Класифікація морських просторів за Конвенцією 1982р
1. Міжнародне морське право.
Міжнародне морське право - одна з найдавніших галузей міжнародного права. Воно являє собою сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які регулюють різні правовідносини суб'єктів міжнародного морського права, що складаються у процесі всебічного використання різних просторів і ресурсів Світового океану. Сучасне міжнародне морське право регламентує питання: - розмежування (класифікацію) морських просторів на різні категорії за правовими ознаками; - визначення правового статусу і режиму використання кожної правової категорії; - захист і збереження під контролем морського середовища та ін. Найважливішим всеохоплюючим і загальновизнаним документом є Конвенція ООН з морського права 1982 p.. яка включила в себе багато з раніше діючих документів і регламентує відзначені питання. Як основні принципи сучасного міжнародного морського права, відображені у цій Конвенції, можна зазначити: - принцип свободи відкритого моря; - принцип свободи використання просторів із міжнародним режимом; - принцип поширення національної юрисдикції на судна та їхні екіпажі, де б вони не знаходилися при здійсненні правомірної діяльності; - принцип забезпечення безпеки експлуатації суден і людського життя на морі та надання їм допомоги, незалежно від національної приналежності; - принцип поширення суверенітету прибережних держав на морські простори, розташовані в межах дії національної юрисдикції: - принцип неприпустимості підпорядкування національній юрисдикції просторів із міжнародним режимом: - принцип неприпустимості забруднення морського середовища; - принцип відповідальності за заподіяння шкоди іншим правомірним користувачам просторів і ресурсів Світового океану; - принцип використання просторів із міжнародним режимом винятково в мирних цілях і на благо всього людства; - принцип обов'язковості реєстрації національних суден і штучних споруд у водах Світового океану. До нинішнього часу в міжнародному морському праві всі морські простори Світового океану варто класифікувати за їхніми правовими ознаками на: - внутрішні морські води; - територіальне море (води); - прилеглі зони; - архіпелажні води; - континентальний шельф; - виключні (морські) економічні зони; - води відкритого моря; - замкнуті або напівзамкнуті моря; - води міжнародних проток; - міжнародний район морського дна. Така правова класифікація морських просторів закріплена у Конвенції ООН з морського права 1982 р. Питання про правову класифікацію морських просторів органічно пов'язане з питанням про правовий статус цих просторів. При цьому необхідно враховувати, що до основних елементів правового статусу кожної правової категорії морських просторів, як правило, належать: - обсяг або склад морських просторів, що входять у ту або іншу правову категорію; - положення або правила, що відмежовують цю правову категорію морських просторів від інших; - обсяг національної або міжнародної юрисдикції, що поширюється на ту або іншу правову категорію морських просторів. Обсяг (або склад) внутрішніх морських вод визначається національним законодавством прибережної держави. Відповідно до ст. 8 Конвенції ООН з морського права 1982 р., "води, розташовані в бік берега від вихідної лінії територіального моря, складають частину внутрішніх вод держави". Внутрішньою межею цих вод звичайно служить берегова лінія, яка, у свою чергу, може визначатися залежно від місцевих умов. До складу внутрішніх морських вод, зазвичай, входять: - води внутрішніх рейдів, гаваней, морських портів та інші води, відділені від внутрішньої межі територіальних вод у результаті зведення постійних портових та інших гідротехнічних споруд; - - води заток, бухт, лиманів, губ і шхер, береги яких повністю належать прибережній державі; - внутрішні моря, до яких належать моря, що омивають береги однієї держави; - історичні затоки, до яких можуть зараховуватися затоки із шириною входу більше ніж 24 милі і в яких, завдяки віддавна сформованим особливим умовам, превалюють політичні, економічні, оборонні та інші інтереси прибережної держави. Внутрішні морські води входять до складу державної території, перебувають під винятковим суверенітетом прибережної держави і їхній правовий режим встановлюється національним законодавством. До складу (обсягу) територіального моря входять води морського пояса, що прилягають до берегів і внутрішніх морських вод прибережної держави. Як і внутрішні морські води, територіальні води повністю входять до складу державної території прибережної держави. Міжнародна Конвенція ООН з морського права 1982 р. (ст. 2), що регулює правовий статус територіального моря, поширює суверенну владу прибережної держави на територіальні води й іменує їх як територіальне море. Проте, на відміну від суверенітету держави над внутрішніми морськими водами, ця влада має деякі обмеження, й відповідно до ст. 2 Конвенції, здійснюється з дотриманням норм міжнародного права. У сфері визначення обсягу правового статусу територіального моря найважливішими є: - питання про розмір ширини територіального моря; - правила делімітації (визначення) внутрішньої межі територіального моря. Питання про розмір ширини територіальних, вод протягом тривалого часу являло собою дуже складну проблему, і тільки у ст. З Конвенції ООН з морського права 1982 р. було визначено, що "кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує дванадцять морських миль". Територіальні води мають 3 межі: внутрішню, зовнішню і бокову. В питанні про правовий статус архіпелажних вод варто підкреслити, що архіпелажні води як правова категорія морських просторів явище в міжнародному морському праві порівняно нове, і воно вперше офіційно зафіксоване у частині IV Конвенції ООН з морського права 1982 р. Правовий статус архіпелажних вод, згідно зі ст. 49 Конвенції 1982 p., визначається поширенням на них суверенітету держави-ар-хіпелагу, що деякою мірою ідентичне правовому статусу внутрішніх морських вод. Для позначення обсягу архіпелажних вод на підставі ст. 47 Конвенції 1982 р. держава-архіпелаг може проводити прямі архіпелажні вихідні лінії, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки найвіддаленіших островів і висихаючих рифів архіпелагу. При проведенні таких вихідних ліній не допускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу. Ширина територіального моря відлічується від архіпелажних ліній, що відмежовують архіпелажні води, в бік моря за вищеописаними правилами. Від зовнішньої межі територіального моря в сторону відкритого моря будь-яка прибережна держава може встановлювати прилеглі зони. Відповідно до ст. 33 Конвенції 1982 p., прилегла зона встановлюється прибережною державою з метою здійснення свого контролю, необхідного для запобігання порушенням митних. фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території чи територіального моря, а також для покарання винних у них порушеннях. Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіальною моря. Згідно зі ст. 76 Конвенції 1982 p.. "континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря протягом усього природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, ВІД ЯКИХ відміряється ширина територіального моря, тоді як зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань". Якщо зовнішня межа підводної околиці материка простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній відліку територіального моря, прибережна держава може встановити зовнішню межу свого континентального шельфу і на більшу відстань, але не далі, ніж на 350 морських миль від вихідних ліній відліку територіальних вод або не далі, ніж на 100 морських миль від 2500-метрової ізобати морських глибин. Правовий статус континентального шельфу як певної правової категорії морських просторів визначається, крім права прибережної держави визначати, відповідно до положень Конвенції ООН з морського права 1982 p., його просторовий обсяг, правом прибережної держави поширювати на нього свої суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів свого континентального шельфу. У питанні про правовий статус виключної економічної зони необхідно мати на увазі, що це цілком нова і дуже своєрідна правова категорія морських просторів, яка не має аналогів у так званому класичному варіанті міжнародного морського права. Ця категорія з'явилася у процесі роботи III Конференції ООН з морського права (1973-1982 pp.) і була закріплена в міжнародно-правовому порядку в частині V Конвенції ООН з морського права 1982 р. Відповідно до ст. 55 Конвенції, "виключна економічна зона являє собою район, який знаходиться за межами територіального моря, але прилягає до нього і підпадає під встановлений у даній частині (авт. частина V Конвенції) особливий правовий режим, відповідно до якого права та юрисдикція прибережної держави і права та свободи інших держав регулюються відповідними положеннями цієї Конвенції". Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря (ст. 57). Відповідно до ст. 56 Конвенції 1982 p., прибережна держава у виключної економічній зоні має: - суверенні права у сфері розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як у водах, що покривають морське дно. так і на морському дні й у його надрах; - юрисдикцію стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруд; - юрисдикцію стосовно морських наукових досліджень; - юрисдикцію стосовно захисту і збереження морського середовища. Іноземні держави у виключної економічній зоні будь-якої прибережної держави повинні враховувати й шанувати ці права й у той же час вільно користуватися всіма іншими правами і свободами, передбаченими в ст. 87 Конвенції, що визначають свободи відкритого моря. До них належать: - свобода судноплавства; - свобода польотів у повітряному просторі; - свобода прокладення кабелів і трубопроводів; - інші правомірні з погляду міжнародного права свободи з використання моря (ст. 58 Конвенції). Питання про правовий статус вод відкритого моря завжди було і залишається одним із найважливіших питань міжнародного права. З'явившись іще в античні часи, воно поступово розвивалося, зазнало багато різних трактувань, і навряд чи можна стверджувати, що до теперішнього часу вирішене остаточно, хоча й сформульоване досить вдало у частині VII Конвенції ООН з морського права 1982 р. Обсяг вод відкритого моря, згідно зі ст. 86 Конвенції 1982 p., включає в себе усі частини "моря, що не входять ні у виключну економічну зону ні в територіальне море чи у внутрішні води якоїсь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу". Ядро правового статусу вод відкритого моря виражається одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного морського права - принципом свободи відкритого моря. У зміст цього принципу, відповідно до ст. 87 Конвенції, включається: - свобода судноплавства; - свобода польотів над відкритим морем; - свобода прокладати підводні кабелі і трубопроводи; - свобода будувати штучні острови та інші установки і споруди; - свобода рибальства; - свобода наукових досліджень. Відкрите море відкрите для всіх держав як прибережних, так і тих. що не мають виходу до моря, і всі вони здійснюють ці свободи належним чином, враховуючи зацікавленість інших держав у користуванні свободою відкритого моря. На підставі ст. 88 Конвенції, "відкрите море резервується для мирних цілей". Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітетові (ст. 89 Конвенції). Питання про замкнуті або напівзамкнуті моря в загальному плані в міжнародному морському праві не нові. Але виділення їх у самостійну правову категорію морських просторів, закріплення цього виділення в конвенційному порядку і визначення їхнього правового статусу сталося тільки на III Конференції ООН із морського права. У Конвенції 1982 р. цим питанням присвячена частина IX "Замкнуті або напівзамкнуті моря". Поняття "замкнуте або напівзамкнуте море" як самостійна правова категорія морських просторів, відповідно до ст. 122 Конвенції, "означає затоку, басейн або море, оточене двома або більше державами і сполучене з іншим морем чи океаном через вузький прохід, або таке, що складається цілком чи головним чином із територіальних морів і виняткових економічних зон двох або більше прибережних держав". Правовий статус таких морів визначається на підставі ст. 123 Конвенції через співробітництво прибережних держав у здійсненні своїх прав і виконанні своїх конвенційних обов'язків. Із цією метою прибережні держави за допомогою співробітництва: - координують управління живими ресурсами моря, їхнє збереження, розвідку й експлуатацію; - координують здійснення своїх прав і обов'язків стосовно захисту і збереження морського середовища; - координують політику проведення наукових досліджень; - запрошують, коли це доцільно, до співробітництва інші держави. Питання про правовий статус вод проток, що використовуються для міжнародного судноплавства, як самостійної правової категорії морських просторів, вирішене у частині III Конвенції ООН з морського права 1982 р. У ст. 34 Конвенції "Правовий статус вод. що утворюють протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства", відзначається, що суверенітет або юрисдикція прибережних держав, що межують із протоками, здійснюється з дотриманням норм міжнародною права. Прибережні держави, відповідно до вимог міжнародного права, на основі співробітництва визначають правовий статус вод проток, передбачаючи при цьому надання міжнародному судноплавству права транзитного проходу. Право транзитного проходу, відповідно до ст. 38 Конвенції 1982 p., покликане, з одного боку, забезпечити державам, які не прилягають до міжнародної протоки, можливість вільного проходу через протоку, з іншого - зобов'язує прилягаючі до протоки держави не чинити цьому