§ 1. Джерела давньоруського права

Загальна теорія держави та права дає таке визначення поняття "джерело права" — це спосіб (засіб) існування і вираження правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризуються владністю і підтримуються державним примусом.

Джерела права мають характерні ознаки: по-перше, вони невіддільні від поняття юридичної норми. Йдеться про той чи інший спосіб існування норм права та про те, що джерело права завжди є носієм правової норми; по-друге, джерело права є формою зовнішнього вираження правових норм, звернення до якої дає уявлення про регламентовані правила поведінки та співжиття; по-третє, джерело права завжди є більш чи менш визначеним.

Традиційно в системі джерел права виділяють нормативний акт, правовий звичай, релігійно-правові норми, судовий прецедент, адміністративний прецедент, юридичний договір і міжнародні правові акти.

Основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт (закон). Він найчіткіше формулює зміст прав і обов'язків; оперативно й гнучко реагує на зміни в суспільстві; оперативно змінює чи скасовує норму; дає можливість систематизувати норми і полегшити користування ними.

У Давньоруській державі домінуючим джерелом права було звичаєве право. Під звичаєвим правом розуміють норми, які виникають на основі звичаю, санкціонуються державою і стають загальнообов'язковими для виконання. Закон втілював волю законодавчої влади: князя і віча.

Контент-аналіз документів княжої доби засвідчує, що в той час поняття "закон" мало швидше моральний, релігійний зміст, аніж правовий. У "Повісті минулих літ" Нестор посилається на "Хроніку" візантійського автора Георгія Амартола, який під законом родів і племен розумів "отец свои обычаи", та й сам Нестор пише про закон як про традиції та звичаї предків: кривичи "не ведущи закона божия, но

Сторінка 62:

62

Лекція З

творящие сами себе закон", половці "... закон держат отцов своих". Є також літописна згадка, що в договорах Олега з греками (907, 911 рр.), останні присягались додержуватись договору "по християнському закону", а русичі присягалися Перуном, Белесом і покладанням мечів.

З прийняттям християнства поняття "закон" на Русі почало ототожнюватися з біблейськими заповітами (скрижалі Мойсея), з релігійними нормами. Підтвердженням цьому є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, який писав, що закон "був попередником і слугою благодаті та істини; істина ж і благодать служать... життю нетлінному. Спочатку закон, а потім благодать... Коли Бог відвідав людство... народилась благодать та істина, — істина, а не закон..." Коли євангельська віра "до нашого руського народу дійшла, і озеро закону висохло, євангельське ж джерело наповнилося водою, покрило всю землю і на нас пролилося".

Право й правові відносини в Київській Русі теж виходили з моральних норм, були пов'язані з родообщинними традиціями, звичаями та моральними вимогами, в яких належне й негативне оцінювалися як "правда" чи "неправда" (не випадково перша збірка світських законів дістала назву "Руська Правда").

Основними джерелами давньоруського права були звичаєве неписане право, в основі якого лежав правовий звичай, міжнародні договори з греками, договори князів між собою, договори князів з народом і дружиною, княжі устави та уроки, церковні устави, рецепція візантійського права, яка позначилася, головним чином, на церковному законодавстві. "Руська Правда" — перший кодифікований збірник правових норм Київської Русі, який поклав початок формуванню інституту права.

Законодавча діяльність князів не виходила за межі звичаєвого права. Перші акти князівського законодавства в галузі публічного права (уроки, устави, договори) часто фіксували звичаєві норми, тлумачили їх, однак нових не створювали. В галузі приватного і кримінального права також панував звичай. Рецепція візантійського права здійснювалась шляхом пристосування до місцевого звичаєвого права.

Правовий звичай — це історично перша форма існування правових норм, першоджерело права. Важко визначити, як саме формувався той або інший правовий звичай. Однак справедливим є твердження, що основою формування звичаю була творчість народу, що відображала ментальність та об'єктивні тенденції розвитку останнюго.

