3. Виробничий і науково -технічний потенціал

Виробничий потенціал України визначає можливості виробництва щодо вирішення комплексних завдань соціально-економічного розвитку країни.

Завдяки великим запасам залізної руди, вугілля, потужних чорноземів, значним площам земельних угідь, сприятливим агрокліматичним умовам і зручному географічному положенню в Україні переважають промисловість та сільське господарство. В промисловості нині працює понад 50% підприємств, що знаходяться на самостійному балансі. Тому ця галузь є головною і найвагомішою часткою виробничого потенціалу України. Вона забезпечує потреби господарського комплексу країни у паливі, енергії, сировині, матеріалах, а також постійне переозброєння всіх сфер і галузей економіки, задовольняє потреби населення в своїй продукції та робочих місцях. У промисловості створюється 50 % національного доходу країни.

1. Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу України, які включають засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і використовуються у виробництві матеріальних благ. Зношуючись, вони поступово переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Так, ступінь зносу основних виробничих фондів за 2001——2007 рр. збільшився із 44 % до 52, у тому числі в промисловості — з 49 % до 59, та в сільському господарстві — з 47 % до 48 . Це значною мірою зумовлено відсутністю фінансування. Різко зменшилося реальне оновлення основних виробничих фондів. Скоротилися інвестиції в основний капітал за період кризи у вугільній, нафтовій та газовій промисловості, чорній і кольоровій металургії, хімічній, нафтохімічній, деревообробній та харчовій галузях і промисловості будівельних матеріалів. Найбільше таке скорочення відбулося в останній період у машинобудуванні та легкій промисловості країни. У зв'язку з цим вітчизняні товари, за винятком продукції сировинних галузей, окремих високотехнологічних виробів промислового комплексу (ВПК) і ракетно-космічної галузі, не зайняли чільного місця на європейському та світовому ринках.

2. Виробничий потенціал господарства країни характеризує кількісний та якісний рівень основних виробничих фондів (машин і обладнання) Виробничі фонди нині становлять дві третини багатства країни і майже половину національного багатства країни. Одним з головних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність — здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Виробничий потенціал територіально розподіляється у вигляді заводів, фабрик, транспортних засобів, сільськогосподарських підприємств, що є важливою умовою розвитку й розміщення продуктивних сил. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, створення нових виробництв, удосконалення та пріоритетний розвиток наукомістких галузей, електроенергетики, машинобудування, металургії впливають на зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил країни та її регіонів. Господарський комплекс України характеризується значним виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів країни майже 50 % припадає на промисловість, до 24% - на сільське господарство, 16% — на транспорт і зв'язок і та близько 4 % — на будівництво.

3. Науково-технічний потенціал України - сукупність ресурсів і можливостей сфер науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста) ефективно вирішувати завдання соціально-економічного розвитку країни та її регіонів.

Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна поширювати на будь-яку сукупність наукових організацій у міністерствах, відомствах, а також на сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Науковий потенціал — невід'ємна частина всього науково-технічного потенціалу суспільства, а найважливішим його елементом є кадри.

З метою виявлення відмінностей у ресурсному забезпеченні науково-технічної діяльності регіонів України використовують дані, які характеризують кадровий потенціал, матеріально-технічну базу та фінансове забезпечення наукових і науково-технічних (науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектно-конструкторських, технологічних та геологорозвідувальних організацій і дослідних заводів, науково-дослідних та дослідно-конструкторських підрозділів підприємств і організацій, віднесених до числа наукових установ, вищих навчальних закладів, архівів, бібліотек, музеїв, дослідних полів і станцій, гідрометеорологічних служб та інших служб незалежно від їх підпорядкування і форм власності).

Проведений аналіз статистичних даних свідчить про те, що основна маса наукових і науково-технічних організацій України зосереджена в економічно розвинутих регіонах: у м. Києві (25,2 % їх загальної кількості по країні), Харківській (майже 15 %), Донецькій Дніпровській, Львівській та Одеській областях (по 7-5% у кожній), у названих регіонах функціонує 949 організацій, або близько двох третин наукових установ України. Частка Луганської, Миколаївської, Запорізької областей, АР Крим, Київської, Черкаської та Вінницької областей коливається в межах 3—2 %, а разом складає 20 %. Питома вага кожного іншого регіону не перевищує 2 %. Майже в усіх регіонах України кількість організацій дещо збільшилася, а чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це спричинило виникнення невеликих і малопотужних наукових колективів.

