3.4. Небанківські кредитні інститути

У країнах з розвиненими ринковими відносинами не­банківські фінансово-кредитні інститути представлені лізингови­ми, факторинговими компаніями, кредитними спілками, касами вчасної допомоги. Росту ролі спеціалізованих небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три причини: ріст доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціальних послуг, яких не можуть надавати банки.

Основні форми діяльності цих установ на ринку фінансо­вих послуг зводяться до акумуляції заощаджень населення, на­дання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізації капіталу через усі види акцій, наданню іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.

Тема 4. Інституційна структура ринку фінансових послуг

Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути

Лізингові компанії - фінансово-кредитні формування, що поєднує в собі елементи кре­дитування в натуральній і грошовій формі. Оренда машин, устаткування, ЕОМ дозволяє уникнути втрат, пов'язаних з мо­ральним старінням засобів виробництва.

У сучасних умовах широкого розповсюдження набула форма участі банків у лізингових опереціях під назвою "вендор лізинг", тобто "лізинг продавця". Ця форма лізингу розповсюджується лише на великі промислові компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.

У плані рахунків бухгалтерського обліку лізинг фігурує під поняттям фінансової оренди. Розрізняють два види лізингу:

- фінансовий;

- операційний.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж миттєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здано в оренду.

Комерційними банками і лізинговими компаніями застосовується. як правило, фінансовий лізинг.

Фактично фінансовий лізинг є формою довгострокового кре­дитування купівлі, відрізняючись від звичайної угоди купівлі-продажу моментом переходу права власності на об'єкт угоди до спожи­вача. Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з по­вною окупністю або повною виплатою, так як протягом терміну угоди (як правило, 3-7 років) лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Стосовно майна, що орендується, лізинг ділиться на чис­тий - додаткові витрати бере на себе орендатор, повний - техоб­слуговування майна та інші витрата бере на себе лізингодавець.

Лізинг має дві основні форми - прямий та такий, що повер­тається. Прямому фінансовому лізингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Фактично лізинг це форма ма­теріально-технічного забезпечення з одночасним кредитуванням та орендою. Правові основи здійснення лізингових операцій в Україні. За­коном України "Про лізинг" визначено, що лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів

Лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності, у то­му числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу.

Лізингодавець має право:

1. здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням об'єкта лізингу лізингоодержувачем згідно з умовами договору лізингу, вимога­ми та інструкціями продавця щодо експлуатації об'єкта лізингу, а також відповідно до законодавства України;

2. вимагати повернення у безспірному порядку майна, пе­реданого в лізинг, якщо лізиигоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків;

3. вимагати від лізингоодержувача відшкодування збит­ків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Лізингодавець зобов’язаний:

1. передати належне йому на праві власності майно в ко­ристування лізиіігоодержувачеві або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфі­кації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним про­давцем і передати майно в користування лізингоодержувачеві;

2. не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об'єкта лізингу;

3. набуваючи майно для лізингоодержувача. повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг кон­кретній особі;

4. своєчасно та в повному обсязі викопувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умоов договору;

5) прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт не буде викуп­лено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувач — суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу.

Лізингоодержувач має право:

1. відмовитися від прийняття об'єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримувати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним виявленого порушення умов дого­вору за умови попереднього повідомлення лізингодавця;

2. вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, за­вданих внаслідок його дій або бездіяльності при виконанні дого­вору лізингу, відповідно до умов договору;

3. лізингоодержувач має право пред'являти продавцеві об'єкта лізингу всі права та вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та ком­плектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо. Однак лі­зингоодержувач не має права припиняти дію договору купівлі-про­дажу між лізингодавцем і продавцем або змінювати його умови.

Лізингоодержувач зобов’язаний:

1. прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими воно було передано, з урахуван­ням природного зносу та змін стану майна;

2. своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізинго­давцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;

3. у разі несплати лізингових платежів протягом двох черго­вих строків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу;

4. у зазначені договором лізингу строки відповідно до йо­то умов надавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізингу та свій фінансовий стан, доступ для перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації;

5. у разі, якщо він не реалізує своє право викупу об'єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припи­нення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцеві у стані, зазначеному в договорі.

3. Право лізингоодержувача на ремонт і технічне обслуговування об'єкта лізингу може визначатися окремим договором, укладеним з продавцем.

Продавець лізингового майна — суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в "тому числі продукція, вироблена державни­ми підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає об­межень про передачу його в лізинг (оренду).

