1. Середньовічні університети Європи: характерні особливості.

Епоха середньовіччя охоплює період V — початок XVI ст. Від Римської імперії вона успадкувала християнську релігію в її західному різновиді — католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначила розвиток культури. Перші університети було відкрито в Болоньїї (1088), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348) та в інших містах Європи. Ці освітні заклади мали самоврядування і користувалися певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів. Саме перші середньовічні університети заклали підвалини широкої енциклопедичної освіти, яка зовсім не передбачала спеціалізованої підготовки

У середньовічних університетах було чотири факультети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5— 7 років, упродовж яких вивчали «сім вільних мистецтв», юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Після закінчення артистичного факультету студенти могли вступати на інші факультети. Особи, які закінчували цей факультет, діставали ступінь «магістра мистецтва». Особи, які закінчували повний курс навчання в університеті (11—13 років), здобували вище звання — «доктор наук».

Навчання в них проходило в формі лекцій: професори та магістри читали й коментували праці авторитетних церковних і античних авторів. Влаштовувалися публічні диспути богословського і філософського характеру, в яких брали участь професори, а також студенти. Студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи — трактати. Викладання в середньовічних університетах велось на латинській мові. Середньовічна університетська наука отримала назву схоластики (від слова schola — школа); найбільш яскраво схоластика відобразилась в середньовічному бого-слів"ї. Фактично середньовічні університети були професійними цехами зароджуваної з початком розвитку капіталізму інтелігенції, активно затребуваної дедалі більшими містами. Це принципово відрізняло їх від фактично гуманітарних гуртків античності, коли не було потреби в масовій підготовці випускників унаслідок глобального домінування сільського господарства.

Середньовічні університети сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний дух епохи Відродження.

2. Класична ідея університету: модель університету Вільгельма фон Гумбольдта.

В історії вищої освіти відомі різні моделі організації університетського життя – від

найширшої автономії до контролю з боку державних або інших патронуючих органів.

Класична модель університету передбачала широку автономію і самоврядування. До

основних принципів університетського самоврядування історично належали: виборність

ректора, деканів, керівників кафедр, професорів, викладачів; колегіальний характер вищихорганів управління і прийняття найважливіших рішень; представництво в органах управління всіх категорій викладачів, студентів, підрозділів університету; вирішення

проблем зв’язку університету з суспільством, державою через піклувальні та їм подібні ради; визнання вищим нормативним документом організації університетського життя його Статуту

У XIX ст. було обґрунтовано декілька концепцій розвитку університетської освіти

європейського рівня, провідне місце серед яких по праву відводиться ідеї дослідницького

університету Вільгельма фон Гумбольдта і теорії інтелектуального університету Джона Генрі Ньюмена. За ініціативи В. Гумбольдта було засновано Берлінський університет (1809).Оскільки головним завданням вищих навчальних закладів В. Гумбольдт вважав поєднання „об’єктивної науки і суб’єктивного знання”, залишаючи провідне місце за наукою, то основною ідеєю створення університету стала єдність науки і освіти, вдосконалення у

конкретній науковій галузі упродовж життя, академічна свобода в дослідженні й навчанні.

Берлінський університет вважався одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів-

комплексів, оскільки об’єднував Академію наук, Академію мистецтв, медичні лабораторії,

обсерваторію, ботанічні сади, природознавчі й мистецькі колекції. Отже, передбачалося

відродження освітньо-наукової цілісності університету, включення його в громадське життя, державна підтримка університетської автономії. Проте, упродовж останньої третини ХХ століття ця класична модель зіткнулася із певними соціальними і економічними проблемами. По-перше, безпрецедентна масовизація вищої освіти у багатьох країнах Європи призвела до інфляції освітніх практик і до хронічного недофінансування вищої освіти. По-друге, було помічено, що високий рівень громадян із вищою освітою не має позитивного впливу на досить високий рівень безробіття у країнах-членах ЄС. Отже, знання, що мислилося як свобода, виявилося неефективним для вирішення „критичної маси” соціальних і економічних проблем.