили і безпеки, а й врахування потреб і інтересів інших акторів і міжнародного співтовариства в цілому. Більшого від неї очікувати не можна. Моральна поведінка міжнародного актора - це не дії на основі якогось непорушного зводу правил, сформульованих для нього кимось зовнішнім, якось і назавжди (як би гарні не були ці правила). Скоріше, це дії на основі розумного егоїзму, можливості яких залежать від даного соціального контексту. Саме з цього варто виходити при оцінці регулюючої функції міжнародної моралі: її не можна переоцінювати, але неможливо і заперечити. Порушення моральних принципів і вимог справедливості суперечить не тільки нормам міжнародного права, але й інтересам тих, хто зневажає цими принципами і вимогами, тому що підриває їхній міжнародний престиж, а отже, зменшує можливості досягнення цілей, або ж робить більш складними і дорогоими засоби, обмежуючи їхній вибір.

Підводячи результати, підкреслимо ще раз, що проблема моральних цінностей і норм у міжнародних відносинах є однієї з найбільш складних і суперечливих. Проте, при усій відносності їхньої ролі зазначена роль, безсумнівно, зростає.

Так існує тенденція до постійного зростання ролі універсальних ціностей в регулюванні міжнародних відносин. Так, сьогодні вже є імперативами у мінародній політиці необхідність збереження навколишнього середовища, скорочення соціальної нерівності, вирішення демографічних проблем. В число найбільш пріоритетних ціностей висувається проблема дотримання прав людини. Сьоголдгні міжнародна спільнота все більше мобілізується проти насильства, де б воно не здійснювалось, в секторі Газа, чи в Іраку, чи в Чечні.

Підтвердження даного висновку можна знайти, крім сказаного вище, і в усе більш наполегливих пошуках вченими і політиками ефективних шляхів співробітництва, подолання конфліктів, інтеграції міжнародних відносин, гуманізації міжнародних конфліктів тощо.