Як уже зазначалося, в Україні спостерігається зменшення загальної чисельності кадрів науково-технічної сфери. При цьому відбувається найбільше скорочення числа зайнятих серед провідних фахівців, аніж з числа допоміжного персоналу. В регіональному аспекті це — Черкаська та Кіровоградська області, де кількість наукових кадрів знизилася більш ніж на 65 %.

У середньому на 10 тис. осіб постійного населення України налічувалося 50 наукових працівників. Найбільш «наукомісткий» склад населення спостерігається у м. Києві (282 науковці на 10 тис. осіб), Харківській області (145) та м. Севастополі (100). Вищі за середньо українські показники мають Миколаївська, Запорізька та Львівська області, а найменші — Хмельницька, Рівненська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська і Кіровоградська області (в межах 5—12 осіб). При цьому простежується загальне підвищення якісного складу наукових працівників.

Для української науки характерною є досить висока частка фахівців з науковими ступенями: 3,2 % фахівців з дипломами докторів та 13,7% — кандидатів наук. Найвищий кваліфікований склад мають наступні регіони України: м. Київ — відповідно 5,9 % і 21,2, АР Крим — 3,4 і 16,0, Закарпатська область — 3,2 та 20,6 %. В Київській області частка кандидатів наук становить 18,4 %, а відсоток докторів наук нижчий за середньо український показник (2,4 %). Незадовільне соціально-економічне становище наукових працівників держави зумовлює зростаючу тенденцію до сумісництва основної наукової діяльності з іншими видами робіт.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить виконання НДДКР, є матеріально-технічна база — основні фонди, що знаходяться в розпорядженні наукових і науково-технічних організацій, у тому числі наукове обладнання, машини, устаткування", за допомогою яких здійснюються дослідження та розробки. Так, вартість основних фондів наукових організацій перевищує 6,6 млн. грн., причому 36,5 % припадає на м. Київ, 14,5% - на Харківську область, високу частку мають Дніпропетровська, Львівська, Донецька та Одеська області (8,3—4,9 %). На північно-західні регіони (крім Львівської області) України припадає менше 0,2 % загальної вартості основних фондів.

Важливе значення для забезпечення ефективного розвитку на­укової сфери має оновлення її матеріально-технічної бази. Більшість машин і устаткування знаходяться в експлуатації 11— 20 років (52 % усієї кількості), а понад чверть їх — більше 20 років. На всі види устаткування, які знаходяться в користуванні від одного до п'ять років, припадає лише 6 %. Понад 80 % машин та устаткування, якими користуються 11 років і більше, мають: м. Київ, м. Севастополь, Чернівецька, Херсонська, Луганська, Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Волинська та Чернігівська області. За питомою вагою нового устаткування (до п'яти років) відзначаються Львівська, Київська, Сумська, Івано-Франківська та Рівненська області.

У формуванні фінансового забезпечення наукової сфери відбулися певні зміни. Затрати на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з усіх джерел фінансуванні порівняно з ВВП у середньому становили по Україні 1,2% ВВП (у розвинутих країнах — 2,3—3,0 %). Однак по регіонах спостерігаються значні відмінності: в м. Києві цей показник складає 7,1 %, Харківській області —4,0, Миколаївській — 2,1, м. Севастополі, Львівській та Одеській областях — 1,8-1,3 %. Фінансування наукових і науково-технічних організацій Хмельницької, Рівненської, Полтавської, Житомирської областей знаходиться на рівні лише 0,2 %.

В Україні фінансування виконаних НДДКР нині забезпечується переважно за рахунок коштів замовників та Держбюджету. Частка Держбюджету стабілізувалася на рівні 30 %, на кошти замовника (зарубіжного і вітчизняного) — майже 60 % усієї суми фінансування. Решту витрат покривають позабюджетні фонди, держіннофонд, фонди науково-технічного розвитку, власні кошти тощо. Загальні обсяги фінансування в розрахунку на одного працівника ННТО становлять 8,5 тис. грн., і лише Запорізька, Луганська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська області та міста Севастополь і Київ відрізняються дещо вищим рівнем фінансування, тому мають можливість стати в подальшому центрами наукового зростання в науково-технічній сфері України.