11.2. Розміщення інфраструктури фінансового ринку: аналітичний аспект

Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури фінан­сового ринку України, слід визнати, що ринковою її ще важко на­звати. Існуюча інфраструктура фінансового ринку є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з елементів, які формують її зміст: інституційному, правовому, інформаційному, соціальному. Інформаційна складова інфраструктури фінансово­го ринку характеризується низьким рівнем професійного аналізу та рекомендацій на основі використання сучасних інфор­маційних систем особливо в галузі українізації діловодства та технічного аналізу діяльності сегментів фінансового ринку.

В силу поточності і мобільності грошового капіталу бан­ки перетворились у найбільш універсальний інституційний еле­мент інфраструктури фінансового ринку України.

У сфері банківського менеджменту відсутня єдність у ро­зумінні стратегії розвитку інфраструктури банківської системи регіонів. Прослідковується лінія, що направлена на скорочення чисельності банків в регіонах з метою поліпшення якості управ­ління банківською системою. Умовно банки регіонів поділяють­ся на три категорії: "системні"; регіональні, та ті, що вирішили пробле­му статутного капіталу; і банки, що проблему ще не вирішили.

Мережа комерційних банків далеко не оптимальна як з точки зору співвідношення великих, середніх і дрібних банків, так і з точки зору їх регіонального розміщення. Розмежування інфраструктури банківської системи пояснюється тим, що кожне територіально-адміністративне утворення мас різний інвес­тиційний потенціал. Існують, так звані "багаті" і "бідні" тери­торії, які утворилися в наслідок нерівномірного розміщення та неефективного використання природного-ресурсного потенціалу та управління продуктивними силами.

Інфраструктура сьогоднішнього валютного ринку пред­ставлена валютними біржами, брокерськими фірмами, дилерсь­кими конторами, що поєднують посередницькі послуги з кон­сультаційними, продажем інформації тощо. За шість років систе­ма торгівлі валютою в Україні наблизилась до практики світового ринку, де великий обсяг операцій здійснюється на міжбанківському ринку. Місцем зустрічі продавців і покупців ва­люти є також валютні аукціони, які проводять банки, що мають генеральну валютну ліцензію. Головним валютним ринком Ук­раїни вважається Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ) і її філії.

11.4. Проблема створення інфраструктури ринку ануїтетів

Сприяти розвиткові фінансового ринку можна за допомо­гою реформування пенсійної системи. Стає очевидною нагальна потреба переходу до накопичувальних пенсійних схем, коли ви­плати здійснюються за рахунок раніше накопичених коштів.

Недержавні пенсійні фонди (НПФ) уособлюють ринок ануїтетів. Світова практика пенсійного забезпечення громадян показує, що обов'язкове пенсійне забезпечення, здійснюване за рахунок держави, як правило, гарантує лише мінімальний про­житковий рівень. Більш високий прожитковий рівень забезпе­чується додатковим пенсійним забезпеченням.

Сучасна система пенсійного забезпечення громадян похи­лого віку в Україні побудована за принципом солідарності по­колінь, тобто пенсійні відрахування працюючих ідуть на виплати пенсіонерам. Якщо цих коштів не вистачає, різниця покри­вається через перерозподіл податкових надходжень до бюджету. Розмір пенсії залежить від демографічної ситуації та чинних нор­мативно-законодавчих вимог. У 1996 році на 22 млн. працюю­чих, які сплачували пенсійні внески, припадало 14 млн. пенсіонерів (громадян похилого віку, інвалідів тощо). Протягом 1993 -1995 років співвідношення між непрацездатним населенням і працюючими зросло з 62% до 64%. За міжнародними стандарта­ми це дуже високий показник.

Така ситуація виникла й надалі ускладнюється з трьох ос­новних причин:

• по-перше, виявляються негативні демографічні тен­денції. За оцінками Світового банку, питома вага насе­лення віком понад 60 років зросте з 18,7% у 1990 році до 21,3% у 2030 році;

• по-друге, в процесі структурної перебудови економіки зростає кількість тих, хто виходить на пенсію достроко­во, і загострюється проблема наповнення пенсійного фонду, оскільки зменшуються обсяги відрахувань і надійність надходжень;

• по-третє, тиск на національну пенсійну систему поси­люється різноманітними нормативно-законодавчими вимогами, зокрема, завдяки існуванню дуже низького за міжнародними нормами пенсійного віку та цілої низ­ки пільг для певних галузей промисловості.

Можливі лише два шляхи розв'язання цієї дилеми: пере­гляд існуючої системи і/або запровадження нової або паралель­ної системи пенсійного забезпечення.

Протягом найближчого часу необхідно втілити наступні заходи: підняти планку пенсійного віку; поступово розширити період, сукупний дохід за який використовується як база для роз­рахунку пенсії; зменшити розмір виплат у разі виходу на пенсію після досягнення мінімального пенсійного віку із застосуванням прогресивних коефіцієнтів збільшення виплат при виході на пенсію пізніше; запровадити більш жорсткі нормативні положення, спрямовані проти зловживань пенсійною системою, і скасува­ти всі інші соціальні пільги, які з нею пов'язані, та положення що­до виняткових привілеїв; у платіжних відомостях зазначати суми відрахувань працівників та роботодавців до пенсійних фондів, щоб підняти свідомість щодо витрат на пенсійне забезпечення: зменшити суму пенсійних відрахувань з метою зниження фінансо­вого тиску на платників: поступово, за рахунок зменшення тіньо­вого сектора, збільшувати кількість платників пенсійних внесків.