перешкод. Проте при цьому застерігається, що, "якщо протока утворюється островом держави, що межує з протокою і її континентальною частиною, транзитний прохід не застосовується, якщо в бік моря від острова є настільки ж зручний, з погляду навігаційних і гідрографічних умов, маршрут у відкритому морі або у виключній економічній зоні". Таким чином, право транзитного проходу являє собою, поряд із визначенням просторового обсягу вод міжнародних проток і юрисдикції прибережних держав, важливий елемент правового статусу вод проток, що використовуються для міжнародного судноплавства. Юридична природа правового статусу міжнародного району морського дна (конвенційна назва - "Район") полягає в тому, що, відповідно до ст. 137 Конвенції 1982 р. під назвою "Правовий статус Району і його ресурсів", "усі права в Районі належать усьому людству" і "жодна держава не може претендувати на суверенітет або суверенні права чи здійснювати їх стосовно будь-якої частини Району або його ресурсів і жодна держава, фізична або юридична особа не може привласнювати жодну його частину". Це означає, що Район є спільною спадщиною людства. В обсяг морських просторів, що підпадають під поняття "міжнародний район морського дна", включається все морське дно Світового океану, що простягається за межами дії національної юрисдикції, тобто, цс - морське дно. що простягається в бік відкритого моря за межами національного континентального шельфу і виняткових економічних зон. З огляду на те, що цей район наділений статусом спільної спадщини людства, розглянемо його трохи докладніше. У загальному плані правовий режим використання міжнародного району морського дна (Району) передбачає: - використання Району виключно у мирних цілях (ст. 141 Конвенції); - спільна поведінка держав щодо Району визначається принципами Статуту ООН в інтересах миру та безпеки і сприяння міжнародному співробітництву і порозумінню (ст 138 Конвенції); - вся діяльність у Районі повинна вестися з урахуванням забезпечення ефективного захисту морського середовища (ст. 145 Конвенції); - держави зобов'язуються забезпечити дотримання законності своєї діяльності в Районі і відповідають за можливі заподіяні збитки (ст. 139 Конвенції); - з огляду на те, що вся діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства, проголошується принцип справедливого розподілу фінансових та інших економічних вигод від цієї діяльності (ст. 140 Конвенції); - при розробці ресурсів Району, котрі знаходяться також і в межах національної юрисдикції прибережної держави, беруться до уваги законні права й інтереси цієї держави (ст. 142 Конвенції); - морські наукові дослідження в Районі здійснюються виключно у мирних цілях і на благо всього людства (ст. 143 Конвенції); - міжнародне співробітництво повинне передбачати сприяння державам, що розвиваються, в питаннях передачі їм технологій і наукових знань, пов'язаних з діяльністю в Районі (ст. 144 Конвенції); - участь держав, що розвиваються, в діяльності у Районі та заохочення їх до цього (ст. 148 Конвенції); - вживання необхідних заходів для охорони людського життя під час діяльності в Районі (ст. 146 Конвенції); - узгодження діяльності держав у Районі й у морському середовищі, і зокрема, щодо установок, які використовуються для здійснення діяльності в Районі. Необхідне належне оповіщення про їхній монтаж, вони не повинні служити перешкодою на міжнародних морських шляхах і в зонах інтенсивного рибальства, навколо них повинні створюватися зони безпеки з належними навігаційними знаками, вони не мають статусу островів (ст. 147 Конвенції): збереження всіх археологічних історично цінних знахідок у Районі (ст. 14L) Конвенції). -185- Правове положення Антарктики все більше і більше хвилює людство, у зв'язку з підвищенням її значущості в життєдіяльності нашої планети, і зокрема Україну, оскільки Україна бере активну участь у вивченні й освоєнні шостого континенту Землі і має там свою науково-дослідну станцію "Академік Вернадський". На цій станції постійно працюють українські дослідники Антарктики. Правовий статус Антарктики вперше в офіційному міжнародно-правовому порядку був визначений у 1959 р. на Вашингтонській конференції представників дванадцяти держав, на якій був укладений Договір про Антарктику. Відповідно до цього договору, основні положення, що визначають правовий статус Антарктики, такі: - просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI); - Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені будь-які заходи військового характеру (ст. І); - в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень (ст. II); - усі, наявні в Антарктиці до укладення Договору 1959 p., територіальні домагання заморожуються на увесь час дії Договору (ст. IV). Правовий режим освоєння і використання Антарктики також визначений у Договорі про Антарктику 1959 р. До основних положень цього режиму належать: - регламентація діяльності держав щодо забезпечення режиму демілітаризації та нейтралізації Антарктики (ст. І); - регламентація науково-дослідної діяльності в Антарктиці ( ст. II); - розвиток міжнародного співробітництва в освоєнні та використанні Антарктики (ст. III); - регламентація заборони ядерних вибухів, видалення радіоактивних матеріалів в Антарктиці (ст. V); - регламентація контрольної діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. (ст. VII); - визначення обсягу національної юрисдикції держав на території Антарктики (ст. VIII); - визначення кола заходів щодо різних видів діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. в Антарктиці (ст. IX). Міжнародна діяльність держав - учасниць Договору про Антарктику 1959 р. і активізація ООН у правових питаннях Антарктики привели до того, що, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, міжнародне право щодо використання Антарктики повинне розвиватися з урахуванням: - заборони полювання і винищування представників тваринного світу Антарктики; - дозволу використання представників тваринного світу Антарктики тільки в наукових цілях; - заборони вивезення представників тваринного світу з Антарктики і ввезення їх у неї; - заборони, в екологічних цілях, розробки мінеральних ресурсів Антарктики; - створення в Антарктиці міжнародного заповідника й оголошення Антарктики всесвітнім парком. Конвенція ООН з морського права
30 квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосували 130 делегацій, проти — 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року. У цей перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав. Острови Кука (самоврядна асоційована держава) і Рада Організації Об'єднаних Націй по Намібії. У цей же день Конвенцію підписала й делегаціяУкраїни. Фіджі — у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту. Слід зазначити, що ніколи колись у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки конкретно така переконлива його підтримка.