Проявами звичаєвого права в Київській Русі були, наприклад, такі акції, як посадження князя на стіл, рукобиття на знак завершеності

Сторінка 63:

Джерела та основні риси права Київської Русі

63

контракту купівлі-продажу. Звичаєве право виявлялося також у численних прислів'ях, що виражали важливі норми суспільного життя ("Що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди"); в актах виконання практичного правосуддя; в збірниках звичаєвого права ("Руська Правда"). В суспільстві виникла потреба формального визначення норм звичаєвого права.

Важливою особливістю звичаєвого права є те, що його норми сприймались загалом як справедливі, позаяк відповідали уявленням людей про вимоги моральності й моралі. З цими нормами мусили рахуватися всі правителі. Вони не наважувались відмовити у санкціонуванні старих звичаїв і традицій, тим самим підносячи їх до рівня джерел права.

Важливим джерелом права Київської Русі є міжнародні договори князів з чужоземними державами. Це перші пам'ятки писаного права — установлені князівською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права. "Повість минулих літ" містить чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією (907, 911, 944 і 971 pp.), які дійшли до нас не в оригіналах, які складалися, напевне, у двох примірниках (грецькою і руською договірними сторонами), а у вигляді копій, знятих літописцем з грецького примірника. Зміст цих договорів свідчить про міжнародний авторитет Київської Русі, її високий соціально-економічний і духовний рівень. Норми русько-візантійських договорів в окремих випадках випереджають тогочасне західноєвропейське міжнародне право. Наприклад, ст. 8 договору 911 р. заперечувала пануюче на той час у Європі "берегове право", тобто право на майно з розбитого чужоземного корабля, і встановлювала взаємні обов'язки русичів і греків щодо надання допомоги потерпілим. Це свідчило про прагнення обох сторін убезпечити міжнародні торговельні шляхи. В договорі також започатковані витоки міжнародного приватного права. Наприклад, ст. 13 гарантувала, що у випадку смерті іноземця його майно отримують нащадки, та забороняла місцевій владі привласнювати це майно. Ця норма випередила західноєвропейське право майже на тисячу років. Зазначені договори поряд з "Руською Правдою" і княжими уставами та уставними грамотами є найважливішими писаними витоками давнього права не лише українського, а й усіх слов'янських народів.

Перш ніж спинитись на характеристиці самих договорів, необхідно зробити методологічне зауваження, що сприятиме розумінню специфіки їх як джерел права. У наш час договір, маючи свій визначений зміст, не утворює нових правових норм, а спирається на діючі. У стародавні часи поняття договору було значно ширшим. Писаних (пози-

Сторінка 64:

64

Лекція З

тивних) законів тоді іде не існувало, між тим реальні умови життя вимагали більш-менш чіткого врегулювання стосунків між людьми та окремими державами. Роль такого регулятора, очевидно, і виконував договір.

Укладачі договору, як правило, керувалися тими положеннями, які існували на час його підписання і містилися в нормах звичаєвого права. Після підписання договору ці норми набували статусу юридичних, а сам він уже міг розглядатися як джерело права. На думку науковців, зокрема М. Владимирського-Буданова та С. Юшкова, корінням мирних договорів Русі з Візантією є "змішане", "асимільоване" право, тобто комбінація руських і грецьких законів, у якій переважають руські елементи. Фактично згадані міжнародні договори узгоджували норми звичаєвого права русичів з нормами християнського права греків.

Перший договір 907 р. став результатом переможної виправи Олегової дружини до Царгорода. Він встановлював, що греки зобов'язані платити Олегові данину, а русини — припинити свої наскоки на Візантію. Друга частина договору впорядковувала торговельні відносини між обома державами. Договір 911 р. був доповненням до першого. Він містив у собі ряд договірних умов про вічний мир; про недійсність виправдувальної присяги за наявності наочних доказів проти обвинуваченою; про покарання за вбивства, за побої, за крадіжки та за грабіж; про викуп полонених; про видачу збіглих рабів; про збереження та передачу спадкоємцям майна руських, які померли у Греції; про видачу збіглих боржників-злочинців; і, насамкінець, висновок, в якому визначались порядок застосування та термін договірних санкцій. Санкція полягала в присязі — Візантії на хресті, а Русі на Перу-ні. Мирний договір діяв майже тридцять років.

