§ 3. Пропозиція грошей. Грошовий мультиплікатор

Пропозиція грошей у найбільш загальному розумінні є процесом створення додаткових платіжних коштів, які надходять до каналів готівкового і безготівкового обігу.

Пропозицію грошей (МБ) як економічний показник становлять готівка (С) поза банківською системою і депозити (О) в банках, які економічні агенти за потреби можуть використати для операцій. Це фактично агрегат М,:

Механізмом пропозиції грошей є їх емісія. Основними емітентами виступають:

1) центральний банк країни, якому належить монопольне право випуску в обіг банківських білетів;

2) державна скарбниця (казначейство), що емітує в основному монети і дрібнокупюрні паперово-грошові знаки;

3) комерційні банки, які здійснюють депозитно-чекову емісію в безготівковій формі шляхом відкриття і збільшення поточних рахунків. Причому на відміну від інших фінансових інститутів саме комерційні банки не просто "друкують", а "створюють" гроші, збільшуючи їх пропозицію. Процес емісії платіжних коштів у рамках системи комерційних банків називається кредитною мультиплікацією.

Сучасні комерційні банки у будь-якій країні використовують свої депозити таким чином: частину зберігають на власних рахунках у центральному банку як обов'язкові резерви (г), мінімальні розміри (норма) яких встановлює центральний банк у процентах для різних категорій рахунків вкладників; решту коштів надають у вигляді позик. Можна підрахувати і додаткову пропозицію грошей, яка виникає внаслідок відкриття нових депозитів:

Загальніша модель пропозиції грошей будується з урахуванням політики центрального банку, а також можливого відтоку частини грошей з депозитів у готівку. У цьому випадку використовуються поняття "грошова база" і "грошовий мультиплікатор".

Грошову базу (МВ), або резервні гроші (гроші підвищеної сили), створюють готівка поза банківською системою і резерви комерційних банків, які зберігаються в центральному банку.

§ 4. Рівновага на грошовому ринку. Грошова (монетарна) політика держави

Стан рівноваги на грошовому ринку встановлюється, якщо пропозиція грошей відповідає попиту на них. але "створювати" і пропонувати додаткову кількість платіжних коштів потрібно не завжди. Слід враховувати причини змін у попиті на гроші. Виходячи з цього, держава реалізує певну монетарну політику.

Жорстка грошово-кредитна політика проводиться, коли додатковий попит на гроші обумовлений змінами в номінальному ВНП, насамперед зростанням рівня цін. У цьому разі господарюючі суб'єкти відчувають потребу в додаткових грошах для комерційних операцій і намагаються взяти кредити в комерційних банках або збути свої цінні папери. За таких умов збільшення кількості грошей в обігу лише сприятиме розвитку інфляційних процесів. Тому держава (центральний банк) залишає пропозицію грошей незмінною, але "відпускає на волю" номінальні процентні ставки.

На графіку (рис. 27) показано збільшення попиту на гроші з позиції MD1 до позиції МD2 за незмінної пропозиції грошей (М1 = М2), що веде до зростання ставки процента від r1 до r2. На ринку грошей знову встановлюється рівновага.

Ліберальна (гнучка) грошово-кредитна політика запроваджується, коли зміни в попиті на гроші відбуваються внаслідок змін у швидкості грошового обігу. У цьому разі кількості грошей в обігу, як правило, дають змогу змінюватися у тій самій пропорції, що й швидкості обігу грошей, Але у протилежному напрямі: чим менша швидкість обігу грошей, тим більше їх потрібно для обігу, і навпаки. Лише так можна зберегти стабільність кредитної системи (номінальної ставки процента), фізичного обсягу виробництва і рівня цін. Для цього центральний банк скуповує на відкритому ринку цінні

папери і таким чином розширює кредитні можливості комерційних банків та збільшує пропозицію грошей.

На графіку показано, що уповільнення обігу грошей зсуває криву попиту з позиції МD1 на позицію МD2. Кількість грошей в обігу тоді зростає від М1 до M2, а ставка процента зберігається на попередньому рівні: r1 = r2,.

Змішана грошово-кредитна політика використовується, коли зміни в попиті на гроші є наслідком змін у фізичному обсязі виробництва. Така політика припускає можливість збільшення кількості грошей в обігу (від М1 до М2) при одночасному зростанні номінальної ставки процента (від r1 до r2), що вирівнює циклічне розширення (рис. 29).

Проте пропозиція грошей може відбуватися і без зміни попиту на гроші.

Припустимо, що держава збільшує пропозицію грошей від МS1, до МS2 (рис. 30). Якщо попит на гроші залишається попереднім, відбувається зниження процентної ставки від r1 до r2.

Таке порушення рівноваги на грошовому ринку обов'язково позначиться на стані товарних ринків. Відчувши здешевлення кредиту, виробники збільшать інвестиційний попит та інвестиції в економіку, внаслідок чого підвищиться рівень зайнятості та збільшиться сукупний дохід (ВНП) у суспільстві. Потім процес знову повернеться на грошовий ринок, де зростання

ВНП створить додатковий попит на гроші МD2, в результаті чого ставка процента підвищиться до r3, а рівновага встановиться у точці В.

Отже, виходить, що держава, застосовуючи інструменти грошової політики, може систематично і навмисно порушувати рівновагу грошового ринку: регулярно збільшуючи пропозицію грошей, вона знижує процентні ставки