24 держави, що підписали Конвенцію, не ратифікували її: Афганістан, Бурунді, Бутан, Домініканська республіка, Іран,Камбоджа, Колумбія, Ліберія, Лівія, Ліхтенштейн, Малаві, Нігер, ОАЕ, Республіка Конго, Руанда, Сальвадор, Свазиленд,КНДР, США, Таіланд, Центральноафриканська Республіка, Чад, Швейцарія, Ефіопія.
Цей перший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права. Проте цей успіх був обумовлений завдяки методу роботи конференції: прийняттю її тексту на основі консенсусу, і так званого «пакетного підходу», концептуальна основа якого складається в прийнятті рішень щодо різноманітних груп установлюваних норм з урахуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому випадку держави-учасниці виявляли готовність поступитися деякими своїми інтересами щодо якоїсь групи норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм. «Пакетне» рішення щодо Конвенції є результат унікального характеру обставин, при яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманітних питань, велике число держав-учасниць і численність інтересів, що найчастіше зіштовхуються, що, як відзначалося, нерідко не вписувалися в традиційні рамки регіональних інтересів. Наріжним каменем «пакета» Конвенції є підхід, відповідно до якого користування правами і вигодами припускає прийняття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань, із тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок. У основі Конвенції лежать і інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав у якості найпершого обов'язку всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішувати їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть іншим чином досягти домовленості, навіть при втручанні третьої сторони. У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний секретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр відзначив: «Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для вирішення світових проблем. Так будемо ж сподіватися, що цей ковток свіжого повітря передвіщає теплий бриз, що дує з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, зі Сходу на Захід і із Заходу на Схід, тому що це ясно покаже, чи готове міжнародне співтовариство підтвердити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйозних проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність». Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, згідно зі статтею 308 Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Україна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за допомогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року». Як говорить її преамбула, метою Конвенції є встановлення «правового режиму для морів і океанів, що сприяв би міжнародним повідомленням і сприяв би використанню морів і океанів у мирних цілях, справедливому й ефективному використанню їхніх ресурсів, збереженню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збереженню морського середовища». Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Женевських конвенцій з морського права 1958 року.Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юридичну чинність для їхніх держав-учасниць. У той же час, відповідно до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морського права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої конвенції 1958 року, за винятком, зрозуміло, тих просторів Світового океану, юридичний статус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року. Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають сучасні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановлена гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних суден через територіальне море. Цілком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвенція містить новий інститут — води архіпелагу, застосовний до держав-архіпелагів. Вперше в договірній практиці Конвенцією був визначений статус величезної території — району морського дна за межами континентального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що дають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польотилітальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном. Конвенція підтвердила основні норми стосовно континентального шельфу і внесла уточнення в цей інститут, зокрема, визначила підходи до визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Визначено порядок регулювання діяльності з дослідження і використання його ресурсів. Конвенція істотно розширила перелік свобод відкритого моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплавства, рибальства, польотів, прокладки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити морські наукові дослідження. У Конвенції є блоки норм, що регламентують порядок проведення морських наукових досліджень, направлених на забезпечення захисту і збереження морського середовища, а також механізм врегулювання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм. Важливим положенням Конвенції в справі забезпечення загального миру і безпеки є резервування відкритого моря для мирних цілей. Варто враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правових норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, що не беруть участь у ній. Конвенція ООН з морського права 1982 року є основним джерелом сучасного міжнародного морського права. Це один із дуже великих багатосторонніх міжнародно-правових актів, що має дуже складну структуру, що включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що складають невід'ємну її частину, відповідно до статті 318 Конвенції. Конвенція, крім преамбули, включає 17 тісно взаємозалежних між собою частин, як-от:
— Вступ;
— Територіальне море і зона, що прилягає;
— Протоки, використовувані для міжнародного судноплавства;
— Держави-архіпелаги;
— Виняткова економічна зона;
— Континентальний шельф;
— Відкрите море;
— Режим островів;
— Замкнуті або напівзамкнуті моря;
— Право держав, що не мають виходу до моря, на доступ до моря і від нього і на свободу транзиту;
— Район;
— Захист і збереження морського середовища;
— Морські наукові дослідження;
— Розроблення і передача морської технології;
— Врегулювання спорів;
— Загальні положення;
— Заключні положення.