Договір Ігоря з Візантією 944 р. підтвердив непохитність миру між двома державами, передбачав сувору кару щодо його порушників, наголошував на праві русичів надсилати до Візантії будь-яку кількість кораблів з послами і купцями, на обов'язках грецького уряду утримувати за свій кошт руських послів у Царгороді та забезпечувати їх усім необхідним протягом шести місяців перебування у Візантії. Зимувати руським купцям у Візантії заборонялось. Не виключено, що такі заходи передбачались у відповідь на не досить чемне ставлення русичів до грецького населення. Договір 944 р. містить також чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї. Найцікавішим є те, що ст. 6 договору згадує не лише про звичай, а й про устав, тобто писаний закон руський, який, на думку багатьох дослідників, діяв не тільки в X, а й у VII—IX ст. Договір зберігав силу майже тридцять років.

Сторінка 65:

Джерела та основні риси права Київської Русі

65

Договори 911 і 944 рр. містять чимало кримінальних, цивільних, процесуальних норм, встановлюють відповідальність за вбивство, крадіжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з цих правових норм було відтворено в "Руській Правді".

Останній договір 971 р. був укладений між Святославом і імператором Іоанном І Цимісхієм після поразки Святослава у русько-візантійській війні. Згідно з цим договором Святослав присягався "мати мир і міцну дрркбу з Іоанном... до кінця світу" (ст. 1), ніколи не ходити війною проти греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди виступати союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати досягнутої угоди (ст. 4).

Важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. Вони укладалися між князями удільних земель і передусім стосувалися питань оборони від зовнішнього ворога: містили зобов'язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.

До нас дійшли відомості про договори (ряди) князів з народом. Укладалися вони на віче з метою контролю над діяльністю князя, дотримання ним звичаїв та традицій. Існували ці договори, як правило, в усній формі, однак, за свідченням літописця, наприкінці XII ст. почали укладатися і в письмовій формі. Іпатіївський літопис, наприклад, детально описує укладання такого ряду київським князем Ігорем Олеговичем з киянами на київському віче. Князь зобов'язувався не чинити зла, насилля, здійснювати суд по справедливості, не порушуючи звичаю і традицій старовини. Традиція укладати ряди з князями поширилася в XII ст. на всі українські землі.

Законотворча діяльність у княжу добу здійснювалась у формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права. Майже всі вони були зібрані в "Руській Правді". Постанови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, податки на користь князя, судові податки, судочинство називалися "уроками". Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави — це розпорядження князя, що діяли протягом тривалого часу і стосувалися переважно питань кари за вбивство княжих мрків, за образу вільної людини тощо. Характерною особливістю уроків і уставів є розмежування правових, адміністративних і фінансових інтересів княжої (світської) та вищої церковної влади. Ці пам'ятки є цінним джерелом для вивчення процесів диференціації суспільства, виникнення земельної власності, історії взаємовідносин держави та церкви, ролі церкви в давньоруському суспільстві, еволюції давньоруського права тощо. Князівські устави і уроки здебільшого складалися з норм непи-

5 — 3-1237

Сторінка 66:

66

Лекція З

саного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління князя Олега) належать збірник законів "Закон руський" та "Устав", що вважається прототипом "Руської Правди". Принципи сімейного, спадкового та опікунського права знайшли втілення в юридичному збірнику "Устав Володимира Мономаха". Його ж "Поученіє дітям" є допоміжним джерелом права: в ньому закладено моральні норми поведінки представників владних структур, відображено негативне ставлення князя до смертної кари.

