§ 2. Публічне і приватне право

Дихотомія права з його поділом на публічне і приватне теоретично була обґрунтована ще в Стародавньому Римі. Саме римські юристи вважали цей поділ природним, оскільки він відображає зрозумілі ще у ті часи особливості і відмінності відносин між державою і приватною особою. Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держа­ви (римські юристи не бачили відмінності між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб.

Через деякій час у Західній Європі відбулася рецепція римського права. Вона пройшла декілька етапів: вивчення, коментування та ви­кладання римського права в європейських університетах; безпосеред­нє застосування римського права в юридичній практиці; реформуван­ня законодавства разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне після буржуазних революцій у ХУІІ-ХУШ ст. ст. І це було цілком за­кономірним, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і фор­мування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя

253

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

ідею виокремлення приватного права і повернення до вчення про при­ватне і публічне право.

Поділ права на приватне і публічне дістав теоретичної підтримки в працях мислителів Західної Європи (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавця­ми Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. У той же час, якщо в кон­тинентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової сім'ї вона не набула такого авторитету, підтримується не всіма юристами і тлумачиться по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилася до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму, коли В. Ленін висловив свою жорстку негативну позицію щодо приватного права: «Ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не "приватним". Звідси — розширити за­стосування державного втручання у "приватноправові" відносини; розширити право держави скасовувати "приватні" договори; застосо­вувати до "цивільних правовідносин" нашу революційну правосвідо­мість...» Така ідеологія стає основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Нині, в умовах визнання і законодавчого закріплення приватної власності, пострадянські держави будують економіку на ринкових за­садах. Потому легалізація приватного права, законодавче закріплення його галузей є природними і необхідними для формування громадян­ського суспільства, стимулювання підприємницької діяльності. Цілком закономірним є те, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу системи права полягає в тому, що в кожній системі права є норми, покликані забезпечувати насамперед загально-значущі (публічні) інтереси, тобто інтереси державно організованого суспільства, які потребують впорядкування і захисту. Але є й інші норми, які регулюють відносини з метою впорядкування і захисту інтересів окремих осіб в їх приватному житті, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, пов'язані з державними або приват­ними інтересами, стають відповідно предметами регулювання правових галузей, що належать до публічного і приватного права.

254

Розділ 15. Система права та система законодавства

Публічне право — це сукупність галузей права (підсистема), пред-етом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (дер­жавних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання. Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінально­го фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет V питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак, у першу чергу підкоряється її завданню захисту ін­тересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цієї кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні приватні інтереси, використовуючи при цьому від­повідні приватноправові засоби.

Приватне право — це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивіду­альних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою диспозітив-ного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалі­зації приватних інтересів, ініціатива залежать від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а ре­гулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи авто­номної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умо­вою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянсько­го суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокрем­лені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важ­ливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати.

Між публічним і приватним правом немає неперехідних кордонів — вони взаємопов'язані. Ті функції, які вони виконують, зрештою відпо-

255

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

відають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки останнє покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право грунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Крім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в деяких сферах суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (на­приклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим на сьогодні публічне і приватне право залишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи. Отже, до ознак публічного права можна віднести такі:

1. його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб'єктами;

2. його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють загальний (публічний, державний) інтерес;

3. має особливості суб'єктного складу (основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава, а додатковим — суб'єкти приватного права);

4. за своїм призначенням воно випливає з приватного права, під­коряється йому (тобто державно-правовий порядок створюється засо­бами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання);

5. його суб'єкти здійснюють волевиявлення одноособово. Це озна­чає, що публічно-правові відносини може регулювати, а відповідні права і обов'язки їх суб'єктів здатна встановлювати лише держава;

6. в ньому застосовується імперативний метод регулювання — ме­тод субординації, централізований, придатний для регулювання вер­тикальних, владних субординаціиних відносин. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов'язання та забороні. Основним типом правового регулювання відносин виступає спеціаль­но дозвільний (суб'єкти правомочні в публічно-правовій сфері робити тільки те, що прямо дозволено законом).

До складу публічного права належать галузі конституційного, кри­мінального, кримінально-процесуального, адміністративного, фінан­сового, цивільного процесуального права.

До ознак приватного права можна віднести такі:

1. його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб'єктами;

2. його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;

256

Розділ 15. Система права та система законодавства

3. особливий суб'єктний склад (основним учасником приватнопра­вових відносин є приватні особи — юридичні та фізичні, суб'єкти приватного права можуть виступати як додаткові);

4. за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації (а державно-правовий порядок створюєть­ся засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту, відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необгрунтованого державного втручання);

5. суб'єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватноправові відносини можуть регулюватися і відповідні права та обов'язки їх сторін можуть встановлюватися декількома суб'єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб'єктивних прав і обов'язків;

6. використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання го­ризонтальних відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правового регулювання відносин є загальнодозвільнии (суб'єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом);

7. відносини між суб'єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.

До складу приватного права належать галузі цивільного, сімейно­го, корпоративного, господарського, комерційного, аграрного права.

■—і-шшшт § 3. Загальна характеристика галузей та інститутів права

Галузі права поділяються залежно від предмета і методу правового регулювання. Крім того, їх поділяють за місцем, яке галузі посідають у системі права (основні — конституційне, цивільне, адміністративне, трудове; комплексні — екологічне, господарське). Головне значення має поділ системи права на галузі залежно від предмета і методу правового регулювання.

