Принципи автономії волі у мпп.
Автономія волі - принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права, що підлягає застосовуванню до відповідних правовідносин.
Автономія волі є інститутом міжнародного приватного права, і її існування закріплюється нормами національного права держав (частіше за все встановленими законом), а також укладеними цими державами міжнародними конвенціями (перш за все багатосторонніми). В якості правового інституту автономія волі являє собою систему взаємно пов’язаних правових норм, які регулюють певний вид відносин щодо вибору юридичними і фізичними особами права, що підлягає застосуванню до відносин, в яких вони беруть участь. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року визначає автономію волі як принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права, що підлягає застосовуванню до відповідних правовідносин (стаття 1).
Якщо історично lex voluntatis застосовувався лише в межах зобов’язального статуту, то у сучасному міжнародному приватному праві спостерігається тенденція щодо розширення меж його застосування, перетворення його у більш гнучкий інструмент регулювання цивільних відносин шляхом закріплення в універсальних міжнародних договорах, застосування його як головного порівняно з іншими формулами прикріплення тощо. Прикладом такого універсального міжнародного договору і є Конвенція про угоди про вибір суду.
Конвенція спрямована перш за все на те, щоб максимально спростити процес визнання рішень іноземних судів з цивільних і торгових справ. Згідно з даним міжнародним документом сторони для розгляду спору можуть вибрати як суд, так і правову систему. Сторони абсолютно нічим не обмежені у виборі суду – контрагенти з України і Бразилії відносно майнових прав у Японії можуть обрати для розгляду Канадський суд – однак вибір суду можуть здійснити, тільки якщо справа є міжнародною.
Втім, необхідно звернути увагу на один принциповий момент. На думку деяких фахівців, позитивне ставлення низки країн загального права до Конвенції пояснює наявність у ній статті 19. У даній статті знайшла своє відображення доктрина «forum non convenience» (незручного суду), сформульована судовою практикою Англії і Шотландії, а у ХХ столітті сприйнята судами США. Згідно зі статтею 19 Конвенції будь-яка держава має право заявити, що її суди можуть відмовити у розгляді спорів, до яких застосовується угода про виключний вибір суду, якщо, крім місцезнаходження вибраного суду, немає жодного зв’язку між такою державою і сторонами спору.
Так чи інакше, приєднання України до Конвенції про угоди про вибір суду і набрання нею чинності може мати помітний вплив на порядок урегулювання спорів у вітчизняній комерційній практиці.