Михайлюк Софія Михайлівна, 1923 р. Народження, жителька с. Зарванець.

- Мені було тоді 10 років, але ці події я добре запам`ятала. В нашій сім`ї було п`ятеро дітей: два сина і три дочки. Землі було мало, але якось жили, а починаючи з 1932р. почався жах. Приходили чужі люди і забирали все майно, а хто не хотів віддавати того били і відпускали. Всі люди намагалися сховати своє майно. В одній хаті була бійка. Мій батько, коли почув, що в сусідській хаті ті люди побували, то одразу поклав пів-мішечка зерна під тіл і посадовив мене, Фанася і Василя. Ми були малі і плакали, бо якби забрали те зерно ми б померли з голоду. Але правда ті люди те зерно не побачили, так ми й вижили. А взагалі – це був якийсь кошмар. Заборонялось навіть збирати на полі залишки огородини. Весною ми прокрадувались на поле і збирали замерзлу картоплю, в якій був крохмаль. Наша родина їла щавель, а одна жінка крала на полі гичку. Вже через деякий час в селі зникли і собаки, і коти, і навіть горобці. Було й таке, що в сусідньому селі батько з`їв свого сина, так казала моя мати.

Щоб якось вижити в погрібнику наші родичі тримали худобу та свиню, а в ночі виводили пасти. Не голодували одні з моїх сусідів – дядько Іван та його сім`я, бо Іван працював у рибгоспі, де крав рибу.

Людям, які йшли в колгосп, давали іноді їсти, але це були одиниці. Люди вмирали, як ті мухи. Живі не мали сил хоронити мертвих. Іноді ще й на половину живих кидали в яму помирати. Не жаліли навіть дітей. Мені вдалося вижити, але всі думали, що я помру. Дякуючи, Богу, я залишилась жива, хоча ці події залишили великий слід на все життя.