Ще одним важливим джерелом права є князівські церковні устави. Руська церква з часу введення християнства намагалася забезпечити захист своїх інтересів від будь-яких посягань. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади — церковних уставів, які повинні були унормувати становище церкви.

Церковні устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого науковці розглядають як пам'ятки давньоруського церковного права. Устав князя Володимира визначав місце церковної організації в державі: джерела її матеріального забезпечення, сфери юрисдикції. Він містить відомості про хрещення Русі, створення в Києві церкви Богородиці; норми щодо її матеріального забезпечення в формі десятини від надходжень княжого, судового, торгового мита, від приплоду худоби і зборів врожаю; норми про передачу під юрисдикцію церкви справ, пов'язаних з внутрішнім життям сім'ї, справ людей церковних та окремих соціальних груп, в яких була зацікавлена церква.

Церковний устав князя Володимира набув поширення на всій території Русі та був відомий за її межами. Збереглося більше двохсот його списків XIV—XIX ст. та велика кількість переробок, які існують у семи редакціях.

Устав князя Ярослава Володимировича — одна із найменш вивчених пам'яток, що визначає юрисдикцію церкви в феодальну епоху. В Уставі знайшла відображення спроба церкви досягти ефективних результатів*у боротьбі з залишками язичництва, перш за все у шлюбно-сімейних відносинах. Ним забороняються шлюби між родичами, двоєженство, самовільне розірвання шлюбу, а також встановлюються покарання батькам, які примушують дітей укладати шлюб всупереч їхній волі. Церква за підтримки світської верхівки прагнула зосередити всю повноту влади та запровадити репресивні заходи у боротьбі з порушенням моральності.

В уставі Ярослава знайшло відображення таке характерне для феодального суспільства явище, як право привілею. Це диференціація

Сторінка 67:

Джерела та основні риси права Київської Русі

67

покарання залежно від станового положення потерпілого. Наприклад, у ст. 1 зазначено, що за викрадення боярської дочки злочинець сплачує "6 гривень злата", дочки менших бояр — "гривну злата", а "добрих людей" — "8 гривен срібла".

Рецепція норм візантійського права збагатила церковне законодавство новими правовими поняттями та нормами. Одні збірники візантійського права без жодних змін набули юридичної сили, інші були пристосовані до місцевого права і функціонували вже у зміненій формі.

До повністю рецептованих збірників візантійського права належить "Номоканон" — збірник церковного права. Збірник можна умовно поділити на дві частини: перша — це правила Апостолів, Отців Церкви, Вселенських соборів, які називались канонами, друга — численні закони, видані візантійськими імператорами у церковних справах (номой), звідки й пішла назва "Номоканон" (слов'янською — "Законоправила"). Разом з "Номоканоном" до руських церков потрапили й збірники світського візантійського права: "Еклога", "Про-хірон" (офіційні збірники права) і "Книги законній" — компілятивний збірник візантійського права, складений уже на Русі.

"Еклога" — це 18 статей — норм приватного права: у перших 16-ти йдеться про спадщину, свідків, дарування тощо; 17-та стаття містить постанови карного права, а 18-та присвячена питанню розподілу воєнної здобичі.

"Прохірон" — офіційний збірник, складений імператором Василем Македонським. Він спирається на норми грецько-римського права, має 40 статей і за змістом схожий з "Еклогою".

"Закон судний людем" також за змістом подібний до візантійського права. Неофіційний збірник компілятивного характеру "Книги законнія" складається з чотирьох частин — рільничий закон, законні книги про кару, про розлучення та про свідків. Це здебільшого постанови приватного та кримінального права.

Отже, на Русі домінувало звичаєве право — система правових норм, які склалися на основі санкціонованих державою звичаїв, що панували в первісному суспільстві. Законотворча діяльність здійснювалася у формі князівських та церковних уставів (статутів), договорів князів між собою, з народом, міжнародних договорів. Рецепція візантійського права збагатила давньоруське право новими нормами, передусім у галузі приватного і шлюбно-сімейного права.

Сторінка 68:

68

Лекція З