Факторингові компанії. Факторинг є різновидністю торговельно-комісійної операції, пов'язаної з кредиту­ванням оборотних коштів, що полягає у інкасуванні дебіторської заборгованості покупця і специфічною різновидністю короткост­рокового кредитування та посередницької діяльності.

Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін, визначений угодою. Відповідно до Кон­венції про міжнародний факторинг, прийнятій у 1988 році Міжна­родним інститутом уніфікації приватного права, операція вва­жається факторингом у тому випадку, якщо вона задовольняє як мінімум дві із наступних чотирьох вимог:

• наявність кредитування у формі попередньої оплати бор­гових вимог;

• ведення бухгалтерського обліку постачальника, перш за все обліку реалізації;

• інкасування його заборгованості;

• страхування постачальника від кредитного ризику.

Разом з тим, у ряді країн до факторингу відносять і облік ра­хунків-фактур, тобто операцію, що задовольняє лише першу вимогу.

Ці операції проводять спеціальні фактор-фірми, які, як пра­вило, тісно пов'язані із банками або є їх спеціалізованими філіями дочірніми компаніями.

Каси взаємної допомоги та кредитні спілки. Симбіоз кредитних со­юзів і торгівлі дає двоякий результат як для громадян - негайне падання права користування товаром, так і для торгівлі - збільшення обороту. Подвійний позитивний ефект підсилюється і тим, що кредитні союзи носять суспільно-позитивний характер, тобто участь у них самих споживачів. Основна мета такої фор­ми - взаємне кредитування, а мета діяльності спілки - підвищен­ня добробуту учасників шляхом взаємного кредитування їх фінансових потреб на умовах повернення й платності.

Згідно діючого законодавства в Україні кредитна спілка — цє неприбуткова організація, заснована фізичними особами на коопе­ративних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об'єднання грошо­вих внесків.

Діяльність кредитної спілки ґрунтується на таких основ­них принципах:

• добровільності вступу до кредитної спілки та свободи виходу з неї; рівноправності членів кредитної спілки;

• самоврядування;

• гласності.

Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний ба­ланс, банківські рахунки, які відкриває і використовує згідно із законодавством у самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп та бланки із своїм найменуванням, власну символіку. Кредитна спілка набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації та не може бути засновником або співзасновником суб'єкта (суб'єктів) підприємницької діяльності. Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відпо­відальність за наслідки своєї діяльності та виконання зобов'язань перед своїми членами, партнерами та державним бюджетом. Ус­тановчі збори затверджують статут кредитної спілки, обирають її органи управління, уповноважують осіб для проведення держав­ної реєстрації, вирішують інші питання, пов'язані зі створенням кредитної спілки.

Каси взаємної допомоги об'єдну­ють на добровільних засадах громадян для надання взаємної ма­теріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових ор­ганізаціях для робітників і службовців - членів профспілки, в колгоспах - для колгоспників, у відділах соціального забезпечен­ня місцевих рад - для пенсіонерів.

Управління касою взаємної допомоги здійснюється за­гальними зборами її членів і обраним на ньому управлінням. Члени каси сплачують вступні і щомісячні членські внески у вста­новлених розмірах. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені, за несвоєчасне по­вернення довгострокових позик, дотацій профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надають­ся довгострокові (до шести, в окремих випадках - до 10 місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позички. За рішенням правління каси її членам може бути надана відстрочка повернення довгострокових позичок до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому довгострокових позичок - залежно від суми внесків, на­громаджених членом каси. Позички надаються без стягнення процентів. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1% від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Коли один з членів каси вибуває, повертаються йому членські внески, за винятком його заборгованості за позичками.

Контрактні фінансові інститути

Контрактні фінансові інститути, як правило, включають інститути спільного інвестування, пенсійні фонди, страхові ком­панії, ломбарди, фінансові компанії, позичково-ощадні асоціації, благодійні фонди.

Страхові компанії відіграють надзвичайно велику роль на фінансовому ринку, забезпечуючи інвесторам страховий захист від різного роду ризиків. Угоди страхування, що з ними уклада­ються, є основою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів. Пасивні та активні операції страхових компаній носять специфічний характер і суттєво відрізняються від аналогічних операцій банків та інших кредитно-фінансових установ. Так, ак­тивні операції складаються із інвестицій у державні облігації цен­тральних і місцевих органів влади, в облігації та акції приватних корпорацій іпотеку та нерухомість, а також у борг під поліси. Позики під поліси це, по суті, кредитування осіб, що застраху­валися в даній компанії. Особливістю активних операцій ком­паній зі страхування життя полягає в тому, що це, в основному, довгострокові вклади на 5, 10 і більше років. Страхові компанії володіють достатніми довгостроковими страховими резервами і є основними постачальниками довгострокового капіталу на національних фінансових ринках провідних західних країн.