Конституційне право — це сукупність правових норм, які ре­гулюють статус людини і громадянина в суспільстві і державі, прин­ципи суспільного і державного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та органів місцевого самоврядування. В предметі

257

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

цієї галузі головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави, її функціонування та ступінь участі громадянина в цьому процесі. Такі особливості цих від­носин обумовлюють і відповідні методи регулювання. Домінує імпера­тивний метод, бо виникнення цієї галузі пов'язано з існуванням владних відносин. Тому норми конституційного права мають переважно зо­бов'язальний і заборонний характер, а ті, що пов'язані з регулюванням статусу людини і громадянина, — переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним утворенням. Головними джерелами конституцій­ного права будь-якої держави є її конституція та конституційні закони.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин (ім'я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, її набуття та відчуження, купівлі-продажу, спадкоємства тощо між різними суб'єктами права — фізичними і юридичними особами.

Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нор­мами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб'єктів права (покупець — продавець, замовник — підрядчик та ін.), відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фі­нансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права.

В ринкових умовах роль цивільного права зростає. Без розвинуто­го, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможливі.

Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. їх особливістю є те, що однією зі сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання адміні­стративного права лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та ін.

Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з діяльністю держави по формуванню і виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими 258

Розділ 15. Система права та система законодавства

пераціями, кредитами, позиками, податками. Суб'єктами цих відно­син крім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи, фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий ха-пактер, що і визначає методи її правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб'єктів фінансової діяльності.

Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють від­носини між роботодавцем і працівниками. Вони охоплюють питання організації праці, її оцінки і оплати, умови виникнення, зміни та при­пинення трудових відносин, а також пов'язані з ними відносини щодо соціального забезпечення, пенсійного обслуговування; робочий час та час відпочинку. Суб'єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, громадські та кооперативні організації, профспілки. Методи регулювання трудових відносин — імперативні та диспозитивні, а та­кож методи заохочення, стимулювання.

Сімейне право — це система правових норм, які регулюють осо­бисті та майнові відносини, пов'язані з перебуванням у шлюбі та спо­рідненістю фізичних осіб. Метод регулювання — диспозитивний.

Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють сус­пільні відносини, пов'язані з володінням, користуванням та распоря-дженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, збе­рігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фермерські, орендні тощо). Застосовуються як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання з використанням відповідного юридичного інструментарію — дозволів, спеціальних дозволів, заборон.

Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспіль­ством, державою, господарськими суб'єктами і громадянами природ­ного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлю­ють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної екс­пертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохо­ронного законодавства і нормативів якості довкілля. Ця галузь спря­мована на реалізацію права громадян на безпечне довкілля.

Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що за-

259

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

стосовуються до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють право­мочність компетентних органів держави щодо осіб, які вчинили злочин підстави та умови притягнення їх до відповідальності, види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права, — імперативний (метод заборони).

Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регу­люють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов'язки сторін, між якими виник спір про пра­во, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивіль­них справ, визначають порядок подання позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв'язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в роз­слідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов'язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов'язальний).

Правовий інститут має таки властивості:

1. його зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять, термінів, конструкцій (наприклад, «спадкоємець» — в інсти­туті спадкування у цивільному праві; «автор», «винахідник» — основні поняття авторського права; «посадова особа» — в кримінальному праві; «покупець», «продавець» — у цивільному праві; «трудова дис­ципліна» — у трудовому праві і т. п.). Ці поняття створені законодавцем у межах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку;

2. норми інституту права набувають своєрідного офіційного спо­собу закріплення в законодавстві: а) в окремому нормативно-правовому акті (наприклад, в Законі України «Про авторське право і суміжні пра­ва») або б) лише в окремому розділі нормативно-правового акта (на­приклад, у главі «Купівля-продаж» у ЦК України); книзі (наприклад, «Право власності» у ЦК України).

Інститути права можуть бути класифіковані за різними критері­ями.

1. За предметом правового регулювання вони поділяються на ін­ститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністратив­ного, процесуального та інших галузей права. 260

Розділ 15. Система права та система законодавства

Галузевий (внутрішньогалузевий) інститут складається із норм од­нієї галузі права (наприклад, інститут громадянства в конституційному поаві) а міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.

Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, спрямована на регулювання суспільних відносин певно­го виду Наприклад, інститут права власності складається із норм галузей конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права; інститут відшкодування шкоди — із норм галузей цивільного і трудово­го права; інститут виборів Президента України — із норм галузей кон­ституційного, фінансового, трудового, кримінального права.

2. За своїм складом інститути поділяються на прості (наприклад, інститут необхідної оборони в кримінальному праві) та складні (на­приклад, інститут власності).

3. За змістом суспільних відносин інститути права поділяються на матеріальні (наприклад, інститут підряду в цивільному праві) та про­цесуальні (наприклад, інститут притягнення до кримінальної відпові­дальності).

4. За функціями, які інститути виконують у правовому регулю­ванні, вони поділяються на регулятивні (інститут купівлі-продажу в цивільному праві) та охоронні (інститут адміністративної відпові­дальності в адміністративному праві).