- •16. Проьлема видылення частин мови
- •20.Аспекти синтаксичного рівня мови
- •31. Мова і невербальні форми спілкування
- •28. Теорыя генеративызму н. Хомського
- •32. Мова і мислення
- •33. Мова і мовлення
- •29. Проміжні мовні рівні
- •35. Відношення у системі мови
- •37. Суспільні функції мови
- •39. Синхронія і діахронія
- •44. Застосування математичних методів у лінгвістиці
- •43. Зіставний та структурний методи
- •40. Зовнішні та внутрішні причини мовних змін
- •25. Мова як семіотична система
- •45. Мова і нація
- •23. Мова і невербальні форми спілкування
- •3 Структура мови ы структура мовноъ каритини свыту
- •27. Граматична система мови
- •42. Описовий та порівняльно-історичні методи
- •38. Соціолінгвістична класифікація мов
- •6 Християнська егзетика
- •7 Естетика й літературознавство епохи Відродження.
- •19.Естетика класицизму.
- •4. Поетика ы жанри теорыъ лытератури
- •8. Проблеми поетики в працях теоретиків бароко.
- •9. Герменевтика Нового часу
- •5. Генеза ы становлення лытератур.: осмислення явищ мистецтва в епоху античності
- •38. Види інтерпретацій художнього твору
- •37 Художній світ як «інша реальність».
- •35. Текстуальні елементи композиції
- •24 Методологія та філософія творчості.
- •36. Зміст літературного твору. Смисл (сенс) твору.
- •14 Українське літературознавство перших десятиліть 19 ст.
- •13 Зародження і розвиток національного літературознавства (11-18 ст.)
- •39. Сутнісна специфіка літературного процесу: літературна творчість, літературне життя, письменник і читач.
- •12. Естетичні теорії в німецькій класичній філософії. Романтизм.
- •40. Літературний процес. Традиція і новаторство.
- •11. Теорія літератури в працях просвітників. Преромантичні тенденції.
- •16. . Основні літературознавчі академічні школи 19-20 ст.
- •25. Основні критерії художності твору.
- •18. Основні методології сучасного світового й українського літературознавства: семіотика, структуралізм, формальна школа.
- •17. Осн. Методології сучас. Світового й укр. Літ-ва: теорія сублімації, архетипна критика, міфо-ритуальна критика.
- •45. Епічні, ліричні , ідраматичні жанри . Суміжні зміст оформи генеретики
- •22.Мистецтво як освоєння світу за законами краси і добра
- •23. Суспільна активність мистецтва
- •15 .Розвиток українського літературознавства середини 19 ст. Герменевтична традиція т.Шевченка.
2. є й четверта складова літературознавства (вона ж є другою складовою теоретичного літературознавства). Це – м е т о д о л о г і я. Вона, безперечно, є основою, підґрунтям усіх трьох попередніх складових і самої літератури як об’єкта літературознавства, але, на відміну від “загальної” основи (теорії літератури), є вже “в с е з а г а л ь н о ю” основою, бо захоплює одночасно не лише основи безпосередньо ширшої сфери – мистецтва, а й основи усіх віддалених, ще більш широких сфер. Герменевтика використовує різні методи тлумачення художніх текстів: психоаналітичний, соціологічний, феноменологічний, порівняльно-історичний, екзистенціалістський, семіотичний, структуральний, постструкту-ральний, міфологічний, деконструктивістський, рецептивний, тендерний. Метод літературознавства визначається способом думання вченого, який осмислює конкретний літературний матеріал. За своїм характером цей спосіб може бути ідеологічно заангажованим (як свого часу у вчених-класицистів чи у представників радянського літературознавства), шовіністично забарвленим (як у різний час у російських чи польських учених, котрі відмовляли українській та білоруській літературі в самобутності і вважали їх частиною своєї) чи естетично й морально звуженим (коли свідомо вилучаються з наукових спостережень "невигідні" літературні явища або робляться узагальнення на основі поодиноких, часткових фактів) і через те — ущербним, неповноцінним.
