§ 3. Українська Народна Республіка (період Директорії)

Утворення й перші кроки Директорії. Як згадує В. Винничен-ко, "13-го листопада в помешканні Міністерства шляхів (Бібіков-ський бульвар) відбулося історичне таємне засідання, яке закінчило добу Гетьманщини на Україні...". Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії. До її складу ввійшли В. Винниченко (голова) , С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та П. Андрієвський.

Одразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану й боєздатну силу. А в ніч з 14 на 15 листопада з'явилася відозва Директорії до населення, якою Скоропадський оголошувався "насильником і узурпатором народної власті", а його "антинародний, противонаціональний уряд" — недійсним.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так почався третій період новітньої історії української державності. На політичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, проте свою попередницю вона нагадувала лише назвою і деякими загальними рисами.

На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралась на певну як теоретичну, так і практичну програму, та й гетьмана Скоропадського (згадаймо хоча б акти, видані ним у день перевороту), Директорія мала в своєму арсеналі лише загальні гасла. "...Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені", — йшлося у її першій відозві, виданій у ніч з 14 на 15 листопада 1918 р. — А Українські Установчі Збори твердо й непохитно закріплять їх на вільній Українській землі". Таким чином, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, проте решта питань лишилася без відповідей.

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних у ті часи аналогій з Великою французькою революцією. Проте французька й українська директорії мали різну правову природу. Так, за французькою Конституцією 1795 р., що закріпила нову систему організації влади в країні після повалення якобінської диктатури, Директорія у складі п'яти "директорів" обиралася двома законодавчими палатами — "Радою п'ятисот" і "Радою старійшин" і являла собою виконавчий орган. Директорія ж УНР народилася спільною волею деяких українських партій та організацій.

12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді перебувала штаб-квартира Директорії, відбулася так звана "Державна нарада", у якій, крім членів Директорії, взяли також участь представники українських політичних партій, зокрема, есерів, соціал-демократів, соціал-самостій-ників та деяких інших. Нарада розглянула питання про подальші перспективи української державності.

На той час Директорія постала перед вибором: або прийняти "європейську" модель, пов'язану з утвердженням принципу розподілу влад, розвитком парламентаризму (зокрема, в українському контекс

ті — скликанням Установчих Зборів), або ж узяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і "республіки Рад". Основним прихильником ідеї радянської влади був Голова Директорії Винниченко. Його ж постійний опонент Петлюра виступав за "європейську" модель. Більшість учасників наради також висловилася проти радянського принципу. Опинившись у меншості, Винниченко, за його ж власними словами, пішов на хитрість. "... Я на другий день по одкиненню системи чисто радянської влади вніс нову пропозицію: прийняти систему "трудових рад", себто рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими словами: це мала бути диктатура не пролетаріату й незаможного селянства, а диктатура трудового люду". Отже, визначився "третій" шлях, який полягав у прагненні створити "вертикаль" трудових рад на місцях — губернські й повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу. Потім Директорія конкретизувала цей "трудовий принцип" у своїй Декларації від 26 грудня, де, зокрема, зазначалося, що влада в У HP "повинна належати лише класам працюючим — робітництву й селянству, тим класам, що здобули цю владу своєю кров'ю", а класи "не трудові, експлуататорські, що живляться з праці класів трудових, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою". 22 січня 1919 р. у Києві відкрився Конгрес трудового народу. За "Інструкцією для виборів на Конгрес трудового народу України", що її затвердила Директорія 5 січня 1919 р., обиралося 593 делегати, у тому числі 65 від ЗУНР. Загалом на конгрес приїхало близько 400 осіб. Вибори проходили на основі куріальної системи — були делегати від селян (377 мандатів), робітників (118) і "трудової інтелігенції" (33). Причому нерівним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни обиралися на повітових селянських з'їздах, а робітники і "трудова інтелігенція" — вже тільки на губернських. Крім того, оеручи до уваги "визначні заслуги робітників залізниць і пошт під час боротьби з гетьманщиною", передбачалося також окреме представництво Всеукраїнського залізничного з'їзду (20) і Всеукраїнського поштового з'їзду (Ю). Якщо порівнювати трудовий конгрес з Центральною Радою, то маємо більше підстав саме його вважати предпарламентом через те, що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливого значення набуває той факт, що Конгрес

уособлював соборну Україну і на ньому було урочисто проголошено акт злуки з Західноукраїнською Республікою. Історичне значення Конгресу полягало ще й у тому, що він, на жаль, став фінальним акордом молодого українського парламентаризму, який почав свій шлях від Центральної Ради. В умовах громадянської війни в Україні, розгулу анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози військової диктатури було реалізовано спробу демократичного вибору, широкого і вільного обговорення альтернативних варіантів державотворення.

У ході роботи Конгресу висловлювалися різноманітні, часом полярні пропозиції — від передачі всієї влади робітничим і селянським радам і негайного проголошення України "соціалістичною Республікою" до формування так званого "Малого Конгресу" з повноваженнями "верховної влади" чи стандартного європейського варіанту. Однак наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було ухвалено "Закон про форму влади на Україні". Фактично вперше з моменту проголошення УНР ще у листопаді 1917 р. у формі закону (а не політико-ггравового акту, якими були як універсали Центральної Ради, так і Декларація Директорії під 26 грудня 1918 р.) визначалися підвалини державного устрою.

Проте цей Закон про владу був недосконалим, адже готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі деяких фракційних резолюцій (виявилось, що ні члени Директорії, ні Уряд не підготували жодного попереднього проекту, який можна було б запропонувати Конгресові). Звідси й певна кількість декларативних положень у ньому, а головне — закон відображав дуалізм позиції Директорії та українських політичних партій у визначенні стратегічних орієнтирів державотворення. З одного боку, Конгрес висловився проти "організації робітничої диктатури" і за "демократичний лад на Україні", доручивши своїм комісіям і Урядові "підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої " Соборної Української Республіки". А з іншого — не відмовився від "трудового принципу", ухваливши, що місцева адміністрація повинна "працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників".