Рівень основних економічних проблем в країні.

Адаптація до іноземного середовища.

Більшість компаній, що беруть участь у міжнародному бізнесі, зштовхуються з проблемою пристосування. Наприклад, фірма, заснована в Україні, звикла діяти в правовій, економічній і політичній системі даної країни і розробила шляхи виживання й одержання прибутку у визначеному середовищі. Почавши працювати в іншій країні вперше, фірма потребує відповіді на наступні питання:

- яка політична структура країни?

• який тип економічної системи в ній діє?

• чи в державному, чи приватному секторі знаходиться галузь, у якій збирається діяти фірма?

• якими способами уряд контролює характер і розмір приватного підприємництва?

• наскільки велике сприяння приватного сектора уряду в справі формулювання загальних економічних цілей?

• чи розглядає уряд іноземний капітал як конкурента або як партнера для місцевих приватних і державних підприємств

Питання здаються простими, але через мінливу природу політичних і економічних подій відповісти на них дуже складно.

Тому фірми, що займаються міжнародним бізнесом, повинні осмислювати свій власний досвід і те, як цей досвід допомагає сформувати їхню управлінську філософію і практику. Крім того, фірми повинні визначити, чим нове середовище відрізняється від більш знайомого вітчизняного середовища і як філософія і практика керування фірми повинна змінитися, щоб адаптуватися до нового середовища.

Зовнішнє і внутрішнє середовище.

Зовнішнє середовище поділяється на проміжне (прямого впливу), куди належать: споживачі, конкуренти, постачальники, партнери, організації-регулятори, профспілки, місцеві органи влади та середовище непрямого впливу (загальне): економічне, політичне, технологічне, соціальне, екологічне. Зясування впливу цих середовищ дозволяє провести аналіз сильних та слабких сторін підприємства, а також загроз та можливостей, які в собі несе зовнішнє середовище.

Внутрішнє середовище складається з: організації маркетингу; персоналу; рівня організації виробництва і управління; рівня забезпечення ресурсами; рівня технологій; рівня науково-технічного забезпечення; фінансів; інвестицій; кредитування та інших підсистем.

Інформація про зовнішнє і внутрішнє середовище дає змогу провести стратегічний аналіз.

Культурне середовище

Культура визначається як образ життя того чи іншого народу. Це поняття включає формування народу та його свідомості на протязі століть. Початкове формування безумовно визначалося географічним та природнокліматичним положенням. Війни, колоніальні завоювання, переселення народів внесли свої корективи в структуру та культурне середовище народів.

Зовсім нову динаміку в розвиток культурних середовищ на планеті внесла епоха глобалізації та інформаційних технологій. Наслідками цього процесу є: необмежений доступ людей до ідей, образів, досягненням та проблемам будь-якої культури; експансія західної культури та головна проблема “дивергенції - конвергенції”, тобто стиранню різниці між культурами та формування єдиної культури (конвергенція) чи навпаки, переважають дивергентні процеси, що загострюють протиріччя між культурами.

Існують різні теорії, що розглядають питання сторін образу життя та груп цінностей.

Для менеджера міжнародної фірми дуже гостро стоять питання подолання язикового бар¢єру, невербального спілкування, сприйняття, стереотипів національної поведінки та етики.

Стратегічне планування в міжнародних корпораціях.

1. Теоретичні аспекти стратегічного планування.

1.1. Сутність та поняття стратегії, стратегічного управління та стратегічного планування.

2. Типи стратегії бізнесу.

3. Методичні аспекти стратегічного планування в міжнародній фірмі.

3.1. Порядок розробки стратегії фірми.

3.2. Реалізація та оцінка стратегії.

4. Залежність стратегії від вибору способу діяльності.

5. Стратегія глобального розміщення джерел постачання.

1. Стратегія – довгостроковий якісно визначений напрямок розвитку організації, що стосується сфери, засобів і форми її діяльності, системи взаємин у середині організації, а також позиції організації до навколишнього середовища, що приводить організацію до її цілей. Стратегія являє собою набір правил, якими керується організація при прийнятті управлінських рішень, щоб забезпечити здійснення місії і досягнення господарських цілей організації.

Особливості стратегії по Ансоффу:

1. Процес розробки стратегії закінчується встановленням загальних напрямків, просування по яких забезпечить ріст і зміцнення позиції фірми.

2. Сформульована стратегія використовується для розробки стратегічних проектів, методів пошуку. Роль стратегії полягає в зосередженні уваги на певних ділянках або можливостях і відкидання інших можливостей, як несумісних із стратегією.

3. Необхідність у даній стратегії відпадає при досягненні фірми бажаного розвитку.

4. При формулюванні стратегії користуються сильно узагальненою, неповною та неточною інформацією, оскільки всі можливості не можна передбачити.

5. Первісна стратегія може бути переформульована в звязку з виникненням більш точної інформації (забезпечення зворотного звязку).

Під стратегічним управлінням слід розуміти сукупність пропонуємих дій, направлених на трансформацію організації з її поточного стану в бажаний, завчасно існуючий, визначений стан, з урахуванням дії факторів зовнішнього середовища.

Концепція стратегічного управління будується на системному та ситуаційному підходах.

Принцип системності розглядає організації як соціально-економічні системи з наступними особливостями:

1. Цілісністю – всі елементи і частини системи служать досягненню спільних цілей, що стоять перед організацією в цілому.

2. Складністю – велика кількість зворотних звязків.

3. Інерціонністю – можливість з високим ступенем вірогідності передбачити розвиток організації у майбутньому.

4. Високий ступінь надійності функціонування – взаємозамінність компонентів.

5. Рівнобіжним розглядом натуральних і вартісних аспектів функціонування систем.

Ситуаційний підхід базується на принципі адаптивності – внутрішньо організаційні побудови є реакцією організації на зміни зовнішнього і внутрішнього середовища.

Стабільне зовнішнє середовище веде до централізованого управління, а нестабільне до децентралізації та гнучкості.

Реакція на зміни впливає і на різний стиль поведінки. В основі прирістного стилю покладено мінімальне відхилення від поставлених цілей. Підприємницький стиль характеризується прагненням до змін, пошуком управлінських рішень і застосовується як в комерційних так і некомерційних організаціях.

Сутність та поняття стратегічного планування.

Стратегічне планування є складовою частиною стратегічного управління.

Стратегічне планування – це процес визначення цілей фірми та розробки реалізуючих ці цілі стратегій. Даний процес представляє собою сукупність взаємозвязаних процедур, здійснення яких потребує створення спеціальних управлінських структур, описання правил їх функціонування та наявність персоналу, що забезпечує їх діяльність, а також постійно актуалізованої інформаційної бази. Стратегічне планування є управлінський процес досягнення і підтримки стабільної рівноваги цілей, можливостей і ресурсів організації і нових ринкових можливостей. Ціль стратегічного планування – створення і реформування бізнесу і продукту компанії, спрямовані на успішний її розвиток і досягнення поставлених цілей.

Стратегічне планування вимагає дотримання трьох основних умов.

Перше – керування діяльністю компанії будується на принципах керування інвестиційним портфелем. Мається на увазі, що кожен напрямок діяльності компанії має визначений потенціал одержання прибутку, відповідно якому і розподіляються ресурси компанії.

Друге – ретельна оцінка перспектив кожного виду діяльності, вивчення показників ринкового росту і позиції компанії на конкретному ринку. Компанії, що орієнтувалися винятково на обсяг поточних чи продажів прибутку, переконалися в обмеженості цієї концепції. Наприклад, якби в 1970-х рр.. компанія Ford Motor здійснювала інвестиції відповідно до обсягів поточних продажів, вона до тепер була б змушена випускати великі автомобілі, оскільки колись вони були самими рентабельними і користувалися підвищеним попитом. Однак проведені компанією дослідження ринку показали, що потреби американських споживачів змінюються. Таким чином, компанія Ford вчасно перерозподілила ресурси й активізувала конструкторські роботи з малолітражних автомобілів, виробництво яких у той час було збитковим.

Третє стратегія. Для кожного бізнесу компанією розробляється план досягнення довгострокових цілей. Єдиної оптимальної стратегії для всіх компаній галузі не існує. Кожна з них, з огляду на профіль діяльності, мети, можливості, навички і ресурси, розробляє власну стратегію. Так, виробник автомобільних покришок компанія Goodyear орієнтується на зниження витрат, політика її конкурента Michelin – інвестиції в нове виробництво, а Bridgestone – прихильниця сегментування ринку. Стратегія кожної з цих компаній може виявитися дуже ефективною.

2. Типи стратегії за Портером.

1. Повязана з лідерством у мінімізації витрат виробництва. Мінімальні витрати дають змогу знизити ціну на продукцію, а це дозволяє завоювати більшу частину ринку.

2. Повязана із спеціалізацією у виробництві продукції. Здійснює висококваліфіковані виробництво та маркетинг, щоб стати лідером в цій області виробництва продукції. Дана марка буде користуватися попитом не зважаючи на ціни.

3. Повязана з фіксацією та концентрацією зусиль на обраному сегменті ринку. Досконально зясовує потреби ринку у визначеному типі продукції. Фірма може прагнути до зменшення витрат або політики специфікації у виробництві продукту.

Серед стратегій найбільш відомі базисні. Вони включають 5 елементів (продукт, ринок, галузь, положення фірми у середині галузі, технологію).

I група стратегії концентрованого росту (повязані із зміною продукту чи ринку) це:

• стратегія посилення позиції ринку (з даним продуктом);

• стратегія розвитку ринку (нові ринки);

• стратегія розвитку продукту (новий продукт).

II група стратегії інтегрованого росту:

• стратегія зворотної вертикальної інтеграції (спрямована на ріст фірми за рахунок придбання або посилення контролю над постачальниками, за рахунок створення дочірніх структур для постачання);

• стратегія йде вперед вертикальної інтеграції (ріст фірми за рахунок придбання чи посилення контролю над структурами, що знаходяться між фірмою і кінцевим споживачем, тобто системами розподілу і продажу, використання при посередницьких послугах).

III група стратегії диверсифікованого росту:

• стратегія центрованої диверсифікації (пошук в існуючому бізнесі додаткових можливостей для виробництва нових продуктів). Центральне виробництво залишається, а навколо за рахунок використання можливостей і технологій виникає нове.

• стратегія горизонтальної диверсифікованості (виробництво нової продукції за рахунок нових технологій та просування її на існуючому ринку). Оцінка можливостей фірми.

• стратегія конгломератної диверсифікації. Розширення за рахунок виробництва технологічно не звязаних з новим виробленим продуктом, що реалізується на нових ринках.

IV група стратегія скорочення (повязана з перегрупуванням сил після росту або для підвищення ефективності), коли спостерігаються спади чи зміни в економіці.

Стратегія цілеспрямованого скорочення бізнесу:

• стратегія ліквідації;

• стратегія “збору врожаю” – відмовлення від довгострокових цілей і отримання у короткий термін максимальних доходів;

• продаж підрозділів (продають виробництва, що погано сполучаються з іншим або основним видом діяльності);

• скорочення витрат – пошук можливостей зменшення витрат (зниження виробничих витрат, підвищення продуктивності, скорочення найму і навіть звільнення персоналу).

3. Методичні аспекти стратегічного планування у міжнародній фірмі.

Процес вибору стратегій містить кроки:

• звязування поточної стратегії – чітка уява про теперішній стан організації, що можна приймати рішення на майбутнє;

• аналіз портфеля продукції – дає уявлення про те, що портфель як сума, істотно відрізняється від простої суми його частин і є набагато важливішим;

• вибір стратегії фірми і оцінка. Вибір проводиться керівництвом на основі аналізу ключових факторів, що характеризують стан фірми; аналіз портфеля продукції і сутності реалізованої стратегії. Сильні сторони галузі і фірми відіграють вирішальну роль у виборі стратегії (стратегія спрямована до максимального використання можливостей, положення лідеру, зміцнення положення бізнесу в нових галузях.) На вибір стратегії впливає поведінка керівництва (ризикові чи навпаки, фінансові ресурси чи витрати, кваліфіковані працівники, часовий фактор).

Керівництво середньої ланки вирішує оперативні питання і часто не вистачає часу на стратегічні задачі. Дуже часто ідеї, що народжуються в іншій ланці акумулюються, збирається та підготовлюється інформація стратегічного характеру, це все гарантує, що важливі ідеї не пройдуть повз керівництва. Крім того включення в систему планування сучасної обчислювальної техніки полегшує працю керівника.

При стратегічному плануванні також потрібно приймати рішення, вирішувати задачі, що повязані з вибором альтернативних дій. Альтернативні рішення повязані з поняттям адаптивності. Адаптивність припускає наявність альтернатив.

М ісія і цілі Аналіз зовнішнього середовища Аналіз сильних і

слабких сторін

О цінка стратегії Управління реалізацією стратегії Аналіз альтерна-

тив і вибір стра-

тегії

Схема стратегічного планування

Альтернативність повязана із стратегічним вибором. На схемі представлена взаємозалежність елементів стратегічного вибору.

Місія

( генеральна мета)

О сновні цілі

стратегія стратегічні задачі програми

Ресурси

Місія – створює орієнтири організації для визначення цілей і стратегій різних рівнів управління.

Стратегії – розробляються з метою реалізації місії.

Стратегічні задачі - повязані з проблемами, що виникають у зовнішньому середовищі і у середині організації. Проблеми повязані з майбутніми подіями, що можуть вплинути на досягнення цілей (відкриття нових можливостей чи сильних сторін організації).

Програми – заходи спрямовані на реалізацію обраної стратегії чи стратегічних задач.

Ресурси – стоять у основі піраміди і є необхідною умовою для досягнення стратегії та стратегічних задач.

Реалізація та оцінка стратегії.

Виконання стратегії спрямоване на вирішення 3 задач:

1. Встановлення пріоритетності серед адміністративних завдань по важливості і відповідності стратегії.

2. Встановлення відповідності між обраною стратегією і внутрішньо організаційними процесами.

3. Відповідність здійснюваної стратегії стилю лідерства і підходу до управління організацією.

Реалізація стратегії включає в себе декілька якісно відмінних видів діяльності: розробку програм і планів, їх виконання, контроль, облік, аналіз та оцінку ефективності діяльності.

Програми і проекти, розроблені в розвитку прийнятої стратегії, утворюють основу для формування поточних планів діяльності структурних підрозділів фірми, що деталізуються далі в оперативних планах. Будь-який з перерахованих документів може містити рішення по діям як в межах країни базування фірми, так і закордоном.

Виконання оперативних планів в певному розумінні завершує цикл, що починається вибором місії. Для цього потрібно проводити корегування та природне оновлення змістовної сторони документів, що відносяться до перерахованих. Виконання оперативних планів потребує зворотного звязку, що реалізується через облік виконання планів, контроль та аналіз отриманих результатів. Здійснення цих управлінських функцій є джерелом інформації, що являється важливим для оцінки та актуалізації прийнятих раніше рішень на всіх рівнях – від оперативних планів діяльності підрозділів до цілей фірми.

4. Залежність стратегії від вибору способу діяльності.

Вибір способу діяльності повязаний з наступними факторами:

• ресурси (наявність потужностей різна у власній країні і закордоном, тому залучають іноземних інвесторів або частину операцій перекладають на закордонні фірми, що можуть володіти частиною підприємства і виступати від імені організації);

• правові аспекти:

1. заборона на 100% контроль з боку фірми над своїми операціями на території країни де працює фірма;

2. визначені ставки податків (повязано з значними витратами і тому підключення зовнішніх організацій дешевше для фірми);

• досвід (потрібен для швидкого розгортання діяльності);

• конкуренція (фірма в виграшу, коли товар унікальний та дефіцитний, але гостра конкуренція все одно змушує зробити вибір тому, що конкуренти захоплять ринок);

• ризик (політичний та економічний) його розподіл шляхом розміщення операцій у декількох країнах;

• контроль (кількість угод знижує рівень контролю);

• складність продукції (витрати повязані з передачею технології, яку краще віддати своїм філіям ніж іншим фірмам);

• присутність у країні (дає знання і можливості діяти, нарощувати обсяги виробництва);

• схожість країн (часто вводить в оману, оскільки культурні та мовні розходження є дуже суттєвим фактором, крім того витрати на координацію діяльності різних фірм досить значні);

• ліцензування (ліцензійні угоди – фірма (ліцензіар) надає права на нематеріальну власність іншій фірмі (ліцензіатові) на певний період, за що отримує від останнього роялті). Нематеріальні активи (патенти, схеми, авторські права, торгові марки, ліцензії, контракти);

• економічні мотиви (нова продукція чи технологічний процес дають перевагу на певний термін і не завжди виправдовують витрати вкладені на створення потужностей за кордоном. Може виникнути небезпека удосконалення технології конкурентами);

• стратегічні мотиви (фірми з диверсифікованим виробництвом постійно змінюють асортимент своєї продукції, щоб вчасно зосередити зусилля, там де їхні сильні сторони найкраще сполучаються з високоприбутковим бізнесом. Продаж методів або виробництва, що не вписується в напрямки діяльності фірми, як це зробила фірма “Дженерал Електрик”, що продала метод знищення пролитої олії за допомогою спеціальних мікроорганізмів);

• політичні, правові мотиви (при обмеженні іноземців владою країни, використовується ліцензування як один з найприйнятніших засобів);

• контроль і конкуренція – якщо фірма передає право, то втрачає в певній мірі контроль. Угодою повинно бути передбачено розірвання відносин, зобовязання та хто несе ризики. Крім того існує ризик виникнення нового конкуренту;

• конфіденційність (зниження цінності технології, якщо вона стає відома багатьом);

• рівень розвитку технології (по закінченню технологічна розробка одночасно може передаватися декільком фірмам. Постає 2 питання: тривалість терміну можливого використання та невизначеність ринкової вартості технології);

• платежі (умови і величина виплат по ліцензійним угодам обговорюється по кожному контракту і залежить від обєкту продажу);

• франчайзинг (спосіб діяльності, при якому франшизер (продавець) передає франшизу (покупцю) право на використання своєї торгової марки і надає свої послуги в організації цього бізнесу);

• модифікація способів ведення операції (вибір гарного місця розташування, пошук постачальника);

• контракт на управління (надання на певний термін власного персоналу фірмі, якій передали технологію, для забезпечення нормального функціонування);

• контракт під ключ (повна готовність будь то устаткування чи будівництво).

5. Стратегія глобального розміщення джерел постачання

Фірма може сама виготовити частини або на пів готову продукцію, а зборку провести в іншій країні чи навпаки. Головне визначитися де краще розміщати виробництво, виготовляти комплектуючі, а де збирати готову продукцію.

Проблеми:

1. Забезпечення постачання сировини (краще використати внутрішні джерела, це дасть змогу не мати мовних проблем, відстань та транспорт, війни та митні тарифи) але для іноземців це може бути дорожче. Розміщення повязане з додатковими витратами.

2. Стратегія імпорту (імпортні операції спираються на досвід, уміння підготувати документацію). Переваги надаються імпорту з-за ціни, якості, недоступності матеріалу у власній країні, сучасній технології, іноземних постачальниках. Роль грає репутація фірми, термін виконання, відносини, дефекти, тарифи, правові аспекти та мова.

Прийняття рішень в міжнародних корпораціях

1. Місце прийняття рішень в міжнародному менеджменті.

2. Формування рішень.

3. Концепція, методи та процес прийняття рішень в міжнародних корпораціях.

В основі міжнародної діяльності фірми, як і любої іншої, знаходиться певна сукупність стратегічних рішень, яка приймається в даній області уповноваженими на це менеджерами. Сукупність стратегічних рішень має бути раціонально сформована, тобто:

1. Охоплювати всі ключові моменти, повязані з зовнішніми взаємодіями фірми, незалежно від прийнятої в ній організаційної структури управління.

2. Забезпечювати можливість послідовної реалізації генеральної мети фірми на рівні поточних планів діяльності та оперативних рішень.

3. Внутрішнє несуперечлива.

4. Несуперечлива зовнішнє.

5. Орієнтована на оцінку розвитку ситуації.

Виконання перших чотирьох умов дозволяє оцінювати дану сукупність як цілісну систему, що є важливим елементом управління організацією. Невиконання любої з умов ставить під сумнів наявність у фірмі раціонального стратегічного планування взагалі. При цьому лише виконання пятої умови робить цю систему дійсно ефективною, що відповідає сучасним потребам управління.

Під стратегічними рішеннями розуміють управлінські рішення, які орієнтовані на майбутнє, тобто: закладають основу для прийняття оперативних управлінських рішень; повязані з значною невизначеністю так, як враховують неконтрольовані зовнішні фактори ; повязані з залученням значних ресурсів, тобто можуть мати довгострокові наслідки для підприємства. Саме прийняття рішень передує всім вчиненим діям та визначає направленість і характер всіх вчинених у подальшому дій. Сформульована ціль або фіксуємий результат, який повинен бути отриманим на виході, є основою, базисом для прийняття рішень по побудові самого виробничого процесу і всіх його компонентів під досягнгення фіксуємого результату. Ефективність управлінських рішень залежить не тільки від характеру, змісту та якості самих приймаємих рішень, але й від обєкту на який направлене приймаєме рішення. Концепція управління по цілям передбачає вибір результату на виході в якості такого обєкту. Всі ж інші рішення, повязано з цим основним, що приймається в цілях розвитку такого основного рішення та націлені на налаштування всіх компонентів виробничого процесу під ті обовязкові вимоги, які супроводжують приймаєме основне рішення чи обумовлюють його реалізацію.

Кожне рішення має бути спрямоване на підвищення ефективності, тобто: співвідношення результатів та витрат; відповідність отриманих результатів поставленим цілям. Рішення орієнтоване на майбутнє повязано з плануванням розробки або виробництва нового виду продукції чи просування на нові ринки збуту. Неконтролюємі зовнішні фактори це просторові та часові обставини, які враховуються оскільки регулюємий процес не може повністю відбуватися на території підприємств фірми.

Стратегічні рішення – це управлінські рішення, які:

1. Орієнтовані на майбутнє і закладають основу для прийняття оперативних управлінських рішень.

2. Повязані з значною невизначеністю, оскільки враховують неконтрольовані зовнішні фактори, що діють на підприємство.

3. Повязані з притягненням значних ресурсів та можуть мати серьозні, довгострокові наслідки для підприємтсва.

До стратегічних рішень відносять:

• реконструкцію підприємства;

• нововведення;

• організаційні зміни;

• вихід на нові ринки збуту;

• придбання, злиття підприємств.

Особливості стратегічних рішень полягають в тому, що вони:

• інноваційні за своєю природою;

• направлені на перспективні цілі підприємства, на можливості, а не на задачі та на майбутнє, а не на сучасне;

• відрізняються від тактичних рішень тим, що безліч альтернатив не визначена, процедура їх формування грає важливу самостійну роль;

• направлені в майбутнє і є, відповідно, невизначеними за своєю природою;

• потребують знань – результат, як правило, більше залежить від якості рішення, ніж від швидкості або своєчасності його прийняття;

• субєктивні за своєю природою, не піддаються, як правило, обєктивній оцінкі;

• незворотні і мають довгострокові наслідки.

Здійснення процесу прийняття управлінських рішень передбачає поступове просування від однієї стадії до іншої. Таких стадій нараховується вісім.

Процес прийняття рішень

Постановка мети рішення

Порівняння альтернатив

Складові процесу прийняття управлінських рішень

На першій стадії головним завданням є правильне визначення мети рішення. Будь-який процес ухвалення рішення має розпочинатися з необхідності його ухвалення. На сам перед потрібно вирішити питання вибору, який необхідно зробити.

На другій стадії встановлюються критерії рішення. Будь-яке рішення оцінюють за отриманими результатами, тобто критеріями рішення, які є основою фактично здійснюваного вибору.

На третій стадії проводиться поділ критеріїв за принципом важливості їх для організації. Критерії мають різне значення. Одні з них є обовязковими обмеженнями, інші просто фіксують бажані характеристики. Для прийняття ефективного рішення потрібно провести поділ критеріїв на жорсткі обмеження й бажані характеристики та проран жувати ті з них, що відносяться до категорії бажаних.

Четверта стадія присвячується розробці альтернатив. При розгляді новаторських типів рішення, цей крок є більш складним.

Пята стадія виділяється для порівняння альтернатив, розроблених на попередній стадії. Кваліфікаційне ухвалення рішень вимагає розробки ряду альтернатив, порівняння їх і вибору найкращої. Для цього потрібні певні засоби порівняння альтернатив.

На шостій стадії визначається ризик, який стосується фірми в разі вибору конкретної альтернативи. У підприємницькій діяльності виявлення ризику може коливатися від складного вірогідного аналізу в моделях дослідження операцій до чисто інтуїтивних загадок, які можна передавати запитаннями на зразок: як ви думаєте, яким чином відреагують покупці або виробники-конкуренти, коли буде оголошено про підвищення цін?

Щоб правильно визначити сферу ризику, необхідно розглядати по черзі й намагатися передбачати труднощі, з якими можна зіткнутися у разі реалізації кожної з альтернатив.

На сьомій стадії в процесі розробки рішення дається оцінка ризику. При оцінюванні ризику враховуються такі фактори, як імовірність і серйозність. За допомогою фактора ймовірності формується судження про те, що та чи інша подія справді відбудеться. Фактор серйозності дає змогу сформувати судження про ступінь впливу події на ситуацію, якщо вона відбудеться.

На восьмій стадії приймається рішення. Кількісні показники ступеня ризику допомагають прийняти обґрунтоване рішення. Адже ці дані дають змогу порівнювати показники ефективності альтернатив. Якщо альтернатив дві і вони діаметрально протилежні, як правило конкуруючі, то рішення в такому випадку будуть відрізнятися високим ступенем невизначеності. Ця неприродність викликає обмеження, які накладаються на вибір. []

При прийнятті багатоваріантного рішення перші два кроки відповідають стандартному процесу рішення. Це постановка мети рішення і встановлення критеріїв, список яких необхідно перетворити в абсолютну шкалу виміру, що дає змогу кожну альтернативу оцінювати саму по собі й зробити правильніший вибір.

Найбільша увага в сучасному менеджменті приділяється процесу ухвалення інноваційного рішення, яке передбачає певне нововведення, тобто формування й реалізацію раніше невідомої альтернативи. [] Застосування інноваційного процесу дозволяє виробляти нові й більш ефективні шляхи розвязання проблем або досягнення результатів. У випадку, якщо жодна з альтернатив не підходить, можливо застосувати метод оптимізації критеріїв. Він дозволяє комбінувати кращі риси відомих альтернатив і в такий спосіб може привести до найефективнішого рішення.

В узагальненому вигляді процес розроблення та прийняття рішень здійснюється у такій послідовності:

1. Діагностика проблеми – формування і обґрунтування проблеми.

2. Формулювання обмежень та критеріїв для прийняття рішень.

3. Формулювання та вибір можливих варіантів рішення.

4. Вибір найкращого варіанта рішення.

Методи прийняття управлінських рішень

Серед методів прийняття рішень виділяють наступні:

1. Метод причин і результатів, що використовується для аналізу та розвязання найрізноманітніших виробничих завдань. Схема методу є графічно упорядкованим зображенням факторів, що впливають на обєкт аналізу. Переваги цього методу в тому, що він дає наочне уявлення про фактори, які впливають на обєкт аналізу, про причинно-наслідкові звязки цих факторів. Щоб побудувати схему методу причин і результатів, необхідно виконати такі дії:

1. визначити обєкт аналізу, написати його назву посередині правої частини листа паперу й обвести її прямокутником;

2. провести пряму лінію до цього прямокутника, поділивши лист паперу на верхню і нижню частини;

3. виділити головні фактори, що впливають на обєкт аналізу, вказати показники цих факторів, зєднати кожний із них з віссю вектора 1-го порядку;

4. вектор 1-го порядку зєднати з вектором 2-го порядку, потім нанести вектор 3-го порядку і т.д.

До схеми вносяться всі фактори, що впливають на обєкт аналізу. Головне завдання – забезпечити правильну підпорядкованість і взаємозалежність факторів, чіткість оформлення схеми, щоб вона добре читалася. Хоча схема здається простою, але для того, щоб її побудувати потрібно добре знати обєкт аналізу й розуміти взаємозалежності та взаємовплив факторів. []

Розглянемо метод причин і результатів на прикладі такого показника, як помилка в друкуванні.

Машиністка

Розуміння Швидкість Ремонти Висота

тексту Техніка

Досвід Ритм Механічна

Помилки при друкуванні тексту

Папір Почерк Освітлення

Літери Текст Колір Внутрішній

Умови праці

Схема методу причин і результатів

В даному методі на першому етапі відбувається побудова схема, а на другому етапі – аналіз якості продукції (послуги), що випускається.

2. Метод групового прийняття рішення.

Останнім часом саме цьому методу приділяється більше уваги, оскільки залучення працівників до процесу прийняття рішень веде до підвищення результатів їх діяльності, а це дає змогу легше вводити різноманітні якісні зміни у виробництво. Крім того поняття групова робота передбачає добре розвинуту взаємодію і взаєморозуміння, що дозволяє уникати помилок і невдач у роботі. Спільна діяльність у виробленні рішення створює сприятливий морально-психологічний клімат у колективі, при якому стає можливим самоврядування. Підвищується бажання на ефективність праці, знаходять оптимальні рішення.

Найвідомішим метод групового прийняття рішення є метод номінальної групи, який дає змогу виявити й порівняти індивідуальні думки, судження, розробити колективне рішення. []

Сутність методу полягає у наступному. Група розбивається на підгрупи. Оголошується завдання. Невеликий проміжок часу учасники обговорюють умови завдання, уточнюють мету рішення. Цей період називається само- інструктажем. Далі робота йде за етапами.

Перший етап. Індивідуальна робота при виконанні якої кожен член підгрупи письмово формулює свої ідеї щодо виконання завдання.

Другий етап. Кожен з учасників дає свою відповідь. Фіксуються всі запропоновані ідеї без будь-якого обговорення.

Третій етап. У його межах відбувається зясування ідеї. Записані відповіді зачитуються, щоб переконатися в тому, що усі учасники зрозуміли їх правильно. Кожен учасник може запропонувати своє бачення завдання, зміну формулювання, уникаючи при цьому оцінок. У процесі такого обговорення не виключено появи різних думок, і група може дійти висновку, що деякі показники доцільно вилучити або обєднати. На цьому етапі важливі темпи роботи й реалізація мети. Якщо є значне дублювання і відсутність однозначного розуміння змісту ідеї з боку членів групи, то наступний етап може виявитися непродуктивним.

Четвертий етап. На цьому етапі здійснюється ранжування і голосування. Учасники відбирають найбільш важливі ідеї і ранжують їх. Для цього кожному учасникові видаються чисті картки зі знаками “н”. Потім пропонується відібрати 7-8 найбільш важливих ідей із наявного переліку. На картці записується їхній порядковий номер у списку. Коли роботу закінчено, всім пропонується покласти картки перед собою і проран жувати так: а) вибрати найважливішу ідею, написати літеру “н” і відкласти; б) із карток, що залишилися, вибрати найменш важливу ідею і позначити цифрою 1; в) із карток, що залишилися, знов відібрати найбільш важливий пункт, позначити знаком “н-1” і т. д. Ранжування проводиться доти, доки не буде пронумеровано всі картки. Після цього робиться підрахунок голосів, і результати заносяться в таблицю, яка має наступний вигляд.

Прийняття рішень методом номінальної групи

Робота на четвертому етапі дає змогу учасникам висловити своє ставлення до кожного заходу при відсутності тиску з боку групи. Метод номінальної групи є конструктивним шляхом розвязання конфліктів і показує ступінь узгодженості, яка може скластися щодо тієї чи іншої ідеї. Хоч учасник може й не погодитися з кінцевим груповим результатом, він, як правило, підтримає його як підсумковий результат діяльності групи.

Наприкінці проробленої процедури коротко обговорюються результати ранжування. []

3. Метод Делфі, призначений для вибору кращої із запропонованих альтернатив.

При прийнятті рішень трапляються такі типові помилки:

1) непродумані рішення, ведуть до прийняття рішень, не підготовлених до їх виконання;

2) “сліпі” рішення, що ведуть до негативних наслідків;

3) егоцентричні рішення направлені тільки на отримання власної вигоди, не турбуючись про наслідки для інших;

4) емоційні рішення залежать від особистого настрою, без урахування їхньої раціональності;

5) геніальні рішення - прийняття рішень відбувається, спираючись тільки на свою інтуїцію;

6) самовдоволені рішення – рішення, що приймаються з ігнорування порад інших людей;

7) уперті рішення свідчать про небажання вчитися на власних раніше прийнятих помилкових рішеннях.

Яким же чином відбувається відбір та оцінка альтернатив? Послідовність наступна:

Перший етап. Відбувається ранжування альтернатив за ступенем значимості з наступним присвоєнням кожній з них порядкового номеру. Альтернативи розташовують по мірі зменшення важливості, позначаючи їх (Р_а, Р_б, ... Р_н - ранг).

Другий етап. Проведення оцінювання кожної з альтернатив за десятибальною шкалою залежно від витрат, які є результатом тієї або іншої помилки. За вищий бал (Б) приймається 1, а за нижчий – 10.

Третій етап. Отримані на перших двох етапах результати перемножуються (С = Р * Б). Потім визначається сума добутків: Е = С + С + С + ... Найменша сума Е вказує на те, що ця помилка найбільш поширена. Найменша сума балів вказує ту альтернативу, яка за значенням знаходиться на першому місці, а друга найменша сума балів означає другу альтернативу і т. д. Визначити значимість кожної альтернативи можна шляхом ранжування.

Оцінювання альтернатив методом Дельфи

Якщо, незважаючи на проведений аналіз, прийняте рішення все ж таки виявилося помилковим, то можна скасувати його після перегляду. В разі якщо нічого не залишається крім як виконати рішення, то можна спробувати відтягти якнайдалі небажані наслідки, підготувавши відповідні заходи для помякшення удару.

Останнім часом колективні методи прийняття управлінських рішень є доволі популярними та не слід забувати, що вони є все ж таки приймаються конкретними особами.

4. Науковий метод. Даний метод базується на:

а) науковому підході сутність якого полягає у обовязковому дотриманні вимог наукового осмислення, якісному виконання по черзі наступних кроків:

спостереження (збір інформації),

формування гіпотези на основі виявлених альтернатив рішення проблеми, встановлення наслідків на основі прогнозування,

підтвердження достовірності гіпотези досвідним шляхом;

б) системній орієнтації приймає мого рішення, тобто гіпотеза виходить з того, що організація є відкритою системою, тому дія гіпотези перевіряється не тільки н проблеми або ситуації, що потребує прийняття рішення, але і відносно всієї організації і окремих її структурних елементів;

в) моделювання для перевірки гіпотези, щоб прийняти найбільш ефективне рішення.

5. Дослідження операцій як метод прийняття рішень. Вплив на ефективність виробничого процесу, що вже функціонує або організується, шляхом спрощення робочих операцій, їх усунення, обєднання з іншими операціями чи блоками таких операцій. При використанні такого методу менеджер вивчає, досліджує, аналізує, як в рамках його організації виконується ця функція. У довгому ланцюгу кооперуючихся між собою робітників, одна-єдина неякісно виконана робоча операція може привести до втрати якості виробляємої продукції. При встановленні такого факту менеджер приймає конкретне рішення: зміна робітника, підвищення ступеня його вміння, зміну технології здійснення такої робочої операції.

Дослідженню підпадають наступні компоненти:

1. повнота знання робітником всієї сукупності обовязків по вдосконаленню всіх дій, що вимагаються від нього;

2. ступінь професіоналізму робітника, знання робочих навиків;

3. форма та якість кооперування робітника, що виконує досліджувану операцію, з колегами, що виконують відповідні робочі операції до та після нього;

4. режим роботи виконавця, операцію якого досліджують на предмет зривів та порушень ритмічності робочого процесу;

5. обладнання та оснащення робочого місця.

6. Моделювання як метод прийняття управлінського рішення. Цей метод представляє собою дослідження обєктів пізнання, в даному випадку організації, на їх моделях. Модель це збільшена або зменшена копія обєкту.

Управлінська модель – це спрощена форма реальної життєвої ситуації, явища або обєкту, що звільнені від непотрібних елементів чи інформації, які викликають труднощі сприйняття або аналізу реального обєкту, явищ чи ситуації.

Частіше за все звертаються до базових моделей: фізичної, аналогової та математичної.

Фізична модель - обєкт, що досліджується в зменшеному чи збільшеному вигляді. Цей вид моделювання використовується при необхідності візуального представлення обєкту, коли в натуральну величину охопити такий обєкт візуально неможливо. Прикладом може бути: план підприємства або цеху, проектна документація, зменшена копія будь-якого агрегату, механізму та інше.

Аналогова модель використовується в тих випадках, коли не має можливості чи необхідності в зверненні до моделі фізичної, коли єдиною можливістю є дослідження аналогу реального обєкту, ситуації або системи.

Під аналогом розуміється те, що представляє собою відповідність конкретному предмету, поняттю, або те, що відображує реальний процес або механізм взаємодії.

Аналогія, що використовується у такому випадку як метод дослідження, є метод, коли на основі подібності двох предметів, явищ в якомусь відношенні робиться висновок про їх схожість в інших відношеннях з метою отримання відповіді на задане питання.

7. Імітаційний метод прийняття рішень.

Аналогову та фізичну модель використовують для експериментального застосування, щоб визначити ті конкретні зміни, які можуть виникнути або які можна очікувати в реальній ситуації. Імітація як раз і полягає в експерименті – спробі вбудувати модель в реальну або очікуєму ситуацію з тим, щоб зрозуміти властивості, характер ситуації, а також визначити та вибрати оптимальну лінію поведінки в такій ситуації, тобто прийняти конкретне управлінське рішення.

Математична, або економіко-математична, модель часто має назву символічної моделі, оскільки її побудування повязано з використанням символів для описання обєкту, явища чи процесу.

Ця форма моделювання представляє собою специфічну форму відображення економічних характеристик обєкту, що досліджується в системі математичних символів.

Прикладом простого економіко-математичного моделювання є виробнича функція:

К_пр = f (К, Т, Пр).

Т ехнологія Постійна

При зверненні до такого управління менеджер розуміє, що обєм виробляємої продукції є функція капіталу, труда, природних ресурсів, а точніше їх певної кількості та встановлених пропорцій співвідношення цих факторів виробництва.

8. Прогнозування як метод прийняття рішень.

Метод прогнозування, як і метод моделювання виступає в якості умови, що забезпечує найбільш ефективне використання наукового способу прийняття рішення.

Прогноз є передбаченням майбутнього розвитку, перспективного руху будь-яких явищ, ситуацій, процесів.

Прогнозування – це процес складання, розробки прогнозів розвитку на основі ретельно відібраної інформації. Управлінський прогноз може бути або вірним, або помилковим, при цьому мати різний ступінь точності та вірогідності.

Прогнозування – це спроба зрозуміти, де або в яких якісно нових умовах опиниться організація після певного часу по закінченню моменту прогнозування. Цей процес представляє єдиний логічний ряд: констатація осмисленої конкретної ситуації; аналіз факторів, що впливають на рух цієї ситуації; виявлення напрямку руху ситуації; передбачення форми цієї ситуації в динаміці в розрахунку на вимагаєму тимчасову точку.

Прогнозування будується або ж на будь-яких допущеннях, або на певному досвіді та висновках, які випливають з такого досвіду.

9. Економічний аналіз як метод прийняття управлінських рішень.

Економічний підхід до управління та економічний аналіз як метод прийняття рішення базується на розумінні змісту економічної роботи. Зміст економічної роботи зводиться до постійного оперування менеджером такими економічними категоріями, як обмежені ресурси та необмежена потреба.

Основою економічного аналізу виступають такі категорії, як:

можливий обсяг ресурсів, які можуть бути залучені до виробничого процесу, що організується;

фіксація поточних потреб організації;

знаходження конкретного способу використання ресурсів, що маються за для максимально ефективного досягнення мети, тобто за для задоволення в максимально високому ступені фіксуємої в поточний момент потреби організації.

Економічний аналіз може бути налаштований на прийняття управлінських рішень:

1. по фіксації мінімально допустимого обсяг виробництва;

2. по максимізації обсяга виробництва;

3. по мінімізації видатків виробництва;

4. на основі показника загально фірмової продуктивності;

5. націлений на економію ресурсів, залучених в виробничий процес;

6. націлений на максимізацію прибутку;

7. націлений на розширення долі на ринку та характер приймаємих рішень.

Етапи прийняття стратегічних рішень

1. Стратегічний аналіз. На цьому етапі керівництво відслідковує найбільш важливі для майбутнього корпорації фактори. Стратегічні фактори – це напрями розвитку зовнішнього середовища, які по-перше, мають високу вірогідність реалізації і, по-друге, високу вірогідність впливу на функціонування підприємства. Мета аналізу – виявлення загроз та можливостей зовнішнього середовища, а також сильних та слабких сторін організації. Якісно проведений аналіз є відправною точкою розробки стратегії підприємства. Але стратегічний менеджмент неможливий без розуміння конкурентного середовища, що вимагає здійснення маркетингових досліджень. Саме моніторинг та оцінка зовнішніх загроз та можливостей в світі сильних й слабких сторін підприємства є відмінною рисою стратегічного управління. Ще одна важлива особливість стратегічного менеджменту – це орієнтація на майбутнє, тому потрібно визначити цілі до чого прямувати. Для цього на основі оцінки стратегічних факторів визначають корпоративну місію та довгострокові цілі підприємства.

Отже ефективна стратегія повинна основуватися на складових, що є результатом стратегічного аналізу.

2. Другий етап – це формування альтернативних напрямків розвитку підприємства, їх оцінка та вибір кращої стратегічної альтернативи для реалізації. Для цього використовують методи прогнозування, розробка сценаріїв майбутнього розвитку, портфельний аналіз. Цей етап дуже важливий, оскільки дозволяє менеджерам осмислити можливі напрями розвитку та наслідки змін зовнішнього середовища, а також підвисити гнучкість підприємства.

Коли загальна стратегія сформульована, увага приділяється процесу її реалізації.

3. Стратегія впроваджується шляхом розробки програм, бюджетів та процедур, які можна розглядати як середньострокові та короткострокові плани реалізації стратегії. Важливішими складовими даного етапу є доступні ресурси та ті, що маються в наявності, система управління, організаційна структура та персонал, які будуть реалізовувати вибрану стратегію. Результати реалізації стратегії оцінюються і за допомогою зворотного звязку здійснюється контроль діяльності організації, в ході якого може відбуватися корегування попередніх етапів. Слід відзначити, що в реальності процес розробки стратегії може бути циклічним. Так, визначення та відбір стратегії може відбуватися на етапі аналізу зовнішнього середовища. Однак процес оцінки стратегії може потребувати додаткового аналізу зовнішнього середовища. Крім того з часом стратегія може змінюватися, тому необхідний моніторинг і щорічне корегування стратегічних рішень та планів.

Короткий розгляд основних етапів стратегічного менеджменту показує, що це – комплексна система управління, заснована на прогнозуванні зовнішнього середовища та розробці способів адаптації підприємств до її змін.

Система стратегічного менеджменту може допомогти керівнику:

1. передбачити тенденції розвитку бізнесу;

2. відслідковувати та розуміти вплив зовнішнього середовища;

3. робити стратегічний вибір та реалізовувати стратегію.

Спеціальні методи та прийоми стратегічного менеджменту допомагають керівникам оцінювати та проранжовувати різні види бізнесу, сфокусувати увагу на вирішальних проблемах та напрямах і в підсумку забезпечити стійкий розвиток підприємства в довгостроковій перспективі.

В стратегічному менеджменті визначають три рівні стратегічних рішень.

К орпоративна стратегія Господарські

1. Організаційна структура фірми; підрозділи

2. Д иверсифікація (різноманітне ведення бізнесу)

Ділова стратегія

1. Р инкові сили (вивчення, зміни); Конкурентні

переваги вироб-

ляються на

Функціональна стратегія стику ділової

та функціональ-

ної стратегій

Корпоративна стратегія розробляється в центральному офісі.

Ділова стратегія – на рівні бізнес одиниць.

Сукупність бізнес одиниць

С БО

Виробництво Фінанси Маркетинг НДДКР Персонал

Схема ієрархічної структури стратегії.

З овнішнє середовище Стратегічний аналіз Внутрішнє середовище

Ф ормування стратегічний вибір реалізація стратегії Ресурси

Оцінка Організаційні структури

Вибір з декількох однієї Система і люди

Схема прийняття стратегічного рішення.

Організаційний розвиток міжнародних корпорацій

1. Суть і основні типи організаційних структур міжнародних корпорацій.

2. Інтегровані корпоративні структури у міжнародному менеджменті.

3. Транснаціональні корпорації та їх роль у сучасних міжнародних економічних відносинах.

4. Багатонаціональні компанії та їх роль у світовій економіці.

5. Холдингові компанії.

6. Фінансово-промислові групи.

7. Інтегровані банківські структури.

В звязку з ринковими перетвореннями, що відбулися в Україні, зявилося нове поняття підприємництво.

Закон “Про підприємництво і підприємницьку діяльність” визначає підприємництво, як ініціативу, самостійну діяльність, що здійснюється громадянами і їхніми обєднаннями, на свій страх і ризик та під свою майнову відповідальність, ця діяльність спрямована на отримання прибутку.

В законі визначено: права та обовязки, процес реєстрації підприємницької діяльності.

Формула підприємництва проста: отримання максимального прибутку при мінімальному ризику. Однак це досить складна діяльність, оскільки підприємець діє в умовах високого рівня невизначеності. З одного боку ця невизначеність обумовлюється ринковими відносинами, тобто чи будуть визнані на ринку пропозиції бізнесмена; з іншого – динамічністю змін попиту та пропозиції. Тому діяльність підприємця ґрунтується не тільки на знаннях економічної теорії але і на постійному пошуку нового. Нововведення вимагають ретельного аналізу всіх факторів, ясного розуміння мети до якої прагнути, чіткої стратегічної орієнтації, організації підприємницького управління, оскільки потрібна й фінансова й управлінська гнучкість. Виникає питання: Чим відрізняються стійкі форми організації від підприємництва?

Відмінність полягає в тому, що діяльність перших ґрунтується на довгострокових цілях розвитку і не тільки на отриманні прибутку але і на збільшенні частки ринку для збуту товарів та послуг, на створення нових товарів і радикального поліпшення вже існуючих, а також постійне оновлення асортименту. Довго строковість цілей пояснюється проведенням НДДКР, тривалістю виготовлення, налагодження кооперації, а це вимагає тривалого часу.

Види підприємництва:

1. Виробниче – діяльність спрямована на виробництво продукції, проведення робіт і послуг, збір, обробку і надання інформації, створення духовних цінностей, що підлягають наступній реалізації споживачам. Результатом виробничо-підприємницької діяльності є виготовлення продукції, що вимагає реалізації. Реалізація здійснюється за допомогою посередників: агентів, брокерів або власними силами.

2. Комерційне – суть його змісту складають товарно-грошові відносини, торгово-обмінні операції. Перепродаж товарів та послуг. Не має потреби у виробничих ресурсах та випуску продукції. Тут важливо, щоб ціна реалізації товару була значно вищою за закупівельну ціну та попит на пропонований товар достатнім, для його реалізації в масштабі наміченої угоди.

3. Фінансове – є різновидом комерційного, де обєктом купівлі-продажу виступає специфічний товар: гроші, валюта, цінні папери. Як різновид комерційного має ту ж саму технологію з різницею, що товаром є фінансові активи. Діяльність потребує ретельного аналізу ринку цінних паперів і маркетингових досліджень.

Правові форми

Питання які потрібно вирішити з точки зору правових відносин:

1. Чи є партнери?

2. Хто відповідає по зобовязанням?

3. Чиє слово вирішальне?

4. Як знайти гарних кредиторів?

5. Розподіл прибутку?

Існують акціонерні товариства закритого та відкритого типів; товариства повні та командитні; товариства з обмеженою відповідальністю.

Акціонерне товариство – діяльність регулюється законодавством про операції з цінними паперами. Статутний капітал розділений на акції, відповідальність встановлена в розмірі акцій.

Положення:

1. Для утворення необхідно мінімальна кількість, що складає 5 чоловік.

2. Керівництво поділяється на три органи (правління, наглядацька рада, збір акціонерів).

3. Право голосу акціонерів порівнюється з номінальною вартістю акцій, що належать йому.

4. Рішення приймають більшістю (3/4).

5. Відповідальність по зобовязанням – майном суспільства.

6. Прибуток розподіляється відповідно до номінальної вартості акцій кожного.

Товариство повне – де учасники відповідно до договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарно несуть по його зобовязанням субсидіарну відповідальність.

Товариство командитне – має багато спільного з повним але крім повних товаришів є також командити – вкладники.

Положення:

1. Мінімальна кількість учасників – 7 чоловік.

2. Створено на основі пайового капіталу.

3. Відповідальність несе кожен член товариства своєю часткою.

4. Прибуток поділяється відповідно до внесеної пайової суми.

5. Після виходу з товариства внески забирають.

Інтегровані структури:

Тенденція до глобалізації, зростання конкуренції за ресурси та ринки збуту веде до зменшення значення окремих економік. Навпаки спостерігаються інтегровані процеси: обєднання потенціалів компаній для співробітництва, виживання або лідерства.

Форми міжнародної кооперації:

1. Ліцензійні договори.

2. Співробітництво.

3. Контракт-менеджмент (ноу-хау).

4. Франчайзинг.

5. Стратегічний альянс.

Головною ознакою міжнародних корпорацій є здійснення ними прямих інвестицій з країни свого базування в країни, що приймають.

Країна базування (home country) — країна, в якій розташований головний підрозділ міжнародної корпорації.

Країни, що приймають (host country) — країни, в яких міжнародна корпорація має дочірні, асоційовані компанії або філії, створені на основі прямих інвестицій.

Цілеспрямовані дослідження міжнародних корпорацій починаються з кінця 50-х років. Більшість з них відштовхуються від теорії «економіки масштаба», що дозволяє міжнародним корпораціям робити економію на видатках виробництва при збільшенні випуску продукції та перенесенні його в інші країни. Пізніше виник та сформувався технологічний напрям теорії міжнародних корпорацій, який полягає, що їх створення пояснюється технологічними перевагами компаній розвинутих країн, що створюють підприємства за кордоном для виконання допоміжних операцій, залишаючи контроль за передовою технологією в головній компанії. Дещо пізніше виникли теорії міжнародної організації, до якої прагнуть корпорації по досягненню певних розмірів. В Росії дослідження міжнародних корпорацій мали переважно описовий характер.

В пошуку відповіді на питання – чому американські корпорації виробляють автомобілі у своїх філіалах в Мексиці? – можна виділити як мінімум два аспекти – територіальний та інтернаціональний. Територіальний аспект передбачає пошук відповіді на питання – чому один і той же товар виробляється в декількох країнах, а не в одній? Відповідь полягає в тому, що кожна корпорація намагається отримати доступ до найбільш дешевих природних та трудових ресурсів, скоротити видатки на транспортування товарів та обійти митне та інші торгові бар´єри.

Інтернаціональний аспект передбачає пошук відповіді на питання – чому

товар виробляється в різних країнах однією і тією ж, а не різними корпораціями? Відповідь полягає в тому, що корпорація, що має філіали в декількох країнах може, використовуючи переваги масштабу, економічно більш ефективно виробляють товар, ніж декілька незалежних корпорацій. Крім того, вона може маніпулювати звітністю з метою скорочення податків, забезпечувати контроль за технологією, що належить їй і надається тільки повністю контролюємим філіям.

• Міжнародна корпорація (international corporation ) – форма структурної

організації великої корпорації, що здійснює прямі інвестиції в різні країни світу.

Міжнародні корпорації бувають двох основних видів:

- Транснаціональні корпорації (ТНК) (transnational corporations – TNCs) -

головна компанія їх належить капіталу однієї країни, а філії розташовані в багатьох країнах світу.

- Багатонаціональні корпорації (БНК) (multinational corporations – MNCs )

- головна компанія їх належить капіталу двох та більше країн, а філії також знаходяться в різних країнах.

Більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму ТНК. Ділення міжнародних корпорацій на ТНК та БНК досить умовне, оскільки в сучасних умовах найбільше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування та отримання прибутку. В цьому розумінні міжнародними можна вважати всі корпорації, що мають хоча б одну закордонну філію, створену на основі прямих інвестицій. Однак в вочевидь, що в число ТНК можуть в такому випадку потрапити й дуже невеликі фірми, що мають один-єдиний підрозділ по ту сторону кордону. Насправді ж під ТНК прийнято розуміти лише дійсно великі міжнародні корпорації, що оказують суттєвий вплив на світовий ринок товарів та факторів їх виробництва.

Найбільш характерними рисами ТНК є: створення системи міжнародного виробництва, розосередженого в багатьох країнах, але контролює мого з одного центру; висока інтенсивність внутрікорпоративної торгівлі між розташованими в різних країнах підрозділами; відносна незалежність в прийнятті операційних рішень від країни базування та країн, що їх приймають; глобальна структура зайнятості та міжкраїнова мобільність менеджерів; розробка, передача та використання передової технології в рамках замкнутої корпораційної структури.

Вищий орган управління корпорацією є загальні збори акціонерів, що проводяться щорічно для заслуховування звітних доповідей вищого керівництва та обрання постійно діючого між зборами органу керівництва. Найчастіше – це рада директорів, іноді – наглядова рада, в країнах ЄС – адміністративна рада. Органи керівництва призначають одного чи кількох вищих менеджерів, які здійснюють відповідні призначення далі вниз за ієрархією. ТНК це структура, що може нараховувати сотні тисяч акціонерів. „Дженерал Електрик” налічує більше 0,5 млн. акціонерів, але участь у зборах приймають тільки ті, що мають певний пакет акцій, визначених самою ТНК.

Контроль в ТНК здійснюється за 5 формами:

1. Контроль через певну власність – всі або майже всі випущені акції належать невеликій групі осіб.

2. Контроль через більшість (51%) акцій.

3. Контроль через спів підпорядкування: володіння контрольним пакетом акцій материнської корпорації дає можливість розпоряджатись активами і тих компаній, де вона володіє контрольним пакетом.

4. Контроль через меншість акцій. Така ситуація можлива в разі участі в зборах лише найбільших акціонерів. Саме такий контроль і є найпоширенішим. Головне полягає в тому, щоб запобігти на зборах утворенню іншої групи акціонерів, яка б об´єднувала більшість голосів. При цьому, слід враховувати, що вищі менеджери володіють великими пакетами акцій.

5. Управлінський контроль, що має місце за наявності лише дрібних акціонерів, які неспроможні виробити спільний підхід. Така ситуація дає змогу менеджерам ухвалювати свої рішення на зборах навіть у разі їх незначної частки в акціонерному капіталі.

Рада директорів виконує наступні три функції:

• призначення адміністрації;

• розгляд і прийняття найважливіших загально корпоративних рішень;

• контроль за діяльністю адміністрації.

У складі директорів часто формуються різні комітети як основні органи контролю адміністрації. В числі таких комітетів: виконавчий, ревізійний, з питань винагород, людських ресурсів і організаційних структур, фінансовий, з питань зв´язків з громадськістю, з етики, безпеки, якості.

Незважаючи на велику кількість рівнів управління в ТНК, багатоланкові організаційні структури умовно можна поділити на три основні рівні: вищий, середній і нижчий. Такий підхід уже давно використовується в менеджменті. Переваги цього підходу полягають у можливості виявити специфіку діяльності кожної групи менеджерів.

Розглянемо особливості кожного рівня менеджерів.

Менеджери нижньої ланки (технічного рівня) – здійснюють щоденні поточні операції та дії, що забезпечують безперебійне виробництво продукції чи надання послуг. До їхніх функцій належать: контроль за виконанням виробничих завдань; безпосереднє керівництво працівниками; дотримання вимог технологічних процесів і техніки безпеки; забезпечення інформацією відносно виконання виробничих завдань керівників вищої ланки.

Менеджер технічного рівня відповідає за безпосереднє використання конкретних видів виділених ресурсів: сировини, енергії, устаткування, працівників.

Менеджери середньої ланки (управлінський рівень) – здійснюють координацію та узгодження різноманітних дій і форм діяльності різних підрозділів, розроблення і виконання виробничих програм і бюджетів. До їхніх функцій належать: координація та контроль за діяльністю менеджерів нижньої ланки; розроблення виробничих програм і планів; підготовка інформації для прийняття рішень менеджерами вищого рівня; забезпечення зв´язку між менеджерами вищого і нижчого рівнів.

Менеджер управлінського рівня відповідає за ефективність використання ресурсів відповідного підрозділу в цілому, конкурентоспроможності продукції, послуг.

Менеджери вищої ланки (інституційний рівень) – розробляє довгострокові плани, формує цілі, адаптує ТНК до різноманітних змін, регулює взаємовідносини із навколишнім середовищем.

До його функцій належать: стратегічне управління ТНК, формування корпоративної культури, загальне керівництво ТНК. Менеджер вищої ланки несе відповідальність за: конкурентні позиції ТНК, досягнення ТНК своїх цілей, виплату дивідендів акціонерам.

Багатонаціональні компанії

БНК – одна з найбільш складних форм міжнародного бізнесу.

БНК веде пошуки закордонних ринків та розміщення виробництва як в межах своєї країни так і закордоном.

Принципи, що лежать в основі БНК:

1. Корпоративна цілісність, заснована на акціонерній участі.

2. Орієнтація на досягнення єдиних стратегічних цілей.

3. Наявність єдиної управлінської вертикалі.

4. Безстроковий характер існування.

БНК – різновид холдингової компанії, що здійснює господарську діяльність на різних національних ринках і через менеджерів адаптує свою продукцію і маркетингову стратегію до місцевих особливостей.

Цілі створення:

1. Підвищення ефективності і конкурентоспроможності.

2. Доступ до нових джерел ресурсів.

3. Зниження витрат.

4. Зниження ризиків.

Форми:

1. Фінансово-промислові групи

БНК можуть бути представлені фінансово-промисловими обєднаннями, що складаються з головної компанії фінансової чи виробничої орієнтації і дочірніх, звязаних з головною системою акціонерної участі та асоційованих, тобто підрозділів маркетингового, фінансового, НДДКР.

В Україні створення ФПГ йшло шляхом приватизації й акціонування державних підприємств. ФПГ утворилися навколо промислових чи торгових підприємств. Вони мають вертикальну інтеграцію в рамках однієї галузі (нафтової промисловості чи чорної металургії). Інші ФПГ утворили банки в результаті придбання великих пакетів акцій на аукціонах. Вони мають горизонтальну інтеграцію і містять підприємства з різних галузей.

2. Холдингові компанії

Холдингова компанія – тип ФПГ, створений для володіння контрольними пакетами акцій підприємств з метою ділового контролю над ними та керування.

Холдингові компанії стоять на чолі БНК і являють собою диверсифікований концерн, тобто обєднання підприємств різних галузей і секторів економіки з розгалуженими звязками та структурами.

Холдингові компанії відрізняються від інших субєктів тим, що вони здатні контролювати інше дочірнє підприємство і таким чином впливати на його господарську діяльність. Для того, щоб запобігти виникненню монополістичних утворень та негативного впливу холдингових компаній на господарську діяльність своїх дочірніх підприємств, діяльність холдингових компаній потребує чіткої законодавчої регламентації.

Єдиного підходу до визначення поняття холдингової компанії не існує ні в законодавстві, а ні в практичній науці.

Поняття холдинг бере свій початок від англійського holding – щось, що особа має/контролює. В нашу літературу це поняття прийшло скорочено від англійського.

Виникнення холдингових компаній датується 1889 роком, коли Нью-Джерсі став першим штатом, який прийняв закон, що дозволяв корпорації бути сформованою лише заради однієї цілі – володіння акціями інших аналогічних компаній.

Холдингова структура управління є однією з форм вирішення суперечок сучасного міжнародного бізнесу в необхідності розширення кількості його учасників і збереження рівня узгодженості дій різноманітних юридичних осіб.

Прибуток холдингових компаній складається з дивідендів від володіння контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств та чистого прибутку від їхньої діяльності. Дивіденди розподіляються між учасниками переважно за підсумками роботи за рік пропорційно їхнім часткам у статутному фонді холдингу.

Керівництво холдингу створюється на корпоративних засадах. У межах головної холдингової компанії як правило вирішуються:

• стратегічне завдання;

• здійснення узгодженої політики інвестування;

• встановлення відповідної організаційно - виробничої структури;

• здійснення спільних поставок та збуту продукції;

• наукові досягнення.

Практичні питання вирішують дочірні підприємства.

Розрізняють два типи холдингів: чистий, створений для регулювання діяльності дочірніх підприємств, контрольний пакет акцій яких знаходиться в холдингу та змішаний, крім основного призначення здійснює певну підприємницьку діяльність – промислову, торговельну, транспортну та іншу.

На даний час холдинги функціонують практично в усіх сферах найважливіших галузей господарства: у банківській сфері, фінансовій, торгівлі, промисловості, транспорті. І це невипадково, оскільки практика підтвердила, що холдингова форма організації фінансового капіталу є найбільш життєздатною, рухливою та ефективною.

Позитивним також є те, що зявляється можливість:

• створення замкнутих технологічних ланцюжків, від видобутку сировини до випуску готової продукції;

• більш гнучке реагування на коливання конюнктури ринку;

• економія на торгових та маркетингових послугах;

• використання переваг диверсифікації виробництва;

• можливість варювання фінансовими та інвестиційними ресурсами.

До недоліків відносять:

• багаторазове оподаткування;

• можливість примусового розпуску.

Такий вид підприємницької діяльності, як холдинг дозволяється не скрізь. В Японії компанії, основним бізнесом яких є контроль за діяльністю дочірніх фірм через утримання їхніх акцій, розглядається як порушення антимонопольного законодавства. Компаніям в тому числі й зарубіжним, що здійснюють фінансові операції, заборонено придбання більш як 5 (10)% акцій, випущених японськими фірмами.

В Україні холдингові компанії переважно формуються у процесі приватизації. Доки що в нашому законодавстві немає навіть чіткого визначення, що ж таке холдингові компанії.

Холдингові компанії не є субєктом цивільного права. Саме відсутність статусу юридичної особи і приваблює підприємців при виборі такої конструкції побудови господарських звязків.

Доцільно звернути увагу на те, що нормативний масив регулювання холдингових компаній в українському законодавстві ще дуже малий порівняно з корпоративним правом зарубіжних країн. Вивчення іноземного досвіду дозволить по-перше, розробити нормативні акти, що стосуються діяльності холдингових компаній; по-друге, дозволить вивчити практику застосування цих норм.

Проте незнання суті діяльності холдингових компаній не завадило нашим вітчизняним підприємцям та бізнесменам зрозуміти, що це досить ефективна форма організації бізнесу.

За період з 1994 по 1999 роки було сформовано 900 холдингових компаній та обєднань підприємців, що мали ознаки холдингових систем.

Інтегровані банківські структури

Інтегровані банківські структури представляють собою групи утворені міжнародними банками. Їх діяльність тісно звязана з бізнесом БНК, тобто надання фінансових послуг.

Напрямки діяльності:

• фінансування міжнародних експортно-імпортних операцій;

• торгівля іноземною валютою;

• операції з іноземними цінними паперами;

• залучення позик і надання кредитів;

• проектне фінансування;

• консультування своїх клієнтів.

Міжнародний банк має закордонні представництва для надання інформації та консультування.

Банківська філія – частка головного банку, що надає повноцінні банківські послуги від імені головного банку, веде власну звітність, але не має самостійності та власних установчих документів.

Дочірні банки – самостійні установи в вигляді відкритих чи закритих акціонерних товариств, де майже 100% акцій належить міжнародному банку, надають повноцінні послуги та мають свої установчі документи.

Асоційовані банки – самостійні установи, де контрольний пакет акцій належить іноземному банку.

Банківська холдінгова компанія – акціонерне товариство, що володіє пакетами акцій юридично самостійних банків і небанківських організацій з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних та контрольних функцій стосовно них.

Управління людськими ресурсами в міжнародних корпораціях.

1. Корпоративна культура.

2. Питання управління людськими ресурсами.

3. Підходи до відбору персоналу.

4. Категорії працівників для закордонних операцій.

5. Критерії добору менеджерів та інших категорій працівників.

6. Навчання, мотивація і оплата праці.

7. Міжнародний колектив.

У міжнародному менеджменті питання корпоративної культури й управління людськими ресурсами займають дуже важливе місце. Основні управлінські рішення реалізуються через кадрове наповнення й ефективну культуру. Управління людськими ресурсами в БНК та ТНК суттєво відрізняється від управління персоналом у власній країні. Основні фактори, що впливають на вибір типу кадрової політики і культурних аспектів управління:

• місце розташування фірми і її філій;

• галузь;

• розмір компанії;

• організаційна форма;

• конкурентна стратегія;

• характер операцій на ринку;

• політика, правила і процедури міжнародної фірми.

Моральний портрет міжнародної фірми визначають – етика бізнесу і діловий етикет. Етика впливає на формування корпоративної культури і оформлюється у вигляді правил і норм бізнес-етикету. Стиль дотримання корпорацією етичних норм має велике значення в вирішенні питання адаптації фірми до зовнішніх умов.

Корпоративна культура – система особистих і колективних цінностей, прийнятих і поділюваних усіма членами організації. З іншого боку це набір прийомів і правил рішення проблеми зовнішньої адаптації і внутрішньої інтеграції працівників. Багато компаній поширюють культуру, забезпечуючи більш тісні контакти між штаб-квартирою і філіями і між керівниками філій з різних країн. Переміщення менеджерів з однієї країни в іншу розширюють представлення цих людей і підвищують їхню відданість системі цінностей і цілей корпорації.

Управлінські проблеми міжнародних фірм полягають у наступному:

1. Культурні комунікаційні барєри в співробітництві. Вони обумовлені:

   • перешкодами в результаті заперечення культурних розбіжностей;

   • перекручення в сприйнятті реальності;

   • шаблонне мислення;

   • етноцентрична зарозумілість.

2. Розходження в стилях управління в різних країнах.

• високорозвиненим країнам властиві демократичні методи керівництва;

• країнам, що розвиваються – авторитарні та патерналістичні методи.

3. Розходження в постановці проблем і прийнятті рішень.

Діючі процедури є відображенням цінностей, позицій і норм поводження колективу. Мультикультурна команда зможе ефективно працювати лише після того, як буде досягнута якісність у розумінні її членами сутності колективної взаємодії.

4. Потенційні конфлікти через розходження в мотивації праці.

Мотиви визначаються переважно соціальною обстановкою. Тому в краї-

нах перехідного типу домінують матеріальні потреби і потреба в безпеці,

тоді як в промислово розвинених країнах на перший план висувається

прагнення до саморозвитку і досягнення амбіційних життєвих цілей.

5. Розходження в соціально-культурній компетенції і розвитку персоналу. Культурна соціально - управлінська концепція припускає наявність певної гнучкості, що виражається в наступному:

• прийняття інших культур;

• розуміння власних культурних взаємозалежностей;

• відкритість і терпимість у процесі культурної комунікації;

• уміння оцінити можливість переносу ноу-хау в області управління персоналом з одного культурного середовища в інше.

Механізм формування корпоративної культури можна представити за допомогою концепції чотирьох середовищ.

Мегасередовище

Макро-

середо-

вище

Національний рівень

Метасередови-

ще

Мікро-

середо-

вище

Корпоративний рівень

Персональний рівень

Глобальному рівню відповідає мегасередовище.

Національному – макросередовище.

Корпоративному – мікросередовище.

Персональний рівень визначає метасередовище.

Класична типологія корпоративних культур міжнародної фірми:

1. Ринкова культура: базується на пануванні вартісних відносин. Керівництво і персонал орієнтовані на досягнення максимальної ефективності. Ця культура відповідає компаніям, що проводять операції на високо конкурентних ринках і в нових галузях.

2. Бюрократична культура: ґрунтується на системі влади, що здійснює регламентацію всієї діяльності фірми у формі правил, інструкцій і процедур. Дана культура характерна для країн, що розвиваються, і для фірм, що працюють на стабільних, добре захищених ринках.

3. Технічна культура: характерна для міжнародних фірм, що працюють у “традиційних галузях”, і для країн, що мають успішний історичний досвід технічних розробок. Крім того, для міжнародної фірми може мати місце поділ культури штаб-квартири і культури філій.

Культурні розходження між країнами класифікують на основі чотирьох характеристик:

• довжина ієрархічної градації, визначає ступінь, у якій культура заохочує використання керівником своєї влади;

• запобігання невизначеності, вказує на ступінь прагнення людей уникнути ситуацій, у яких вони почувають себе невпевнено;

• індивідуалізм-колективізм, тенденція піклуватися про себе чи найближчих родичів проти тенденції приналежності до групи і спільної роботи в колективі;

• маскулинизм-феминізм, визначає ступінь домінування “чоловічої” культури чи “жіночої” культури, що припускає здатність сприйняття малого, слабкого і повільного. У типово “чоловічих” культурах головна увага зосереджена на грошах, матеріальному чи становищі амбіцій. Зовсім протилежна “жіноча” культура, де особливе значення надається навколишньому середовищу, якості життя і т. п. Існує велика гнучкість полових ролей і рівність підлог.

Інструменти формування і розвитку культури міжнародної фірми включають як звичайні для великих компаній форми і засоби, так і специфічні інструменти, характерні для міжнародного бізнесу:

1. Універсальна знаково-символічна система, що включає найменування, знаки, систему фірмової ідентифікації.

2. Система комунікації (“офіційна” мова корпорації, розмовні мови, жаргони, систему неформального спілкування).

3. Постійна ротація керівників і спільне навчання співробітників корпорації, що представляють різні національні культури.

У системі міжнародного менеджменту виділяють пять варіантів “фірмових” підходів міжнародної компанії до формування культури і кадрової політики:

• домінуючий стиль штаб-квартири і перенесення його елементів на філії;

• пристосування до умов країни перебування;

• “сплав” (відбувається своєрідний синтез управлінських і культурних аспектів діяльності штаб-квартири і філій);

• універсалізм (встановлення деякого нейтрального стилю, прийнятого різними культурами);

• комбінований підхід (сполучення всіх попередніх підходів стосовно до регіональних чи глобальних умов діяльності міжнародної фірми).

До факторів відмінності управління людськими ресурсами у своїй власній країні і закордоном відносять:

1. Культурні фактори. Культурні фактори і етнічні проблеми різних країн накладають відбиток на дії персоналу міжнародних фірм.

2. Економічні фактори. Розходження в економічних системах визначають характер залучення і використання робочої сили в закордонних операціях міжнародних фірм.

3. Стиль і практика управління. Різні погляди на стилі управління в різних країнах можуть призвести до конфліктів між персоналом штаб-квартири фірми і її закордонними філіями. З іншого боку, знання національних особливостей управління персоналом дозволяє керівництву міжнародної фірми переносити позитивний досвід в інші країни.

4. Розходження ринків праці і фактори трудових витрат. Особливості структури робочої сили і витрат на неї існують у всіх країнах. Розходження в трудових витратах можуть стати джерелом постійних конфліктів чи навпаки, забезпечити міжнародній фірмі переваги в глобальному масштабі.

5. Проблеми переміщення робочої сили. При переміщенні робочої сили в інші країни перед людьми виникають правові, економічні, фізичні і культурні барєри. Для їх подолання міжнародним фірмам доводиться розробляти власні методики набору, орієнтації і стимулювання працівників.

Організаційна підсистема

Підсистема прийняття рішень

Підсистема оцінки і контролю

Побудова підсистем управління людськими ресурсами в системі управління міжнародною фірмою

6. Фактори відносин у промисловості. Відносини в промисловості мають істотні розходження в різних країнах і впливають на практику УЛР.

7. Національна орієнтація. Персонал філій місцевих відділень міжнародної фірми може робити головний упор не на глобальні, а на національні інтереси.

8. Фактори контролю. Територіальна далекість і специфічні риси закордонної діяльності створюють труднощі контролю над персоналом міжнародної фірми.

Міжнародне управління людськими ресурсами характеризується більш різнорідними функціями: високим ступенем втягнення менеджерів у повсякденне життя персоналу; диференційованим підходом до підготовки менеджерів і більш значним впливом зовнішніх факторів.

Незалежно від того де працює компанія її діяльність має 8 видів:

• планування персоналу;

• встановлення заробітної плати і системи стимулювання персоналу;

• орієнтація персоналу;

• підготовка і розвиток персоналу;

• трудові відносини;

• питання безпеки;

• кадрова політика;

• створення можливостей для просування персоналу.

Що стосується процесу добору персоналу для ведення закордонних операцій, то пошук повинен зводитися до найбільш кваліфікованих кандидатів для кожної позиції. Існує 4 основних підходи до добору персоналу, що використовують БНК:

1. Етноцентризм. Управлінський персонал на всі ключові позиції, як у власній країні так і за кордоном підбирається з числа “домашніх” керівників. Цей підхід використовується у фірмах з високою централізацією управління.

2. Поліцентризм. Призначення на керівні посади за кордоном представників місцевої національності. Цей підхід заснований на довірі до місцевих керівників і кращому знанні ними місцевих ринків, людей і політики уряду країни перебування.

3. Региоцентризм. У рамках цього підходу передбачається, що глобальні ринки повинні керуватися регіонально, і призначення на ключові посади визначається специфікою регіону. Підхід застосовується, коли товари фірми продаються по усьому світі без змін і лише маркетинг враховує культурні розходження країн чи регіонів.

4. Геоцентризм. Відповідно до цього підходу, призначення на ключові посади визначається кваліфікацією працівників і не залежить від національності, культури, оточення. При цьому управління персоналом, виробництво, маркетинг, розподіл ресурсів здійснюються на глобальній основі.

Категорії працівників для закордонних операцій

Враховуючи професійні ознаки виділяють 4 категорії працівників для закордонних операцій:

• вищі керівники;

• функціональні фахівці;

• фахівці з кризових ситуацій;

• оперативні працівники.

По ознаці країн розміщення працівників міжнародних фірм поділяють на експатріантів і місцевих громадян.

Експатріантами в міжнародному бізнесі прийнято вважати відряджених працівників, що залишають свою країну для тривалої роботи за кордоном. Експатріанти поділяються на громадян країни походження (тобто там де розташована штаб-квартира) і громадян третіх країн (тобто всіх інших країн, крім своєї власної).

Велика частина управлінських посад у міжнародній фірмі зайнята місцевими громадянами, а не експатріантами. Це обумовлено наступним набором факторів:

1. Обмеженою мобільністю експатріантів. Вакантні керівні посади важко заповнити через те, що:

• персонал не бажає їхати зі звичайних місць;

• експатріанти обходяться для фірми дорого;

• маються правові барєри при використанні праці експатріантів.

2. Місцевою конкурентноздатністю. Місцеві управлінські кадри можуть краще розуміти місцеві умови, чим хто-небудь з іншої країни.

3. Місцевим іміджем. Управлінський персонал з місцевих кадрів може сприяти збільшенню збуту і розвитку більш високої свідомості співробітників.

4. Стимулами для місцевого персоналу. Якщо на вищі керівні посади будуть призначатися тільки експатріанти, можуть виникнути труднощі при наймі кадрів.

5. Довгостроковими цілями. Як правило, експатріанти можуть орієнтуватися на більш короткострокові цілі, чим місцеві працівники.

6. Відсутністю в необхідності адаптації персоналу. Вартість використання місцевих працівників на багато нижче.

Але використання праці експатріантів повязано з:

1. Технічною компетентністю. У країнах, що розвиваються, спостерігається дефіцит кадрів з технічною підготовкою, тому використання експатріантів, що мають, як правило, більш високу кваліфікацію, переважно при освоєнні нових товарів чи методів виробництва.

2. Підвищення кваліфікації керівного персоналу. Знайомство з досвідом багатьох країн розширює обрії керівника.

3. Контроль. Керівники і фахівці, переведені з головної фірми за кордон, краще місцевих працівників володіють стратегією і тактикою БНК. І навпаки, люди з філії, запрошені в головну фірму, починають краще розуміти цілі і методи роботи БНК.

Повернення експатріантів з відрядження потребує певного часу для реадаптації, проблеми якої наступні:

• Фінансового характеру, тобто пільги які діють тільки під час відрядження за кордоном та втрачаються під час повернення на батьківщину;

• Пристосування до умов роботи, що змінилися у своїй компанії за цей час, а також значне просування по службі колег та втрата власної самостійності порівняно з попереднім часом;

• Пристосування до життя на батьківщині, тобто зміна умов життя, зниження соціального статусу й адаптація до інших аспектів життя у своєму середовищі.

Кадри третіх країн у ряді випадків мають кращі технічні й особисті навички роботи в нових умовах, чим експатріанти, з одного боку, і місцеві кадри – з іншого. Громадяни третіх країн можуть краще експатріантів знати мову і методи пристосування операцій до місцевих умов і набагато краще місцевих працівників володіти технічними й управлінськими методами роботи БНК. Наприклад, громадяни країн колишнього соціалістичного табору, такі як ГДР, Польща, Угорщина та інші, добре володіють російською мовою, крім того пройшли професійну підготовку в фірмах своїх власних країн, і представляють за кордоном стиль управління своєї батьківської фірми.

Критерії добору менеджерів і інших категорій працівників

Добір менеджерів для роботи на іноземних ринках – основне кадрове рішення міжнародної фірми. Для персоналу країни перебування менеджер є представником БНК, базової країни і відповідної управлінської культури. Враження від нього самого і його досягнень залишається в цій країні протягом тривалого часу, навіть після повернення менеджера додому.

При визначенні менеджерів для закордонних призначень використовують 7 основних критеріїв:

1. Технічні й управлінські навички. Оцінка навиків формується на основі минулих досягнень менеджера. При цьому передбачається, що успішне використання технічних, адміністративних і управлінських навичок менеджером “дома” дозволяє йому справитися з завданням за кордоном.

2. Мотиви і прагнення. Дуже важливо зрозуміти причини, чому менеджера цікавить закордонне призначення. Ідеальний кандидат повинний виявляти особливу цікавість до країни перебування й у меншому ступені реагувати на фінансові стимули.

3. Соціальні навички. Уміння менеджера взаємодіяти з людьми також відноситься до важливих атрибутів його діяльності. У країні перебування він повинний розуміти людей, знати норми спілкування і формувати ефективну систему взаємодії як на професійному, так і на соціальному рівні.

4. Дипломатичні навички. Оцінюється здатність менеджера взаємодіяти в країні перебування з діловими асоціаціями, урядовими чиновниками і політичними лідерами.

5. Зрілість і стабільність. Менеджер повинний виявити себе як зріла людина, здатний реагувати на різні ситуації раціонально і знаходити прийнятні рішення.

6. Сімейні фактори. На досягнення успіху БНК на закордонних ринках часто впливає такий фактор, як здатність родини менеджера адаптуватися до нової країни.

7. Інші фактори. Дані специфічні критерії мають менше значення в порівнянні з попередніми і можуть широко варіювати від країни до країни.

Дані критерії застосовуються не тільки до менеджерів, а і до інших категорій працівників. При цьому враховується країна, регіон, специфіка посади, традиційні і характерні для фірми процедури призначення.

Крім основних є також і додаткові критерії до яких відносять:

1. Адаптивність.

2. Сприйняття культури іншої країни.

3. Компетентність в області досліджень; вміння працювати з інформацією й в умовах її недоліку.

4. Здоровя.

5. Здатність до мов.

6. Стійкість до перевантажень; здатність працювати в екстремальних умовах.

7. Досвід роботи за кордоном.

У кандидатів для роботи за кордоном беруть інтервю з наступних питань:

1. Мотивація;

2. Здатність до мов;

3. Адаптивність;

4. Здоровя;

5. Сімейні питання;

6. Сприйняття й ініціатива;

7. Фінансові питання;

8. Планування карєри.

Закордонна діяльність вимагає постійного підвищення рівня підготовки персоналу, тобто постійного навчання , що може будуватися по програмі яка включає 4 рівні.

На першому рівні головна увага приділяється виявленню культурних розходжень і їхньому впливу на результати бізнесу. Другий рівень фокусується на формуванні відносин і їхньому впливі на поводження. Третій рівень забезпечує фактичними знаннями щодо конкретної країни, а на четвертому включається знання мови, навички адаптації і коректування поводження.

Приведемо деякі рекомендації з організації навчання співробітників міжнародних фірм:

1. Вивчите особливості культури учасників. Наприклад, у Японії ризикувати не прийнято.

2. Публічна критика являє собою табу для деяких культур Далекого Сходу. Наприклад, вибір добровільного спостерігача або обговорення рольової гри буде викликати труднощі тому, що передбачає критику поводження інших людей.

3. Важливо зберегти обличчя і не допустити незручності стосовно інших людей з країн Близького Сходу, Східної і Західної Африки, а також деяких європейських країн, включаючи Іспанію та Італію. Тут проблеми можуть бути повязані з критикою чи обговоренням поводження тих, кого навчають.

4. Складним може виявитися й одержання адекватної оцінки викладання. Навіть якщо ви порушуєте табу, учні не висловлять вам свого невдоволення, оскільки це означало б критикувати вас і змусити вас втратити авторитет.

5. Правильно зрозумійте, яке відношення до досліджуваної роботи в національній культурі стажистів. У США, наприклад, прийнято учити торгових агентів написанню листів керівникам вищої ланки, щоб забезпечити їм доступ в організацію. У Японії така практика не прийнята. Замість цього рекомендуються особисті візити у фірму з залишенням візитних карток.

Програми навчання експатріантів і місцевих громадян можуть включати також питання вивчення корпоративних цінностей, техніки обслуговування клієнтів, роботи в колективі.

Мотивація й оплата праці

У системі УЛР міжнародної фірми підсистема стимулювання займає важливе місце. Існують різні проблеми визначення факторів мотивації, культурних традицій, державних особистостей, оптимальних рівнів оплати праці і т.д.

В основі підсистеми стимулювання лежать наступні принципи:

• системність;

• адаптивність;

• комплексність;

• результативність;

• облік національних особливостей.

Політика міжнародної фірми в сфері УЛР багато в чому спирається на універсальний підхід до управління персоналом у розвинених країнах.

Однак західна практика управління не є однорідною. Існують принципові розходження між здійсненням управління в США і Японії, серединне положення між цими крайностями займає так зване “європейське” управління. У США відзначається непропорційна увага до техніки і технології на шкоду людському фактору, у той час як японська управлінська практика відрізняється орієнтацією на людину і підкреслену увагу до соціально-культурних факторів.

В таблиці представлена характеристика моделей управління людськими ресурсами.

Стимулювання персоналу можливо поділити на 4 групи:

1. Основна матеріальна винагорода розглядається як базисне для будь-якої країни й умов роботи. Оклад складає, як правило, від 40 до 70% загального розміру винагороди працівника міжнародної фірми. Другий рівень – надбавки, доплати, додаткові виплати, премії, комісійна винагорода – складає в сумі до 60% загальних виплат. І нарешті, участь у прибутках і опціони являють собою особливий інструмент стимулювання, що використовують далеко не всі міжнародні фірми і в основному для керівників.

2. Компенсації – специфічний набір інструментів стимулювання працівників у міжнародній фірмі (особливо при закордонних призначеннях). Це головне, що відрізняє системи винагороди в “домашній” фірмі від міжнародної. Фірми компенсують працівнику реальні і передбачувані витрати, звязані з переміщеннями (транспорт, наймання приміщень, харчування), а також надають соціальні виплати і пільги (навчання дітей, проведення свят, відпустки).

3. Нематеріальне стимулювання являє собою класичні форми мотивації співробітників без матеріальної винагороди (подяка, нагороди, заохочення, нова робота, дострокове просування), а також ігри, конкурси і програми загального і спеціального навчання.

4. Змішане стимулювання використовує комбіновані (матеріальні і нематеріальні) форми і тому є необхідним доповненням до основного стимулювання і компенсацій. Різноманітні прийоми спонукання працівників (призи, подарунки, пенсійні і страхові програми) спрямовані на зміцнення лояльності працівників у сьогоденні і збільшення тривалості їхньої активної роботи в майбутньому.

Формування оптимального комплексу засобів стимулювання є найбільш важкою задачею, що вирішується службою УЛР міжнародної фірми, і вимагає обліку різноманітних факторів глобального, національного і місцевого рівнів.

Практика оплати праці самим безпосереднім образом впливає на конкурентні переваги міжнародної фірми як у локальному, так і в глобальному масштабах. Розмір оплати праці залежить від наступних факторів:

• засобів, вкладених у бізнес;

• попиту та пропозиції на певні професії в цьому регіоні;

• вартості життя;

• законодавства країни;

• особливостей відносин “профспілка-наймачі-працівники-профспілки”.

Тип оплати в свою чергу залежить від звичаїв, податків і вимог уряду. Міжнародні фірми часто встановлюють більш високу заробітну плату, ніж місцеві компанії, щоб залучити висококваліфіковані кадри з діючих підприємств.

Додаткові блага в кожній країні можуть бути свої, тому крім основної оплати працівнику надається спеціальний набір благ. Ці блага можуть відноситися до матеріального, нематеріального чи змішаного стимулювання.

Гарантована зайнятість може сприйматися в деяких країнах як благо. Часто робітників взагалі неможливо або занадто дорого звільняти. Тому міжнародні фірми розглядають гарантію зайнятості як додатковий стимул для місцевих працівників.

Міжнародна фірма чи окремі її працівники можуть нести відповідальність за виробничий травматизм і нанесення збитку. Розмір і розподіл витрат на страхування і техніку безпеки в країнах можуть бути різними. Однак при здійсненні закордонних операцій фірми включають ці витрати в програму компенсацій.

Відносні витрати на робочу силу постійно змінюються, тому фірми повинні враховувати наступні фактори:

• зміни в рівні продуктивності;

• зміни в тарифах оплати праці;

• переклад тарифів в іноземну валюту.

У більшості випадків міжнародні фірми використовують один з наступних компенсаційних підходів:

1. “Домашня” шкала компенсацій плюс надбавки, диференційовані для кожної філії. Ця система створює надійну базу для розрахунку розміру оплати менеджерів у країні перебування штаб-квартири.

2. Шкала компенсацій, привязана до громадянства працівника. Система використовується переважно для менеджерів з країн, що розвиваються. Міжнародні фірми повинні обережно застосовувати даний підхід тому, що він створює напруженість у середовищі службовців.

3. Глобальна шкала компенсації. Ця система передбачає встановлення рівної винагороди за однакову роботу незалежно від громадянства. Реалізація даного підходу найбільш складна, зате як показує практика міжнародних фірм, забезпечує найкращі результати.

Перед міжнародною фірмою стоїть питання створення, розвитку і перетворення міжнародного колективу, що являє собою самостійний блок задач.

Міжнародний колектив – група людей у складі організації чи організація в цілому, персонал якої складається з представників різних країн. Типовий приклад МК – філія міжнародної фірми за кордоном.

Основні принципи організації МК:

1. Утворення первісного ядра групи, навколо якого формується колектив.

2. Компліментарність. Члени колективу доповнюють один одного.

3. Пропорційність. У МК можуть бути представлені співробітники з різних країн, рівнів управління і структур міжнародної фірми.

4. Культурна і психологічна сумісність членів МК.

Рішення про створення МК приймається вищим керівництвом фірми й у більшості випадків документується: запускається складний механізм організації і кадрового наповнення нової структури. Керівництво повинне також визначити роль і місце МК у структурі міжнародної фірми. Від цього рішення залежать призначення менеджерів і фахівців з числа експатріантів, громадян країни перебування і третіх країн.

Керування і комунікації в міжнародних корпораціях.

1. Організаційні аспекти керування в міжнародному менеджменті.

2. Процес, принципи і типи керування в міжнародних корпораціях.

З розширенням закордонних операцій перед корпорацією постає завдання адаптації її організаційної структури до змінного середовища для ефективного пристосування діяльності закордонних філій до цілей корпорації. Виникаюча організаційна структура буде залежати від місця розташування і типу закордонних підприємств, їхнього впливу на загальну ефективність роботи корпорації, характеру активів, використаних для ведення бізнесу поза країною базування, і перспектив досягнення цілей міжнародної діяльності і загальних цілей корпорації в часі.

Більшість фірм, що мають закордонні філії, стикаються з складними проблемами врахування міжнародних аспектів кадрової політики. Для управління людськими ресурсами в міжнародній корпорації величезне значення має кваліфікаційний персонал.

Чинники які відрізняють управління людськими ресурсами в міжнародних корпораціях від управління цими ж ресурсами в себе в країні:

1. Розбіжності ринків праці. В кожній країні існують свої особливі структури робочої сили і витрат на неї, і багатонаціональні компанії можуть отримати вигоду, маючи доступ до робочої сили різних країн. (Корпорація “Дженерал моторс” на оббивному підприємстві в Мексиці використовує низько-кваліфіковані кадри, в той час як науково-дослідницький підрозділ “Ай-Бі-Ем” наймає кваліфікованих фізиків у Швейцарії.) Коли компанія звертається до закордонних ресурсів чи ринків, один і той самий продукт може бути зроблений по-різному за рахунок розбіжностей у ринках праці.

2. Проблеми переміщення робочої сили. Переміщення робочої сили в іншу країну повязано з правовими, економічними, фізичними і культурними барєрами. Але БНК навпаки отримують від цього вигоду, особливо коли розбіжності в ринках праці призводять до виникнення дефіциту необхідних спеціалістів. У таких випадках компанії часто змушені розробляти власну методику набору, підготовки, оплати і стимулювання праці працівників, їхнього переведення з місця на місце.

3. Стиль і практика управління. Існують різні соціальні норми взаємодії між працівниками і адміністрацією. Аналогічні розбіжності можуть зробити напруженими відносини між персоналом головної фірми і її філії або знизити ефективність роботи керуючого за кордоном порівняно з його продуктивністю у своїй країні. Знайомство з національними особливостями управління персоналом дозволяє переносити позитивний досвід з однієї країни в іншу.

4. Національна орієнтація. Якщо компанія ставить перед собою однією з цілей досягнення високої ефективності і конкурентоспроможності в глобальному масштабі, то її персонал робить більший наголос на національних інтересах. Для подолання такої вузької орієнтації компанія використовує деякі методи роботи з персоналом по подоланню націоналізму.

5. Контроль. Територіальна віддаленість та специфічні риси закордонної діяльності, ускладнюють контроль, тому тут потрібно дотримуватися чітко встановлених принципів кадрової політики. Але відстані і специфіка країни можуть ускладнювати застосування компанією тієї кадрової політики, якій вона надає перевагу. Політика оплати праці повязана з можливостями компанії, тобто залежить від коштів вкладених компанією в бізнес; від попиту та пропозиції на визначені спеціальності в регіоні; вартості життя; законодавства країни та спроможності профспілок відстоювати інтереси працівників. Тип оплати праці залежить від звичаїв, почуття захищеності, податків і вимог уряду. Але все це безперечно є залученням, утриманням та мотивацією для персоналу. Міжнародні компанії сплачують більше ніж власні компанії в країні з дешевою робочою силою, але нижче ніж за аналогічну працю в багатих країнах. Збільшення заробітної плати це можливість притягнення висококваліфікованих робітників, а ці робітники вправі вимагати більшу платню оскільки не можуть бути впевнені в успіху нового підприємства.

Управлінські кадри міжнародних компаній мають двохярусну структуру.

По-перше, на рівні філій комплектуються кадри, спроможні керувати діяльністю підприємства в середині кожної з країн, де розташована філія.

По-друге, на рівні головної або регіональної штаб-квартири компанії повинні працювати люди, спроможні координувати й управляти різноманітними закордонними і регіональними операціями фірми. Ці два аспекти повязані між собою оскільки персонал головної компанії набирає штат для закордонних філій і повинен усвідомлювати необхідність одночасного пристосування до місцевої специфіки і досягнення ефективності на глобальному рівні, а для цього потрібно бути готовим до компромісів.

Баланс влади при цих компромісах залежить від:

• основних принципів функціонування фірми;

• вигоди, що можуть отримати підприємства в різних країнах від незалежності здійснення операцій порівняно з іншими ланками фірми.

При поліцентричній філософії фірма і її закордонні філії є федерацією на найвищому ступені незалежних виробництв. При етноцентричній філософії закордонні філії в міжнародному масштабі тісно взаємозвязані. Не залежно від цього відповідальність за впровадження форм управління лежить на керівниках міжнародних компаній.

Незважаючи на розміри закордонних філій по відношенню до батьківських фірм, керівництво таких філій часто виконує функції характерні для вищої ланки керівництва (налагодження міжнародних звязків з діловими колами, урядом і широкою громадськістю, ділові зустрічі за межами компанії). В країні базування керівники підрозділів можуть виконувати завдання керуючого середнього рівня.

Персонал компанії, що виконує міжнародні функції, часто повинен взаємодіяти з високопоставленими офіційними особами в закордонних країнах. Такі види діяльності, як переговори про будівництво нових або розширення наявних виробничих потужностей, продаж технології й оцінка фінансових умов, вимагають від керівництва компанії частих поїздок. Крім того керівництву філії потрібно завоювати довіру і встановити стосунки з потрібними офіційними особами в багатьох країнах.

Керівники закордонних відділень повинні володіти системою комунікацій, щоб забезпечити повне розуміння всіх інформаційних потоків, що циркулюють між головною конторою і її філіями.

Із-за різних мов, спілкування ускладнюється, виникають труднощі в передачі інформації, що знижує ефективність. Розходження в культурі залишає свій відбиток на змісті і сприйнятті того, що передається і приймається в офіційно переданій інформації, тому керівники національних компаній можуть помилково думати, що іноземці сприйматимуть прийняття рішень і стилі управління так само, як їхні співвітчизники. Особливо коли збираються люди різних національностей для вирішення спільного проекту ця проблема стає дуже гострою. Частково це можна вирішити формуючи єдину корпоративну культуру.

Сьогодні англійська мова є міжнародною мовою бізнесу, тому, що більша частина бізнесу ведеться саме в англомовних країнах, крім того марно чекати, що керівництво компанії буде володіти багатьма мовами.

Комунікаційний процес має дуже важливе значення.

Комунікаційний процес – це не просто звязок між співпрацівниками організації, між керівництвом і персоналом, а також між членами організації і обєктами зовнішнього оточення, а передача інформації. Самому менеджеру повинна бути властива комунікабельність – вміння та схильність до встановлення контактів та звязків. Комунікаційний процес в організації відображує ступінь професіоналізму управлінського апарату та його дійсну націленість на утвердження певних цінностей.

Комунікаційний процес для менеджера це:

• засіб доведення до співпрацівників цілей і задач організації;

• засіб отримання інформації о виконанні прийнятих менеджером рішень, досягнень, труднощів та проблем, що виникли в ході діяльності;

• форма, використання якої дозволяє співпрацівникам зрозуміти менеджера та його прагнення;

• засіб виявити можливості, потенційно належні підлеглим для наступного використання їх в цілях організації;

• засіб зєднання колективу;

• форма стимулювання співпрацівників;

• імпульс для пошуку інновацій.

З точки зору підлеглих це:

• засіб отримання уявлення про цілі і задачі організації;

• форма отримання завдань від керівництва, а також рекомендації по їх виконанню;

• засіб оцінки поточного стану та перспектив організації;

• один з факторів, впливу на висновок про комфортність чи дискомфорт повязаний з перебуванням в цій організації;

• засіб оцінки керівництва та колег, їх професійного рівня;

• засіб самооцінки;

• форма, що використовується для досягнення індивідуальних цілей та бажань, реалізації егоїстичних інтересів.

Предметом комунікаційного процесу є інформація, тому одним з комунікаційних правил є необхідність точно знати яку інформацію потрібно передати або в якій інформації стоїть потреба для отримання.

Технологія комунікаційного процесу

Облік інформації при прийнятті рішення основного характеру

Виявлення потреби в конкретній інформації, в конкретному обсязі

Просіювання інформації

Визначення можливого інформатору та вибір найбільш оптимального з усіх можливих

Розшифровка інформації

Забезпечення доступності до інформатора

Процес, принципи і типи керування.

Керівництво полягає у використанні комунікацій та особистого впливу для направлення дій підлеглих на виконання планів організації.

Принципи керівництва

1. Головне завдання менеджера полягає у тому, щоб направити дії працівників на чітко визначені та ясно зрозумілі цілі організації.

2. Організація працює найкращім чином, коли її цілі і цілі кожного окремого працівника співпадають. Це забезпечує ефективне досягнення цілей організації та задоволення роботою кожного працівника.

3. Чим безпосередніший особистий контакт з підлеглими, тим ефективніше буде керівництво.

4. Найбільш ефективна комунікація буде мати місце в тому випадку, якщо керівництво використовує неформальну організацію в доповнення до каналів звязку формальної організації.

5. Хамелеон – пристосування до певних принципів керування.

Типи керівництва

Це стійка думка керівництва відносно того ступеня свободи, яка повинна бути надана підлеглим при підготовці рішень.

Виділяють чотири типи керівництва:

Жорсткий авторитарний, синонімом якого є автократичний, диктаторський, адміністративно-командний. Менеджер який використовує такий стиль є повним диктатором. Він вважає, що вправі вирішувати, що добре, а, що погано, а також приймає тільки покірне підпорядкування.

Жорстка диктатура. До цього стилю керівництва звертаються керівники, що не мають достатньої кваліфікації і не знають кращих методів впливу на підлеглих, а також менеджери з гіпертрофованою думкою про свої особливу вартість і яким покірне підпорядкування потрібно для того, щоб підкреслити свою значимість.

Радний тип керівництва. Керівник в цьому випадку надає підлеглим пропозиції, щодо курсу дій. Він чекає від них чесного відношення і залишає відкритою можливість для нових альтернатив. Але не потрібно думати, що кожен буде мати право голосу. Керівник у кінцевому рахунку прийме рішення самостійно. Він повністю приймає всю відповідальність за це рішення, навіть якщо воно базувалося на радах підлеглих, що були не дуже успішними.

Колегіальний тип керівництва. При даному типі керівництва підлеглі залучаються до процесу підготовки рішень. Вони можуть пропонувати альтернативні рішення проблеми, які розглядаються керівництвом на рівні із своїми власними. З повного переліку альтернатив керівник разом з підлеглими вибирає найкращу з них. Такий керівник не демонструє своєї влади при підготовці рішень. Він приймає рішення, що пропонується групою, навіть якщо воно не співпадає з його особистою пропозицією.

Стиль управління – це спосіб впливу на будь-який обєкт управління, який відрізняється сукупністю специфічних прийомів, що властиві менеджеру в силу його індивідуальних якостей чи свідомо застосованих в ході здійснення ним своїх професійних обовязків. Під стилем управління можна розуміти творчу манеру менеджера.

Під обєктом управління розуміють людей або організацію в цілому в момент розробки та прийняття управлінських рішень.

Стиль управління представляє собою одночасно відображення трьох якостей менеджера:

1. Того, що властиво йому особисто як індивіду;

2. Рівня професіоналізму;

3. Його здатності та вмінню зафіксувати, визначити, розгадати потенційно можливий рівень професіоналізму підлеглих.

Стиль управління є формою сприйняття підлеглими всього того, що йде від менеджера – накази, команди, інструкції, розпорядження та інше.

Стиль управління може варювати в межах від абсолютно мякого до абсолютно жорсткого.

Стиль управління це манера поведінки, що притаманна менеджеру і залежить від його поглядів на систему управління. Дослідженням цього питання займалися: Маслоу, Мак-Грегор, Герцбегг, Ленсіс Лайкерт та інші.

Мак-Грегор сформулював теорію „Х” та теорію „У”. Коротко наведемо їх нижче.

Теорія „Х” вказує на те, що погляди автократичного керівника виходять з наступного:

1. Людина не бажає працювати і постійно ухиляється від роботи.

2. Зважаючи на перший пункт, людину потрібно примушувати до праці, отже застосовувати покарання.

3. Оскільки людина не чистолюбива, то вона прагне понад усе до особистого спокою та уникненню відповідальності.

Виходячи з цього, автократи максимально централізують повноваження та обмежують свободу підлеглих у прийнятті рішень.

Теорія „У” представляє погляди демократичного керівника:

1. Праця для людини природна, як і відпочинок.

2. Люди наділені здібностями для самоуправління та самоконтролю

3. Відданість цілям та їх досягнення само по собі вже є винагородою.

4. Нормальна людина не тільки може брати на себе відповідальність, але і прагне її.

5. При вирішенні організаційних проблем у підлеглих виявляються схильності до творчості, винахідливості тощо.

6. Людина завжди має невикористаний інтелектуальний резерв.

Ленсіс Лайкерт запропонував 4 базових системи стилю лідерства, які збігаються з стилями управління:

За чотирьох вимірною шкалою можливі наступні стилі управління:

• авторитарний;

• узгоджений;

• демократичний;

• ліберальний (занадто вільний, багато чого дозволяє).

Таким чином, лідер групи, тобто керівник може:

1. Повністю зосередитися на керівництві, що включає повну його самостійність з усіх питань. Притаманний команді новачків.

2. Здійснювати підтримку підлеглих, які багато чому навчилися, але не цілком певні у власній самостійності.

3. Застосовувати делегування для працівників, що здатні діяти самостійно на нижчих щаблях управління. Делегування певних функцій, що належать до компетенції керівника.

4. Обрати наставництво у випадку одночасного управління та навчання своїх підлеглих виконувати завдання самостійно.

Контроль і звітність міжнародних корпорацій.

1. Місце контролю в міжнародному менеджменті.

2. Види контролю за діяльністю міжнародних корпорацій.

3. Потреба в звітах. Типи систем звітності. Проблеми звітності.

Функція контролю виступає завершальним етапом до діяльності по прийняттю рішень. Але це теж може мати відносний характер, тому, що керівництво може бути незадоволеним результатами контролю. В цьому випадку рішення менеджера може коректуватися або приймається нове рішення.

Контроль як управлінська дія зводиться до співставлення менеджером двох результатів – результата на уявному рівні, того, що сформувався в свідомості менеджера в момент прийняття рішення, і фактично отриманого результату. На рівні уяви – це якісне і кількісне описання того, що потрібно отримати в процесі реалізації прийнятого рішення. Фактичний результат – це той, що отриманий в процесі реалізації прийнятого рішення.

Контроль – це порівняльний аналіз отриманих в практиці виробничої діяльності конкретних та реальних результатів з запланованими та очікуваними. В залежності від призначення контролю формуються його цілі.

Контроль – це особливий вид діяльності на підприємстві, який зосереджений на спостереженні за процесом управління та на його оцінці.

Контроль є кінцевою функцією менеджменту, тому прорахунки й недоліки в його виконанні призводять до погіршення результатів господарювання. Водночас належний контроль сприяє досягненню поставлених цілей.

Складові контролю:

• установлення стандартів;

• оцінка виконання;

• коригування.

Функція контролю може розглядатися і як зворотний звязок системи.

Порівняння фактичного виконання зі стандартними показниками

Бажане виконання

Коригування

Рис. Контроль як зворотний звязок системи

Схема показує, що контроль розпочинається з бажаного виконання, яке ґрунтується на стандартах. У процесі діяльності досягається фактичне виконання, що піддається оцінці й порівнюється зі стандартами. Якщо виникають відхилення реального виконання від стандартів, то треба виявити причини цих відхилень, розробити і реалізувати програму відповідних коригувальних дій. Після коригування процес має повернутися до бажаного виконання (стандарту), за яким настає наступний цикл, і т. д.

Коли організація здійснює свій бізнес на міжнародному рівні, функція контролю набуває додаткового ступеня складності. Менеджери повинні не лише встановлювати стандарти, вимірювати результативність і здійснювати коригуючи дії для свого бізнесу в країні базування, але й здійснювати аналогічні операції для свого міжнародного бізнесу за її межами. Очевидно, що чим глобальніший їх бізнес, тим складніше здійснювати функцію контролю.

Додатковий фактор, що ускладнює ситуацію з контролем, повязаний з можливими комунікаційними проблемами, що виникають між центральною штаб-квартирою корпорації та її філіями і дочірніми фірмами. Подібні проблеми можуть виникати через географічну віддаленість, мовні і культурні барєри.

Щодо контролю в міжнародних компаніях, то існує три основні вимоги, а саме:

1. Стандарти в БНК повинні враховувати як загально корпоративні цілі, так і місцеві умови.

2. Інформація, що міститься у звітах, повинна віддзеркалювати не тільки поточне виконання, а й встановлені стандарти.

3. Управлінські дії щодо коригування відхилень є завершальним кроком функції контролю.

Звичайно в міжнародних корпораціях виникають і специфічні проблеми контролю:

• цілі зовнішньоекономічних операцій конфліктують із загально корпоративними цілями;

• цілі партнерів СП суперечать корпоративному менеджменту;

• досвід і компетенція в плануванні дуже різняться у різних зарубіжних відділеннях;

• філософська природа конфліктів відносно цілей і політика зарубіжних операцій в основному повязані з культурними відмінностями між менеджерами країни походження і країни господаря.

Як наслідок особливостей контрольної діяльності міжнародних корпорацій існують два основних типи контролю в БНК: прямий та непрямий контроль.

Прямий контроль:

• наради в штаб-квартирі;

• відрядження вищих менеджерів до зарубіжних відділень;

• контроль поточної діяльності персоналу;

• контроль за допомогою організаційної структури (письмові офіційні звіти, ланцюги команд).

Непрямий контроль:

• щомісячна звітність, що надсилається до офісу країни походження;

• додатки до оперативної звітності, включаючи фінансові звіти (баланс, звіти про доходи, бюджети);

• фінансові співвідношення.

Контроль має наступні форми: поопераційний, проміжний, кінцевий, вибірковий.

Типи контролю: попередній, поточний, завершальний.

Контроль може бути за формами: фінансовим, баланс, звіт про прибутки та збитки, звіт про зміну фінансового стану організації та інше.

Звітність

Штаб-квартира БНК потребує своєчасного надходження звітів від усіх операційних підрозділів, для того, щоб можна було належним чином розподіляти ресурси, корегувати плани і винагороджувати працівників. По-перше, рішення з використання капіталу, кадрів і технології приймаються майже безупинно, тому періодичність надходження звітів повинна бути високою, і вони мають відбивати ситуацію, щоб ресурси використовувалися як найкраще. По-друге, плани необхідно поновлювати, щоб зробити їх більш реалістичними і підвищити можливість досягнення встановлених цілей. Зворотній звязок з повідомленням про результати й описом умов, що можуть впливати на результати, важливі для розробки коригуючи кроків у формі нової стратегії досягнення поставлених цілей або у формі коригування самих цілей. Нарешті, звіти необхідні для оцінки ефективності дій співробітників різноманітних операційних підрозділів компанії. Порівняння показників роботи не тільки допомагає визначити, хто і якої заслуговує винагороди або підвищення, але і стимулює прагнення працівників до усунення власних хиб.

Письмові звіти важливіші для БНК, ніж для фірми, що займається тільки постачаннями на внутрішній ринок, оскільки менеджери філій мають значно менше контактів з лінійним і адміністративно-управлінським персоналом, що знаходиться на більш високій сходинці ієрархії. В цій ситуації керівникам корпорації не вистачає неформального спілкування, що допомогло б правильно оцінити ефективність роботи філії.

Майже всі БНК використовують системи звітності філій, затверджені в країні базування. На це є ряд причин:

• вважається якщо ця система ефективно працює у власній країні, то буде спрацьовувати і на міжнародному рівні;

• звіти є типовими, тому відпадає необхідність у розробці нових механізмів звітності;

• звіти подібні за формою дають можливість керівництву порівнювати одну філію з іншими, готувати зведену звітність.

Основне призначення систем звітності в БНК – забезпечення адекватної прибутковості шляхом виявлення відхилень від плану, що повинно сприяти виявленню сфер виникнення проблем. Обєктом уваги при цьому можуть бути поточні або перспективні показники, що дозволяють корегувати уявлення про стратегічно важливі частини організації. Особливе значення надається оцінці роботи філії, хоча прибутковість закордонного підрозділу є однією з найважливіших складових оцінок ефективності діяльності керівника.

Крім формалізованої звітності досить часто використовують візити співпрацівників штаб-квартири до філій. Такі візити повинні бути ретельно підготовлені, інакше вони можуть стати причиною непорозуміння між співпрацівниками штаб-квартири і керівництвом філії. Наприклад візит співпрацівника штаб-квартири до філій під час коли власне головний офіс має проблеми розціниться як байдикування співпрацівників штаб-квартири. Якщо ж керівництво філії перш за все представить на розгляд співпрацівника штаб-квартири результати своєї суспільної діяльності, а не аналіз роботи філії, то співпрацівник може зробити висновок про марність трати часу на подальші поїздки. Якщо ж візит до філії буде нанесено під час того коли штаб-квартира схвильована діями, то місцеве керівництво може виявити надмірну агресивність.

Проблеми звітності:

1. Результати роботи філій чи керівників. Діяльність філії треба оцінювати окремо від діяльності керівництва тому, що вони мають сферу своєї компетенції та контролю. Хоча деякі фірми покладають на закордонних менеджерів відповідальність за втрату валюти при її обміні.

Також існують зовнішні чинники, так звані неконтрольовані, коли приймаються централізовані рішення, спрямовані на оптимізацію діяльності корпорації в цілому. Хоча за умов більшої свободи філії працювали б краще. Стандартні форми звітності цілком можуть приховати значення, яке має дана філія для корпорації в цілому.

2. Порівняння видатків та систем бухгобліку. Структура видатків може на стільки відрізнятися між філіями, що їх порівняння по цій ознаці стає неможливим. Можуть дуже відрізнятися по країнам відношення витрат на заробітну плату до обсягу продажу бо це повязано і з вартістю робочої сили, і з капітальними витратами. Всі БНК ведуть однаковий комплект бухгалтерських книг, який відповідає принципам головної компанії, та ще один, що задовольняє місцевим вимогам до бух обліку.

3. Країновий ризик. При оцінці інвестиційних можливостей майже всі компанії виходять з мінімально необхідного рівня доходу на інвестиції, коли мова йдеться про країни високого ризику. Якщо компанія зробить таким чином, вона повинна розраховувати, що її підприємство в країні високого ризику буде працювати так, щоб оправдати надію на високу прибутковість. Майже всі компанії згодні з тим, що такий аналіз є доцільним, однак ні одна з них не знає прийнятного засобу в будування ризику країни в оцінку ефективності роботи створеного нею підприємства. Всі вони вважають, що таке в будування стане покаранням для менеджерів в ризикових країнах, так як зробить їх відповідальними за дещо, явно не належить до сфери їх контролю.

З розширенням мереж телекомунікацій і компютерного звязку керівники різних філій можуть спілкуватися без перешкод. З одного боку це дозволяє здійснити більш повну централізацію, оскільки можна досліджувати в режимі реального часу наслідки застосування того або іншого варіанта глобальної політики. З іншого боку, керівники філій можуть стати більш автономними, одержуючи у своє розпорядження необхідну інформацію.

Показники оцінки:

1. Множинні виміри. Кожен спосіб побудування кількісних показників оцінки на міжнародному рівні має недоліки, тому використовують сукупність показників. За звичай в оцінці філіалів та їх керівників переважають фінансові критерії. Найбільш важливі серед них – співставлення планового і фактичного прибутку, планового і фактичного обсягу продажу та прибутку на капітал. Перші два критерії плюс прибуток від продажу є найбільш поширеними показниками ефективності роботи менеджерів. Використовуються також багато чисельні не фінансові критерії. Єдиний з них, якому звичайно надається велике значення при оцінці роботи філій, - це приріст долі ринку, що належить філії. Окремі не фінансові критерії вагомі також і для оцінки роботи управляючих філіями. До них належать приріст долі ринку, контроль якості та відношення з урядом країни-реципієнта.

2. Концепція бюджету. Одним з способів подолання труднощів оцінки ефективності роботи філії є уважний аналіз бюджету, що дає БНК можливість відділити цінність філії від якості роботи її керівництва. В бюджеті зазначаються цілі для кожної філії, що допомагає БНК формулювати та загальні цілі корпорації. До тих пір поки керівник філії працює ради досягнення встановленої в бюджеті цілі, а не ради забезпечення будь-якого критерію типу прибутку на капітал, у нього буде менше проблем, що повязані з інфляцією, змінами валютних курсів та трансфертних цін.

Консолідовані фінансові звіти

Більшість багатонаціональних фірм складається з базової компанії та кількох дочірніх компаній, розміщених в різних країнах. Замість того щоб публікувати окремі фінансові рахунки базової компанії та кожного з дочірніх підприємств, такі фірми, як правило, оприлюднюють консолідовані фінансові звіти, в яких обєднано рахунки всіх компаній.

Багато фірм вважає за доцільне створити низку незалежних юридичних осіб. Наприклад, фірма може окремо втілювати різноманітні компоненти власного бізнесу задля обмеження своїх сукупних правових зобовязань або щоб скористатися перевагами законодавства про оподаткування корпорацій. Країни, в яких роблять бізнес багато націонали, часто вимагають від останніх створення незалежної компанії. Так, типова багатонаціональна компанія містить базову компанію та кілька дочірніх фірм, які цілковито належать батьківській компанії і розміщуються в різних країнах. І все ж, хоча дочірні підприємства можуть бути незалежними юридичними особами, вони не є окремими економічними утвореннями. В економічному відношенні всі компанії в корпоративній групі взаємозалежні. Наприклад, якщо бразильська дочірня компанія базової компанії, розміщеної у США, переживає значні фінансові збитки, що знекровлюють корпоративні фонди, це зменшить кількість наявних для інвестування грошей не лише в цій дочірній компанії, але і в американській базовій компанії та інших філіях. Отже, метою консолідованих фінансових звітів є забезпечення бухгалтерської інформації про групу компаній, що усвідомлюють свою економічну взаємозалежність.

До консолідованої фінансової звітності не входять ділові операції між членами корпоративної сімї; вона відображає тільки активи, зобовязання, надходження та видатки, що стосуються третіх сторін – зовнішніх партнерів. Водночас закон вимагає від юридичних осіб вести їхні власні бухгалтерські записи та складати власні фінансові звіти. Так, операції з іншими членами корпоративної групи мають фіксуватися в окремих звітах, щоб їх можна було не враховувати у процесі підготовки консолідованої звітності. Весь процес зводиться до додавання разом окремих активів, зобовязань, надходжень і видатків, зафіксованих в окремих фінансових звітах, а відтак вирахування з цієї суми, суми внутрішніх операцій. Розглянемо ці позиції, взяті з окремих фінансових звітів базової компанії та однієї з її закордонних дочірніх компаній:

Вилучені позиції в ($)

Дочірня компанія заборгувала базовій компанії 300 дол.

Дочірня компанія сплачує базовій компанії роялті в сумі 1000 дол. за ліцензію на виробництво продукції.

Складання консолідованих фінансових звітів стає нормою для багатонаціональних фірм. Інвестори усвідомлюють, що без консолідованих фінансових звітів багатонаціональна компанія може приховати свої збитки в неконсолідованому рахунку дочірньої компанії, тим самим приховуючи економічне становище всієї групи. В усіх індустріалізованих країнах від фірм вимагають складання консолідованої звітності за двома стандартами.

Закордонні дочірні підприємства багатонаціональних фірм переважно здійснюють бухгалтерські записи і складають фінансові звіти у валюті тієї країни, де вони розміщені. Так, японська філія американської фірми вестиме свої рахунки в єнах, бразильська дочірня компанія – в реалах, корейська – в бонах тощо. Складаючи консолідовану звітність, багатонаціональна фірма мусить конвертувати всі ці фінансові звіти у валюту вітчизняної країни. Але курси обміну валют при складанні фінансового звіту компанії можуть коливатися внаслідок змін в економічних умовах. У перерахунку валют при складанні фінансового звіту компанії можуть скористатися двома основними методами визначення оптимального курсу обміну – метод поточного курсу та темпоральний метод.

При використанні методу поточного курсу для перерахування фінансової звітності закордонної дочірньої компанії у внутрішню валюту багатонаціональної фірми береться обмінний курс на день складання балансового звіту. Але цей метод не є сумісним з принципом традиційної вартості і при складані консолідованої звітності реальна картина буде спотворена.

Цю проблему допомагає вирішити використання темпорального методу. За цим методом активи, оцінені в закордонній валюті, перераховуються у вітчизняну валюту за обмінним курсом на час придбання активів.

Контроль в БНК

Обовязок корпоративної штаб-квартири – контролювати структурні підрозділи організації задля досягнення ними оптимальних результатів. Процес контролю в типовій фірмі відбувається щороку і складається з трьох основних етапів:

1. Керівництво централізованого офісу та менеджери підрозділу спільно визначають цілі підрозділу на наступний рік.

2. Протягом року центральний офіс контролює процес досягнення підрозділом визначених цілей.

3. Якщо підрозділ не досягає поставлених цілей, центральний офіс втручається, щоб зясувати причини невдачі і, за потреби, скоригувати діяльність підрозділу.

Функція обліку відіграє в цьому процесі вирішальну роль. Цілі підрозділів звичайно виражаються у фінансових показниках і закладені в бюджет підрозділу на наступний рік. Бюджет є головним інструментом фінансового контролю. Бюджет переважно формується підрозділами, однак має бути схвалений керівництвом штаб-квартири. В бюджет закладено цілі, інформація про досягнення яких буде збиратися протягом наступного року з метою оцінки результатів підрозділу. В БНК цілі визначаються переговорами між керівництвом корпорації та менеджерами закордонних підрозділів. Найважливішим критерієм оцінки діяльності закордонного підрозділу є його фактичні прибутки у порівнянні з прибутками, закладеними в бюджеті. Вже існує два чинники, які можуть ускладнити процес контролю в міжнародній фірмі: коливання обмінного курсу та практика трансфертного ціноутворення.

Технологічна політика міжнародних корпорацій

1. Мета і напрям технологічної політики.

2. Типи технологічної політики.

3. Міжнародний ринок технологій.

4. Планування і організація міжнародних НДДКР.

Цілі сучасної технологічної політики

Економічне зростання країни і рівень конкурентоспроможності продукції визначаються розвитком науки, швидкістю впровадження технологічних нововведень і гарантіями якості, які може забезпечити лише економіка, побудована на знаннях. Багато країн світу торгують не промисловою продукцією, а продуктами інтелектуальної власності. Про потенціал української науки свідчать принаймні досягнення в матеріалознавстві, теоретичній фізиці, математиці, зварювальному виробництві, біотехнологіях.

Загальна чисельність наукових працівників в Україні становить майже 200 тис. осіб, серед них 4,1 тис. докторів наук, 18,9 тис. кандидатів наук. За цим показником наша держава залишається на рівні розвинутих країн Європи – 55 науковців і 41 дослідник на 10 тис. зайнятого населення.

Формують і здійснюють державну політику в науково-технічній та інноваційній сфері Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, Комітет з питань науки та освіти Верховної Ради, наукові та експертні ради Міністерства освіти і науки України.

Технологічні та соціальні революції перетворили підприємницьке середовище. Нові технології є не тільки причиною змін на підприємствах, але і параметром їх стратегічного розвитку.

Сучасне ринкове середовище характеризується тим, що технології, безперервно розвиваються, змінюють ринок, формуючи нові потреби та видозміни зв¢язані технологічні ланцюжки. Швидкість змін кидає виклик традиційним методам управління. Сьогодні недостатньо орієнтуватися на попит та його еволюційний розвиток – потрібно помічати зародження потреб, тому що запізнення в цьому питанні можуть привести до втрати лідерства на ринку. Ринок інтелектуальної власності набуває все більшого значення в розвитку особливо міжнародного бізнесу.

Міжнародний менеджер повинен вміти приймати рішення, що стосуються діяльності фірми в технологічній сфері таким чином, щоб використовувати національні відмінності та переваги міжнародної кооперації для нарощування конкурентних переваг.

В сучасному міжнародному оточенні здатність компанії до технологічних нововведень стає основним джерелом її конкурентоспроможності. Під технологією в широкому розумінні маються на увазі науково-технічні, виробничі, управлінські та комерційні знання та досвід.

Технологічна політика підприємства чи організації – це набір принципів та дій, на основі якого вибираються, розробляються та впроваджуються нові продукти та технологічні процеси.

Задачі технологічної політики фірми наступні:

• моніторинг науково-дослідницьких досягнень та тенденцій;

• стимулювання підвищення рівня освіти та кваліфікації персоналу;

• визначення факторів, що сприяють інноваціям;

• формування організаційної структури підприємства, яка сприяє здійсненню безперервного інноваційного процесу, забезпечення мотивації персоналу;

• координація та досягнення узгодженості дій різних підрозділів компанії по проведенню НДДКР.

Особливості сучасного технологічного розвитку

Основною силою, що рухає економічний ріст фірми є розвиток технологій. Сучасні закономірності технологічного розвитку полягають у наступному:

• нова технологія приходить в поєднанні з іншими;

• набір технологій складається з взаємодоповнюючих базових технологій;

• кожна базова технологія – ядро багатьох прикладних технологій;

• прикладні технології використовуються для модернізації існуючих виробництв.

Особливостями нового етапу технологічного розвитку є розвиток наступних технологій: інформаційно-комунікаційних, біотехнологічних та пов¢язаних з новими матеріалами.

Технологічна революція, особливо в інформаційно-комунікативній сфері, сприяла процесу глобалізації економіки. З одного боку, збільшення вартості НДДКР інтенсифікувало пошук компаніями можливостей розширення ринків, щоб оправдати зростаючі витрати, а з іншого – сучасні засоби комунікації дозволяють дуже швидко розповсюджувати нові види поведінки, впливу на культуру як виробництва, так і споживання в багатьох країнах. Спроби створення державою локального внутрішнього ринку рано або пізно веде до якісного розриву між товарами, що пропонуються на національному та міжнародному ринках.

Взаємодія розглянутих факторів веде до зміни в корпоративній культурі, сприяючи переходу на децентралізоване управління БНК.

Інтернаціоналізація технологічної політики

Необхідність проведення сильної технологічної політики особливо стосується роботи багатонаціональних корпорацій.

Передовими компаніями є не ті, що бачать конкурентні переваги в розширенні масштабів своєї діяльності або вміло використовують недосконалість конкуренції на світових ринках праці, капіталів, матеріальних ресурсів, а ті, що в змозі уважно відслідковувати всі ринкові та технологічні тенденції, творчо реагувати на ті можливості і погрози, які ці тенденції несуть в собі, постійно генерувати нові ідеї та продукти і швидко та ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу.

Технологічна політика служить двоєдиній глобальній цілі фірми – по-перше, знизить ризики та вижити, по-друге, підвисити ефективність власної діяльності, стати більш прибутковою. Інтернаціоналізація НДДКР створює для цього наступні переваги:

• полегшує доступ до дефіцитних ресурсів;

• приближує компанію до її споживачів;

• полегшення доступу до ринку;

• зниження ризиків та видатки;

• обхід законодавчих обмежень.

Типи технологічної політики

Глобальний характер конкуренції не тільки робить нововведення більш значимими для транснаціональних корпорацій, але обумовлює необхідність пошуку нових шляхів створення інновацій. Традиційно БНК використовувало два типи технологічної політики: глобального центру та полі центризму.

Політика глобального центру полягає у пошуку нових технологій в країні базування для створення нових продуктів і процесів, використовуючи централізовані ресурси материнської фірми, та розповсюдження інновацій по світовим відділенням БНК.

Основний ризик централізованого проведення технологічної політики полягає в тому, що результат інновацій не може точно відображувати локальні ринкові потреби, можливі такі труднощі з впровадженням нової технології із-за небажання дочірніх фірм виконувати прийняті централізовані рішення.

Політика поліцентризму, передбачає, що дочірні компанії БНК використовують власні можливості та ресурси для розробки нових технологій, що забезпечують їх власні потреби. Ця модель дозволяє відображувати унікальні потреби різних країн, в яких діють БНК. В сучасних умовах, незважаючи на те, що постійно укріплюється тенденція глобалізації в багатьох галузях, необхідність обліку особливостей місцевого попиту та відмінностей країн не зникає, а навіть збільшується. Але в такій політиці є теж свої недоліки:

• не завжди обґрунтоване намагання національних відділень до автономії;

• дублювання розробок, вже проведених в інших дочірніх компаніях БНК, у випадку пошуку власних рішень загальної проблеми;

• виникнення додаткових видатків на проведення НДДКР.

Нові методи здійснення технологічних змін

До таких методів належать:

• розподільча система технологічного розвитку;

• інтегрована система технологічного розвитку.

Технологічна політика типа “розподільча система технологічного розвитку” включає використання ресурсів національного відділення в цілях створення інновацій не тільки для місцевого ринку, але і для розповсюдження їх на всесвітній основі. Це дозволяє об¢єднати ресурси дочірніх компаній та використовувати їх для всієї корпорації. БНК отримує здатність реагувати на риночці зміни, що проявляються в одній країні, та використовувати їх для виявлення подібних тенденцій в інших країнах. Проведення такої технологічної політики вимагає підготовлених кадрів дочірніх фірм корпорації, координацію їх діяльності в області НДДКР, але дозволяє компанії підвисити ефективність використання інноваційних ресурсів.

Однак локальні нововведення, що розроблені у відділенні однієї країни, не завжди легко передаються в інші відділення. Основними перешкодами є спроба трансферту продуктів або процесів, не задовольняючих умовам іншої країни; недостатня координація трансфертних механізмів; в бар¢єрах, що створюють національні відділення намагаючись проводити свої власні НДДКР.

Інноваційна політика типу “інтегрована система технологічного розвитку” – передбачає об¢єднання ресурсів та можливостей всіх елементів БНК як на рівні головної компанії, так і на рівні дочірніх фірм для спільного створення та впровадження інновацій. В цьому випадку кожна одиниця своїми власними унікальними ресурсами сприяє розробці спільних інновацій. Цей тип політики підходить для умов, коли потреба в інноваціях не відповідає дослідницьким можливостям даного відділення країни або коли об¢єднані ресурси та можливості декількох організаційних одиниць можуть сприяти більш ефективній розробці вимагаємої технології. Створення гнучких зв¢язків дозволяє об¢єднати зусилля багатьох одиниць для отримання БНК ефекту синергії. Проблеми цього типу політики полягають у несвоєчасній кооперації для проведення ефективних спільних досліджень або в намаганні головної компанії координувати зусилля підприємств, що відповідають за розробку різних компонентів, що веде до втрати ринку через збільшення витрат часу, коштів та затримку проекту.

При проведенні даної політики перед БНК стоїть задача пошуку та впровадження таких організаційних систем, які б сприяли забезпеченню ефективності всіх цих процесів, а не сприяння розповсюдженню того чи іншого типу інноваційного процесу.

Міжнародний ринок технологій

Учасники ринку технологій

На даний момент різні за розмірами компанії мають доступ до капіталу та інформації. Перевагами крупних компаній є економія на масштабах, здатність проводити інтенсивні НДДКР, диверсифікувати виробництва, максимізувати прибуток на вкладений капітал, керувати міжнародними проектами. Однак вони недостатньо гнучкі та динамічні для того, щоб своєчасно розробляти нові ідеї в сфері новітніх технологій. Взагалі, механізм крупної корпорації, орієнтується на масове виробництво, - далеко не краща форма для швидкого освоєння технічних нововведень, а об¢єктивний процес концентрації виробництва та капіталу – одна з перешкод на шляху науково-технічного прогресу.

В цьому плані роль індивідуальних вчених, винахідників та мілких інноваційних компаній в технологічному розвитку залишається незамінною, особливо на стадії зародження ідеї, її концептуалізації. Мала фірма, є найбільш мобільною формою організації бізнесу, виконує роль генератору нових ідей. Однак для розробки промислової технології або впровадження нового продукту в сучасне промислове виробництво потрібні лабораторії, конструкторські бюро, технологічні підрозділи. В зв¢язку з цим поглиблюється розділення праці між індивідуальними винахідниками – генераторами ідей, інноваційними компаніями – які доводять ці ідеї до стадії практичного застосування, та крупні корпорації, що забезпечують використання нової технології в масовому виробництві.

Таким чином, ринок технологій передбачає наявність наступних учасників:

• інноваційні фірми та індивідуальні винахідники, що намагаються продати свої науково-технічні результати;

• крупні промислові компанії, що намагаються придбати найбільш перспективні розробки та застосовувати їх у власному виробництві;

• посередницькі фірми, що створюють базу даних для потенційних продавців та покупців.

Значення посередницьких фірм полягає у:

• обслуговуванні науково-технічного обміну;

• сприяють підвищенню швидкості розповсюдження нововведень в економіці;

• сприяють збільшенню віддачі від капіталовкладень в НДДКР.

Реалізація науково-технічного проекту

Від науково-технічного дослідження до його впровадження в масове виробництво складний та ризикований шлях, реалізацією якого займається венчурний бізнес.

Основні ризики венчурних інвестицій пов¢язані з:

• високою ступінню технічної невизначеності в створенні продукту;

• технологічно досконалий продукт може не відповідати ринковому попиту;

• управлінська команда може не мати кваліфікації або досвіду.

Сутність венчурного бізнесу як високо ризикованої та потенційно високоприбуткової діяльності визначається наступними особливостями його функціонування:

• об¢єктом капіталовкладень є ризиковані проекти;

• здійснюється портфельне управління капіталом;

• значна частина вкладень вноситься в статутний капітал інноваційних фірм;

• венчурний капіталіст приймає активну участь в управлінні проектом або забезпечує собі надійний контроль;

• реалізується гнучкий механізм узгодження інтересів інвесторів та менеджерів в залежності від етапу розвитку проекту;

• з самого початку визначається спосіб виходу з бізнесу венчурного капіталіста в фазі зрілості проекту.

Етапи венчурного бізнесу:

• старт (мала кількість інвесторів, великий ризик, значний потенціальний прибуток);

• вивід продукції на ринок (зростання кількості інвесторів, зниження ризиків, очевидний потенціальний прибуток, поява стратегічного інвестору, що намагається захопити контроль над підприємством, зниження рентабельності вкладень);

• завоювання ринку (створення спільних компаній, викуп компанії стратегічним інвестором, реорганізація підприємства в ВАТ).

Основним джерелом венчурного капіталу є:

• приватні інвестори;

• малі інвестиційні компанії;

• крупні корпорації;

• трастові фонди;

• спеціальні державні фонди і програми.

Передача технологій

Для досягнення стратегічних конкурентних переваг в умовах глобального прискорення науково-технічного прогресу, скорочення строку життєвого циклу товарів, а також постійного збільшення витрат на проведення власних досліджень, потрібно використовувати результати НДДКР інших компаній.

Міжнародна передача технологій – це сукупність економічних відносин між фірмами різних країн в області використання зарубіжних науково-технічних досягнень. Технологія може бути власно технологія (набір конструктивних рішень, методів та процесів) і матеріалізована технологія (втілена в машинах, обладнанні).

Форми передачі (трансферту) технологій:

• передача, продаж або надання по ліцензії всіх форм промислової власності;

• надання know-how та технологічного досвіду;

• торгівля високотехнологічною продукцією;

• надання технічного знання, необхідного для придбання, монтажу та використання машин і обладнання, полу фабрикатів і матеріалів, отриманих за рахунок закупівлі, оренди, лізингу;

• промислове та технічне співробітництво по технологічному утриманню машин, обладнання, полу фабрикатів, матеріалів;

• надання консультативних послуг та інжиніринг;

• передача технології в рамках науково-технічної виробничої кооперації;

• передача технології в рамках інвестиційної співпраці.

Структура процесу передачі технології

Процес передачі технології пов¢язаний з теорією життєвого циклу товару. Життєвий цикл технології має п¢ять етапів:

• дослідження та розробка;

• утилізація;

• технологічний ріст;

• технологічна зрілість;

• технологічний спадок.

Процес передачі технології складається з наступних етапів:

Економічна структура

Вимоги до випускаємої продукції

О

Т

Товари-замінники

Е

Б

И

Відсутність-технології

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

О

Оцінка технології

І

Н

К

А

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

П

Л

А

Планування передачі технології

У

В

А

Н

Н

Я

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Здійснення трансферту

технології

П

Р

О

Контроль та модернізація технології

А

Д

Ж

ЕННЯ Рис. 5.1 Процес передачі технології

Визначення ціни трансферту

Технологія є товаром, тому важливим елементом процесу передачі технології є визначення її ціни. Вона встановлюється в ході переговорів між продавцем та покупцем з врахуванням оцінки видатків та вигод від угоди обох сторін.

Економічна доцільність продажу технологій визначається:

• отриманням прибутку від розробки нової технології;

• отримання додаткового прибутку від продажу технології, яка вже розроблена та використовується;

• запобігання незаконного використання іноземними компаніями запатентованої технології;

• збільшення експорту за рахунок реалізації “експорт-ефекту”;

• встановлення контролю над зарубіжною фірмою-покупцем технології;

• завоювання нових ринків;

• зняття проблем, що пов¢язані з експортом продукції, що виробляється за даною технологією;

• забезпечення доступу до іншого нововведення через перехресне ліцензування;

• передача науково-технічного досягнення іншому партнеру – можливість для подальшого удосконалення даної технології за участю партнера-покупця.

Економічна доцільність придбання технології залежить від досягнення наступних цілей:

• забезпечення доступу до вже запатентованого нововведення вищого технічного рівня;

• економія витрат на проведення власних НДДКР;

• зниження ризику невдачі при самостійній розробці необхідної технології;

• зниження видатків на імпорт товару, що виробляється по даній технології;

• можливість використання доброї репутації та авторитету ліцензіара;

• використання товарного знаку, реклами та інше;

• забезпечення можливості в випадку необхідності скористуватися послугами технічних спеціалістів ліцензіара;

• розширення експорту продукції.

Планування і організація міжнародних НДДКР

При плануванні міжнародних НДДКР вирішують наступні завдання:

• розміщення науково-дослідницьких підрозділів;

• рішення про те розробляти самим продукт чи купувати;

• вибір майбутнього напрямку досліджень;

• розміщення людських і фінансових ресурсів в різних країнах.

Вибір місця є дуже важливим і носить стратегічний характер, оскільки враховує необхідність максимального використання переваг спеціалізації та місцевих умов.

При виборі місця враховується:

• близькість до підрозділів, що виконують функції постачання, виробництва та збуту;

• близькість до потенційного клієнта;

• наявність місцевих ресурсів (капіталу та персоналу);

• необхідні мінімальні розміри дослідницького підрозділу, щоб постійні видатки не були дуже високими.

Для вибору місця розташування НДДКР розроблено різні моделі: технологічна крива, матриця технологічного портфелю, модифікована модель конкуренції М. Портера і інші.

Тенденції технологічного розвитку

Регіональна економічна інтеграція, зближення стандартів та споживацьке надання переваги створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління БНК на основі централізованого контролю та власних філій. Також існує багато фірм, що використовують стратегію співпраці. Відповідно передача технології може здійснюватися як в результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в рамках науково-технічної співпраці декількох фірм. Останнім часом стратегія співпраці перетворилася на важливу складову корпоративної стратегії, один з напрямів конкурентної стратегії фірм, що потіснила такі традиційні напрями, як стратегія диверсифікації, прямих іноземних інвестицій та поглинання.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма відносин, що передбачає взаємодію фірм двох або більше країн при проведенні науково-технічної діяльності.

Форми міжнародної співпраці

Глобалізація бізнесу, скорочення життєвого циклу продукту та в той же час збільшення тривалості його розробки, а також витрати на НДДКР заставили фірми дуже гнучко підходити до використання різних форм співпраці і в науково-технічній сфері. Ситуація іноді вимагає не тільки торгувати, але і іти на спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку.

Мотиви співпраці наступні: використання потенціалу партнера для виходу на зарубіжні ринки, нарощування неформалізованого обсягу знань та вмінь, оптимізація процесу виконання НДДКР за рахунок координації діяльності постачальників та споживачів, посилення ринкових позицій учасників.

Фінансування міжнародних проектів

Спосіб фінансування міжнародних проектів визначається вибором методу бюджетування НДДКР.

Способи складання бюджету:

• проектно-незалежний, полягає у зведенні в єдине грошових потоків від всіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості та досягнення оптимального бюджету НДДКР;

• проектно-залежний, полягає у виділенні коштів під конкретні представлені проекти.

Організація міжнародних НДДКР

При проведенні міжнародних НДДКР використовують такі структури, як міжнародні комітети і проекти, міжнародна лінійна та штабна організація.

Міжнародні комітети (створені поза рамками ієрархії) і складаються з менеджерів центрального та національних підрозділів, що орієнтовані на управління певними проектами та створені на обмежений термін.

Задачі: 1. Співвідношення приймаємих до виконання проектів з сучасною політикою в області НДДКР.

2. Рішення стратегічних задач по координації робіт, особливо в межах великих проектів.

3. Координація і контроль ходу реалізації прийнятих проектів.

4. Консультування керівництва фірми.

В міжнародному проекті проектний менеджер виконує тільки інформаційні і консультативні функції.

При проектно-матричній організації управління менеджер проекту дає вказівки кому, коли та що робити, інші ж функції (адміністративні, дисциплінарні, управління ресурсами виконує менеджер, що входить до складу ієрархічної структури).

Лінійна організація передбачає створення лінії функціонального підпорядкування між центральними та місцевими НДДК підрозділами для забезпечення єдиної науково-технічної політики.

Виконання НДДКР в різних місцях, потребує узгодження як змісту, так і обсягу робіт, тому використовують централізоване, децентралізоване управління та інтеграцію.

При централізованому управлінні місцеві НДДКР розглядають як простих виконавців, а рішення приймаються в штаб-квартирах БНК.

При децентралізованому управлінні, повноваження по прийняттю рішень делегуються місцевим підрозділам.

Гнучка інтеграція базується на наступному принципі: дочірнім підрозділам, наділеним певною самостійністю, так задаються обмеження діяльності, що забезпечується узгодження та координація робіт в міжнародному масштабі.

Фінансовий менеджмент міжнародних корпорацій

1. Сутність та задачі міжнародного фінансового менеджменту.

2. Основні концепції міжнародних фінансів.

3. Міжнародне валютно-фінансове середовище.

4. Види, джерела та форми фінансування.

5. Управління ризиками в міжнародних корпорацій.

1. Міжнародний фінансовий менеджмент представляє собою сукупність певних інструментів, що використовують ТНК в своїй фінансовій діяльності на міжнародних ринках. До таких інструментів належать: фінансове планування фінансових потоків, купівля-продаж валют для обслуговування різних операцій, купівля-продаж акцій та інших цінних паперів на міжнародних фінансових ринках, оперування власними цінними паперами на закордонних ринках, управління валютними ризиками та інше.

До задач фінансового менеджменту відносять:

• фінансовий аналіз та систему прийняття рішень;

• планування використання короткострокових фінансових ресурсів;

• планування використання довгострокових фінансових ресурсів;

• аналіз можливого ризику;

• контроль та звіт про виконання рішення.

Специфічні задачі міжнародного фінансового менеджменту:

• оцінка положення країни відносно до її зовнішньої позиції, тобто аналіз її платіжного балансу;

• планування фінансових операції з точки зору використання в міжнародних розрахунках різних валют;

• кредитування експортної діяльності;

• міжнародне бюджетування капіталу, мотивація проведення прямих інвестицій та портфельних інвестицій;

• операції на євровалютному, євро кредитному та євро облігаційному ринках.

Отже, одна з особливостей міжнародного фінансового менеджменту полягає у використанні багатьох валют, обмінні курси між якими динамічно змінюються. Коливання валютних курсів змушує не тільки ретельно прогнозувати їх рух, а й використовувати різні фінансові інструменти для запобігання можливих збитків при зміні курсів. Ідеальним було б тримати фінансові ресурси у валютах тих країн, курси яких зростають.

Основою міжнародного фінансового менеджменту з одного боку є система управління ТНК, куди крім фінансів ТНК, оскільки вони є частиною компанії, входять операційна діяльність, маркетинг, дослідження та розробки, персонал, а з іншого фінансові ресурси ТНК та її грошові потоки є складовою частиною міжнародних фінансових ринків.

Наведемо загальну схему фінансової діяльності ТНК.

ТНК

Закордонні валютні ринки

експорт-імпорт грошові інвестування, фінансування

Закордонні дочірні фірми

Дана схема показує, що ТНК здійснює три основні види діяльності, які опосередковуються міжнародними валютними ринками: експортно-імпортна діяльність, звязки з дочірніми фірмами за кордоном, операції на міжнародних фінансових ринках.

Компанії, що займається інвестуванням неповинні ігнорувати основні концепції міжнародних фінансів. Без знання законів міжнародних фінансів, компанія має малі шанси для забезпечення ефективної конкуренції та отримання оптимальних показників. Початок або розширення діяльності ТНК повязано з проблемами, рішення яких потребує розуміння основних принципів міжнародного фінансування та методів, що використовуються при їх здійсненні.

Проблеми полягають у наступному:

По-перше, потрібно зясувати, які фактори, що відносяться до можливого інвестування, впливають на політичні та кредитні ризики. При цьому вивчаються коло питань по даній проблемі: податкового законодавства та його зміни; політичні зміни, зокрема вибору до уряду країни та їх вплив на законодавство; експортно-імпортні обмеження; норми екологічної безпеки та охорони здоровя; закони та звичаї в практиці роботи з рахунками; наявність певних банківських послуг та їх вартість; виявлення ризиків та можливість їх контролювати.

По-друге, необхідно проаналізувати потенційний валютний ризик, що можливий для компанії в таких умовах, а саме зясувати: обмінний курс конвертації грошової одиниці країни де здійснюється проект до долару та до інших валют європейських країн; прогнози ставок валютних курсів; фінансові прийоми та інструменти хеджування ризику та витрати на них.

По-третє, вивчити відсоткові ставки та темпи інфляції в усіх країнах, що мають відношення до даного проекту; визначити країни, де краще отримати фінансування; яку кількість коштів можна отримати за рахунок позики та акціонерного капіталу; строк та валюту повернення; операційні витрати; тенденції зміни цін конкурентів та інші.

Оскільки фінансова система ТНК є частиною міжнародних фінансових ринків, то розглянемо схему системи діяльності цих компаній на міжнародних ринках.

ТНК

Ринки іноземних валют

експорт-імпорт

Іноземні ділові клієнти

короткострокове середньо, довго довгострокове

фінансування

Ринок євровалюти

експорт

імпорт

Закордонні відділення, філії, дочірні фірми

середньо, довго

довго

Схема показує, що по-перше, міжнародні корпорації здійснюють свою діяльність на ринках іноземних валют, що забезпечує взаємозв´язки у середині корпорації, між зарубіжними відділеннями, так і з іноземними діловими клієнтами. По-друге, міжнародні корпорації для фінансування своїх зарубіжних підрозділів використовують різноманітні валютні інструменти (євровалюту, акції тощо).

2. Основні концепції міжнародних фінансів

Будь-яка компанія намагається зробити так, щоб вигідність проекту була більшою, ніж витрати та ризики. Саме міжнародний фінансовий менеджмент дозволить вирішити ці проблеми.

Загальними цілями є і залишаються наступні: ми хочемо, щоб наші активи коштували більше, ніж ми за них сплатили, і щоб при цьому ми сплачували за них за допомогою випуску зобовязань менше, ніж вони коштують насправді.

Фінансовий менеджер повинен не тільки будувати розвиток подій, а й прогнозувати наслідки рішень, що приймаються. В зв´язку з цим в своїй роботі, він повинен спиратися на теорії, які описують основні умови паритетів фінансового ринку:

• теорія паритету купівельної спроможності валюти;

• теорія паритету відсоткових ставок;

• „ефект Фішера”

• „міжнародний ефект Фішера”;

• теорія незміщеного форвардного курсу.

Усі теорії паритету є похідними від закону єдиної ціни, згідно з яким ціни фінансових активів з однаковим ризиком, скориговані на валютний перерахунок, вирівнюються на всіх світових ринках з урахуванням операційних витрат.

Теорія паритету купівельної спроможності валюти існує в двох варіантах: абсолютній та відносній.

При теорії абсолютного паритету купівельної спроможності валютний курс визначається співвідношенням цін в різних країнах, а при відносній визначається зміна за певним інтервалом часу.

Теорія паритету відсоткових ставок зв¢язує між собою величину форвардного курсу та рівень відсоткових ставок по депозитам в країні.

“Ефект Фішера”. Даний ефект зв¢язує відсоткові ставки з інфляцією в розглядаємих країнах. Валюти з більш високим темпом інфляції повинні мати більш високу відсоткову ставку, ніж валюти з більш низьким темпом інфляції.

“Міжнародний ефект Фішера”. За допомогою цього ефекту здійснюється перехід від відсоткової ставки до валютних курсів. Очікуємі доходи від інвестування в іноземну або вітчизняну економіку повинні вирівнюватися, курсовий диференціал повинен бути рівним відсотковому диференціалу між відповідними країнами.

Теорія незміщеного форвардного курсу. Згідно даній теорії, ніхто не дасть більш точного прогнозу майбутнього спот-курсу, ніж сам валютний ринок. Тому ф¢ючерсний курс і є кращім прогнозом про величину очикуємого спот-курсу.

3. Міжнародне валютно-фінансове середовище

Склад міжнародного валютно-фінансового середовища:

• різноманітність валют;

• ризики;

• різноманітність економічних та політичних систем;

• роль уряду.

Валюта – це національна грошова одиниця, що використовується в міжнародних економічних відносинах. Розрахунки можуть проводитися як в національній валюті, так і в валюті тієї країни з якою виникли економічні відносини. Аналіз обмінних курсів, а також вплив коливання вартості валют повинен бути включений в фінансовий аналіз.

При проведенні операцій, пов¢язаних з декількома валютами, господарському суб¢єкту необхідно знати вартість обміну валют – валютний курс, який періодично змінюється в часі, що заважає процесу прийняття рішень для міжнародного менеджера.

Валютний курс може бути фіксованим та плаваючим. Фіксований курс національної валюти передбачає її прив¢язку до другої валюти або певній комбінації валют. При плаваючому курсі курс національної валюти визначається грою попиту та пропозиції на міжнародному валютному ринку.

У випадках цих двох валютних курсів існує валютно-курсовий ризик.

Валютно-курсовий ризик – це вірогідність втрат або недоотримання прибутку у порівнянні з плануємими величинами, що пов¢язана з коливанням валютного курсу.

Фінансовий менеджер повинен вміти ідентифікувати виникаючі валютні ризики, прогнозувати їх величину та вибирати оптимальну стратегію хеджування.

Хеджування – будь-яка процедура, за допомогою якої можливо позбутися або зменшити нестабільність грошових надходжень компанії в майбутньому.

Існує також політичний ризик, що пов¢язаний з будь-якими діями уряду приймаючої країни, котрі зменшують вартість інвестиційних компаній.

На здійснення господарських операцій також впливають інституціональні відмінності в політичній, економічній та юридичній системах. Що стосується уряду то він впливає на інвестиційний клімат в країні.

Всі суб¢єкти світового господарства працюють в рамках міжнародної валютної системи.

Світова валютна система – форма організації валютних відносин країн, що історично склалася та закріплена міжурядовими угодами.

Основні конструктивні елементи валютної системи є:

• міра вартості вивезеного з країни багатства;

• спосіб установлення валютного курсу;

• валютні ринки;

• міжнародні організації, що регулюють валютну діяльність країн.

Будь-який суб¢єкт господарювання, залучений до зовнішньоекономічної діяльності, має валютну позицію.

Валютна позиція – співвідношення вимог та зобов¢язань суб¢єкту господарювання в певній валюті. Вона може бути відкритою і закритою. Якщо вимоги та зобов¢язання в даній валюті співпадають, то така валютна позиція вважається закритою, в іншому випадку відкритою. Суб¢єкт господарювання, що має відкриту валютну позицію, піддається валютному ризику. Для нівелювання валютного ризику досить часто використовують срочні контракти: банківські (форварди та свопи) і біржеві контракти (ф¢ючерси та опціони).

Форвардні контракти – це обов¢язкові для виконання угоди між банком та клієнтом по покупці або продажу в певний день в майбутньому певної суми іноземної валюти. Призначення форвардних операцій полягає у хеджируванні валютного ризику.

Ф¢ючерсні контракти - пов¢язані з поставкою валюти на строк більше 3 днів з дня заключення угоди і при цьому ціна виконання контракту в майбутньому визначається в день заключення угоди.

Опціонний контракт принципово відрізняється від форвардних та ф¢ючерсних операцій. Опціон характеризується тим, що держателю опціону надається вибір: реалізувати опціон по раніше фіксованій ціні або відмовитися від його виконання.

Своп-контракти – здійснюються на міжбанківському рівні, і представляють собою комбінацію із стоп та форвардних угод.

Своп-операція – валютна операція, при якій відбувається купівля-продаж двох валют на умовах негайного постачання з одночасною контр угодою на певний строк з тими ж валютами [2.].

4. Види, джерела та форми фінансування

Фінансування буває різним за часом, метою та джерелами. Розглянемо основні види фінансування.

Головною задачею фінансового менеджера є оцінка короткострокових та довгострокових активів та зобов¢язань фірми у часовому та просторовому використанні міжнародних ринків.

Метою короткострокового фінансування є поповнення оборотного капіталу, виконання поточних зобов¢язань. Середньо та довгострокове фінансування відбувається з метою отримання грошових коштів для фінансування довгострокових інвестицій та інших проектів фірми, формування доходного довгострокового портфелю цінних паперів, що приводять до зростання вартості компанії в майбутньому, та рості акціонерного капіталу.

Джерело короткострокового фінансуванням:

• внутрішнє;

• зовнішнє.

Різновидами внутрішнього фінансування є само та внутрішньо фірмове фінансування. В загальному випадку внутрішніми джерелами є нерозподілений прибуток та амортизація, що перерозподіляються в середині фірми за допомогою внутрішньо фірмових міжнародних позик. Зовнішніми джерелами фінансування фірми або її підрозділів є банківське фінансування та отримання коштів за допомогою ринка цінних паперів.

Внутрішньо фірмові міжнародні позики:

• пряме фінансування;

• компенсаційний внутрішньо фірмовий кредит;

• паралельний внутрішньо фірмовий кредит.

Зовнішні джерела фінансування:

1. Банківське

• кредитна лінія – угода між банком та його клієнтом, що має обіцянку надати клієнту певну суму коштів до деякого ліміту на протязі певного строку;

• револьверний кредит – відновлюванні на протязі тривалого періоду часу кредитні лінії, юридично формалізовані контракти.

• термінова позика – прямий, незабезпечений кредит на строк не більше 90 днів, звичайно оформлюється у вигляді простого векселю, підписаного позичальником;

• овердрафт – це допущення дебетового залишку на рахунку клієнта.

2. Використання цінних паперів

   • прості векселі.

Довгострокове фінансування міжнародної компанії здійснюється в двох основних видах:

• від інвесторів (через купівлю акцій та облігацій);

• від кредиторів (в формі банківського кредиту або купівлі довгострокових цінних паперів - облігацій).

Внутрішнім джерелом фінансування є накопичені нетто-грошові потоки, що виникають при здійсненні міжнародних операцій.

Зовнішніми джерелами виступає банківське фінансування у вигляді банківського кредиту та в формі купівлі банками довгострокових цінних паперів компанії, які не надходять у відкриту продаж, а розміщуються в приватному порядку серед крупних інвесторів, та залучення коштів за рахунок емісії акцій та облігацій.

Фінансування зовнішньої торгівлі

Фінансування експортно-імпортних операцій

Одними з найпоширеніших видів операцій на зовнішньому ринку є експортно-імпортні операції.

Експортне фінансування — залучення, забезпечення і використання фінансових засобів з метою здійснення експортної угоди.

В основі такої угоди може лежати не тільки торгівля товарами народного споживання, але і постачання машин і устаткування, продаж нематеріального майна (права, ліцензії).

Експортне фінансування повинне бути зв'язане безпосередньо з конкретним договором про постачання товарів і послуг, у якому урегульовані права й обов'язку продавця (постачальника) і покупця (підрядчика).

При фінансуванні експорту використовуються практично усі форми кредитів, що застосовуються для внутрішньої торгівлі. Утворилися й особливі форми фінансування, що знаходяться в тісному зв'язку з наданими іноземному партнеру умовами платежу (рис. 2.1).

Форми фінансування

Форми фінансування експорту

Фінансування експорту може бути отримано звичайними чи нетрадиційними методами і надається банками, небанківськими організаціями чи державними установами.

Короткострокове фінансування

Короткострокове (у загальному випадку — до 12 місяців) у рамках зовнішньої торгівлі фінансуються періоди, необхідні для виготовлення і/чи закупівель товару, його транспортування, продажі й оплати в термін до 90 днів.

Фінансування оборотного капіталу шляхом обліку векселів чи чеків можливо в тому випадку, якщо експортер продає свої товари на умовах відкритого рахунка, чи інкасо документарного акредитива з акцептом тратт.

Експортер, що регулярно продає товари за кордон, може одержати облікову кредитну лінію з поновлюваним лімітом, тобто банк буде враховувати усі векселі експортера аж до максимального ліміту кредиту на будь-який визначений договором час.

Аванси під інкасо банк надає експортеру, коли останній просить банк провести інкасо від його імені.

Акцептні кредитні лінії являють собою угоду, відповідно до якого банк згодний акцептувати векселя, виписані експортером, під забезпечення у виді торгового векселя.

Купівельні аванси мають місце, коли експортер погоджується оплатити частина вартості товару (а іноді і 100 %) до його фактичного відвантаження.

Середньострокове і довгострокове фінансування

Середньострокове і довгострокове фінансування зовнішньої торгівлі звичайно здійснюється у виді банківського фінансування. Так, наприклад, це може бути кредит покупцю, здійснюваний за допомогою банку, у якому обслуговується експортер.

Такий кредит надається банком країни-продавця безпосередньо покупцю чи його банку на суму укладеного контракту.

Різноманітні форми кредитів покупцю можна згрупувати по трьох категоріях:

• кредити по окремих контрактах на постачання машин, устаткування;

• кредитні лінії, що поширюються протягом тривалого часу на ряд контрактів, що укладаються покупцями;

• кредити на спорудження цілих об'єктів з постачанням устаткування і наданням послуг по будівництву, монтажу і налагодженню.

Договірні відносини між учасниками угоди, заснованої на кредиті покупцю, оформляються в більшості випадків трьома видами угод:

• контрактом між експортером і імпортером;

• фінансовою угодою між банком, що кредитує, і позичальником (банком імпортера);

• гарантією, виданої страховою установою банку, що кредитує.

Для експортера перевага даної форми кредитування полягає в одержанні платежу відразу ж після відвантаження товару.

Найчастіше під проектним фінансуванням розуміється специфічна техніка фінансування на безобіговій основі. Особливість цих проектів складається не стільки в масштабах, скільки в інвестиційному характері вкладень. При цьому банки, відкриваючи кредит, керуються не кредитоспроможністю позичальника, а рентабельністю майбутнього об'єкта, за рахунок прибутків якого буде погашатися заборгованість.

5. Управління ризиками

Ланками управління валютними ризиками є, з одного боку, інформаційне забезпечення руху курсів валют, що цікавлять компанію, а з іншого, - очікувані грошові потоки в кожній валюті. Рух грошових курсів дає змогу прогнозувати валютні обміни. Розрахунок розміру і напрямів грошових потоків дозволяє оцінити потенційні збитки від коливань валютних курсів. Це дає змогу розробити заходи щодо управління валютними ризиками.

Менеджмент валютних ризиків

Види валютних ризиків:

Операційні;

Перерахункові (бухгалтерські);

Економічні.

Валютні операційні ризики являють собою ризики, пов´язані зі змінами обмінних курсів у період між поставками продукції та здійсненням платежів.

Цей вид ризику може виникати, якщо курс валюти експортера порівняно з курсом валюти імпортера зростає, що означає несприятливі умови для експортера, внаслідок яких експортер недоотримає коштів, якщо в контрактом було передбачено розрахунок у валюті країни імпортера. Навіть, якщо експортер укладе угоду у валюті власної країни, він не застрахований від валютних ризиків. З приводу цього застосовують страхування ризиків. Хоча це потребує певних витрат, але вони менші за можливі збитки. Перевага полягає в тому, що бізнес стає передбачуваним.

Управляти операційним валютним ризиком можливо за допомогою таких інструментів:

1. Уникнення ризиків:

- передача ризиків при укладанні угоди у валюті експортера;

- попередня оплата;

- сальдування операційних валютних ризиків шляхом укладання контрактів на продаж одних товарів і купівлю інших з партнерами однієї і тієї ж країни;

- проведення розрахунків протягом тривалого часу;

- „кошикове” хеджування – використання платежів і надходжень у великій кількості валют.

2. Короткострокове управління операційними валютними ризиками:

- форвардні валютні контракти;

- ф´ючерсні валютні контракти;

- хеджування короткостроковим кредитом;

- валютні опціони;

- перехресне хеджування (контракт на іншу валюту, курс якої прив´язаний до партнерскої).

3. Довгострокове управління операційними валютними ризиками:

- паралельні (компенсаційні) позики;

- валютні свопи;

- кредитні свопи.

Перерахункові (бухгалтерські) валютні ризики – пов´язані з веденням бухгалтерських записів і перерахунком вартості активів і пасивів з однієї валюти в іншу.

Зміни валютних курсів можуть привести до зміни в заявленому фінансовому стані компанії (прибутку). При його збільшенні акціонери можуть вимагати збільшення дивідендів, а при зниженні псується рівень рентабельності, а отже інтерес інвесторів. Крім того, це ускладнює складання об´єктивної консолідованої звітності.

У процесі бухгалтерського обліку застосовують три методи перерахунків:

- метод чистого обігового капіталу – поточні активи і пасиви перераховуються за поточним обмінним курсом, а довгострокові – за початковим обмінним курсом;

- монетаристсько-немонетаристський метод – грошові активи перераховуються за поточним обмінним курсом, а не грошові активи – за початковим.

- метод повного розрахунку – перерахунок усіх статей фінансової звітності за поточним обмінним курсом.

Для хеджування ризиків, що може спричинити кожен з цих методів застосовують наступні підходи:

• зіставлення активів та зобов´язань залежно від того, яка валюта стосовно компаній є функціональною – материнська чи іноземна;

• застосування інструментів управління операційними валютними ризиками, зокрема перехресного хеджування.

Економічний валютний ризик пов´язаний зі зміною вартості компанії внаслідок несприятливих змін обмінних курсів у тому разі, коли їх дія поширюється на очікувані надходження грошових коштів.

Інструментами управління даним ризиком є:

• вирівнювання грошових потоків, які надходять до компанії і залишають її при зміні вартості валют;

• глобальна диверсифікація;

• вирівнювання активів та пасивів стосовно використовування валют, термінів виконання зобов´язань і партнерів по бізнесу.

До системи управління короткостроковими активами і зобов´язаннями входять такі інструменти, як фінансування міжнародної торгівлі, державні гарантії, страхування, управління матеріально-технічними запасами, форфейтинг, факторинг та ін.

Управління довгостроковими активами і зобов´язаннями зводиться до прийняття рішень щодо міжнародного бюджетування капіталу. При цьому враховуються фактори зазначені в схемі Управління довгостроковими активами і зобов´язаннями, наведеної нижче.

Управління довгостроковими активами і зобов´язаннями

Торговельні операції міжнародних корпорацій.

1. Міжнародні торговельні міжнародних корпорацій.

2. Нетрадиційні методи фінансування.

3. Страхування і державна підтримка торговельних операцій.

4. Торговельні операції між внутрішніми підрозділами міжнародних корпорацій.

Серед торгівельних операцій найбільш поширені та відомі експортно-імпортні операції. Експорт – це діяльність якою займаються не тільки великі, а й малі компанії. За прогнозами, обсяг експортної діяльності фірм різних масштабів у світовій економіці, ймовірно, зросте в найближчому майбутньому. Одна з причин – та, що процес експорту спростився. Поступове послаблення торгових барєрів під протекцією ГАТТ, а тепер і ВОП, поряд з регіональними економічними угодами, такими, як Європейський Союз та УПАВТ, значно збільшили можливості експорту. Щоб зменшити витрати на експорт, фірми дедалі частіше користуються факсимільними апаратами, всесвітньою інформаційною мережею, 800 міжнародними телефонними номерами та міжнародними експрес-послугами авіазвязку. Фірми, що прагнуть експортувати продукцію, мають вивчити можливості закордонних ринків, уникати численних непередбачених проблем, які часто асоціюються з веденням бізнесу на міжнародному ринку, ознайомитися з методикою фінансування експорту й імпорту, знайти, де можна профінансувати й застрахувати експортний кредит і в який спосіб зменшити ризик валютного обміну. Увесь процес ускладнюється фактом неповної конвертованості валют багатьох країн. Через це виникає проблема організації оплати експорту в країнах зі слабкими валютами.

Під експортно-імпортними операціями розуміють комерційну діяльність, що повязана з купівлею-продажем товарів, що мають матеріально-речову форму.

Існує два методи операцій по експорту та імпорту товарів:

• прямий метод;

• непрямий метод.

Під торговельно-посередницькими операціями розуміють операції, що повязані з купівлею-продажем товарів, що здійснюється за дорученням виробника незалежним від нього торговельним посередником на основі укладеної між ними угоди або окремого доручення.

Торговельне посередництво – це досить широке поняття, яке включає значне коло послуг: перепродаж товару; пошук закордонного контрагента; підготовка та завершення угоди; кредитування сторін; здійснення транспортно-експедиторських операцій; страхові операції; проведення рекламних заходів; здійснення технічного обслуговування.

До торговельно-посередницьких фірм відносяться фірми, які в юридичному та господарському відношенні не залежать від виробника чи споживача товарів. Вони діють за для отримання прибутку, який створюється або як різниця між цінами, по яким вони купують та продають товар, або як винагороду за послуги.

Торговельно-посередницькі операції можливо розділити на чотири види: по перепродажу; комісійні; агентські; брокерські.

Операції по перепродажу. Здійснюються торговельними посередниками від свого імені та за свій рахунок. Тут торговельний посередник виступає стороною договору як з Репортером, так і з покупцем.

Розрізняють два види операцій по перепродажу.

До першого виду належать операції, в яких торговельний посередник виступає по відношенню до експортера як покупець. Він стає власником товару і може реалізувати його кому завгодно та по будь-якій ціні.

Другий вид операцій, коли експортер та торговельний посередник підписали угоду про продаж товарів на певній території, в конкретний термін та інших деталях, встановлених в договорі.

Таким чином, посередництво шляхом договору полягає в просуванні товарів від експортера до споживача, при цьому торговець зобовязаний дотримуватися певних умов експортера.

Комісійні операції. Це здійснення однією з сторін, що називається комісіонер, за дорученням іншої сторони, що називається комітентом, угод від свого імені, але за рахунок комітента. Взаємовідносини регулюються угодою. Комітент залишається до кінця власником товару, а комісіонер не купає товар. Для третьої сторони, стороною угоди є комісіонер, а комітента він взагалі може не знати. Комісіонер отримує винагороду або як відсоток, або як різницю між ціною комітента та продажною.

Різновидом комісійних угод є консигнаційна угода. Це продаж товарів зі складу комісіонера, але товар належить консигнанту, тобто експортеру. Консигнаційна форма торгівлі використовується при слабому вивченні ринку або при поставках нових товарів, або товарів масового виробництва, в стійкому збиті яких експортер не впевнений. Це зручна форма торгівлі, що дозволяє ознайомитися з товаром та вибрати необхідне.

Агентські операції. Це доручення однієї сторони, що називається принципалом, іншій країні, що називається агентом, здійснення юридичних угод за рахунок та від імені принципала на оговореній території. Незалежність агента проявляється в тому, що він не стоїть в трудових відносинах з принципалом та здійснює свою діяльність самостійно на основі агентської угоди. Він є юридичною особою, зареєстрованою в торговому реєстрі. Агент лише сприяє угоді, але сам стороною не виступає, тобто контракт про покупку не укладає.

Брокерські операції. Це встановлення через посередника-брокера контактів між продавцем і покупцем. Брокер не є стороною в договорі, а використовується лише для інформування двох сторін, які беруть на себе зобовязання по угоді. На відміну від агента, він не знаходиться в договірних відносинах зі сторонами, а діє на основі окремих доручень.

2. Нетрадиційні методи фінансування

Зустрічна торгівля – це альтернативний спосіб організації міжнародної торгової операції, коли традиційні засоби платежу виявляються дорогими, складними для реалізації або їх просто не існує. Зустрічна торгівля вирішує проблему не конвертованості валюти для експортерів, тобто коли експортер не може розрахуватися своєю національною валютою; а таких, хто хотів би одержати оплату в неконвертованій валюті, знайдеться небагато. Зустрічна торгівля позначає увесь спектр бартерних угод; її суть полягає в обміні товарів і послуг на інші товари й послуги, якщо грошовий розрахунок неможливий.

Зустрічна торгівля — зовнішньоторговельні операції, при здійсненні яких у документах фіксуються тверді зобов'язання експортерів і імпортерів зробити повний чи частково збалансований обмін товарами.

На долю зустрічної торгівлі приходиться в даний час від 25 до 30 % обсягу міжнародних торгових операцій.

У таких операціях закупівлі товару зв'язуються з зобов'язаннями по прийому, а продажу — із зобов'язаннями по постачанню товарів. Оплата при цьому нерідко заміняється чи цілком частково трансфертом товарів і послуг.

Експертами ООН виділяються три основні види міжнародних зустрічних операцій:

1) бартерні угоди;

2) торгові компенсаційні угоди;

3) промислові компенсаційні угоди.

Дамо їхню коротку характеристику.

Бартер. При обміні товарами експортер і імпортер укладають один договір про прямий обмін товарами, тобто без оплати товару грошима. Хоча бартер є найпростішим видом зустрічної торгівлі, він зустрічається не часто. Проблеми бартеру мають двоякий характер. По-перше, якщо товари не обмінюються одночасно, одна сторона змушена певний час фінансувати іншу. По-друге, фірми, задіяні в бартерних операціях, ризикують одержати не потрібні їм товари, якими неможливо скористатися або неможливо продати за відповідною ціною.

Клірингова угода. Полягає між двома державами і передбачає обмін товарами між ними протягом визначеного терміну. Оплата товарів, що поставляються, виробляється не в іноземній валюті, а у вітчизняній валюті держави на рахунок відповідного центрального банку.

Рівнобіжні угоди. Рівнобіжні угоди на відміну від бартерних, що передбачають прямий обмін товарами між експортером і імпортером, припускають підписання двох договорів, що виконуються зовсім незалежно друг від друга. При цьому в контракті передбачається грошова оцінка вартості товару, що поставляється.

Попередня закупівля. Попередня закупівля припускає, що зустрічна операція й еквівалентне постачання погодяться двома окремими контрактами. Спочатку виробляється закупівля товарів-еквівалентів із країни-імпортера експортером, причому покупна ціна нерідко вноситься на спеціальний фидуціарний рахунок (escrow account).

Експортер, що бере участь у такій угоді, зобов'язується закупити товари імпортера на суму, що представляє визначений процент, що заздалегідь обмовляється, від його власних постачань. При цьому в первісному експортному контракті фіксуються терміни і сума закупівлі. Платежі за контрактом здійснюються одночасно.

Експортер може передати закупівлю товарів в імпортера третій стороні.

Зворотна покупка. У даній угоді оплата експортованих інвестиційних товарів виробляється за рахунок імпорту товарів, що виготовляються на установці, що була предметом первісної експортної угоди. Угода про зустрічне постачання при цьому може поширюватися на весь обсяг чи постачання тільки на частину постачань.

Промислова кооперація Промислова кооперація, на відміну від попередніх видів угод, здійснюваних в основному банками, реалізується самими експортерами. Звичайно це угоди дуже великого обсягу на мультинаціональному рівні.

Зустрічна закупівля – це угода про взаємну купівлю. Вона має місце тоді, коли фірма погоджується придбати певний обсяг продукції для тієї країни, яка здійснила продаж.

Офсет – подібний до зустрічної закупівлі тим, що одна сторона погоджується придбати товари й послуги за певний відсоток суми виторгу від початкового продажу. Різниця полягає в тому, що ця сторона може виконати зобовязання перед будь-якою фірмою з країни, до якої здійснено продаж. З позиції експортера це виглядає привабливіше, ніж пряма угода про зустрічну закупівлю, оскільки надає експортерові більшу гнучкість у виборі товарів, які він хоче придбати.

Продаж через третю сторону – означає користування послугами спеціалізованого торгового дому у здійсненні операції зустрічної торгівлі. Коли фірма укладає угоду по зустрічній закупівлі або здійснює офсет з певною країною, угода часто завершується кредитами зустрічних закупівель, якими можна скористатися для закупівлі товарів у цій країні. Продаж через третю сторону має місце тоді, коли третя сторона – торговий дім – купує кредити зустрічної закупівлі у фірми і продає їх іншій фірмі, яка може скористатися ними краще.

Компенсація, або купівля “заднім числом” – має місце тоді, коли фірма споруджує в якійсь країні завод і погоджується взяти як часткову оплату за угодою певний відсоток продукції цього заводу.

Види зустрічних операцій за способом компенсації

Класифікація міжнародних зустрічних операцій може бути дана також, виходячи з організаційно-правової форми таких угод і принципу компенсації.

Тут усі міжнародні зустрічні операції розділяються на три основних види:

товарообмінні і компенсаційні угоди на без валютній основі;

• компенсаційні угоди на комерційній основі;

• компенсаційні угоди на основі угод про виробниче співробітництво.

1.Товарообмінні та компенсаційні угоди на без валютній основі

2. Компенсаційні угоди на комерційній основі

3. Компенсаційні угоди на основі угод про виробничу співпрацю

Приклади зустрічної торгівлі:

1. Італійська компанія – виробник електротехнічного обладнання “ABB SAE Sadelmi SpA” одержала від Служби енергопостачання Таїланду замовлення на суму 720 млн. бат. (17,7 млн. дол.). В угоді зазначається, що частину платежу в сумі 218 млн. бат. (5,4 млн. дол.) компанія має прийняти у вигляді сільськогосподарської продукції тайських ферм.

2. “General Electric” підписали угоду на будівництво в Румунії електростанції вартістю 150 млн. дол., погодившись реалізувати продукцію румунського виробництва на суму 150 млн. дол. на тих ринках, до яких Румунія не має доступу.

3. Албанія запропонувала такі товари, як джерельна вода, томатний сік та хромована руда, в обмін на комплекс для зберігання міндобрив і метанолу вартістю 60 млн. дол.

Міжнародний лізинг

Лізинг — це комплекс майнових і економічних відносин, що виникають у зв'язку з придбанням у власність майна і наступною здачею його в тимчасове користування і володіння за визначену плату.

Класичний лізинг передбачає участь у ньому трьох сторін: лізингодавця, лізингоотримувача і продавця (постачальника) майна. Таким чином, суб'єктами лізингу є:

власник майна (лізингодавець) — особа, що спеціально здобуває майно для здачі його в тимчасове користування;

користувач майна (лізингоотримувач) — особа, що одержує майно в тимчасове користування;

продавець (постачальник, виготовлювач) майна — особа, що продає майно, що є об'єктом лізингу.

Суть лізингової операції полягає в наступному. Потенційний лізингоотримувач, у якого немає вільних фінансових засобів, звертається в лізингову компанію з пропозицією про висновок лізингової угоди. Відповідно до цієї угоди, лізингоотримувач вибирає продавця, що має необхідне майно, а лізингодавець здобуває його у власність і передає його лізингоотримувачу в тимчасове володіння і користування за обговорену в договорі лізингу плату. По закінченні договору в залежності від його умов майно повертається лізингодавця чи переходить у власність лізингоотримувача.

По економічній природі лізинг схожий із кредитними відносинами й інвестиціями.

Етапи лізингового процесу

На першому етапі виготовлювач устаткування і майбутній лізингодавець, укладаючи договір закупівлі-продажу, виступають як продавець і покупець. При цьому користувач майна юридично не бере участь у договорі закупівлі-продажу, хоча є активним учасником цієї угоди, вибираючи устаткування і конкретного постачальника. Усі технічні питання реалізації договору закупівлі-продажу (комплектність, терміни і місце постачання, гарантійні зобов'язання і т.п.) зважуються між виготовлювачем (постачальником) і лізингоотримувачем, на лізингодавця ж лягає забезпечення фінансової сторони угоди.

На другому етапі покупець майна здає його в тимчасове користування, виступає як лізингодавець. При цьому, хоча продавець майна й уклав договір закупівлі-продажу з лізингодавцем, він несе відповідальність за якість устаткування перед користувачем.

Для реалізації договору лізингу в лізингодавця повинно бути досить вільних фінансових засобів, він повинен мати доступ до «дешевих» коштів. Такими суб'єктами можуть бути банки й інші кредитні установи чи дочірні лізингові компанії, створені за участю фінансових структур.

Види лізингових платежів

Важливим елементом лізингової операції є встановлення графіка виплат — лізингових платежів, що містять у собі наступні елементи:

• амортизацію фінансуємого активу;

• витрати лізингодавця, а саме;

- витрати, зв'язані з залученням капіталу, тобто процентні платежі по кредиту;

- операційні витрати лізингодавця, зв'язані з висновком і керуванням лізинговим контрактом;

• прибуток лізингодавця.

Лізингові платежі звичайно здійснюються авансом, тобто платіж за наступний період виробляється в самому його початку і без відстрочок.

Види лізингу

Класифікації лізингових угод. У залежності від кількості учасників (суб'єктів) угоди розрізняють:

• двосторонні лізингові угоди (чи так називаний прямої лізинг), при яких постачальник майна і лізингодавець виступають в одному обличчі;

• багатобічні лізингові угоди (чи так називаний непрямий лізинг}, при яких майно в лізинг здає не постачальник, а фінансовий посередник, у якості якого виступає лізингова компанія. Класичним варіантом цього виду угоди є тристороння, у якій беруть участь постачальник, лізингодавець і лізингоотримувач.

По типу майна розрізняють:

• лізинг рухомого майна (робітники машини й устаткування для різних галузей промисловості, засобу обчислювальної й оргтехніки, транспортні засоби і т.п.);

• лізинг нерухомого майна (виробничі будинки і спорудження);

У залежності від сектора ринку, де виробляються лізингові операції, виділяють:

• внутрішній лізинг, при якому всі учасники угоди представляють одну країну;

• зовнішній (міжнародний) лізинг, при якому лізингодавець і лізингоотримувач знаходяться в різних країнах. Продавець майна може знаходитися в одній з цих чи країн в іншій державі.

У свою чергу, міжнародний лізинг може бути експортним і імпортної. У міжнародній угоді лізингоотримувач бере участь в імпортному лізингу, а лізингодавець — в експортному. Для України в даний час характерний імпортний лізинг.

У залежності від форми лізингових платежів розрізняють:

• лізинг із грошовим платежем, при якому виплати виробляються в грошовій формі;

• лізинг із компенсаційним платежем (чи так називаний компенсаційний лізинг), при якому лізингоотримувач розраховується з лізингодавцем товарами, як правило, зробленими на орендованому майні, чи шляхом надання зустрічних послуг;

• лізинг зі змішаним платежем, при якому частина платежу надходить у грошовій формі, а інша у виді товарів і послуг.

По обсязі обслуговування переданого майна лізинг підрозділяється на:

• чистий лізинг (net leasing) — відносини, при яких все обслуговування майна бере на себе лізингоотримувач. Тому в даному випадку витрати по обслуговуванню устаткування не включаються в лізингові платежі. Дана модель характерна для фінансового лізингу і є класичної;

• лізинг із додатковим обслуговуванням (wet leasing) припускає обов'язкове технічне обслуговування устаткування, його ремонт, страхування й інші операції, що лежать на лізингодавцеві. Крім цих послуг за бажанням лізингоотримувача лізингодавець може взяти на себе обов'язку по підготовці кваліфікованого персоналу, маркетингу і рекламі готової продукції, постачанню сировини і т.п. Слід зазначити, що для оперативного лізингу характерний в основному лізинг із додатковим обслуговуванням.

У зв'язку з тим, що в Україні поки ще не склався розвитий ринок лізингових послуг і практично немає лізингових компаній, що могли б забезпечити якісне технічне обслуговування об'єктів лізингу, найбільш розповсюдженим видом лізингу є чистий. Однак якщо звернутися до досвіду Франції, де лізингові операції існують з початку 60-х рр., те французькі лізингові компанії пропонують своїм клієнтам найрізноманітніший спектр лізингових послуг, починаючи з лізингу приватних автотранспортних засобів з додатковим обслуговуванням і закінчуючи лізингом великих об'єктів нерухомості.

По терміну використання майна і зв'язаними з ним умовами амортизації розрізняють:

• лізинг із повною окупністю і, відповідно, з повною амортизацією майна, коли термін договору дорівнює нормативному терміну служби майна і відбувається повна виплата лізингодавцю вартості лізингового майна;

• лізинг із неповною окупністю і, відповідно, з неповною амортизацією майна, при якому термін договору менше нормативного терміну служби майна і протягом його дії окупається тільки частина вартості лізингового майна.

Термін договору і ступінь окупності (амортизації) лізингового майна є одним з основних критеріїв розмежування лізингу на фінансовий і оперативний.

Оперативний і фінансовий лізинг. Оперативний (операційний) лізинг (operating lease) являє собою здачу в лізинг майна на термін, що менше нормативного терміну служби майна.

У зв'язку з цим лізингові платежі по одному договорі не покривають повної вартості майна. Лізингодавець змушений його здавати в тимчасове користування кілька разів, і для нього зростає ризик по відшкодуванню залишкової вартості об'єкта лізингу при відсутності попиту на нього.

Фінансовий лізинг (finance lease) являє собою операцію по спеціальному придбанню майна у власність і наступній здачі його в тимчасове користування і володіння на термін, що наближається до терміну його експлуатації й амортизації всієї чи більшої частини вартості майна. Протягом терміну договору лізингодавець за рахунок лізингових платежів повертає собі усю вартість майна і дістає прибуток від лізингової угоди.

Особливі види лізингу. Крім перерахованих видів лізингу виділяють наступні його різновиди:

1. Поворотний лізинг (sale and leaseback). Будучи різновидом прямого лізингу, цей вид лізингу знайшов більш широке застосування. Ідея його полягає в наступному: підприємство (майбутній лізингоотримувач) має устаткування, але йому не вистачає засобів для виробничої діяльності. Тоді він знаходить лізингову компанію і продає їй своє майно, а остання, у свою чергу, здає його в лізинг цьому ж підприємству. Тим самим у підприємства з'являються додаткові грошові ресурси, що воно може направити, наприклад, на поповнення оборотних коштів. Причому договір складається так, що після закінчення терміну його дії підприємство має право викупу устаткування і тим самим відновлює на нього права власності.

Слід зазначити, що за даною схемою в лізинг можна здавати і цілі підприємства, а постачальник і лізингоотримувач є тією самою юридичною особою.

2. Роздільний лізинг (leveraged leasing), чи лізинг із додатковим залученням засобів, чи лізинг, частково фінансуємий лізингодавцем. Це найбільш складний різновид лізингу, тому що вона зв'язана з багатоканальним фінансуванням і використовується, як правило, для реалізації дорогих проектів, що представляють великий ризик для лізингодавця.

Основний ризик по угоді несуть кредитори — банки страхові компанії, інвестиційні чи фонди інші фінансові установи, а забезпеченням повернення позички служать тільки лізингові платежі і майно, що здається в лізинг.

Роздільний лізинг також має місце, якщо дорогий актив фінансується не однією, а декількома лізинговими компаніями, що виступають у ролі колективних власників майна. Лізингові платежі можуть здійснюватися двома шляхами:

1) «ведуча» компанія-лізингодавець одержує від клієнта всю суму лізингового платежу, а потім перелічує відповідні частки своїм партнерам;

2) лізингоотримувач здійснює платіж кожному лізингодавцю у відповідних контракту частках.

Переваги і недоліки лізингу

В усьому світі лізинг визнаний як один з найбільш ефективних і надійних методів інвестування засобів в устаткування. Його переваги в порівнянні з фінансуванням інвестицій за рахунок звичайних банківських позик полягають у наступному:

1. Інвестування у формі устаткування знижує в порівнянні з грошовим кредитом ризик неповернення засобів, тому що за лізингодавцем зберігаються права власності на передане устаткування. застави матеріальних цінностей.

2. Лізинг припускає 100 % фінансування і не вимагає негайного початку платежів, що дозволяє без різкої фінансової напруги обновляти виробничі фонди, здобувати дороге устаткування. При використанні звичайного кредиту підприємство повинне частина вартості покупки оплатити за рахунок власних коштів.

3. Лізинговий контракт може містити в собі додаткові послуги по обслуговуванню устаткування: замовлення матеріалів, керування постачаннями, сервісне обслуговування і ремонт устаткування, установка запасних частин, а також повна чи часткова заміна старого устаткування на нове.

4. Лізингова угода більш гнучка, чим позичка, тому що надає можливість обом сторонам виробити зручну схему виплат. За взаємною домовленістю сторін лізингові платежі можуть здійснюватися після одержання виторгу від реалізації товарів, зроблених на узятому в лізинг устаткуванні. Ставки платежів можуть бути фіксованими і що плавають.

5. Для лізингоотримувача зменшується ризик морального і фізичного зносу й застаріння устаткування, тому що майно не здобувається у власність, а береться в тимчасове користування. Крім того, лізингове майно не числиться в нього на балансі, що не збільшує його активи.

6. Лізингове майно не числиться в лізингоотримувача на його балансі, що не збільшує його активи і звільняє від сплати податку на це майно.

7. Лізингові платежі відносяться на витрати виробництва і звертання (собівартість) лізингоотримувача і, відповідно, знижують оподатковуваний прибуток.

8. Наявність амортизаційних і податкових пільг для лізингодавця, якими він може «поділитися» з лізингоотримувачем шляхом зменшення розміру лізингових платежів.

9. Виготовлювач устаткування одержує додаткові можливості для збуту своєї продукції.

10. З народногосподарської точки зору лізинг служить засобом реалізації продукції, розвитку виробництва, упровадження науково-технічного прогресу, створення нових робочих місць. Тому держава зацікавлена в заохоченні і розширенні лізингових операцій.

Недоліками лізингу є:

1. На лізингодавця лягає ризик морального старіння устаткування й одержання лізингових платежів, а для лізингоотримувача вартість лізингу більше, ніж ціна чи покупки банківського кредиту. Тому лізинговій угоді передує велика попередня робота з її експертизи.

2. Лізингоотримувач, що не є власником своїх основних засобів, не може надати їх як заставу в разі потреби банківської позики, що знижує його шанси до одержання такої позики на більш вигідних умовах.

Позитивних моментів, властивому лізингу, набагато більше, ніж негативних, а історичний досвід розвитку лізингу в багатьох країнах підтверджує його важливу роль у відновленні виробництва, розширенні збуту продукції й активізації інвестиційної діяльності. Особливо привабливим лізинг стає з уведенням податкових і амортизаційних пільг.

Можна виділити 3 основні категорії ризиків, кожному з який лізингодавець підданий у тім чи іншому ступені:

1. Загальні чи глобальні ризики;

2. Ризики, зв'язані зі станом галузі, у якій працює фірма-лізингоотримувач;

3. Ризики, зв'язані з конкретним чи клієнтом операцією.

Усі ризики також можна розділити на дві великі групи в залежності від можливості їхнього страхування: страхуємі і нестрахуємі. Лізингова компанія може частково перекласти ризик на інші суб'єкти економіки, у даному випадку — на страхові компанії.

Розглянемо кожен вид ризику окремо.

Загальні ризики Загальні ризики виникають з неможливості для лізингової компанії впливати на економічне середовище, у якій функціонує лізингоотримувач. Ці ризики зв'язані, головним чином, з можливістю політичних і економічних криз.

Галузевий ризик. Галузевий ризик — це імовірність втрат у результаті змін в економічному стані галузі, у якій працює лізингоотримувач.

Ризики, зв'язані з конкретним чи клієнтом конкретною операцією. Цей тип ризиків, на відміну від усіх перерахованих вище, виникає лише в зв'язку з конкретною операцією, тобто в зв'язку з конкретним клієнтом і конкретним фінансуємим активом. Відповідно він може бути розділений на двох категорій ризиків:

1. Клієнтський ризик, безпосередньо зв'язаний з фінансовим станом клієнта, його кредитоспроможністю, а також з його технологічним рівнем і ступенем довіри до сумлінності його керівництва.

2. Ризик по фінансуємому активу, що є специфічним ризиком, властивим саме лізингової операції як тим, що тягнуть за собою відносини власності на майно, що здається в лізинг. Саме цей тип ризику є тим елементом, що відрізняє ризикованість лізингових операцій від ризикованості надання звичайного банківського кредиту. Саме здатність фінансуємого активу зберігати свою вартість і виробничі якості як можна довше обумовлює ступінь його ризикованості для лізингодавця.

Застосування лізингу в Україні

Діючих операторів лізингового бізнесу в Україні можна класифікувати в такий спосіб:

1. Банки, що одержали ліцензії на здійснення лізингових операцій.

2. Комерційні лізингові компанії — дочірні компанії великих банків.

3. Комерційні лізингові компанії, створені по галузевій, територіальній і територіально-галузевій ознаці.

4. Полукомерційні лізингові компанії, створені при участі федеральних і муніципальних органів і фінансуємі (цілком чи частково) за рахунок відповідних бюджетів, а також регіональні організації, створені для підтримки малого підприємництва і отримавші ліцензію на проведення лізингових операцій.

5. Лізингові компанії, створені торговими компаніями.

6. Міжнародні лізингові компанії.

Найбільш широке поширення одержали лізингові компанії, що є дочірніми компаніями великих банків.

При розгляді проблем, зв'язаних із проведенням міжнародних лізингових операцій, найбільш цікавими і складними є операції, "де лізингодавець і лізингоотримувач є резидентами різних держав. Міжнародна практика показує, що такі операції міжнародного лізингу не є домінуючими. Їхня частка в загальному обсязі лізингових послуг, як правило, складає 15-17 %. Причина цього криється в наступному:

• розходження в національних законодавствах;

• велика схильність систематичним ризикам (політичним і економічної);

• вплив експортно-імпортних обмежень, валютного регулювання і контролю;

• наявність валютних ризиків, що звичайно відсутні при внутрішньому лізингу;

• проблеми оподатковування й істотні розходження в обліку лізингових операцій.

Особливості лізингової діяльності в Україні. На сьогоднішньому етапі розвитку лізингу в Україні українські підприємства можуть виступати лише як імпортери, лізингових послуг.

Лізингові послуги в Україні, як правило, обмежуються лізингом рухомого майна в силу великої вартості, складності здійснення і тривалих термінів договорів по лізингу нерухомості. Об'єктами лізингу не можуть бути нематеріальні активи, у той час як у західній практиці лізинг програмного забезпечення має широке поширення.

Основні проблеми, з якими зіштовхуються іноземні лізингові компанії на українському ринку (не з огляду на підвищених систематичних ризиків, що притаманні будь-яким операціям, зв'язаним з інвестиціями в українську економіку), такі:

1. необхідність ліцензування лізингової діяльності;

2. нестабільність митного регулювання;

3. нестабільність і інші вади податкового регулювання;

4. практика вилучення лізингуємого майна в несумлінного лізингоотримувача;

5. нерозвиненість вторинного ринку лізингуємого майна;

6. труднощі оцінки клієнтського ризику;

7. вузькість спектра лізингових послуг.

Основні причини, що стримують розвиток лізингу в Україні.

1. Фінансова слабкість лізингових компаній, що багато в чому залежать від банків-засновників. Останні дуже часто використовують лізингові компанії як одну з форм кредитування підприємств. Це позначається на проведенні самостійної стратегії розвитку лізингової компанії і веде до великої залежності від своїх засновників. При погіршенні фінансового положення банку одночасно погіршуються умови діяльності лізингової компанії.

2. Кредитні ресурси вкрай дорогі.

3. Нерозвиненість заставного законодавства, коли лізингове майно не можна швидке забрати назад при розірванні лізингової угоди. У зв'язку з цим одну з важливих переваг лізингу, при якому майно виступає як забезпечення угоди, не реалізується. Тому лізингодавцям приходиться посилювати вимоги по забезпеченню угоди, що практично виключає малий бізнес зі споживачів лізингових послуг.

4. Відсутність вторинного ринку устаткування.

5. Несприятливі умови податкового, митного і валютного законодавства.

6. Недостатня кваліфікація кадрів, зайнятих у лізинговому бізнесі.

Факторинг і форфейтинг

Факторингові операції

Факторингові операції вперше стали застосовуватися американськими банками.

Факторинг — різновид посередницьких операцій, проведених банками і спеціальними компаніями, що представляє собою покупку грошових вимог експортера до імпортера і їхню інкасацію.

Компанія, що купує грошові вимоги, називається фактором-фірмою, чи факторинговою компанією.

За допомогою факторингу рефінансуються вимоги експортера терміном не більш 360 днів.

Факторингове кредитування відрізняється від комерційного кредитування експортера. У випадку факторингових операцій експортер одержує за проданий товар платіж наявними, а у випадку комерційного кредиту — вексель, що потім враховується в банку, де обслуговується експортер. При цьому сума, отримана експортером при дисконті векселя, буде менше, ніж при пропажі рахунка-фактури.

Види факторингу

Розрізняють 2 види факторингу: схований і відкритий.

При відкритому факторингу, купуючи вимоги, фактор-фірма застосовує відкриту сесію, тобто повідомляє покупцю (імпортеру) про поступку вимог експортером. У випадку використання схованого факторингу покупець не інформується про продаж зобов'язань фактору-фірмі, не повідомляється такі нікому з контрагентів експортера про кредитування його продажів факторною компанією.

Використання факторингу найбільше ефективно для невеликих, і середніх підприємств, що розширюють обсяги чи продажів вихідних на нові ринки, а також для знову створюваних компаній, що випробують недолік коштів через несвоєчасність надходження платежів від дебіторів, наявності надмірних запасів, труднощів в організації виробничого процесу. Факторинг дає можливість експортеру прискорити оборот капіталу. Часто зазначені фірми мають несприятливу структуру балансу, через що їхній кредитний статус не дозволяє одержувати доступ до банківського кредиту. Посередництво факторів-фірм у цьому випадку дозволяє вирішити проблему короткострокового кредитування.

Крім цього, посередництво факторингової компанії дозволяє скоротити управлінські витрати, підвищити ефективність комерційної роботи, тому що поряд з бухгалтерським обслуговуванням фактор-фірма здійснює кредитний контроль по угодах клієнта, проводить загальний аналіз господарської діяльності фірми, її збутової стратегії, кон'юнктури ринку і т.п.

Експортний факторинг будується на широких взаємних зв'язках факторингових компаній.

Таким чином, використання факторингу для експортера забезпечує майже повну безпеку платежу.

Форфейтингові операції

Форфейтинг — покупка середньострокових векселів, інших боргових і платіжних документів, що виникають з товарних постачань, спеціальним кредитним інститутом (форфейтором} за готівку без права регресу на експортера при наданні останнім достатнього забезпечення.

Компанія, що здійснює покупку боргових зобов'язань без регресу на експортера, зветься форфейтинговою компанією, чи форфейтером.

Форфейтер бере на себе усі види ризиків. Експортер відповідає за забезпечення правових аспектів вимог, наприклад, за правильне здійснення передачі вимог форфейтеру.

Звичайно форфейтинг застосовується при продажі машин і устаткування. Контракти ці є середньо- і довгостроковими і полягають на великі суми.

Форфейтування дає ряд відчутних переваг експортеру:

• поліпшується позиція експортера по ліквідності, тому що фірма негайно одержує наявні;

• експортер звільняється від валютних, кредитних, процентних ризиків;

• зменшуються довгострокові вимоги в балансі фірми, що приводить до росту її кредитоспроможності;

• знімається необхідність контролю за погашенням кредиту і роботи з інкасації платежів;

• форфейтинг не впливає на ліміти експортера по чи овердрафті на інший кредит, наданий банком.