Страховиками визнаються юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або това­риств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, пе­редбачених Законом про страхування, а також які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяль­ності. Стра­хова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками — резидентами України. В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до закону про страхування.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бу­ти лише страхування, перестраховування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх уп­равлінням. Допускається виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладе­них угод про сумісну діяльність.

Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздат­ні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб), які мо­жуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з догово­ром страхування. Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування призначати громадян або юридичних осіб для отримання страхових сум (страхового відшкодування), а та­кож замінювати їх до настання страхового випадку.

Об'єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані:

• з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

• з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

• з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Конкретні види страхування, на які видасться відповідна ліцензія, визначаються на основі встановлених страховиком пра­вил (умов) страхування (страхових продуктів).

Страховики мають право займатися тільки тими видами страхування, які визначені в ліцензії.

Страхування може бути добровільним або обов’язковим.

Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Конкретні умови страху­вання визначаються при укладенні договору страхування. Доб­ровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин. Громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законо­давством України.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Страхові агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов'язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування). Страхові агенти є представниками страховика і діють у його інтересах за винагороду на підставі договору із страховиком.(страхові брокери — громадяни або юридичні особи, які у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника до страховика.

Посередницька діяльність страхових агентів і страхових резервів на користь іноземних страховиків на території України допускається, якщо інше не передбачено міжнародними дого­ворами України.

Виплата страхових сум і страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування або законодавством на підставі заяви страхувальника (його правонаступництва третіх осіб, визначених умовами страхування) і страховим акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

Аварійні комісари — особи, які займаються визначенням причин настання страхового випадку та розміру збитків, кваліфікаційні вимоги до яких встановлюються актами чинного законодавства України. У разі необхідності страховик може ро­бити запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також може самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку.

Підприємства, установи і організації зобов'язані надсила­нні відповідь страховикам на запит про відомості, пов'язані із страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею.

Фонд страхових гарантій. З метою додаткового забезпечення страхових зобов'язань страховики можуть на підставі договору створити Фонд страхових гарантій, який є юридичною особою. Дер­жавна реєстрація Фонду здійснюється в порядку, передбаченому для державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.

Джерелами створення Фонду страхових гарантій є доб­ровільні відрахування від страхових резервів, сформованих стра­ховиками, що діють в Україні, а також доходи від розміщення цих коштів. Розмір відрахувань до Фонду страхових гарантій і по­рядок використання коштів цього Фонду встановлюються страхо­виками, які беруть у ньому участь.

Операції з перестрахування є необхідною умовою для за­безпечення платоспроможності страховиків та надійності, без­печності і диверсифікованості розміщення страхових резервів страховика у разі, коли:

• страховик приймає на себе страхові зобов'язання в обсягах, що можуть перевищувати можливості їх виконання за рахунок власних активів;

• страхова сума за окремим об'єктом і видом страхування пере­вищує 10 відсотків суми сплаченого страхового фонду і створе­них страхових резервів на останню звітну дату;

• перестрахування є передумовою здійснення інших видів діяльності (міжнародні перевезення, експлуатація об'єктів підви­щеного ризику, великомасштабні інвестування тощо).

Виконання операцій з перестрахування спрямоване на по­силення захисту інтересів страхувальників, забезпечення умов для розвитку ринку перестрахувальних послуг.

Перестраховикам дозволяється здійснювати операції з перест­рахування тільки з тих видів страхування, на проведення яких вони мають ліцензію. Договори перестрахування (договори типу ексценденту збитковості), в яких об'єктом страхування є фінансові резуль­тати страхової діяльності страховика (цедента, перестрахувальни­ка), можуть укладатися страховиками, які отримали ліцензію на страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій.

