§ 2. Суспільний устрій

Суспільна організація Галицько-Волинського князівства багато в чому була подібна до ієрархічної піраміди Київської Русі, але мала водночас і свої особливості. З ранніх часів формування держави тут утворилася численна група боярства, в руках якої зосереджувалася переважна більшість володінь. Однак процес утворення великих боярських латифундій в окремих регіонах країни проходив по-різному. Так, на Волині поряд з боярським зростало і князівське землеволодіння. Князівський домен дозволяв правителеві (який, як уже згадувалося, походив з роду великих князів) мати більшу самостійність у вирішенні загальних питань.

У Галичині велике землеволодіння зростало швидше, ніж князівське, оскільки, на відміну від Волині, тут раніше створились економічні передумови створення латифундій. Переважну більшість общинних земель вже захопили феодали, а для князівських володінь такого традиційного "резервного земельного фонду" практично не існувало. До того ж самі князі, щоб завоювати прихильність місцевої знаті, часто роздавали їй частину земель з власного фонду.

Найважливішу роль у суспільній ієрархії Галицько-Волинської Русі відігравало старе боярство — "мужі галицькі" — могутня економічна та політична верства феодального класу. Багато хто з них мали

Сторінка 85:

Галицько-Волинська держава

85

власні військові дружини і досить негативно сприймали будь-яке втручання князівської влади у їхні внутрішні справи, різко виступали проти спроб обмежити їхні права на користь князя ти зростаючих міст. Для приборкання непокірних феодалів великий князь змушений був вживати навіть репресивні заходи. Боярство стало справжньою феодальною аристократією, але не відгородилося глухою стіною від інших феодальних прошарків та навіть непривілейованого населення. Склад боярства поповнювали дрібні збіднілі князі, дружинники, представники інших верств суспільства.

Другу соціальну верству панівного класу складали слркилі феодали, так звані службові князі, які прямо залежали від великого князя чи впливових бояр. їхні маєтки сформувались за рахунок князівських та боярських пожалувань, конфіскованих та перерозподілених феодальних угідь. Вони нерідко самочинно відбирали общинні землі, а також одержували землеволодіння як нагороду за слркбу під час вдалих військових походів. Слркилі землевласники поставляли великому князеві феодальне ополчення, що складалося з їхніх залежних селян-смердів. Саме ця верства була головною опорою галицького боярства у протистоянні князеві, вона постійно перебувала під впливом боярства і економічно від нього залежала.

До панівного феодального класу належала також церковна знать. її становище майже не відрізнялось від того, яке вона мала за часів Київської Русі.

Основну масу населення складали селяни. В переважній більшості це були смерди — вільні виробники, які мали своє власне невелике господарство та майно. Вони сплачували певні податки і несли військову повинність, вирушаючи за наказом свого феодала у походи зі своїми кіньми та зброєю. Існуюче право охороняло особу та власність смерда від посягань, але покарання за злочин проти нього було меншим, ніж за такий самий вчинок проти боярина чи "княжого мрка". Поступово в межах цієї групи зростала кількість смердів, які економічно залежали від землевласника, залишаючись при цьому формально вільними.

На відміну від північно-східних князівств колишньої Київської Русі, де общинним землеволодінням були охоплені майже всі селянські господарства, у галицько-волинських землях переважало так зване "дворище" (об'єднання декількох селян-общинників), яке згодом розпалося на окремі сільські двори. Індивідуальний характер господарювання глибоко вкоренився у життя і свідомість українського селянства.

Холопство не набуло значного поширення в регіоні. Невільників

Сторінка 86:

86

Лекція 4

було вигідніше садовити на землю, оскільки їхня праця на виділеному клаптику поля давала більший прибуток, ніж примусовий відробіток у господарстві феодала.

За надану можливість користуватися землею селяни були зобов'язані сплачувати феодалу ренту. її розміри нічим не регламентувались і встановлювались господарем довільно. Відробіткова рента швидко замінювалась продуктовою, яка надавала феодалу можливість одержувати постійний прибуток з підвладного населення. Крім того, селяни виконували різноманітні тимчасові, епізодичні та постійні повинності.

Міське населення також було неоднорідним. Торговельно-ремісничу верхівку складали "мужі градскіє" (так званий міський патриціат). Існували купецькі об'єднання, ремісничі корпорації ("ряди", "сотні", "братства"), сформовані на основі цехових інтересів. На найнижчій сходинці соціальної структури перебували міські низи — робітні люди, "люди менші", підмайстри, обслуга. Міська знать була зацікавлена у зміцненні великокнязівської влади, оскільки остання гарантувала збереження пільг і привілеїв патриціату та заможним городянам.

У Галицько-Волинській державі було понад 80 міст, найбільші серед них — Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Берестя (пізніше Брест), Холм, Перемишль. Крім традиційних торговельно-ремісничих занять, значний прибуток городяни мали від соляної торгівлі. Міста також були адміністративними і релігійно-культурними центрами держави.