Недоліками форфейтинга є:

1. Висока вартість: ставка по форфейтуванню значно більше звичайних ставок по кредитах, тому що форфейтер бере на себе всі ризики. Витрати по форфейтуванню складаються з:

• витрат по одержанню банківської чи гарантії авалю за векселем;

• ризикової премії за політичний ризик;

• витрат на мобілізацію коштів, що залежать від ставок відсотків на євроринку;

• управлінських витрат;

• комісії форфейтера, що складає різницю в часі між висновком угоди і наданням документів.

2. Труднощі пошуку для експортера банку, що бажає діяти в якості форфейтера.

Процедура форфейтингу для експортера дуже проста. Продаж векселів оформляється передатним написом на них і простий документ, що містить опис їхніх реквізитів і закріплюють термін постачання й обліковий відсоток. Векселі повинні бути з авалем банку країни покупця, а інші вимоги — з банківською гарантією. Оперативність форфейтинга вигідно відрізняє його від інших форм експортного кредитування, що характеризуються тими ж термінами й обсягами, але передбачаючих страхування кредиту і підготовку ряду спеціальних угод між всіма учасниками операції. Для форфейтування експортних вимог необхідно дотримувати наступні умови:

1) експортна вимога повинна бути оборотною і безумовною;

2) векселі повинні бути простими на імпортера, тратти малоспоживаною;

3) на векселі повинний бути аваль банку країни покупця, інші вимоги повинні супроводжуватися банківською гарантією;

4) якщо платоспроможність імпортера сумнівна, те форфейтер може зажадати чи аваль гарантію банку третьої країни;

5) експортера може бути звільнений від відповідальності за векселем. У цьому випадку на простому векселі ставиться позначка «Без регресу» чи «Без зобов'язань», до перекладного векселя може бути прикладений спеціальний документ про звільнення експортера від відповідальності.

Співвідношення форфейтингу і факторингу

Головними відмінностями форфейтинга від факторингу є :

• неможливість регресу щодо експортера, тобто експортер цілком звільняється від ризику неплатежу;

• форфейтинг здійснюється тільки при сприянні банку і спеціального фінансового інституту (форфейтера);

• продається тільки одна вимога;

• вимоги повинні носити середньо- і довгостроковий характер;

• форфейтер бере на себе також політичні ризики;

• виплата повної ціни вимоги (при факторингу звичайно заморожується 10%);

• необхідність наявності банківських гарантій імпортеру.

3. Державне страхування торговельних операцій

Для стимулювання експорту держава часто починає страхування експортних кредитів, що здійснюється за допомогою державних і напівдержавних організацій, а також за допомогою гарантій і поручництв урядів.

Існування таких форм страхування порозумівається тим, що приватні страхові суспільства не в змозі перейняти політичні й економічні ризики на довгий період. Страхування експортного договору залежить від лежачої в його основі експортної угоди, платоспроможності імпортера і його гаранта ( чи банка уряди).

У цьому випадку експортер може застрахувати ризик неплатежу за допомогою державного страхування на 85-95 % суми вимог.

Гарантії видаються при виконанні наступних умов:

• заявник — резидент країни-експортера;

• товари і послуги мають походження країни-експортера;

• імпортер згодний здійснити аванс у розмірі 15-20 % від суми постачання;

• графік погашення заборгованості по середньострокових і довгострокових кредитах передбачає кілька дат погашення протягом терміну дії кредиту;

• учасники угоди зобов'язуються вчасно надавати зведення про несвоєчасне погашення кредиту і про можливі збитки;

• дія гарантії починається після сплати збору, стягнутого організацією, що страхує.

Послуги по державному страхуванню експортних кредитів надаються практично у всіх розвитих країнах.

У США такими операціями займаються Експортно-імпортний банк (Eximbank), що є державним фінансовим інститутом, і Приватна експортна корпорація (Private Export Funding Corporation).

В Франції гарантування експортних кредитів здійснюється при сприянні трьох інститутів: Центрального банку Франції, експортного комерційного банку і визначеного кола комерційних банків, підтримуваних урядом.

В Італії створені спеціальні банки середньо- і довгострокового фінансування, підтримка експорту здійснюється також по лінії Mtdiocredito Centrale.

У Великобританії фінансуванням і страхуванням експортних угод займається спеціальний відділ Міністерства торгівлі Великобританії — ЕСGD (Export Credits and Guarantee Department).

У Німеччині дані операції проводяться за допомогою федеральної страхової компанії по страхуванню економічних і політичних ризиків експортних угод «Негтез», а також Консорціуму 55 німецьких комерційних банків «Експорт-кредит» (АКА) і Кредитної установи для відновлення (Kf) — фінансової установи суспільного права, 80 % капіталу якого належить Федерації, а 20% — федеральним землям.

Японія має експортно-імпортний банк, підлеглий Міністерству фінансів; активна участь у просуванні японських товарів належить також комерційним банкам і торговим домам.

Цими організаціями страхуються звичайно наступні види ризиків

• зовнішньополітичний ризик;

• ризик уведення заборони на переклад засобів, включаючи ризик мораторію;

• кредитний ризик, якщо чи замовник боржник є державною установою (кредитні ризики приватних замовників не страхуються).

Страхування експортних кредитів здійснюється при тісній взаємодії банків і інститутів по страхуванню експорту. Банки при цьому надають лише кредити, застраховані на випадок неплатежу. Для експортерів при цьому істотно знижується ризик і значно полегшується рефінансування фірмового кредиту.

Способи страхування експортних ризиків

Для зниження ризиків, зв'язаних зі здійсненням експортно-імпортних операцій, існують різні способи, а саме банківські інструменти страхування ризиків (акредитив, гарантія і т.п.) і страховки, особливо спеціальних страхових суспільств.

Документарний акредитив — угода, у силу якого банк зобов'язується на прохання клієнта зробити оплату, акцепт тратти, виставленої бенефіціаром, чи негоціацію документів. Оплата виробляється у встановлений термін у визначеної сторонами валюті. У цьому випадку зобов'язання по оплаті несе банк імпортера, тому ризик неплатежу несе також банк. Таким чином, ризики підготовчого етапу і ризик неплатежу покриваються акредитивом. Ризик країни в цьому випадку залишається непокритим, тому що банк звичайно знаходиться в країні імпортера.

При підтвердженні акредитива банком експортера останній також бере участь у гарантуванні платежу, тому переймає на себе всі ризики, у тому числі і політичні. Величина комісійних за підтвердження авізуючим банком акредитива залежить від показника ризику країни імпортера.

Банківські гарантії також використовуються в міжнародній торгівлі як засіб покриття ризику неплатежу на користь експортера. В основі банківської гарантії лежить абстрактна обіцянка банку заплатити при першій же вимозі експортера, якщо він заявить, що термін погашення заборгованості наступив, а імпортер ще не зробив оплату. Платоспроможність банку в цьому випадку заміщає платоспроможність імпортера, тому всі економічні ризики в цьому випадку теж виключаються.

Часто основним інструментом страхування експортних ризиків виступають гарантії і поручництва урядів.

Для страхування валютного ризику використовуються і можливості, надані ринком: термінові валютні операції, валютні опціони і кредити в іноземній валюті.

Можливі способи страхування експортних ризиків при довгострокових угодах представлені в табл.

Способи страхування експортних ризиків при довгострокових угодах

Таблиця

Способи фінансування імпорту

Джерела фінансування імпорту схожі з джерелами фінансування експорту. Це обумовлено тим, що надання кредиту експортеру дозволяє йому розширити торговий кредит імпортеру (наприклад, коли банк готовий надати експортеру аванс під інкасо, експортер має можливість погодитися на оплату товару за допомогою термінової тратти), а також тим, що надання кредиту імпортеру дозволяє експортеру одержувати оплату негайно (використовуючи, наприклад, лізингові чи форфейтингові операції).

Способи фінансування імпортерів включають:

1) банківський овердрафт у національній чи іноземній валюті;

2) позичку в національній чи іноземній валюті;

3) торгівлю по відкритому рахунку;

4) фінансування за допомогою комісійної фірми;

5) розрахунки за допомогою акцептного акредитива й акредитива з розстрочкою платежу;

6) лізинг;

7) форфейтинг;

8) фінансування покупця;

9) зустрічну торгівлю;

10) банківський акцепт;

11) позичку під продукцію.

4. Торговельні операції між внутрішніми підрозділами міжнародних корпорацій

В міжнародних корпораціях домінуючим чинником є внутрішньо фірмова міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва, що визначає структуру та географічний напрям світової торгівлі.

Внутрішньофірмова спеціалізація виражається у виробництві різних товарів різними філіями ТНК. Наприклад, англійська філія “Дженерал Моторс” (“Воксхолл”) спеціалізована на виробництві вантажників, західнонімецька (“Опель”) – на виробництві легкових автомобілів.

Спеціалізація і кооперування між підприємствами однієї і тієї ж ТНК, розташованими в різних країнах, призводить до розвитку внутрішньо корпоративного обміну, котрий нині досягає 1/3 міжнародного торгівельного обігу. Проведене в 1996 році англійським управлінням торгівлі обстеження показало, що 22% вартості британського експорту становили внутрішньо фірмові операції, такі як поставки філії “Форда” в Англії іншій філії тієї ж фірми в Бельгії або філії “Імперіал Кемікл Індастріз” в Англії – її ж філії в ФРН. В обробній промисловості ТНК, як правило, створюють вузькоспеціалізовані підприємства, що виготовляють деталі та вузли в країнах, які розвиваються, та кінцеве складання здійснюють в промислово розвинутих країнах. Внаслідок цього значна частина експорту продукції обробної промисловості країн, що розвиваються, являє собою внутрішньо фірмову торгівлю ТНК.

Міжнародний поділ праці в формі спеціалізації та кооперування між підприємствами однієї і тієї ж корпорації, а також значна питома вага внутрішньо фірмового товарообігу є якісними критеріями транснаціональної фірми.

В цілому частка зарубіжних продажів велетенських промислових корпорацій світу в загальному обсягу продажів досягає 1/4. Для багатьох компаній європейського походження внутрішні продажі становлять менше 10% загальних продажів. За оцінками ЮНКТАД, доля внутрішньо фірмової торгівлі ТНК становить близько 30% обсягу світової торгівлі. В США внутрішньо фірмовий обмін становить 2/5, а в країнах Західної Європи майже 1/3 всього обсягу світової торгівлі.

Причому слід відмітити, що внутрішньо фірмовий продаж здійснюється за ціною нижчою від світових цін.

Зростання в міжнародній торгівлі питомої ваги внутрішньокорпораційних товарних потоків істотно підвищує в системі світових цін значення трансфертних цін.

Трансферні ціни – умовно-розрахункові ціни, використовувані в межах ТНК для встановлення господарських звязків між їх підрозділами, що знаходиться в різних країнах. Вони формуються в залежності від стратегії ТНК і становлять предмет комерційної таємниці. Звідси – численні зловживання ТНК по відношенню до субєктів світового господарства, у тому числі по відношенню до окремих держав та профспілкових організацій.

Функції трансферних цін:

1. Оптимізація оподаткування міжнародних корпорацій та їх окремих філій за рахунок віднесення певної частини витрат на діяльність певних відділень з метою зниження податку на прибуток та інших платежів.

2. Забезпечення зв´язків між відділеннями.

3. Оцінка результатів господарської діяльності відділень.

4. Стимулювання поліпшення роботи відділень.

5. Узгодження інтересів відділень із загально корпоративними цілями.

Залежно від методів трансферних цін у цілому, а також двох головних складових – собівартості та прибутку, розрізняють п´ять видів таких цін: витратні, договірні, кінцеві, ринкові і змішані трансферні.

Встановлення трансферних цін – ще один спосіб переміщення готівки. Трансферна ціна – це ціна продажу взаємозалежними підрозділами один одному товарно-матеріальних запасів. Вона може бути ринковою і неринковою. При встановленні ринкової трансферної ціни виходять з переважних ринкових цін на продукцію, якою обмінюються підрозділи в корпораційної групі. У системі неринкових цін як базу беруть щось інше, ніж ринкова ціна, установлювана так, начебто між сторонами немає ніякого зв'язку. Якщо головна компанія продає товарно-матеріальні запаси філії, то висока трансферна ціна на них сприяє зосередженню готівки в касовому центрі. Те ж саме відбувається, якщо філія зобов'язана продавати запаси головної компанії по низьких трансферних цінах.

В одному з опитувань по політиці встановлення трансферних цін американськими фірмами виявлено, що найбільше помітно впливають на рішення в даній сфері наступні фактори: 1) стан ринку в іншій країні; 2) гострота конкуренції в іншій країні; 3) прийнятний для закордонної філії рівень прибутку; 4) федеральні прибуткові податки в США; 5) стан економіки іншої країни; 6) обмеження на імпорт; 7) мита; 8) ціновий контроль; 9) оподатковування в іншій країні; 10) валютний контроль. Саме по собі керування потоками готівки не названо в числі найважливіших факторів. Однак коли усі фактори були згруповані по ознаці загальних характеристик, то виявилося, що зовнішні впливи на потоки готівки ранжирувані другими за значенням після місцевих особливостей.

Вигода від застосування системи трансферних цін для переміщення готівки полягає в тім, що на готівку в цьому випадку не поширюються прибуткові податки й обмеження, що діють у відношенні дивідендів і роялті.

При встановленні трансферних цін важливий і вибір валюти, американська компанія, що визначає всі трансферні ціни в доларах, власне кажучи, перекладає тягар керування валютними ризиками на філії. У середині 80-х років багато фірм почали переходити на трансферні ціни в місцевих валютах, що обумовлено високою нестабільністю таких валют і прагненням головних компаній забезпечити адекватне реагування на подібну нестабільність на глобальному рівні.

Відповідно до дослідження, охарактеризованому вище, важливим перемінним є також правовий аспект. В останні кілька років значно змінилося податкове законодавство у відношенні різних варіантів установлення трансферних цін. Податкове керування вважає, що перед вибором стратегії встановлення трансферних цін БНК варто звертатися в Податкове керування з запитом про завчасне визначення правомочності її дій. Компанія повинна представити опис обраної політики в Податкове керування, що потім визначить, чи відповідає вона встановленим нормам. У 1991 році було багато розмов про те, що податкове керування не вправі запитувати базову інформацію, тому що та може потрапити до конкурентів. Очевидно, однак, що Податкове керування віддає перевагу політиці встановлення трансферних цін, що допускає точні зіставлення. Це означає, що головній компанії варто було б установлювати для філій такі ж ціни на компоненти і вироби, які встановлюються для незалежних третіх сторін.

Після того як готівка повернута в центральну касу, керуючий готівкою повинний вирішити, що з нею робити. Очевидно, він почне з задоволення всіх грошових потреб системи. Вільний залишок наявних засобів можна використовувати для погашення боргових зобовязань, фінансування нових чи підприємств просто для одержання прибутку шляхом придбання, які мають широке ходіння на світових ринках, цінних паперів.

У будь-якій міжнародній фірмі базовою компанією та закордонними підрозділами, так само як і між самими підрозділами, значною мірою відбувається передача товарів та послуг. Це особливо характерно для фірм, що дотримуються глобальної та транснаціональної стратегії, оскільки вони найчастіше розповсюджують свою діяльність зі створення цінності по різних країнах світу.

Трансферними цінами можна скористатися для розміщення коштів у рамках міжнародної фірми. Наприклад, кошти можна перемістити з певної країни через призначення високих трансферних цін на товари й послуги, які надаються підрозділові, розташованому в цій країні, та низьких цін – на товари й послуги, які надаються цим підрозділом. Для того, щоб розмістити кошти в країні можна скористатися протилежною політикою. Таке переміщення коштів може відбуватися між підрозділами фірми або між базовою компанією та підрозділом.

Інвестиційні операції міжнародних корпорацій.

1. Міжнародні інвестиції

   1. Поняття

   2. Форми

   3. Місце і роль цінних паперів у міжнародному інвестиційному процесі

2. Міжнародний ринок інвестицій.

3. Міжнародні інвестиційні ризики.

4. Міжнародні інвестиційні компанії та колективне інвестування

1.

Міжнародні інвестиції – широке і ємне поняття, що охоплює процес руху і зєднання матеріальних і фінансових ресурсів з метою росту і розвитку економіки. Міжнародні інвестиції – це форма руху міжнародного фінансового капіталу. Вільні міжнародні капітали спрямовуються в першу чергу в ті галузі і регіони, де їхнє зєднання обіцяє найвищу віддачу.

Під міжнародними інвестиціями звичайно розуміють вкладення вільних у даний момент засобів, що залишилися після задоволення необхідних потреб учасників інвестиційного процесу, в іноземні цінні папери чи інші майнові цінності з метою одержання доходу в майбутньому.

Основні учасники інвестиційного процесу – це держава в особі різних органів виконавчої влади, корпорації і приватні особи.

Інвестиції можливо здійснювати при наявності заощаджень, які зявляються у населення при досягненні виробництвом такого рівня ефективності, коли доход перевищує споживання. Інвестиції повязані з забезпеченням безпеки особливо при економічній нестабільності в країні.

В економічному змісті міжнародні інвестиції являють собою купівлю-продаж товарів особливої властивості – міжнародних інвестиційних товарів.

На практиці міжнародні інвестиційні товари являють собою різноманітні форми прямих чи непрямих вкладень капіталу, на короткий чи тривалий термін, з меншим чи великим ризиком у цінні папери, технології, нерухомість і т. п.

Міжнародний інвестор — як індивідуальний, так і інституціональний, з привабливими вільними грошовими ресурсами, знайшов у цінних паперах зручний інструмент щодо простого, прибуткового розміщення своїх засобів.

Проста і фондова форми інвестиційного процесу

Інвестиційний процес у своєму розвитку пройшов ряд стадій. В міру розвитку поділу праці, ускладнення виробничих процесів, появи все нових і нових різновидів інвестиційних товарів, цінні папери починають здобувати зовсім особливу роль на інвестиційному ринку. Тим самим цінний папір стає потенційною формою вираження будь-якого інвестиційного товару. Історично і логічно інвестиційний процес розвивався послідовно від прямих інвестицій у реальні активи чи цінні папери, до непрямих інвестицій у портфель майнових цінностей чи цінних паперів.

Таким чином, інвестиційний процес, опосередкований цінними паперами, можна назвати простою формою інвестиційного процесу. Схематично ця форма зображена на мал. 1

Цінні папери, будучи замінниками всіх інших інвестиційних товарів, значно полегшують широкій масі людей, що мають вільні кошти, — інвесторам — участь в інвестиційному процесі. Наслідком цього є залучення найширшого кола осіб в процес інвестування в цінні папери і тим самим ускладнення зв'язків і відносин на інвестиційних ринках.

Постачання грошей

Постачання цінних паперів

Рис. 1 Проста форма інвестиційного процесу

Із соціально-економічної точки зору цінний папір є інвестиційним товаром. Йому властиві всі якості інвестиційного товару: масовість, стандартність, взаємозамінність, невизначеність і непередбачуваність зміни ціни. Однак тільки цінний папір доводить ці якості до високого ступеня універсальності.

Як цінний папір звичайна акція виділяється з всіх інших видів цінних паперів тим, що вона опосередкує відносини співволодіння майновими цінностями. Звичайна акція виступає титулом, свідченням власності на реальний капітал, є свідченням участі в капіталі фірми.

Дійсно, адже щоб формально брати участь у керуванні справами акціонерного товариства, входити в раду директорів, необхідно мати достатній для цього контрольний пакет акцій.

З появою на ринку усе більшого числа інвестиційних інструментів і глобалізації інвестиційного процесу, для рядового інвестора ускладнюється процес інвестування в цінні папери, а саме доступ до нього.

До проблем інвестування відносять:

по-перше, не у всіх інвесторів може бути потрібна кількість засобів, щоб забезпечити необхідний рівень диверсифікованості;

по-друге, купуючи акції неповними лотами, прийдеться заплатити відносно великі комісійні брокеру, що приведе до додаткових витрат;

по-третє, не кожен дрібний інвестор має у своєму розпорядженні час для вибору альтернативних рішень, а також необхідні професійні знання.

Для задоволення цих потреб на міжнародному ринку капіталу з'явилася величезна кількість різних форм колективного інвестування. Найбільш розповсюдженою і перспективною формою колективного інвестування в усьому світі стали інвестиційні компанії.

Інвестиційна компанія — це спеціально організована форма фінансового посередника. Вона залучає засоби інвесторів і здобуває на них фінансові активи. У свою чергу, інвестори дістають визначені права у відношенні придбаних компанією фінансових активів і одержуваної від них прибутку. Таким чином, інвестиційні компанії поєднують капітали багатьох інвесторів, що ставлять перед собою однакові інвестиційні цілі.

Інвестиційні компанії звичайно існують в одній з організаційних форм: відкриті інвестиційні компанії, названі звичайно взаємними фондами, і закриті інвестиційні фонди.

Інвестору тепер немає необхідності стежити за коливаннями ринкових курсів тих чи інших цінних паперів, прибігати до складних математичних обчислень з метою захисту своїх внесків від різного роду ризиків, займатися питаннями бухгалтерського обліку й оподаткування. Усім цим займаються досвідчені керівники. Таким чином, кошти громадян, фінансові ресурси (інвестиційний потенціал) населення, що направляються у виробництво, проходять ще одну стадію опосередкування. Форма інвестиційного процесу, яку можна назвати фондовою, прийме наступний вид (рис. 2).

Рис. 2. Непряма (фондова) форма інвестиційного процесу

Як видно з рис. 2, при фондовій формі інвестиційного процесу капітал-функція максимально відокремлюється від капіталу-власності. Вкладник інвестиційного фонду, що формально володіє пропорційно своєму внеску часткою кожної акції з активів фонду, реально не може брати участь у керуванні акціонерними товариствами, акціями яких володіє фонд. Формально його волю й інтерес на зборах акціонерів акціонерного товариства представляють менеджери фонду, яким він передав ці повноваження при покупці акцій фонду. Реально і формально власником цих акцій є інвестиційний фонд як юридична особа.

Отже, розглянута проста і фондова форми інвестиційного процесу, з одного боку, послідовно усе більш віддаляють капітал-функцію від капіталу-власності, а з іншого боку - це особливо характерно для фондової форми, при якій розрізнені фінансові ресурси шляхом опосередкування акумулюються і направляються на покупку інвестиційних товарів. З появою фондової форми інвестиційного процесу полегшується перелив капіталів з одних галузей в інші. Інвестиційні фонди — ці гігантські змішувачі капіталів — дозволяють рядовим інвесторам уникати ризиків, зв'язаних з інвестиціями в цінні папери, шляхом диверсифікованості вкладень.

Інвестор виступає на ринку як хеджер — сторона, що бажає застрахуватися від ризику несподіваної зміни ціни. Тому інвестора влаштовує схема, при якій не працюючий зараз у реальному секторі капітал приносив би доход на рівні середнього.

Для інвестора акція не просто предмет купівлі-продажу, але і володіння частиною реального активу, потік майбутніх дивідендів, можливість доступу до керування корпорацією.

2.

Міжнародний ринок інвестицій

Сучасна теорія прийняття рішень в інвестиційному менеджменті намагається пояснити, як врівноважують один одного бажання одержати максимальний доход від інвестицій і прагнення уникнути невиправданого ризику. Хоча уявлення про прямий зв'язок доходів і ризику є досить простим, деякі наслідки для інвесторів, що випливають із сучасної теорії портфеля, можливо, не так вже й очевидні.

Основні проблеми, з рішенням яких прийдеться зіштовхуватися в міжнародному інвестиційному процесі, це: а) розподіл активів (які класи активів включати в портфель і в якому середньому обсязі); б) активна зміна обсягів різних класів активів; в) вибір тих чи інших конкретних видів цінних паперів; г) пошук компетентного керівника інвестиційної програми. Порівняльна ефективність різних портфелів звичайно залежить від їхньої структури розподілу активів.

В міру розширення ринку інвестицій, приймати рішення по розподілі активів стає усе складніше і складніше, тому, що тепер приходиться не тільки вибирати між місцевими і закордонними активами, але і брати до уваги ризик, зв'язаний із закордонною валютою. Глобальні ринки активів пропонують широкі можливості і підвищити доходи, і знизити ризик, але домагатися цього протягом тривалого часу можна тільки завдяки постійній пильній увазі до змін на ринку, оцінці інвестиційних якостей і розміщенню активів.

Можливості для міжнародного інвестування

Сучасні комунікації відкривають для інвесторів великі можливості за межами національних границь. Незважаючи на те, що США залишаються найбільшим фінансовим ринком у світі, значення їхнього потенціалу зменшилося на світовому ринку цінних паперів. Так, на початку 70-х рр. близько 70 % вартості ринку цінних паперів у світі були американськими, але вже до 1980 р. ця частка зменшилася до ледве більше, ніж 50 %, а до 1992 р. стала близько 40 %. Для індивідуальних інвесторів цінних паперів інвестування в іноземні ринки ризикованіше, ніж інвестування у середині країни. Складніше одержати значиму і своєчасну інформацію про іноземні компанії й аналізувати фінансові повідомлення й інші дані. Інвестиційні фонди пропонують ідеальний спосіб інвестування в іноземні цінні папери, тому що вони керуються досвідченими портфельними менеджерами. Менеджери міжнародних фондів значно полегшують роботу, відвідуючи компанії, зустрічаючи з ведучими менеджерами, клієнтами, банкірами, бухгалтерами. Проведення досліджень на місцях є дуже важливим фактором для ухвалення розумного рішення, коли друкована інформація неадекватна. Тому легко зрозуміти, чому комісійні збори за керування можуть бути вище в міжнародних фондах.

3.

Міжнародні інвестиційні ризики

Джерела ризику, зв'язані з вкладеннями в цінні папери, різноманітні. При цьому мова йде тільки про ризик того, що ми одержимо не таку прибутковість, яку очікували. Якщо бути більш точним, то ризик зв'язаний з тим, що ми одержимо прибутковість менше, ніж очікували, чи збиток.

Поняття ризику, прийняте при побудові сучасної теорії портфеля Г.Марковица і САРМ (Capital Asset Pricing Model — модель ціноутворення на капітальні активи), визначається як стандартне відхилення. Однак можна показати, що це визначення є більш-менш адекватним інтуїтивному розумінню тільки у випадку нормально розподілених випадкових величин.

Диверсифікованість скорочує ризик. Це головна перевага інвестування в інвестиційні фонди. Але все-таки існує небезпека, що весь ринок цінних паперів буде показувати погані результати. Цей ризик високий для інвесторів, що обмежують себе інвестиціями тільки у внутрінаціональні цінні папери. Розподіляючи активи серед різних ринків цінних паперів, можна зменшити ризик, не тільки не жертвуючи доходами, але і протягом тривалих періодів одержувати більш високі доходи. Це і є суть міжнародної диверсифікованості.

Незважаючи на те, що міжнародна диверсифікованість може скоротити ризик, інвестори все рівно зіштовхуються з визначеними небезпеками. До ухвалення рішення про інвестиції важливо брати до уваги те, який вплив роблять технічні проблеми: урядове регулювання, податкові правила і практика розрахунків. Необхідно налагодити процес керування ризиком, оскільки помилки обійдуться дорого і їхня ціна напевно перевершить будь-які очікувані вигоди від інвестицій. Ці ризики можуть бути згруповані в три широкі категорії.

Країновий ризик

Цей ризик (див. табл. 1) виникає при збереженні активів в іншій країні і зв'язаний з політичними, правовими, економічними змінами і з проблемами контролю, а також культурно-мовними особливостями і географічним місцезнаходженням. Інвестори, що концентрують свої засоби тільки на одному ринку, підсилюють свою схильність країновому ризику.

Найбільш розповсюджені країнові ризики

Таблиця 1

Ризик ринку цінних паперів

Багато іноземних ринків не так розвинуті й ефективні, не так добре регулюються і, звичайно, не користуються таким захистом регулювальних органів, як ринки США, Англії і Японії. Багато цінних паперів країн, що розвиваються, менш ліквідні і більш ризиковані, чим цінні папери розвинутих країн. На багатьох ринках існують серйозні інфраструктурні ризики, що викликані не розвинутостю інформаційно-технічної бази і непрозорістю ринку, а також низьким рівнем послуг і конкуренції з боку компаній, що здійснюють інфраструктурну діяльність.

Країновий ризик і ризик ринку цінних паперів часто взаємозалежні, особливо в країнах, що розвиваються і на виникаючих ринках. Найбільш розповсюджені ринкові ризики.

Таблиця 2

Валютний ризик

Якщо національна валюта оцінюється високо стосовно валюти, у якій іноземне інвестування деноміноване, то доходи від інвестицій упадуть, і навпаки, спадна національна валюта збільшить вартість іноземних власників акцій, включаючи міжнародні інвестиційні фонди.

Коли виникає необхідність приймати рішення по розміщенню інвестиційних активів портфеля не тільки на місцевому ринку, але і на світовому, інвесторам приходиться зіштовхнутися з феноменом курсу іноземних валют. Відмінність рішення по валютах від рішення по розподілі активів на ринку дозволяє інвесторам визначити доход від закордонних активів і ризик, зв'язаний з ними, точно так само, як і доход від місцевих активів і ризик, зв'язаний з ними. У багатьох випадках мінливість валюти можна нейтралізувати за допомогою хеджування, а саме за допомогою використання валютних форвардних контрактів, фючерсів, опціонів чи свопів. Незалежно від того, чи буде інвестор приймати які-небудь конкретні рішення по роботі з валютою, різні види ризику, зв'язані з курсами валют, неминучі.

Таким чином, у цих випадках необхідно оцінювати загальний ризик (ринковий ризик плюс ризик, зв'язаний з коливаннями курсів валют), а також можливий прибуток.

Ризик, зв'язаний з ринком, і ризик, зв'язаний з іноземними валютами, сильно відрізняються один від одного. Якщо не визначити їх окремо, можна прийти до неправильного висновку щодо ефективності передбачуваних капіталовкладень, що в остаточному підсумку приведе до несподіваних результатів.

4.

Міжнародні інвестиційні компанії та колективне інвестування

Найбільш динамічним сектором фінансового ринку в останні роки виступають різні форми колективного інвестування. Інструменти колективного інвестування стають усе більш важливим елементом росту міжнародних ринків капіталу. Цей процес, знаходить своє відображення в мобілізації приватних заощаджень у різного роду колективних інвестиційних схемах, з одночасним зменшенням числа внесків на депозитних рахунках у комерційних банках.

Перші інвестиційні компанії виникли в Англії в 70-х рр. XIX в. Це були компанії по довірчому керуванню власністю вкладників — трасти (Investment trust). У США перший взаємний фонд з'явився в Бостоні в 1924 р., але вже в 1940 р. їх було 68, сукупний капітал, що знаходиться під керуванням цих фондів, досяг $ 448 млн.

Характерні відмітні риси інвестиційних фондів

Інвестиційні фонди будують свою діяльність шляхом акумулювання засобів рядових вкладників і розміщення їх між значним числом дохідних цінних паперів (з обмеженням вкладень у кожен окремий папір в інтересах своїх вкладників і відповідно до їх інвестиційними цілями).

Фонди акумулюють засоби вкладників шляхом випуску і продажу їм власних акцій чи паїв. Акумульовані засоби інвестиційні фонди можуть направити тільки на інвестиційну діяльність. Таким чином, зібравши засоби від рядових вкладників, інвестиційний фонд формує портфель з різних видів інвестиційних товарів, частіше цінних паперів. Отже, кожен акціонер чи пайовик фонду є власником пропорційної своєму внеску частини від загального портфеля. Він володіє пропорційною частиною кожного цінного папера, що знаходиться в портфелі фонду. Фонди наймають досвідчених фахівців для формування своїх портфелів цінних паперів.

У порівнянні з іншими формами інвестиційні фонди мають ряд характерних відмітних рис.

По-перше, особи, що надають свої кошти інвестиційному посереднику (керуючі), самі несуть ризики, зв'язані з інвестуванням.

По-друге, керуючий поєднує засоби багатьох осіб (як фізичних, так і юридичних), знеособлюючи окремі внески в єдиному грошовому визначенні й усереднюючи тим самим зазначені ризики для учасників колективної інвестиційної схеми.

По-третє, на відміну від ряду традиційних форм інвестування (банки, страхові компанії, індивідуальні пенсійні рахунки й ін.) схеми інвестиційних фондів не припускають заздалегідь обговорених фіксованих виплат.

