2. Міжнародні економічні відносини як елемент структури світового господарства

Внаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв’язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об'єднаних країн перетворюється в цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їх доля визначається, насамперед, процесом розвитку цього організму в цілому

Причина цього явища - інтернаціоналізація виробництва тобто переростання сучасним виробництвом його національних кордонів, розвиток взаємозалежності між національними виробничими процесами.

Матеріальною основою інтернаціоналізації виробництва є міжнародний поділ праці (МПП).

Поняття МПП відображає явища якісної диференціації трудової діяльності на міжнародному рівні, в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об'єктивною базою розвитку світового ринку.

Поглиблення і розвиток МПІ і, відповідно, міжнародних економічних відносин залежать від наступних чинників:

- природних (кліматичних, географічних, демографічних тощо), які є історично і логічно похідними;

- набутих (виробничих, технологічних), які на сьогодні визначальними;

- соціальних, національних, етнічних, політичних та правових норм.

Типи мпп:

• Загальний тип МПП визначає міжгалузевий міжнародний обмін, зокрема, товарами видобувних та переробних галузей.

• Частковий тип міжнародного поділу праці передбачає переважний розвиток міжнародної торгівлі готовими виробами пізніх галузей та виробництв, у тому числі внутрішньогалузевої.

• Одиничний МПП означає спеціалізацію на окремих етапах виробництва (вузлах, деталях, напівфабрикатах тощо), на стадіях технологічного циклу, а також у межах науково-технічних, проектно-конструкторських і технологічних розробок та інвестиційного процесу.

Головними компонентами МПП є міжнародна спеціалізація і спричинене нею міжнародне кооперування.

Міжнародна спеціалізація - це така форма інтернаціональної організації виробництва, яка передбачає відокремлення, виділення видів виробництв і галузей у міжнародному масштабі.

Міжнародна кооперація — форма довгострокових виробничих зв'язків, які встановлюються між спеціалізованими підприємствами.

Розвиток міжнародної спеціалізації та кооперації економіки означає зростаючу технологічну взаємопов'язаність певної частини виробничого апарату окремих країн, тобто процес зближення між підприємствами, створення міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств, і дає підстави для формування світового господарства.

Історично-еволюційний розвиток світового сільського господарства.

У своєму становленні і розвитку світове господарство пройшло довгий шлях. Деякі дослідники його виникнення відносять ще до часів Римської імперії, вважаючи її системою світового господарства того часу.

Інші дослідники вважають, що функціонування світового господарства починається з часу великих географічних відкриттів XV – XVIст. (зауважимо, що світове господарство того періоду обмежувалось сферою застосування торгового капіталу).

Сучасне світове господарство сягає корінням у XVI –XVIIст., коли поява і розвиток мануфактурного виробництва спричинили необхідність суттєвого розширення ринків збуту і забезпечення стабільного надходження сировини, в тому числі імпортної. Під тиском цієї необхідності торговельні зв'язки різних країн якісно змінились і з другорядних, які не відігравали протягом тисячоліть важливої ролі в національних відтворювальних процесах, вони перетворились у найістотніший їх чинник, опосередковуючи МПП і впливаючи на виробничу та експортну спеціалізацію країн-учасниць.

Спочатку епіцентрами такого розподілу праці були передові в технічному відношенні країни - Англія та Нідерланди. Тому світове господарство обмежувалось відносно невеликою кількістю країн, що брали участь у міжнародному поділі праці. У міру розповсюдження мануфактурного, а пізніше індустріального виробництва, розширювались межі світового господарства. До кінця XIXст. воно досягло глобальних масштабів.

У першій половині XX ст. екстенсивний розвиток інтернаціоналізації господарського життя на основі міжнародної торгівлі доповнився:

1) міжнародним рухом позичкового і підприємницького капіталу;

2) функціонуванням на цих засадах великих транснаціональних корпорацій (ТНК), у межах яких стали формуватись виробничо-коопераційні зв'язки;

3) створенням на місці вичерпаної себе світової системи золотомонетного стандарту нових, більш гнучких валютних відносин, які вимагали постійної координації зусиль урядів та центральних банків країн-учасниць.

Але, незважаючи на вищезазначене, більшість національних господарств залишились відносно автономними суб'єктами міжнародних економічних відносин, а їх розвиток визначався переважно внутрішніми факторами.

У другій половині XX ст. цілісність світової економічної системи вийшла на новий рівень розвитку, що було зумовлено:

1) випереджаючими темпами зростання обробної промисловості (з 1956 по 2006 рр. обсяг світового виробництва готових виробів збільшився в 7,9 рази, в той час як продукція видобувних галузей зросла в 4,2, а сільського господарства - в 3,8 рази). Прискорений розвиток виробництва готових виробів забезпечував швидку диференціацію кінцевих продуктів і відкривав нові можливості для поглиблення МПП;

2) значним покращенням міжнародної транспортної інфраструктури, прискоренням і здешевленням міжнародних перевезень вантажів та пасажирів. Наприклад, середня вартість людино-милі повітряних авіаперевезень складала (за курсом долара 1990 р.) у 1930 році 68 центів, 1950 - 30, 1970 - 16, 2000 - 11 центів. У результаті скоротилась «економічна відстань» між країнами;

3) переворотом у засобах телекомунікацій на основі бурхливого розвитку електроніки, кібернетики, використання космічних супутників зв'язку. Дозволяючи одержати потрібну інформацію з будь-якої відстані в реальному режимі часу та швидко приймати рішення, сучасні системи телекомунікацій суттєво полегшують організацію міжнародного інвестування кооперування виробництва та маркетингу на рівні окремих фірм, а також взаємопристосування макроекономічної політики різних держав на рівні урядів і центральних банків;

4) стрибком у розвитку транснаціональних корпорацій. Якщо в 1970 році у 14 провідних країнах світу нараховувалось 7,3 тис. ТНК, які мали 27,3 тис. зарубіжних філій, а їх оборот складав 626 млрд. доларів США, то до 2005 року кількість ТНК досягла 50 тис., кількість їх зарубіжних філій - більше 350 тис., а їх оборот - більше 9 трлн. доларів США. На початок 2006 р. зафіксовано 65000 ТНК, які контролюють понад 70% сукупного світового капіталу. На сьогодні ТНК контролюють від 1/3 до 1/2 світового промислового виробництва, більше половини міжнародної торгівлі, близько 80% світового банку патентів і ліцензій на нову техніку та технологію. Внаслідок цього 40% міжнародних потоків товарів і послуг має внутрішньокорпоративний характер, що надає їм додаткової міцності. У таких умовах на світовому економічному просторі, крім традиційного державного рівня взаємодії та протистояння, з'явився ще один - недержавні транснаціональні центри прийняття стратегічних рішень - ТНК, транснаціональні банки (ТНБ), міжнародні інвестиційні фонди тощо;

5) якісними змінами в розвитку міжнародного ринку позичкових капіталів. Діяльність ТНК, зростання світового товарообігу спричинили необхідність відповідного розширення кредитних ресурсів і полегшення доступу до них у будь якому місці світового економічного простору. Така потреба зробила можливим виникнення позанаціональних ринків капіталу, які діють на основі офшорних операцій у так званих євровалютах (іноземних по відношенню до країни дислокації банку). Євровалютні ринки оперують іноземним грошима. Такі операції не потребують конвертації валют і тому підпадають під вплив національних валютних законодавств, тобто виявляються наднаціональними. Інтенсивні міждержавні переміщення капіталів зв'язують в єдине ціле фінансові ринки різних країн і виступають в якості каналів, за якими будь-які суттєві зміни в кредитно-фінансовій сфері однієї країни «перетікають» до інших країн.

Усі ці об'єктивні зрушення у сферах виробництва, комунікацій, торгівлі, зарубіжного інвестування та фінансів перетворили світову економіку на цілісний глобальний організм.

Отже, можна зробити висновок, що світове господарство - це система відносин взаємозалежності та взаємозв'язку національних господарств, виражена у міжнародних економічних відносинах і тих аспектах внутрішньогосподарських відносин, що зумовлені зворотною дією міжнародних.

Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва та обміну сприяє зростанню імпорту товарів і послуг. Збільшення доходу та імпорту в одній країні і, відповідно, доходу в інших країнах викликає відповідний попит на імпорт у третіх країнах, що зумов­люється взаємопов'язаністю виробничих процесів.

Цей відповідний ефект на зростання доходів в одній країні, таким чином, робить можливим збільшення сукупного попиту в інших країнах, що виступає додатковою реакцією на попереднє розширення попиту в одній країні.

Тобто, велика в економічному відношенні країна своєю грошовою та фіскальною політикою може стимулювати внутрішнє виробництво і, відповідно, імпорт, що викличе зростання експорту іншої країни. Це спричинить збільшення виробництва і зайнятості в світі («теорія локомотиву»). Загальновизнано, що цифра в 0,5 % ВВП є важливим фактором пожвавлення економіки тієї чи іншої країни. Розрахунки показали, що збільшення доходів у США на 1% спричиняє зростання внутрішнього доходу на 1,47%, а в Німеччині - на 0,23%, в Японії - на 0,25%, Канаді - на 0,68%.

Не менш важливі наслідки для економік інших країн має зворотний ефект. Якщо одна країна змінить свою грошову фіскальну та кредитну політику в більш жорсткому напрямі то проміжним наслідком буде зниження попиту на товари та послуги, що виробляються всередині країни, у зв'язку із зниженням доходів та зайнятості. Зниження попиту стосуватиметься також іноземних товарів, що спричинить скорочення імпорту. Це обумовить «стиснення» економік інших країн і, в свою чергу, спричинить зниження експорту першої країни підсилюючи «стиснення» її економіки.

Існує три підходи до визначення структури світового господарства:

1) світове господарство є системою міжнародних економічних відносин зі спеціалізації і кооперування виробництва, переміщення між країнами капіталу, робочої сили, товарів, валюти;

2) світове господарство - система окремих секторів національних господарств, що безпосередньо беруть участь у міжнародних економічних відносинах;

3) світове господарство це єдність двох підсистем - національних господарств і міжнародних економічних відносин які об'єднують ці господарства в цілісну систему.