Тема лекції № 5: «вірусні гепатити»

1.Визначення вірусні гепатити; збудник захворювання, його характеристика.

2.Епідеміологія, патогенез інфекції.

3.Основні клінічні прояви хвороби, ускладнення.

4.Лабораторна діагностика.

5.Догляд і лікування хворих.

6.Умови виписки реконвалесцентів зі стаціонару, диспансеризації перехворілих.

7. Профілактичні заходи

1.Визначення вірусні гепатити; збудник захворювання, його характеристика

Вірусні гепатити (hepatitis virosae) - група інфекційних хвороб печінки з фекально-оральним і рановим механізмами за­раження, що перебігають з інтоксикацією, збільшенням печінки, порушенням її функції та жовтяницею або безсимптомно.

Етіологія. На сьогодні відомо 8 збудників вірусних гепа­титів, які позначаються літерами А, В, С, D, Е, F, G і ТТV. Вірус гепатиту А малих розмірів, має один (головний) анти­ген. Інактивується при кип'ятінні (100 °С) за 5 хв/ під впливом ультрафіолетового проміння і в дезінфекційних розчинах - про­тягом декількох хвилин.

Вірус гепатиту В найбільших розмірів, складної антигенної будови. Особливої уваги заслуговує його поверхневий антиген (HBsAg), тому що виявлення його у крові хворих має важливе діагностичне значення. Цей вірус дуже стійкий у довкіллі, при кип'ятінні втрачає інфективність лише через 45 хв. у сухожаровій шафі (160 °С) - через 2 год. більш стійкий, ніж вірус гепа­титу А, до дезінфекційних розчинів.

2.Епідеміологія, патогенез інфекції

Епідеміологія. Гепатити А та Е належать до типових киш­кових інфекцій, оскільки передаються за допомогою фекально-орального механізму. Джерелом збудника є хворі на будь-яку клінічну форму цих гепатитів. Найбільша їх заразливість припа­дає на початковий період хвороби, з появою жовтяниці виділен­ня вірусу хворим припиняється. Здорове вірусоносійство не відзначається. Основними факторами передачі збудників є вода і хар­чові продукти. Описано чимало водних і харчових епідемій.

Сприйнятливість до гепатиту А, очевидно, більша, ніж до ге­патиту Е. Тому на перший хворіють переважно діти віком від 5 до 14 років, на другий - особи у віці 15-30 років. При обох гепатитах відзначається осінньо-зимова сезонність захворюва­ності. Після перенесеної хвороби залишається стійкий імунітет.

Гепатити В, С, О і О належать до групи інфекцій зовнішніх покривів, бо передаються за допомогою ранового механізму. Джерелом збудника є хворі та носії вірусу. Заразний період у хворих досить тривалий: при гепатиті В припадає на останні тижні інкубації і перші 3-4 тиж. хвороби, при гепатиті С - ще довший.

Розрізняють дві категорії вірусоносіїв:

• реконвалесценти, які перенесли гепатит;

• особи, котрі в минулому не хворіли.

Частота вірусоносійства у декілька разів перевищує число хворих. Строки його можуть коливатись від кількох тижнів до декількох років і навіть десятків років. Тривале носійство, як правило, свідчить про розвиток хронічного гепатиту.

Найчастіше зараження вірусами гепатитів В, С, D, F і G відбу­вається парентеральним шляхом при внутрішньовенному введенні наркотиків, під час діагностичних і лікувальних процедур: пере­ливанні інфікованої донорської крові, виконанні операцій, ін'єкцій ліків, інструментальних досліджень, що супроводжуються пору­шенням цілості шкіри або слизових оболонок пацієнта. Можли­ва передача вірусу побутовим шляхом (наприклад, через прилад для гоління, зубну щітку, при татуюванні), з менструальною кро­в'ю (частіше в сім'ях), статевим шляхом. Трапляється внутрішньоутробне зараження плода від інфікованих матерів і зараження дитини під час пологів. Резервуаром вірусу гепатиту О служать переважно хронічні носії вірусу гепатиту В. Гепатит С вражає понад 50 % осіб, які вводять собі наркотики внутрішньовенно. Нерідко гепатити В, С, D, F і G поєднуються із ВІЛ-інфекцією чи сифілісом. Сезонність не характерна.

Щодо вірусу гепатиту ТТУ, то спочатку вважали, що він передається лише при переливанні крові, однак зараз встановле­на можливість інфікування людини при вживанні зараженої сви­нини.

У світі реєструються сотні мільйонів хворих на вірусні гепа­тити.

Патогенез. Центральне місце в патогенезі вірусних гепа­титів займають ураження печінки, які складаються з цитолітичого, мезенхімально-запального і холестатичного синдромів.

Цитолітичний синдром полягає в пошкодженні та руйну­ванні печінкових клітин. їх вміст потрапляє у кров'яне русло і в сироватці крові збільшується активність ферменту АлАТ, яка до­сить чітко відображає інтенсивність цитолізу. Масивне руйну­вання печінкових клітин веде до розвитку гострої печінкової не­достатності й навіть печінкової коми.

Про мезенхімальне запалення свідчать проліферація сполуч­ної тканини у печінці, що супроводжується збільшенням вмісту грубодисперсних білків у сироватці крові, особливо гаммаглобулінів, і високий показник тимолової проби.

Холестатичний синдром вказує на порушення відтоку жовчі з печінки внаслідок набряку цього органа і закупорення жовч­них капілярів продуктами запального процесу. Компоненти жовчі, яка продовжує вироблятись, потрапляють у кров. У сироватці крові збільшується вміст білірубіну (за рахунок прямої фракції), холестерину, жовчних кислот і лужної фосфатази.

Розвиток жовтяниці зумовлений ураженням печінкових клітин і холестазом. Вона свідчить про тяжке дифузне уражен­ня печінки.

Патогенез різних видів вірусних гепатитів має певні відмінності. Так, при гепатиті В геном вірусу вбудовується в ге­ном печінкової клітини і тому власні Т-лімфоцити сприймають їх як чужорідні та руйнують. Такі автоімунні процеси зумовлюють тяжкий перебіг гепатиту В і його схильність до хронізації. Ще частіше до хронічного запалення печінки призводить гострий гепатит С. Але зумовлено це великою мінливістю вірусу. У процесі хвороби він часто змінює свої антигени і завдяки цьому уникає впливу імунної системи. Більшість хворих не може поз­бутись такого вірусу, і формується хронічний гепатит.