Додатки до Конвенції названі:
Види, що далеко мігрують;
Комісія з меж континентального шельфу;
Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району;
Статут підприємства; Погоджувальна процедура;
Статут Міжнародного трибуналу з морського права;
Арбітраж;
Спеціальний арбітраж;
Участь міжнародних організацій.
Одне лише перерахування частин самої Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола об'єктів регулювання міжнародним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжнародного морського права. Слід зазначити, що, головним чином, Конвенція ООН з морського права встановлює правовий статус і юридичний режим тих морських просторів Світового океану, про які в ній мова йде. Але хоча ці простори і пов'язані в єдиному природному комплексі, кожний окремо, із погляду права, представляє різноманітні юридичні поняття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають правовий режим, що передбачає їхню приналежність певним суб'єктам (наприклад, внутрішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права й обов'язки належних суб'єктів з їхнього дослідження і використання (наприклад, континентальний шельф, у відношенні котрого держави не здійснюють суверенні права, а наділені лише виключними правами з його дослідження, а також використанню ресурсів його дна і надр). У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юридичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, зона що прилягає, відкрите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) із метою встановлення їхнього юридичного режиму, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції щодо простору, що має даний статус. Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окремих положень Конвенції, що стосуються насамперед суб'єктного складу її учасників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються деякі базові терміни-поняття Конвенції, у тому числі і з проблеми, що нас цікавить. Це ж, звичайно, насамперед «держава-учасниця» — держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона знаходиться в силі (подп. 1 пункт 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до перерахованого в пункті 1 «b» — «f» статті 305 Конвенції суб'єктам права, що стають учасниками Конвенції відповідно до умов, характерними для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє «самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвенцією, у тому числі компетенцією укладати відповідні договори. Слід зазначити, що на практиці учасниками Конвенції поки стають тільки лише держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки неможливо. У той же час, згідно зі статтею 305, учасниками Конвенції можуть стати і «міжнародні організації відповідно до Додатка IX». Стаття 1 Додатку IX, названа «Вживання терміна «міжнародна організація», говорить: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану державами міжурядову організацію, котрій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компетенцію по висновку договорів, що ставляться до таких питань». Проте з інших статей цього Додатка випливає, що промова в ньому йде не про міжнародні організації як таких, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно до морського права промова практично йде проЄвропейський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени передали повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних організацій) поки немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасником Конвенції. Таким чином, можна зробити висновок про те, що у відношенні суб'єктного складу її учасників Конвенція ООН з морського права має суттєвий перспективний потенціал, що враховує навіть зміни, що відбуваються в майбутній державній організації світового співтовариства. У цілому, можна констатувати, що розроблення і прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року явилося важливим історичним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. її стратегічною метою є стабільний розвиток міжнародних відносин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані. У зв'язку з цим вважається необхідним відрізняти міжнародне морське право від морського права. Перше — засновано винятково на нормах міжнародного права і належить до поводження держав за межами власної території. Друге — є правом конкретної держави і містить норми внутрішньодержавного (національного) права. Його основу складають внутрішньодержавні акти, що регламентують правове положення і порядок користування внутрішніми територіальними водами (територіальним морем), а також приналежній державі морськими і річковими суднами.
2. Правовий режим (ПР) внутрішніх вод
Внутрішні морські води і їхній правовий режим
Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі. Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року й інших законодавчих актів, а також нормативно-правовими актами підзаконного характеру. У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод. Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів установлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). У відповідності зі статтею 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території й акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на приналеж-них порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані. Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. Прибережні держави відчиняють для заходу іноземних суден деякі торгові порти. Причому питання про те, які з портів повинні бути відкриті, належить до виняткової компетенції держави. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це. У відкриті порти повинний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації. У закриті порти захід іноземних суден піддається особливому регулюванню і тут установлюється дозвільна система заходу. Судно, що терпить лихо, може здійснити захід у будь-який порт прибережної держави. Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є обкреслені лінією, що проходить через найбільш віддалені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди (стаття 11 Конвенції). До території порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водяні простори. Територія й акваторія морського порту є державною власністю і даються порту в користування (стаття 74 КТМ). Іноземні невійськові судна можуть заходити у внутрішні води тільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів. Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму: а) національний режим (такий же, який дається своїм суднам); б) режим найбільшого сприяння (надання умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави); в) спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними силовими установками, що перевозять отрутні, хімічні й інші матеріали). Іноземні судна повинні у внутрішніх морських водах дотримуватися законів та інших правил, установлених прибережною державою, у відношенні імміграційного, митного, санітарного контролю, безпеки плавання, охорони навколишнього середовища. Наприклад, в іноземному порту судна підлягають санітарному контролю на основі Міжнародних санітарних правил 1951 року (уточнені в 1969 році). Судно, що не виконало санітарних правил, не підлягає затримці в порту. Воно може вийти в море, але протягом усього рейса не може заходити в інші порти цієї ж держави. На іноземні торгові судна, до яких звичайно відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави. В основі карної юрисдикції лежить загальне правило про те, що оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, то злочини, скоєні на борту іноземних торгових суден, що знаходяться в межах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці, частіше всього в силу двосторонніх угод, влади прибережної держави переважно утримуються від здійснення карної юрисдикції стосовно моряків іноземного судна, якщо вчинені ними злочини не порушують мир і добрий порядок у ньому, якщо втручання не є міжнародним зобов'язанням прибережної держави або якщо про інше не просять дипломатичні або консульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торгові судна не повинні даватися як захисток для осіб, переслідуваних владою прибережної держави за вчинений злочин. Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суднами полягає в тому, що судовою владою прибережної держави можуть розглядатися цивільні позови у відношенні іноземного торгового судна і майна, що знаходиться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна в зв'язку з невиконанням контракту, заподіянням шкоди, рятуванням і т.п. Реалізація цивільної юрисдикції стосовно іноземного торгового судна може включати в себе затримання або арешт такого судна для забезпечення позовних вимог або виконання судових або арбітражних рішень. Рішення про затримання або арешт повинно виноситися компетентним судовим органом прибережної держави. Водночас приналежні державі судна зберігають імунітет від затримання й арештів, що випливають із виконання судових рішень у цивільних справах, або для забезпечення заявленого позову. Проте, незважаючи на це, в останні роки ряд українських торгових суден, в основному приналежних Чорноморському морському пароплавству, були заарештовані в іноземних портах із метою забезпечення позовних вимог іноземних кредиторів до пароплавства. Слід зазначити, що у відповідності зі сформованою міжнародною практикою прибережна держава не здійснює юрисдикції у справах, що належать до внутрішнього розпорядку на іноземному судні, включаючи цивільні спори між членами команди, що виникають у зв'язку з їхньою службою на суднах. Що стосується трудових правовідносин між членами екіпажа іноземного торгового судна, то, у принципі, вони підпадають під юрисдикцію прибережної держави. Проте на практиці прибережні держави звичайно не втручаються в трудові спори між членами такого екіпажа, крім випадків, коли спір стосується заробітної плати або виконання обов'язків на борту судна, якщо інше не установлено відповідним договором. Слід також пам'ятати, що цілий ряд соціальних аспектів праці моряків регулюється конвенціями Міжнародної організації праці і їхнє порушення в будь-якій країні, у будь-якому іноземному порту може спричинити втручання іноземних громадських організацій, насамперед національних профспілкових організацій. Подібні випадки мали місце у відношенні моряків українських і російських суден, заарештованих в іноземних портах. До найбільш важливих з цих конвенцій належать: № 163 Про соціально-побутове обслуговування моряків, 1987 року; № 164 Про здоров'я і медичне обслуговування моряків, 1987 року; № 165 Про соціальне забезпечення моряків, 1987 року; № 145 Про безперевну зайнятість моряків, 1976 року; № 133 Про помешкання для екіпажу на борту судна, 1970 року та ін. Адміністративна юрисдикція в основному базується на нормах адміністративного права, що встановлюють режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Відповідно до цих норм іноземні судна як державні, так і приватновласницькі, підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також заходів контролю, що належать до безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців. Інші правила встановлені для іноземних військових суден. Слід зазначити, що прибережні держави завжди приділяли особливу увагу регламентації заходження іноземних військових кораблів у внутрішні морські води і порти. У законодавстві більшості держав установлений дозвільний порядок заходження іноземних військових кораблів у внутрішні води і порти. Відповідно до цього порядку заінтересована держава дипломатичними каналами не пізніше визначеного терміну повинна направити запит державі, у чиї торгові порти передбачається заходження її кораблів, і одержати на це відповідний дозвіл. Причому в запиті повинні бути зазначені цілі заходження, чисельність екіпажу і час перебування в порту. Що стосується військових портів, то вони, як правило, закриті для відвідин іноземних військових суден. Особливий порядок перебування іноземних військових суден у територіальному морі і внутрішніх водах, у тому числі в портах України, випливає зі змісту статей 13, 14, 15 і 34 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року. Особовий склад військового корабля в іноземному порту звільняється командиром корабля за узгодженням із місцевою владою, а у випадку порушення встановленого порядку, судну може бути запропоновано покинути порт і прибережні води держави, що приймає. Слід зазначити, що в зв'язку з інтенсивним розвитком міжнародного судноплавства в даний час намітилася тенденція з обмеження юрисдикції прибережної держави у відношенні іноземних суден, що знаходяться в її внутрішніх водах. Рядом держав і міжнародних морських організацій була висунута пропозиція про необхідність укладання міжнародної конвенції про внутрішні морські води, що кодифікувала б базисні положення, вироблені міжнародною практикою, а національне право конкретизувало б і деталізувало їх. До внутрішніх вод держави належать морські бухти, затоки, лимани, береги яких належать одній державі і ширина входу в які не перевищує 24 морських милі. У випадку якщо ширина входу в затоку перевищує 24 милі, то усередині затоки від берега до берега проводиться пряма лінія в 24 милі довжиною таким чином, щоб нею обмежувався можливо більший простір. Водна територія, розташована усередині цієї лінії, є внутрішніми водами. Крім того, внутрішніми вважаються так звані «історичні води», перелік яких встановлюється урядом відповідної держави. До історичних вод звичайно належать води деяких заток (незалежно від ширини входу), що у силу історичної традиції або міжнародного порядку вважаються внутрішніми водами прибережної держави. Історичними, наприклад, є: затока Петра Великого на Далекому Сході Російської Федерації (ширина входу