Страховики (цеденти, перестрахувальники) мають укладати договори перестрахування з перестраховиками, зареєстрованими згідно із законодавством України. Укладення страховиками (цедентами, перестрахувальниками) договорів перестрахування за межами України з перестраховиками-нерезидентами дозво­ляється тільки у разі, коли:

• законодавством країни, в якій зареєстрований перестраховик-нерезидент, передбачений державний нагляд за страховою (перестрахувальною) діяльністю;

• перестраховик-нерезидент має безперервний досвід роботи у страхуванні (перестрахуванні) не менше ніж три роки, що переду­ють року, в якому укладається договір перестрахування, що мо­же бути підтверджене страховиком (цедентом, перестрахувальни­ком) відповідними бухгалтерськими звітами; перестраховик-нерезидент не порушував страхове законодавцю країни його місцезнаходження і до нього не застосовувалися відповідні заходи з цього приводу протягом останніх двох років.

Інститути спільного інвестування. Прийняття Закону України "Про інститути спільного інвестуван­ні (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" створює нові можливості для розвитку в Україні галузі спільного інвестування. Державне регулювання у сфері спільного інвестування в Україні здійснює Комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".

Інститут спільного інвестування залежно від порядку здійснення його діяльності може бути відкритого, інтервального та закритого типу.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його акти­нами) бере на себе зобов'язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами).

ІСІ належить до інтервального типу, якщо він (або ком­панія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійс­нювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік.

ICІ належить до закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов'язань щодо вику­пу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) до моменту його реорганізації або ліквідації.

ІСІ може бути строковим або безстроковим.

Строковий ІСІ створюється на певний строк, встановле­ний у проспекті емісії, після закінчення якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується. ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

Безстроковий ІСІ створюється на невизначений строк. ІСІ може бути диверсифікованого і не диверсифікованого виду. ІСІ вважається диверсифікованим, якщо він одночасно відповідає таким вимогам:

• кількість цінних паперів одного емітента в активах ІСІ не пе­ревищує 10 відсотків загального обсягу їх емісії;

• сумарна вартість цінних паперів, що становлять активи ІСІ в кількості, більшій, ніж 5 відсотків загального обсягу їх емісії, на момент їх придбання не перевищує 40 відсотків вартості чистих активів ІСІ;

• не менш як 80 відсотків загальної вартості активів ІСІ станов­лять грошові кошти, ощадні сертифікати, облігації підприємств та облігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні папери, що допущені до торгів на фондовій біржі або у торго­вельно-інформаційній системі.

ІСІ, які не мають усіх ознак диверсифікованого ІСІ, є недиверсифікованими. У разі якщо недиверсифікований ІСІ закри­того типу здійснює виключно приватне розміщення цінних па­перів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 відсотків складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не до­пущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вважається венчурним фондом. Учасника­ми венчурного фонду можуть бути тільки юридичні особи.

Дивіденди по цінних паперах ІСІ відкритого та інтервального типу не нараховуються і не сплачуються. ІСІ відкритого та інтервального типу можуть бути тільки диверсифіковані ІСІ.

Корпоративний інвестиційний фонд — це ІСІ, який ство­рюється у формі відкритого акціонерного товариства і прова­дить виключно діяльність із спільного інвестування. Корпоративний інвестиційний фонд створюється відповід­но до законодавства з питань діяльності акціонерних товариств. Корпоративний інвестиційний фонд не може бути заснований юридичними особами, у статутному фонді (капіталі) яких частка держа­них або органів місцевого самоврядування перевищує 25 відсотків.

Початковий статутний фонд (капітал) корпоративного інвестиційного фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів, цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі, та об'єктів нерухомості, необхідних для забез­печення статутної діяльності.

Розмір початкового статутного фонду (капіталу) корпоративного інвестиційного фонду не може бути менше розміру, вста­новленого законодавством для відкритих акціонерних товариств.

Корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяльність, якщо 70 або більше відсотків середньорічної вартості активів, що належать йому на праві власності, вкладені у цінні папери.

Акції корпоративного інвестиційного фонду повинні бути тільки простими іменними. Після прийняття рішення про скли­кання загальних зборів акціонерів корпоративного інвестиційного фонду викуп та розміщення акцій фонду припиняються за ЗО днів до проголошеної дати проведення загальних зборів акціонерів з поновленням розміщення та викупу на наступний день після закінчення загальних зборів акціонерів. Органами корпоративного інвестиційного фонду є загальні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада.

Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності.

Мінімальний обсяг активів пайового інвестиційного фонду не може бути меншим розміру початкового статутного фонду (капіталу) корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інве­стиційний фонд не є юридичною особою. Створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів. Для створення пайового інвестиційного фонду компанія з управління активами має розробити та зареєструвати в Комісії регламент інвестиційного фонду, укласти договори з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстратором, оцінювачем май­на, зареєструвати пайовий інвестиційний фонд у реєстрі ІС1 та організувати відкриту підписку на інвестиційні сертифікати фон­ду або їх приватне розміщення.