16. Проьлема видылення частин мови
Проблема, що стосується сутності частин мови та принципів їх виділення в різних мовах світу, - одна з найбільш дискусійних проблем загального мовознавства. Це питання залишається дискусійним і в наш час. Частини мови - класи слів у мові, що виділяються на основі спільності їх синтаксичних, морфологічних та семантичних властивостей. Розрізняють повнозначні частини мови (іменник, дієслово, прикметник, прислівник) та службові частини мови (сполучник, прийменник, частка, артикль). До повнозначних частин мови традиційно відносять також числівники та займенники. Проблема частиномовної диференціації існувала ще з часів давніх індійських і грецьких граматик (IV ст. до н. е.), у яких було виокремлено чотири частини мови: ім'я, дієслово та дві службові (прийменник і частка — Паніні; член (займенник + артикль) і сполучник — Аристотель, стоїки). У різних граматиках мов світу частини мови виокремлено згідно з критеріями найбільш загальної понятійної ознаки (логічний принцип), загального категорійного значення (логіко-семантичний принцип), спільності формотворення та словозміни (формально-граматичний принцип), відповідності категоріям думки (психологічний принцип), значущості слова в складі речення (синтаксичний принцип), поєднання категорійної семантики з морфологічними та синтаксичними ознаками слів (лексико-граматичний принцип), функціональної природи в мові (функціональний принцип). Залежно від кількості критеріїв автори „Теоретичної морфології української мови" поділяють частиномовні класифікації на гомогенні (за одним критерієм) та гетерогенні (за кількома різними критеріями) Потреба строгості й точності опису частин мови зумовила перехід морфологічної теорії на новий інтегративний рівень, який поєднав семантичний і формально-граматичний принципи. У російській граматичній традиції такий синтез здійснив О. Пєш- ковський, який до того ж почасти зберіг певні позиції психологізму в розгляді мови. Для мови, за Л. Щербою, найважливішим є смисл, але відсутність для значення особливої регулярної форми зумовлює й відсутність граматичної категорії. У сучасних граматичних теоріях частини мови розглядають як
класи слів, яскраві частиномовні ознаки яких властиві не всім елементам класу. У зв'язку з цим виникає потреба кваліфікувати їх за принципом поля — як функціонально-граматичне поле, домінанта (ядро) якого має ознаки найбільшої спеціалізованості у вираженні інваріантного змісту й найбільшої формальної регулярності відповідно до цього змісту,
Службові слова часто-густо прирівнюються до морфем, приміром Е. Курилович категорично стверджує, що прийменник не є словом, а морфемою [21]. Дослідники, що дотримуються поглядів на службові частини мови як окремі слова, мотивують це рухливістю службових частин мови, на відміну від позиційно фіксованих морфем. статус деяких частин мови в цій опозиції й досі залишається невизначеним, що дає підстави констатувати збереження відкритості й дискусійності проблеми частиномовної диференціації Так, у сучасних східнослов'янських граматиках кількість частин мови коливається від 13 до 5 з уточненням нечастиномовної природи службових слів, названих словами-морфемами і вигуків як слів-речень [9, 19—28]. Остаточно не розв'язаними проблемами частиномовної класифікації залишаються єдність дієслова, місце порядкових числівників, єдність займенників, повнозначний чи службовий статус займенників, числівників, прийменників, модальних слів, вигуків; систематизація прислівників, частиномовний статус предикативів (слів категорії стану), модальних слів, розмежування вигуків і звуконаслідувань.
18. Морфологічна класифікація мов — типологічна класифікація мов світу на основі принципів морфлогічної будови слів.
Відповідно до цієї класифікації усі мови поділяються на: кореневі (аморфні, ізолюючі)аглютинативні флективні (фузійні) полісинтетичні (багатоскладові, інкорпоруючі).
Кореневі мови
У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми: корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно неоформлені одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.
Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська.
Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами, порядком слів.
Аглютинативні мови
До аглютинативних мов належать тюркські й фінно-угорські мови
У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.
Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія -єй у формі слова (від) людей передає і значення множини, і значення родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у турецькій мові, яка має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з перелічених граматичних значень існує окремий афікс: -лар- — суфікс множини (і тільки множини), -дай — суфікс родового відмінка (без вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан (від людей), де адам — людина, -лар- — суфікс множини, -дай — суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка — суфікс -дай (адам-оан).
Флективні мови
Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX ст. Усі флективні мови поділяються на:
синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.
аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови.
Полісинтетичні мови
Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет