3.3.Основні форми і способи забезпечення інформаційної безпеки держави

Форми і способи забезпечення інформаційної безпеки утворюють власне інструмент, з допомогою якого сили інформаційної безпеки вирішують весь комплекс завдань із захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави. Тому необхідне чітке юридичне оформлення при розробці нормативних актів, які регулюють діяльність органів інформаційної безпеки. Інформаційний захист досягається шляхом внесення в порядку законодавчої ініціативи законопроектів, здійснення судового захисту, проведення оперативних заходів силами і засобами інформаційної безпеки.

Інформаційна кооперація (лат. cooperatio, від coopero — "співробітничаю") — форма забезпечення інформаційної безпеки між рівноправними суб'єктами інформаційного процесу (фізичними, юридичними, міжнародними), який включає сукупність їхніх взаємоузгоджених дій, спрямованих на одержання відомостей про дестабілізуючі фактори, дестабілізуючі і інформаційні загрози та захист від них доступними законними способами і засобами.

Для конкретної особистості такими способами і засобами можуть бути:

• судовий захист прав і свобод у використанні інформації;

• адміністративний захист її життєво важливих інтересів у інформованості з боку територіальних або відомчих органів інформаційної безпеки;

• автономний захист своїх прав і свобод в основному із застосуванням технічних засобів захисту, особистої, сімейної і професійної таємниці.

Це ж характерно і для суспільних об'єднань, організацій (підприємств). Разом із тим, при наявності у них власних органів інформаційної безпеки, їхні можливості у сфері автономного захисту суттєво розширюються.

ВИСНОВКИ

Я опрацювавши курсову роботу вияснила, що світ вступив до епохи утвердження інформаційного суспільства, чи не найбільшим досягненням якого є те, що завдяки створенню нового інформаційно-технологічного середовища інформація миттєво долає відстані і що завдяки глобальній комп'ютеризації, телефонізації, Інтернету вона стає доступною нині кожному членові суспільства. За цих умов зростає роль і масової комунікації, базовою основою якої є інформаційний простір, у якому вона й розвивається.

Інформаційний простір – досить великий і складний комплекс. Це поняття не обмежується самою тільки територією країни, – до його складу входять також його суб'єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність цих суб'єктів та комунікативні відносини. Тому він є важливим чинником національної безпеки.

На жаль, Росія використовувала й використовує український інформаційний простір у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для промосковської ідеологічної обробки українських громадян. Мета цього: використовуючи фактор багатолітнього зросійщення російською та радянською імперіями української спільноти, продовжувати цей процес у нових умовах, щоб денаціоналізовувати українство, підтримувати почуття його меншовартісності, розвивати, спираючись на п'яту колону, хохляцтво та українофобію, звужувати сферу вживання української мови, сіяти зневіру в незалежність держави, приписуючи їй усі негаразди, нести в українське суспільство чужий менталітет і чужі ідеали, щоб замінити ними національні чинники. Така відкрита інформаційна агресія проти нашої держави таїть у собі велику небезпеку для України – аж до втрати нею незалежності. Держава, якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем,

охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоб потім пожинати той урожай, на який сподівається народ. У цих умовах назріла проблема вжити заходів, передусім законодавчих, щодо захисту національного інформаційного простору як невід'ємної складової частини державного суверенітету та національної безпеки держави.

Отже, питання повернення Україні її національного інформаційного простору, захисту її інформаційного суверенітету є стратегічним завданням винятково української держави –ніхто, крім українців, не зацікавлений у його безумовному вирішенні. Без цього може стати проблематичним саме існування незалежної самостійної національної Української держави.

Список використаних джерел

1. Лизанчук В. В. Єдиний національний інформаційний простір України

2 .Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні

відносини. – К. – 1999. ність. – Львів.

3. Богуш В. Інформаційна безпека держави/ Володимир Богуш, Олександр Юдін;

Гол. ред. Ю. О. Шпак. -К.: "МК-Прес", 2005. -432 с.

4. Закон України “Про інформацію”, прийнятий Верховною Радою України 2

жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48. Із

змінами від 06.04.2000, Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 20.

5.Нагорняк М. В. Формування інформаційного простору України.

6. Система забезпечення інформаційної безпеки України // Національна безпека і

оборона. - 2001. - № 1. - C. 16-28

7. Шаповал О.В. Розробка національних стратегій інформаційного розвитку – пріоритет сучасності // Нова парадигма. – Випуск 38. – К. 2004. – С. 166-172.

8. Карпенко В. Інформаційна політика та безпека.

Електронні посилання:

1. [ http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/537-16 – 1995.]

2. [http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Edu/2010_24/fail/Voitovych.pd]

3. [http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=247]