Облік результатів діяльності з управління активами пайо­вого інвестиційного фонду здійснюється компанією з управління активами окремо від обліку результатів її господарської діяльності та обліку результатів діяльності інших ІСІ, активи яких перебува­ють в її управлінні Укладаючи договори за рахунок активів пайо­вого інвестиційного фонду, компанія з управління активами діє від свого імені, про що вона обов'язково повідомляє третіх осіб.

Особливості діяльності пайового інвестиційного фонду визначаються його регламентом.

Учасником пайового інвестиційного фонду є інвестор, який придбав інвестиційний сертифікат цього фонду. Учасника­ми пайового недиверсифікованого інвестиційного фонду не мо­жуть бути фізичні особи.

Проспект емісії інвестиційних сертифікатів — це прилюд­на або приватна пропозиція (оферта) з умовами договору про приєднання до пайового інвестиційного фонду. Прийняття (ак­цепт) пропозиції (укладення з компанією з управління активами договору про приєднання до пайового інвестиційного фонду) здійснюється інвестором шляхом придбання інвестиційного сер­тифіката пайового інвестиційного фонду за грошові кошти. Ча­стка учасника пайового інвестиційного фонду засвідчується інве­стиційним сертифікатом.

Емітентом інвестиційних сертифікатів пайового інвес­тиційного фонду виступає компанія з управління активами цього фонду. Інвестиційний сертифікат надає кожному його власникові однакові права. Дивіденди за інвестиційними сертифікатами відкритого та інтервального пайового інвестиційного фонду не нараховуються і не сплачуються. Управління активами ІСІ здійснює компанія з управління активами.

Компанією з управління активами може бути юридична особа, що створюється відповідно до законодавства України. Част­ка держави в статутному фонді (капіталі) компанії з управління ак­тивами не може перевищувати 10 відсотків.

Винагорода компанії з управління активами (крім ком­панії з управління активами венчурного фонду) встановлюється у співвідношенні до вартості чистих активів ІСІ. Винагорода компанії з управління активами венчурного фонду встановлюється у співвідношенні до вартості розміщеної емісії інвестиційних сертифікатів за їх номінальною вартістю та різниці між витратами на придбання активів фонду та доходами від їх реалізації. Винагорода компанії з управління активами сплачується г ротовими коштами.

Положення про склад та розмір витрат, що пов'язані з виконанням кампанією з управління активами своїх функцій та відшкодовуються за рахунок активів ІСІ, затверджується Комісією з цінних паперів та фондового ринку.

У разі визнання компанії з управління активами банкрутом активи ІСІ не включаються до ліквідаційної маси компанії з управління активами.

Ломбарди. Швидше всього і самий маленький кредит (20-30 грн. і більше) можна взяти у ломбарді. Ломбарди - це кре­дитні установи, які у нашій країні виникли на початку 20-х років. Ломбард створюється для надання населенню послуг по схову предметів домашнього вжитку і особистого користування, а та­кож видачі позичок під заставу цих предметів.

Ломбард створюється за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ра­ди народних депутатів, а також у складі підприємства служби по­буту. Ломбард проводить такі операції:

а) приймає на схов від громадян предмети домашнього вжитку і особистого користування;

б) видає громадянам позички під заставу предметів домашнього вжитку і особистої о користування.

Ломбард здійснює свою діяльність на основі господарсь­кого розрахунку, мас статутний фонд, у встановленому порядку користується позичками комерційних банків і є юридичною осо­бою. Ломбард, створюється в складі підприємства служби побуту, проводить свою роботу на підставі Типового статуту. Ломбард мас право з дозволу вищестоящої організації відкривати філіали (відділення), приймальні пункти і бюро обслуговування по прийманню від громадян вдома майна на схов і в заставу, за ви­нятком виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, які можуть бути прийняті тільки в приміщеннях ломбарду.

Благодійні організації.

Передача засобів до благодійних фондів здійснюється у ви­гляді великих грошових надходжень або пакетів акцій. За рахунок цього благодійні фонди діють на фінансовому ринку, вкладаючи кошти в різні цінні папери або отримуючи дивіденди з переданих їм цінних паперів, і, таким чином, збільшують свій капітал. Благодійні фонди користуються великими податковими пільгами.