більше 100 миль по лінії від гирла ріки Тюмень-Ула до мису Поворотний); Гудзонова затока в Канаді (50 миль), Габесська затока в Тунісі (50 миль), затока Делавер у США та ін. До складу внутрішніх вод входять озера і внутрішні моря. Якщо озера цілком оточені берегами однієї держави, то вони належать до державної території. Якщо ж вони оточені територією декількох держав, між цими державами практикується укладання угод про режим вод, що належать кожній із них. До таких озер належать: Боденське озеро, оточене територією ФРН і Швейцарії, Женевське озеро між Францією і Швейцарією, Великі озера, які граничать із Канадою і США. При відсутності таких угод передбачається, що кордон визначається серединною лінією. Практично такі ж правила належать до так званих внутрішніх (замкнутих) морів, оточених з усіх боків територією однієї держави. Якщо ж таке море має в оточенні береги двох або більше країн, то суверенні права кожної з них поширюються тільки на його територіальні води, а в центральній частині встановлюється режим відкритого моря. Таке має місце в Чорному морі. У Каспійському морі в період існування СРСР в основному зберігався правовий режим, установлений ще Гюлістан-ським і Туркманчайським мирними договорами, укладеними ще в 1813 і 1828 роках між Росією і Персією (нині Іраном). У цих договорах Персія уступила Росії виключне право на утримання в Каспійському морі військових кораблів. Після розпаду СРСР і утворення навколо Каспійського моря ряду незалежних держав постало питання про його поділ між Азербайджаном, Казахстаном, Росією і Туркменістаном, ускладнене наявністю значних родовищ нафти в надрах каспійського шельфу. Принципи такого поділу повинні стати предметом переговорів між заінтересованими державами. Законодавство Російської Федерації (Закон РФ «Про державний кордон» 1993 року), у якому знайшла своє втілення радянська доктрина міжнародного права, відносить до внутрішніх вод РФ за аналогією з «історичними» затоками сибірські моря: Карське, Лаптєвих, Східно-Сибірське, Чукотське. Представляє інтерес точка зору канадського вченого Д. Фарана, який вважає, що головними критеріями для віднесення морських вод до історичних є такі: а) виняткова влада і контроль над таким морським районом, включаючи вигнання іноземних суден із нього в разі потреби; б) довге користування ним або витікання тривалого часу, хоча тривалість конкретного періоду залежить від обставин; в) мовчазна згода інших держав, особливо тих, чиї інтереси можуть бути зачеплені даним статусом. Прибережна держава, здійснює у внутрішніх водах права, що випливають із суверенітету. Вона регулює судноплавство і рибальство, на цій території заборонено займатися яким-небудь промислом або науковими дослідженнями без дозволу компетентних органів прибережної держави. Слід звернути увагу на те, що Конвенція ООН з морського права 1982 року містить спеціальну статтю, 225, що регламентує надання допомоги дослідницьким суднам. Всі держави повинні приймати розумні норми, правила та процедури для сприяння і полегшення морських наукових досліджень і в необхідних випадках для полегшення доступу у свої гавані морським дослідницьким суднам.
Внутрішні морські води— це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї ж держави (наприклад, Аральське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки у тому разі, якщо ширина входу в затоку рівна подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води "історичних заток". До внутрішніх морських вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.
Якщо держава має історичні або інші особливі підстави, вона має право претендувати на більш широкий пояс берегових вод для здійснення верховенства над затокою, але при цьому необхідно, щоб інші держави прямо чи посередньо визнавали ці претензії. До історичних заток належать Гудзонова затока, що належить Канаді, затока Петра Великого на Далекому Сході, котра належить Росії тощо.
Води озер належать до внутрішніх морських вод, якщо вони повністю оточені берегами однієї держави. Якщо ж вони оточені територією декількох держав, між ними практикується укладання угод про режим вод, які належать кожній з них. До таких належать Боденське озеро, котре оточене територіями ФРН і Швейцарії, Женевське озеро — Франції і Швейцарії, Великі озера, які граничать з Канадою і США.За відсутності узгоджень передбачається, що межа визначається серединною лінією.
Ці ж правила стосуються й так званих замкнених морів, які йменуються так тому, що зі всіх боків оточені територією однієї держави. Коли ж таке море оточене берегами двох або більше країн, суверенні права кожної з них мають бути визнані в зоні їхніх територіальних вод, а статус центральної частини має бути аналогічним статусу відкритого моря. Так поділено Чорне море.
Режим портів в Україні встановлений розділом IV Кодексу Торгового мореплавства. В Україні порти бувають торгові, рибні та спеціалізовані. Крім того, порти бувають відкриті й закриті. В останні заходження іноземних суден підлягає особливій регламентації.
Згідно з загальновизнаними нормами міжнародного права іноземні невійськові судна в мирний час мають право безперешкодного заходження у відкриті порти будь-якої держави. Одночасно передбачається право навантаження і розвантаження їхніх товарів, навантаження і розвантаження їхніх пасажирів. Жодний з портів не може бути будь-коли закритий для заходження іноземних суден, які шукають сховища від бурі або з причини лиха. Кожна держава має право на видання законів з метою нагляду за судноплавством у межах внутрішніх морських вод. Тим самим доступ іноземних торгових суден допускається в іноземні порти за умов розумного регулювання і за відсутності будь-якої дискримінації.
Під час перебування в іноземному порту торгові судна підпадають під юрисдикцію країни перебування. Але згідно з міжнародною практикою прибережні держави не здійснюють юрисдикцію за справами, які стосуються внутрішнього розпорядку на іноземному судні, включаючи цивільні й трудові спори, котрі виникають у зв'язку зі службою на суднах.
В іноземному порту судна підлягають санітарному контролю на основі міжнародних правил. Судно, що не виконало санітарних правил, не підлягає затримці в порту. Воно може вийти, але протягом всього рейсу не зможе зайти в інші порти тієї ж держави.
Цивільна юрисдикція держави порту передбачає компетенцію судових установ прибережної держави розглядати позови, які заявлені судну в зв'язку з невиконанням контракту, рятуванням, заподіянням шкоди тощо. Компетентна влада може також затримати або арештувати іноземне судно на виконання судового рішення, яке вже винесене, і за постановою про це компетентних органів прибережної держави. Разом з тим належні державі судна зберігають імунітет від затримань і арештів, які випливають з виконання судових рішень за цивільними справами, або на забезпечення заявленого позову.