У липні 1997 року в Україні був запроваджений ключовий компонент пенсійної реформи — розпочалося поступове збіль­шення віку виходу на пенсію, який до 2000 року для чоловіків по­винен дорівнювати 65 рокам, а для жінок 60. Найважливіші зміни ще не відбулися - поступове впровадження паралельної пенсійної системи з накопичувальними схемами.

Переваги накопичувальних схем порівняно з традиційною системою, що фінансується з поточних надходжень, очевидні:

• незалежність від демографічного фактору;

• втручання держави обмежується впровадженням обов'язкового пенсійного страхування (на випадок, як­що окремим громадянам бракує розуміння його не­обхідності), визначенням обов'язкового рівня внесків і встановлення загальних мінімальних вимог до пенсійних фондів і страхових компаній;

• приватні пенсійні фонди сприяють росту заощаджень і економічному розвиткові; власник пенсійного плану чіт­ко бачить зв'язок між своїми внесками і розмірами пенсії. Оскільки тут принцип солідарності поколінь не задіяний, та сама особа, яка робить пенсійні внески, є отримувачем пенсії. Таким чином, зменшується спокуса ухилятися від внесків (шляхом переходу до тіньового сектора).

Недолік будь-якої накопичувальної пенсійної системи, на думку багатьох її критиків, полягає в тому, що забезпечення інте­ресів інвесторів (тобто захист від банкрутства, розтрати коштів і надмірного ризику) навіть на мінімальному рівні у найближчому майбутньому пов'язано з величезними труднощами.

В Україні накопичувальна система пенсійного забезпе­чення може бути запроваджена лише при умові вирішення про­блеми захисту інтересів інвесторів. Альтернативою урядовим га­рантіям мінімальної дохідності є створення системи страхування, до якої робили б внески всі пенсійні фонди, залежно від їх розмірів і рівня ризику інвестиційного портфеля.

Необхідно також створити незалежний і дієвий орган дер­жавного нагляду, що мав би захищати інтереси інвесторів. Чин­не законодавство повинне запровадити положення, згідно з яким орган державного нагляду здійснював би контроль за інституційними інвесторами і забезпечував дотримання ними:

• мінімального рівня статутного фонду: вимоги вкладників до пенсійного фонду (або страхової компанії) можуть бути задо­волені лише, якщо він має належний акціонерний капітал;

• правил інвестиційної діяльності;

• звітних обов'язків;

• вимог щодо професійної підготовки.

Накопичувальні пенсійні системи позитивно впливають на розвиток ринку цінних паперів, оскільки вони прискорюють накопичування акціонерного капіталу і сприяють виникненню інституційних інвесторів (пенсійних фондів і страхових компаній) із чималими оборотами і довгостроковими портфелями. Мова йде про майнові інтереси широких верств населення, значно зро­стає відповідальність політичних кіл за економічну політику, яка повинна гарантувати інституційну інфраструктуру, необхідну для ефективного функціонування ринків цінних паперів.

Існує можливість запровадження "змішаної" моделі.

Етап 1. Існуюча система пенсійного забезпечення, про­довжуючи отримувати внески, за результатами проведення міжнародного тендеру обирає одного іноземного керуючого фондами для управління активами, накопиченими у новій, пара­лельній системі.

Етап 2. Для кожного вкладника відкривається персональ­ний рахунок. У рамках роботи іноземного керуючого фондами у зв'язках із громадськістю вкладникам надається інформація про інвестиції їхніх коштів, що допоможе посилити довіру населення до його діяльності. Тим часом орган державного нагляду матиме змогу накопичити певний досвід. Тепер можна буде надати ліцензію двом або трьом фінансовим установам, що співпрацю­вали з іноземним керуючим фондом у справі інвестування вкладів. Бажано, щоб ці фінансові установи були спільними підприємствами між українськими та іноземними банками.

Етап 3. Протягом двох вищеописаних етапів українські фінансові установи-банки або страхові компанії завдяки поси­ленню правового регулювання у сфері їхньої діяльності матимуть можливість завоювати довіру клієнтів. Подібно до деяких ук­раїнських банків, які з метою підвищення свого кредитного рей­тингу вирішили пройти аудит за міжнародними стандартами, пенсійні фонди, аби вибороти довіру потенційних інвесторів, та­кож повинні будуть залучити загальновизнаного міжнародного аудитора. Нарешті, ліцензії будуть надані суто українським пенсійним фондам. Оскільки вкладники матимуть право у будь-який час перейти від одного фонду до іншого, конкуренція посту­пово стане потужним засобом контролю і регулювання ринку.

Існуюча в теперішній час нормативна база створення і функціонування НПФ - недостатня і недосконала. Однією з при­чин цього є слабке теоретичне опрацювання питання вибору тієї чи іншої пенсійної схеми і, як наслідок, фінансового менеджменту НПФ, тому що активи НПФ є значним інвестиційним ресур­сом, який потребує вмілого управління (особливо на рівні місце­вого самоврядування). На перспективу система недержавного пенсійного забезпечення в Україні повинна носити локальний ха­рактер на рівні таких регіональних організацій, як муніципальні НПФ, муніципальні банки, пенсійні каси підприємств, компанії з управління активами пенсійних фондів тощо.