По-четверте, інвестор, що бере участь в інвестиційних схемах, обізнаний про напрямки інвестування зібраних засобів і має в зв'язку з цим можливість вибрати ту форму інвестування, що найбільшою мірою відповідає його інвестиційним перевагам.

Основні економічні переваги колективних інвестицій

Важко переоцінити позитивну роль колективні інвестиції в процесі стабілізації фінансової системи як окремих країн і регіонів так і світової економіки в цілому. Найбільш розповсюдженою і перспективною формою колективного інвестування в усьому світі стали інвестиційні фонди.

До головних економічних переваг інвестиційних фондів відносяться:

• ефективність і інформаційна прозорість;

• диверсифікованість;

• професійне керування;

• ліквідність;

• зручність;

• податкові пільги;

• регулювання.

Інвестиційні фонди з'являлися в гострій конкурентній боротьбі з банками й іншими фінансовими установами. Складність цієї конкуренції полягає в тому, що і банки, і страхові компанії, і інвестиційні фонди — посередники. Корисність посередника саме в тім, щоб його послуга була дійсно потрібної, щоб проста людина однозначно розуміла, що без консультанта чи посередника він не обійдеться.

На ринку цінних паперів доходи і вимоги до капіталу вище. Щоб дійсно заробляти на ринку цінних паперів високі доходи, варто укласти великий капітал. Інвестиційні фонди збирають заощадження безлічі вкладників і вкладають їх у безліч цінних паперів, у результаті чого досягається ефект диверсифікованості.

Головне обґрунтування існування й успіхів інвестиційних фондів — саме те, що вони дали можливість рядовим інвесторам одержувати доходи з зовсім нових для них джерел. Останнє означає можливість диверсифікованості вкладень інвестора.

Завдяки інвестиційним фондам інвестори (вкладники) одержали можливість створити диверсифікований інвестиційний портфель, що допомагає знизити некомпенсуємий ризик і збільшити компенсуємий ризик. Така зміна в структурі ризику дає можливість одержати більше компенсації за ризик.

Крім того, забезпечується професійне керування.

Керуючі присвячують свій час і гроші дослідженням, аналізуючи, які акції й облігації купувати і продавати, і ведуть активну торгівлю з метою приросту вартості капіталу і збільшення загального доходу.

Що стосується ліквідності, то при виході з колективної схеми, інвестори можуть одержати назад свої гроші звичайно протягом декількох днів. Відкритий інвестиційний фонд зобов'язаний повертати й основну суму, і доход у будь-який час за вимогою вкладників. Акції, випущені закритими інвестиційними фондами, обертаються на ринку як акції звичайних корпорацій, тобто вільно продаються і купуються всіма бажаючими без яких-небудь умов.

Що стосується зручності, то акцію чи пай, легко продати чи купити через брокера, або прямо в керуючій компанії. Учасник фонду має постійне право на частку в доході фонду поза залежністю від терміну, протягом якого він є власником акцій чи паїв фонду. Доход може принести навіть покупка акцій чи паїв фонду на один день.

Стосовно податкових пільг, уряди багатьох країн розглядають взаємні фонди як найважливіший фактор мобілізації інвестиційних ресурсів і створюють сприятливі податкові режими, що сприяють інвестиціям у ці фонди. У багатьох країнах інвестиційні фонди звільнені від оподатковування. І навіть якщо податкових пільг немає, інвестиційні фонди залишаються податково-привабливими в порівнянні з прямими інвестиціями в акції чи облігації.

Що стосується питання регулювання, то у багатьох країнах введені тверді схеми контролю і регулювання цього бізнесу. Інвестиційні фонди підкоряються строгим законам і правилам, що дозволяє запобігти скандалам і шахрайству.

Порівняльний аналіз різних схем колективного інвестування

В даний час (як уже відзначалося вище) на фінансовому ринку можна виділити кілька основних форм колективного інвестування: внески в комерційні банки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди. У ряді випадків вони істотно відрізняються друг від друга за рівнем прибутковості, ступеня надійності, інформаційної відкритості, ступеня державного регулювання та ін. Форми інвестування порівнюються за рядом найбільш важливих критеріїв:

• прибутковість — який рівень прибутковості пропонує інвесторам даний інвестиційний інститут;

• надійність — наскільки надійні вкладення в даний інвестиційний інститут;

• ліквідність — наскільки легко і швидко можуть бути вилучені вкладені інвестором засоби;

• інформаційна відкритість — чи має інвестор можливість одержати повну і достовірну інформацію про використання вкладених їм засобів і про діяльність даного інвестиційного інституту в цілому;

• державне регулювання — наскільки повне розроблена нормативна база державного регулювання і наскільки тверда держава регулює даний інвестиційний інститут;

• обмеження по мінімальному внеску — чи встановлені обмеження по мінімальному внеску для окремих інвесторів;

• резервні вимоги — чи встановлені для даного інвестиційного інституту вимоги по формуванню обов'язкових резервних фондів.

Типи інвестиційних фондів

Інвестиційні фонди являють собою механізм, за допомогою якого гроші й активи приватних осіб передаються в керування професійним менеджерам. В інвестиційних фондах засобами тисяч інвесторів керують як єдиним портфелем, у якому кожен інвестор має частку, пропорційну своєї інвестиції.

У залежності від законодавчої системи і культурних традицій міняється форма організації інвестиційних фондів, але їх задачі від цього не змінюються. Основними відмітними рисами фондів є їх правова й операційна форми.

За правовою формою інвестиційні фонди можна розділити на три категорії: корпоративні фонди, трасти, контрактні фонди.

Фонди корпоративного типу найбільш поширені, вони засновуються як звичайні акціонерні товариства.

Основною альтернативою корпоративним фондам є трасти. Траст заснований на принципі поділу керування фондом (включаючи адміністративну роботу і прийняття інвестиційних рішень) і піклування (включаючи володіння активами фонду і здійснення інвестиційних рішень відповідно до інструкцій менеджерів). У ряді країн закон не дозволяє створення трастів для керування колективними активами, і в цих країнах (в основному це країни з романо - германською системою права чи з цивільним законодавством) розвилися фонди контрактного типу. Тут законним власником активів фонду є менеджер, що повинний мати спеціальну ліцензію, а номінальний власник — кастодіан (хоронитель). Інвестори є не акціонерами, а учасниками, що мають право на одержання доходу від приросту капіталу і дивідендів, але не мають права голосу. Єдине право, що вони можуть реалізувати у фонді цього типу, це продати свої акції; тобто, якщо їм не подобається, як ведеться керування фондом, вони можуть вийти з нього.

Відкритий інвестиційний фонд створюється тільки для вкладень у цінні папери, що мають визнане котирування.

Характеристика закритих та відкритих інвестиційних фондів

Етика і соціальна відповідальність міжнародних корпорацій

1. Принципи ділової етики.

2. Моральні пріоритети людини і фірми.

3. Основні складові міжнародного бізнес-етикету.

Для сучасної етики бізнесу важливими є питання корпоративної соціальної відповідальності. Думка, що фінансове благополуччя компанії менш всього спонукає її до дотримання етичних норм, у корені невірно; саме життя і практика бізнесу вивела наступне твердження: “Гарна етика означає гарний бізнес”. У іншому випадку негативна реакція з боку замовників і партнерів неминуче призведе до значного зниження прибутковості компанії, а розрекламована засобами масової інформації сумнівна репутація призведе до відсутності якої-небудь довіри до неї.

Лауреат Нобелівської премії Мил тон Фридман пише, що “щира роль бізнесу складається у використанні його енергії і ресурсів у діяльності, спрямованої на збільшення прибутку, за умови, що він дотримує правил гри... бере участь у відкритій конкурентній боротьбі, не прибігаючи до шахрайства й обдурю”.

Етика накладає на бізнес систему обмежень, що представляє собою суму моральних правил і традицій, що склалися в даному суспільстві.

Етика бізнесу – ділова етика, що базується на чесності, відкритості, вірності даному слову, здатності ефективно функціонувати на ринку відповідно до чинного законодавства, установленими правилами і традиціями.

Досвід міжнародного бізнесу підтверджує значимість ділової етики у формуванні успіху фірми.

Рішення про створення міжнародного колективу

Визначення місця та ролі МК у структурі міжнародної фірми

Визначення цілей і задач МК

Визначення зон відповідальності МК

Формування системи винагороди МК

Детальне функціонування МК

Оцінка дій МК та проведення корегуючих заходів

Схема процесу формування міжнародного колективу

Непорядна діяльність фірми Coca-Cola, хабарі конкурентам під час судових процесів, коштувала цій компанії частки ринку, що була віддана компанії Pepsico.

До початку 80-х років в етиці склалися три головних напрями: “етика філантропії”, “етика справедливості”, “етика особистої автономії”.

Перша прямо звязує добро з результатом, до якого добро приводить, і спонукає бізнес до благодійної діяльності. Друге декларує рівність і справедливість між співробітниками фірми. А третій напрямок головним моральним правилом вважає дотримання прав інших субєктів – партнерів по бізнесу, клієнтів і конкурентів.

Обговорення питань ділової етики базується на етиці особистих відносин.

Саме слово “етика” має грецьке походження і дослівно переводиться як “звичка”, “характер”, “вдача”. Як філософська категорія етика була визначена Аристотелем. Цьому філософському напрямку він присвятив роботи “Велика етика”, “Никомахова етика”, “Евдемова етика”, де розглянув питання джерел, природи моралі, справедливості, вищого блага, сенсу життя і багато чого іншого. Стосовно до ділової етики Аристотель проповідував розумне поводження і помірність.

Репутація фірми утвориться з простої суми прикладів гідного поводження її співробітників, що демонструється:

• у відношенні до майна фірми;

• у ситуаціях, коли зіштовхуються різні інтереси;

• при встановленні зовнішніх ділових звязків;

• при роботі з державними установами;

• у взаєминах із клієнтами і конкурентами;

• у дуже делікатних ситуаціях, коли перед співробітниками фірми стоїть проблема вибору: зрадити чи зберегти в таємниці, приклад порушення колегами внутріфірмових правил і норм.

Для менеджера будь-якого рівня вкрай необхідне розуміння основ етики тому, що він змушений постійно приймати ті чи інші рішення. Як вони будуть оцінені колегами? Якими будуть наслідки цих рішень? Щоб одержати відповіді на ці питання, необхідно чітко представляти, який моральний клімат склався в даному суспільстві й у даній фірмі.

Менеджеру необхідно підтримувати тривалі і взаємовигідні відносини з власниками компаній, споживачами, кредиторами, постачальниками, роботодавцями. Дуже часто ці відносини складаються в ситуаціях, коли інтереси сторін не збігаються. Головне правило тут – дотримуватися етичних принципів, уникати наміру платити злом за зло.

Американські дослідники сформулювали наступні принципи ділової етики:

• принцип справедливості;

• принцип права;

• принцип утилітаризму (практицизму).

Дані принципи пропонують керуючим спосіб прямого розгляду якості обраного рішення перш, ніж воно буде прийнято.

Перший принцип ґрунтується на поняттях порядності і чесності і може бути використаний при аналізі прийнятих рішень. Головне спірне питання в даному випадку полягає в наступному: чи засновувати реалізацію можливостей по потребах чи здатності внеску?

Принцип права ґрунтується на постулаті непорушності прав кожної особистості. Коли права ігноруються, відбувається етичне порушення. Правовий підхід доводить також, що для кожного права маються відповідні борг чи обовязок відповідальності.

В області права існують спірні проблеми. Одна з них полягає в протиріччі між правами особистості, особливо при розподілі недостатніх ресурсів. Крім того, проблема виникає і з незгоди в деяких випадках суспільства з правами індивідуума.

Що стосується третього принципу – утилітаризму – ухвалення рішення в даному випадку залежить від співвідношення витрат і прибутків. Люди, що доводять необхідність певних рішень, виходячи з цієї перспективи, говорять так: “Найбільшого добра та побільше”. Вони визначають витрати, так само як і прибуток, на кожнім кроці в бізнесі. Утилітаристи будуть доводити, що найбільш бажаний хід дії той, котрий приводить до найбільших прибутків.

Обґрунтовувати прийняте рішення в бізнесі, виходячи з усіх трьох перерахованих вище принципів, не завжди можливо. Так, звільняючи працівників, менеджер будує своє рішення на основі принципу утилітаризму, іноді права, але не справедливості. Навпаки, залишаючи на підприємстві працівника, він реалізує свою уяву про справедливість і дотримання прав останнього, але поступається принципом утилітаризму.

У Росії існує величезна потреба в керівниках, здатних вивести фірму на ведучі конкурентні позиції і зберегти при цьому порядність і моральний вигляд. Необхідна конструктивна система навчання етичним нормам. Основою такої системи могли б стати західні моделі морального удосконалення людини й організації. Так наприклад, у США регулярно виходять випуски в яких ведуться дискусії про питання навчання моральності в американських бізнес-школах. Одна з розробок “Модель морального вдосконалення індивідуума й організації”.

Навчання моралі – процес складний і тривалий. Відомий в США автор книг по філософії бізнесу Пітер Костенбаум формулює наступні складові довгострокового успіху фірми:

• прибутковість;

• люди (мораль);

• товари чи послуги;

• гордість (престиж).

Прибуток Костенбаум обґрунтовує як основну мету бізнесу. Люди повинні одержувати задоволення від своєї справи, від діяльності в даній фірмі. Продукція і послуги компанії, безумовно, повинні відрізнятися високою якістю. І нарешті, стійке резюме фірми впливає на довгострокові результати її діяльності.

Однак не слід ідеалізувати західну ділову етику тому, що й у промислово розвинутих країнах нерідкі випадки елементарної непорядності, зловживань і навіть злочинів. Американський економіст Альберт А. Карр, що працював спеціальним радником президента Трумена порівнює правила підприємництва з правилами гри в покер. І в тому і в іншому випадку неправда перестає бути неправдою, оскільки всі учасники гри заздалегідь знають, що відвертості від партнерів очікувати не можна. Гра призиває не довіряти партнеру, а хитромудрий обман і прагнення сховати свою справжню силу і наміри – основа гри. Логіка покірної аналогії, безумовно, була зустрінута з великими запереченнями. Однак дана концепція, цікаво і логічно побудована, виникла як відображення ділової дійсності і має всі підстави для існування.

Незважаючи на загальноприйняту іронію у відношенні “російської ділової етики”, у російського бізнесу маються порівняно великі підстави для формування власної моральної бази – заставою цього є історичні корені російського бізнесу і специфіка людських відносин.

У підтвердження першого приведемо наступний девіз, під яким у дореволюційній Росії виходила газета ділових кіл “Біржові відомості”:

“ Прибуток вище за все, але честь, вище прибутку! ”

В.І. Бенедиктова дає наступні рекомендації, що дозволяють сформувати російським бізнесменам стійкий моральний вигляд:

• виробіть звичку: усе, з чим ви зіштовхуєтесь, розглядати з погляду користі для вищої справи;

Моральні пріоритети людини і фірми

• виконуйте обіцянки в термін. Якщо не змогли виконати – не виправдовуйтеся, а визначте новий термін і стримайте слово;

• будьте уважні й обєктивні до “марного” пропозицій, непотрібні пропозиції відхиляйте тактовно і чемно;

• будучи впевненим у собі, уникайте бути самовпевненим;

• ніщо так не компрометує, як його розгубленість;

• не забувайте, що ваша думка чи позиція не завжди гарні, є й інші думки і позиції, аж ніяк не гірші;

• не залишайте без ретельного аналізу жоден випадок невдачі, збою, промаху;

• у спілкуванні з людьми навчитеся розуміти те, що не висловлено;

• керуйтеся в роботі трьома “не”: не дратуйтеся, не губіться, не розпорошуйтеся;

• будьте терпимі до недоліків людей, якщо ці недоліки не заважають вашому бізнесу;

• памятайте, що людину можна образити не тільки словом – поза, жести, міміка часто не менш виразні;

• уникайте зрозумілого, самовпевненого, категоричного тону в розмові, виступі – у ньому явно видна переоцінка власної персони і зневага до навколишнього;

• памятайте, що немає нічого гостріше і хворобливіше для людини, чим приниження. Останнє ніколи не забувається і не прощається. Бійтеся зробити несправедливість – вона сильно зачіпає людей.

Усе вище сказане свідчить про те, що етика є моральною категорією, що охоплює різноманітні форми діяльності фірми, і не може бути викладена за допомогою певного зводу правил поводження і спілкування. Етика здобуває свою закінчену форму у вигляді ділового етикету.

Діловий етикет має масу визначень. У цілому його можна характеризувати як основу кодексу поводження, прийнятого в бізнес-середовищі.

Використовуючи норми і правила ділового етикету, ми можемо прогнозувати поводження колег і самі стаємо передбачуваними, що допомагає ефективно організовувати процес управління. Особливо важливо вивчити всі складові ділового етикету в міжнародному бізнесі тому, що крім єдиних норм і правил у ньому існує безліч національних і культурних виправлень, дуже значних у ділових відносинах. Як не заблукати в цьому морі національних розходжень? Як уникнути посмішок, викликаних сліпим копіюванням чужих манер? Кращі помічники тут – такт і вірність національному менталітету і бізнес-етикету.

Міжнародний бізнес-етикет – поняття дуже ємне і не обмежується питаннями дотримання ділової субординації і переговорним процесом. Основними складовими міжнародного бізнес-етикету є:

1. Правила вітання.

2. Правила звертання.

3. Правила представлення.

4. Організація ділових контактів (переговорів, зустрічей, прийомів, ділового переписування).

5. Ділова субординація.

6. Рекомендації з формування зовнішнього вигляду ділової людини.

7. Етичні норми грошових відносин.

8. Правила обміну подарунками й сувенірами.

9. Прийнятність чайових.

Міжнародний діловий етикет багато в чому відрізняється від правил гарного тону, прийнятими в приватній обстановці. Питання ділового етикету докладніше розглядається в виданнях Рик “Хозяйственная этика”, Бенедиктовой «Деловая репутация: личность, культура, этика, имидж делового человека», Дамари «Деловая этика», Селиванова «Этика бизнеса», Сен «Об этике и экономике» та в інших.

Становлення глобального менеджменту

1. Глобалізація і глобальні проблеми світової економіки.

2. Рушійні сили глобалізації.

3. Проблеми і перспективи глобального менеджменту

В світовій економіці відбуваються ґрунтовні зміни. Людство послідовно відходить від моделі світу, в якій національна економіка окремих країн була досить ізольованою від решти світу барєрами, що стояли на перешкоді міжнародній торгівлі та зовнішнім інвестиціям, відстанню, часовими поясами, мовними барєрами, а також особливостями національних законодавства, культури й бізнесу. Людство рухається до такої моделі світу, де економіки окремих країн функціонують у рамках єдиної, взаємозалежної світової економічної системи. Цей процес прийнято називати глобалізацією. Тенденція до створення інтегрованої економічної системи спостерігається уже впродовж багатьох років, проте останнім часом темпи змін значно прискорились, і, схоже, вони зберігатимуться і в перші роки наступного тисячоліття.

Швидке формування глобальної економіки сприяє виникненню низки можливостей для бізнесу, як великого, так і малого. Воно дає змогу підприємствам збільшити обсяги своїх надходжень, скоротити витрати й підвищити прибутки. Наприклад, компанії можуть скористатися перевагами, які їм надає зниження цін та підвищення функціональних можливостей глобальних телекомунікаційних послуг (Інтернет), для того щоб створити глобальні ринки для своєї продукції.

Хоч формування глобальної економіки дає новим підприємцям та вже діючим підприємствам цілого світу можливості, подібні до зазначених, воно призводить також і до виникнення певних проблем, навіть небезпек, з якими бізнесовим менеджерам раніше не доводилося стикатись. Наприклад, сучасним менеджерам у робочому порядку доводиться ухвалювати рішення щодо вибору найкращої стратегії проникнення на ринки інших країн: чи експортувати продукцію на ці ринки зі своєї країни? Чи інвестувати кошти у виробничі потужності в країнах, на ринки яких планується проникнути, і продавати продукцію, вироблену “на місці”, чи зосередити виробництво на території якоїсь третьої країни, де виробничі витрати будуть мінімальними, а згодом організувати експорт продукції до інших країн, а можливо, навіть імпортувати її на батьківщину? Менеджерам доводиться вирішувати, як організувати пропозицію своєї продукції, яку маркетингову політику і практику роботи з людськими ресурсами обрати й за допомогою якої бізнесової стратегії долати національні особливості в культурі, мові, законодавстві та практиці бізнесу. Менеджерам також доводиться вирішувати, як протистояти загрозі з боку іноземних конкурентів, що прагнуть проникнути на вітчизняний ринок.

Глобалізація – процес зміщення у напрямку створення більш інтегрованої та взаємозалежної світової економіки. Цей процес має дві основні складові: глобалізація ринків і глобалізація виробництва.

Глобалізацією ринків – називається процес обєднання історично відокремлених і відмінних між собою національних ринків в один великий ринковий простір. Часом доводиться чути, що смаки й уподобання споживачів різних націй починають змінюватися у напрямку певної глобальної норми і таким чином сприяють утворенню глобального ринку. Як приклад наявності такої тенденції можна навести всесвітньо відомі компанії: напої “Coca Cola”, джинси “Levi`s”, гамбургери “McDonald`s” та інші. Продаючи стандартизовані види продукції в усьому світі, ці компанії допомагають створювати глобальний ринок. Щоб взяти участь у формуванні глобальних ринків і скористатися перевагами від глобалізації, компанія не обовязково має дорівнювати за масштабами згаданим транснаціональним гігантам. Також непотрібно думати, що національні ринки цілковито поступаються глобальним ринкам. Між національними і глобальними ринками існують відмінності за чисельними параметрами, серед яких смаки й уподобання споживачів, канали збуту, системи цінностей, обумовлені культурними особливостями, тощо. Для багатьох видів продукції такі відмінності часто вимагають того, щоб маркетингові стратегії, властивості продукції та практика роботи операторів ринку максимально враховували специфічні умови кожної країни. Зокрема, автомобільні компанії при виборі моделі для просування на внутрішній ринок окремої країни повинні враховувати весь спектр чинників: місцеві ціни на пальне, рівні доходів населення, інтенсивність дорожнього руху та культурні цінності.

На сьогоднішній день більшість глобальних ринків не є ринками споживчих товарів – у цій сфері національні смаки та уподобання часто виявляються настільки різними, що гальмують процес глобалізації. В основному глобальними є ринки товарів промислового призначення і товарів для задоволення універсальних потреб в усьому світі. До цієї групи належать ринки алюмінію, нафти, пшениці, ринки товарів промислового призначення, таких, як мікропроцесори, мікросхеми компютерної памяті, реактивні літаки комерційного призначення, ринки фінансових активів.

У глобальному масштабі одні й ті самі фірми часто є конкурентами на ринках різних країн. Як тільки одна з фірм проникає на ринок будь-якої країни, інші прямують за нею, щоб не дати їй можливість скористатися перевагами свого монопольного становища. Ці фірми приносять із собою численні активи, що добре прислужилися їм на інших національних ринках, у тому числі свою продукцію, оперативні й маркетингові стратегії, торговельні марки тощо. У такий спосіб національні ринки певною мірою стають одно ріднішими. Відмінності між ними стираються. Оскільки конкуренти переслідують один одного по всьому світу, то ТНК стають важливою рушійною силою для процесу конвергенції різних національних ринків у єдиний, глобальний ринок, ступінь однорідності якого постійно зростає. Внаслідок цих процесів у дедалі більшій кількості галузей поняття національного ринку нівелюється.

Глобалізація виробництва – називається тенденція до виробництва товарів або послуг у будь-якій точці планети, де існують сприятливі відмінності у кількісних або якісних факторах виробництва (таких, як робоча сила, енергія, земля та капітал). Діючи в такий спосіб, компанії сподіваються скоротити свої загальні витрати і покращити якість чи функціональність продукції, яку вони пропонують на ринку, а отже, одержати переваги в конкурентній боротьбі. Наприклад, компанія “Boeing” для створення авіалайнера моделі 777 залучила фірми Японії, Сінгапуру, Італії, що постачають їй комплектуючі. Така стратегія виробництва пояснюється тим, що розкидані по всій планеті постачальники компанії є найкращими в світі у своїй галузі. Результатом створення глобальної мережі постачальників є якісніший кінцевий продукт, що дозволить цій компанії вибороти у свого конкурента “Airbus” більшу частку замовлень на постачання літаків по всьому світу. Крім того, стратегія “Boeing” на розміщення частини виробництва за кордоном підвищує шанси компанії на отримання великих замовлень на літаки від авіакомпаній тих країн, де розміщені заводи з виробництва деталей для літаків.

Рушійні сили глобалізації

В основі тенденції до глобалізації лежать два макроекономічні чинники. Перший – це усунення барєрів, що заважають вільному переміщенню товарів, послуг та капіталу, яке спостерігається після закінчення другої світової війни.

Другий – це технологічні зміни, особливо драматичний розвиток технологій у сфері комунікацій та опрацювання інформації, а також транспорту, що спостерігається останніми роками.

У 20-30 роки багато з держав створили серйозні перешкоди на шляху міжнародної торгівлі та прямих іноземних інвестицій. Міжнародна торгівля – це експорт товарів та послуг споживачам іншої країни. Прямі іноземні інвестиції – це процес інвестування фірмою ресурсів у бізнес-діяльність за межами своєї країни. До перешкод відносять: високі ставки ввізного мита на імпорт промислових товарів, що створюється для захисту галузей місцевої економіки. З метою усунення взаємних перешкод створений документ в рамках ГАТТ, що має назву Генеральної угоди з тарифів і торгівлі. Ще однією з перешкод є національні законодавства в яких країни 3 1996 року почали вносити зміни, що передбачають лібералізацію законодавства країн у питаннях іноземних інвестицій та полегшення виходу іноземних компаній на ринки цих країн. Бажання стимулювати прямі іноземні інвестиції знайшло своє відображення у стрімкому збільшенні кількості двосторонніх угод з питань взаємного захисту і сприяння інвестиціям. Ці тенденції сприяють як глобалізації ринків так і виробництва. Усунення перешкод у міжнародній торгівлі дає змогу фірмам вважати своїм ринком увесь світ, а не лише свою країну. Зняття барєрів на шляху торгівлі та інвестицій дає змогу компаніям організувати виробництво в найдоцільнішому для цього місці та забезпечувати виробленою там продукцією весь світовий ринок. Таким чином, фірма здатна розробляти продукцію в одній країні, виробляти складові частини у двох інших, організовувати складання в третій та експортувати готову продукцію у всі країни світу. Зростання обсягів світової торгівлі останніми роками прискорилося і це можливо тому, що дедалі фірми діють за принципом часткового розосередження виробничих процесів у різних точках планети, таким чином одержують економію на виробничих витратах та підвищують якість продукції; економіка націй-держав стає все більше взаємоповязаною і взаємозалежною; із розвитком торгівлі держави дедалі міцніше звязані одна з одною в питаннях виробництва низки важливих товарів та надання послуг.

Таким чином, глобалізація ринків та виробництва і, як наслідок, збільшення обсягів світової торгівлі, прямих іноземних інвестицій та імпорту призводить до того, що на внутрішніх ринках окремих країн місцевим компаніям доводиться діяти в умовах щільної конкуренції з боку іноземних супротивників.

Отже, можна зробити загальний висновок: дедалі зростаюча інтеграція світової економіки в єдиний, глобальний ринковий простір сприяє підвищенню конкуренції у виробничій сфері та сфері послуг.

Глобальний менеджмент система наднаціональних і над корпоративних механізмів цілеспрямованого впливу на розвиток інтеграційних угруповань, міжнародних корпорацій та окремих країн в інтересах переважної частини населення світу й уникнення соціально-політичних конфліктів.

Впровадження мікропроцесора і повязаний з цим швидкий прогрес технологій комунікації та опрацювання інформації допоміг фірмам звязати свої операції по всьому світі у складні інформаційні мережі. Інтернет де далі стає інформаційною основою глобального економічного майбутнього.

Значні інноваційні зміни відбулися і в транспортній технології. Важливим чинником стало створення комерційних реактивних літаків, вантажних суден великої місткості, а також впровадження системи контейнерних перевезень, яка вирішила проблему перевантаження з одного виду транспорту на інший. Запровадження контейнерних перевезень здійснило революцію у транспортному бізнесі, значно скоротивши витрати при транспортуванні товарів на великі відстані.

Створення дешевої комунікаційної мережі та повітряного сполучення сприяє згладжуванню культурних відмінностей між країнами і сприяє зближенню смаків та уподобань споживачів. Водночас глобальні комунікаційні мережі та глобальні ЗМІ створюють глобальну культуру.

Скорочення часу на далекі перельоти завдяки використанню на авіалініях реактивних літаків також допомогло звязати в єдине ціле розкидані по всьому світові операції міжнародних компаній. Такі зміни дали змогу фірмам домогтися чіткої координації своєї діяльності у світовому масштабі й розглядати увесь світ як один-єдиний ринок.

Упродовж останніх тридцяти років характер міжнародних підприємств зазнав драматичних змін. У 1960-і роки США домінували у світі, на фірми Сполучених Штатів припадала більшість прямих іноземних інвестицій світової економіки. США домінували у переліку великих багатонаціональних фірм, а приблизно на половині території земної кулі існувала централізовано-планова економіка комуністичного світу, закрита для доступу західних компаній.

До середини 1990-х років частка США у світовому виробництві зменшилася наполовину, а частка країн Західної Європи та Південно-Східної Азії істотно зросла. Зменшилася також частка США в загальному обсязі прямих іноземних інвестицій. БНК США зіткнулися з конкуренцією з боку великої кількості японських та європейських багатонаціональних фірм. Крім того, спостерігався розвиток невеликих багатонаціональних підприємств.

Найдраматичнішою тенденцією в економічному середовищі став колапс комуністичних режимів у Східній Європі, але це створило небачені довготривалі можливості для міжнародних фірм. Крім того, додаткові можливості для таких фірм створюють зміни у бік вільної ринкової економіки, що спостерігаються в Китаї та Латинській Америці.

Перспективи та проблеми розвитку

Вигоди й витрати виникнення глобальної економіки є причиною бурхливих дискусій у бізнесових, економічних і політичних колах. Головна тема цих дискусій – вплив глобалізації на рівень заробітної платні, довкілля, умови праці та національний суверенітет.

Управління міжнародною фірмою відрізняється від управління підприємством, що працює виключно на внутрішньому ринку, принаймні з чотирьох причин:

- всі країни є різними;

• спектр проблем, з якими доводиться мати справу менеджерові міжнародного бізнесу, набагато ширший, а самі проблеми набагато складніші від тих, які вирішує менеджер місцевого бізнесу;

• менеджерам міжнародного підприємства доводиться шукати шляхи роботи за умов обмежень, спричинених втручанням урядів у систему міжнародної торгівлі та іноземних інвестицій;

• міжнародні трансакції передбачають конвертацію грошей у різні валюти.

Більшість спеціалістів вважають, що тенденція до глобалізації, усунення барєрів на шляху торгівлі та інвестицій, рухають світову економіку у бік процвітання. Вони переконані, що збільшення обсягів міжнародної торгівлі та зовнішніх інвестицій сприятимуть зниженню цін на товари і послуги. Вони вважають, що глобалізація стимулює економічний розвиток, сприяє підвищенню доходів споживачів, допомагає створити робочі місця у всіх країнах – учасницях глобальної системи торгівлі. Противники глобалізації кажуть, про те, що цей процес навпаки сприяє скороченню робочих місць, навіть в країнах з розвиненою економікою. Цей аргумент прихильники глобалізації спростовують тим, що основним моментом вільної торгівлі є перевага вигод над витратами. Вільна торгівля сприяє тому, що країни починають спеціалізуватися на виробництві лише тих товарів та послуг які здатні виробляти ефективно.

Існує ще одна проблема, це зниження заробітної плати некваліфікованих робітників. Ця тенденція пояснюється по-перше, високою міграцією некваліфікованих кадрів та перенасичення саме ними ринку робочої сили, зростанням попиту на кваліфікованих робітників, а також технологічними змінами в наслідок чого збільшується попит на кадри, що мають освіту. Для вирішення цієї проблеми потрібно не обмежувати вільну торгівлю, а збільшити суспільні інвестиції в освітній процес.