Кримінальна юрисдикція щодо екіпажу або осіб, які перебувають на судні, входить у компетенцію прибережної держави. Влада прибережної держави віддає перевагу втриманню від здійснення такої юрисдикції щодо моряків іноземних суден, якщо це не зачіпає інтересів прибережної держави. Частіше таке втручання є можливим тільки в разі звернення капітана або консульського представника країни прапора.
Влада порту має право здійснювати контроль за дотриманням іноземними суднами ряду міжнародних угод щодо безпеки мореплавства, у тому числі безпеки пасажирів, охорони людського життя на морі тощо.
Інші правила передбачено для іноземних військових суден. Загальні принципи міжнародного права засновано на тому, що заходження військових суден навіть у торгові порти може бути підпорядковане певним обмеженням як стосовно чисельності, так і часу перебування у них, так само як й оголошення цілей заходження. Військові порти, як правило, закриті для відвідин іноземними військовими суднами.
Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або санітарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних вод прибережної держави.
Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII сторіччя, коли ширина територіального моря у переважного числа держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територіального моря, у яких вони претендували на здійснення юрисдикції у відношенні іноземних суден, головним чином із метою боротьби з контрабандою. Вперше 5-мильну митну зону оголосила Велика Британія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена США, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією й інш. країнами. В основному вони були спрямовані на припинення контрабанди, але в деяких випадках вже оголошувалися фіскальні, санітарні й інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні і багатосторонні договори про прилеглу зону. Так, наприклад, Мексика в період 1882 - 1899 років уклала 10 угод із різними державами. Багатостороннім договором такого роду стала Конвенція, укладена в 1925 році прибалтійськими країнами для боротьби з контрабандною торгівлею алкогольними напоями, у якій держави-учасниці взаємно визнавали здійснення митного контролю над приватновласницькими суднами в 12-мильній зоні.
Перша спроба кодификації звичайних міжнародних норм, що стосуються прилеглої зони, була почата в 1930 році на Гаазькій конференції, що закінчилася невдачею. Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встановлені в статті 24 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права1982 року. Слід особливо зазначити те, що за своєю юридичною природою прилегла зона — це частина відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Тому обидві зазначені конвенції містять положення про суто цільовий характер прилеглої зони. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил, тобто, у точно визначених цілях, і розширення цих цілей неприпустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів:
митна;
фіскальна;
імміграційна;
санітарна.
За Конвенцією про територіальне море ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих же вихідних ліній, від яких відміряється і територіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться серединною лінією при відсутності угоди про інше). Конвенція з морського права містить два відмінних положення:
по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній;
по-друге, у статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря.
Незважаючи на таке фактичне її положення, остання зміна була пов'язана з розбіжностями на III Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встановлення такої зони, прилегла зона буде перекрита нею. Прилеглу зони встановили:
санітарну - Аргентина, Венесуела, Індія;
митну — Сирія,
фіскальну — Індія, Югославія, Сирія;
імміграційну — Індія, Португалія.
Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.
Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон:
зони безпеки,
карної і цивільної юрисдикції,
нейтралітету,
запобігання забруднення,
фортечні зони та інш.
У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Після ж прийняття Конвенції 1982 року це, безумовно, є неправомірним.
3. Правовий режим портів
Порт (від лат. portus — сховище, притулок, гавань, гирло) — ділянка берега моря, річки або озера з прилеглою акваторією, захищена від негоди захисними гідротехнічними спорудами, на якій розміщується комплекс будівель та пристроїв для завантаження і розвантаження суден та їх обслуговування[1]. Під портом розуміється також приморське портове місто.
У новий час бурхливому розвитку портової мережі і морського транспорту сприяла поява парового флоту на початку XIX століття і залізниці у другій його половині. Поштовхом для індустріального розвитку портової інфраструктури на півдні України стало будівництво Харківсько-Миколаївської іКурсько-Харківсько-Севастопольської залізниць. Для прикладу, у 1877 році через Миколаївський порт експортувалося близько 6 млн. пудів зерна, а у 1903 році вже понад 100 млн. пудів, причому дві третини цієї кількості надходило залізницею. Розвиток залізорудних копалин Кривого Рогу імарганцевих рудників Нікополя дали додатковий імпульс розвиткові перевезень через Миколаївський і Одеський порти: накладні витрати на перевантажування та подавання вагонів до порту становили одну копійку на пуд (0,61 руб./т), в Одеському порту вони становили 1,2 копійки (0,73 руб./т)[2].
У СРСР у період перших п'ятирічок було здійснено великий обсяг робіт, спрямованих на відновлення і реконструкцію старих портів і будівництво нових. На Чорноморському узбережжі були побудовані нові великі порти в Іллічівську (під Одесою) і Шесхарісі (Новоросійськ). Після другої світової війни усі основні причорноморські порти були відновлені. Збільшення обсягу міжнародної морської торгівлі призвело до їх подальшого швидкого росту[1].
Сьогодні морська індустрія України представлена розвиненою мережею морських, річкових і рибних портів, а також перевантажувальних терміналів, комплексів і причалів різних форм власності. В Україні діють Білгород-Дністровський, Дніпро-Бузький, Маріупольський, Бердянський,Ренійський, Одеський, Скадовський, Євпаторійський, Херсонський, Керченський, Севастопольський і Миколаївський морські торговельні порти. Існують також спеціалізований морський торговий порт «Октябрьск», Іллічівський МТП, МТП «Південний» і Ізмаїльський МТП. У 2008 році загальнийвантажообіг морських портів України склав 132 мільйони 178 тисяч тонн[3].