Згідно Закону України "Про благодійництво та благодійні організації від 16 вересня 1997 року N 531/97-ВР благодійницт­во - це добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридич­них осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, ор­ганізаційної та іншої благодійної допомоги; специфічними форма­ми благодійництва с меценатство і спонсорство.

Благодійництво, благодійна діяльність здійснюються у таких основних напрямах:

• сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані та поліпшення соціально-економічного становища;

• поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребують піклування, а також подання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів;

• подання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, в результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям;

• сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, подання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням;

• сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств насе­лення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;

• подання допомоги талановитій творчій молоді;

• сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам'яток історії та культури, місць поховання;

• подання допомоги у розвитку видавничої справи, засобів ма­сової інформації, інформаційної інфраструктури;

• сприяння розвитку природно-заповідного фонду та природо­охоронної справи;

• сприяння розвитку охорони здоров'я, масової фізичної куль­тури, спорту і туризму, пропагування здорового способу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людь­ми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, ма­теріальні чи інші особливості потребують соціальної підтримки та піклування;

• сприяння захисту материнства та дитинства, подання допо­моги багатодітним та малозабезпеченим сім'ям.

Конкретні напрями благодійництва та благодійної діяль­ності визначаються благодійниками і статутами (положеннями) благодійних організацій.

Благодійні організації утворюються і діють за тери­торіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеук­раїнські, місцеві та міжнародні. Територія діяльності благодійної організації визначається відповідно до її статуту (положення).

Благодійна організація зобов'язана забезпечити виконан­ня статутних завдань, вільний доступ до своїх звітів, документів про господарську та фінансову діяльність. Засновники та працівники благодійної організації не мають права отримувати матеріальних переваг і додаткових коштів у зв'язку із своїм ста­новищем в цій організації.

Пенсійні фонди. Пенсійні фонди у західних країнах ство­рюються приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплати пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій самих пенсійних фондів.

У пенсійних акумулюються значні довгострокові грошові кошти, які інвестуються переважно в акції приватних компаній як на національному, так і на міжнародних фінансових ринках. Профспілкові фонди є самостійною ланкою кредитної системи; частина їх резервів розміщується у короткострокові й довгострокові державні цінні папери.

Недержавні пенсійні фонди (НПФ) уособлюють ринок ануїтетів. Світова практика пенсійного забезпечення громадян показує, що обов'язкове пенсійне забезпечення, здійснюване за рахунок держави, як правило, гарантує лише мінімальний прожитковий рівень. Більш високий прожитковий рівень забезпе­чується додатковим пенсійним забезпеченням.

Згідно Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 17 лютого 2000 року N 1461-ПЇ громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбаче­них цим Законом. За цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.

Пенсійний фонд України є самостійною фінансово-банківською сис­темою, не входить до складу державного бюджету України, фор­мується за рахунок коштів, що відраховуються підприємствами і організаціями (в тому числі й тими, що використовують працю гро­мадян за угодами цивільно-правового характеру) на заходи соціаль­ного страхування за тарифами, диференційованими залежно від небезпечності. шкідливості, тяжкості робіт та стану інших умов праці, страхових внесків громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, обов'язкових страхових внесків громадян, а також коштів державного бюджету України. У теперішній час державна пенсія в Україні складає лише близько 20-30% від заробітку, в той час як раніше вона доходила до 70-80 %. Пенсійне забезпечення громадян України є однією із найгостріших соціально-економічних проблем, значимість якої визначається тим. що воно зачіпає інтереси майже 15 мільйонів пенсіонерів.

Фінансові компанії - кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються па кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.). прове­денні фінансових операцій. Ресурси фінансових компаній форму­ються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3-6 місяч­них). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торго­вельних фірм, деяких фінансових установ і менше - населення. Фінансові компанії сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.

Фінансові компанії з кредитування продажу в розстрочку споживчих товарів тривалого користування надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобов'язання у роздрібних торговців та дилерів зі знижкою (як правило, 7 -10%). Фінансові компанії є важливим інструментом проштовхування товарів тривалого користування на ринки для великих промислових корпорацій, особливо в умо­вах низького попиту та погіршення економічної кон'юнктури.

Фінансові компанії, які займаються обслуговуванням сис­тем комерційного кредиту, надають аванси фірмам, що відванта­жують товар, одержуючи при цьому право вимоги щодо боржни­ка (покупця).

Позичково-ощадні асоціації це кредитні товариства, створені для фінансування житлового будівництва. Основою їх діяльності є надання іпотечних кредитів під житлове будівництво в містах і сільській місцевості (90% активів), а також вклади в державні цінні папери.