4. Становлення абсолютної монархії і її особливості.

Наприкінці XVII ст. в Росії формується абсолютна монархія. Вона характеризувалася такими ознаками:

- вся повнота державної влади концентрується в руках однієї особи;

- виникає професійний бюро­кратичний апарат;

- створюється сильна постійна армія;

- відсутні станово-представницькі органи й установи.

Однак у російського абсолютизму були свої суттєві особливості:

- абсолютизм у Росії сформувався в умовах розвитку кріпосни­цтва, а не розвитку капіталістичних відносин і відміни феодальних інститутів, як це було в Європі;

- соціальним підґрунтям російського абсолютизму було кріпосницьке дворянство та служилий стан, тоді як європейський абсо­лютизм спирався на союз дворянства з містами;

- становлення абсолютизму в Росії супроводжувалося зовнішньою експансією, втручанням держави в усі сфери суспільного життя.

На чолі держави стояв монарх, якому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Він також був головнокомандувачем армії, а з підпорядкуванням церкви державі - главою церкви. Згідно з того­часними ідеологічними настановами, глава держави зображався "батьком народу", який знає чого хочуть його діти, а тому він має право їх виховувати, повчати та карати. У 1722 р. був виданий указ, згідно з яким монарх діставав право призначати свого спадкоємця. Юридичним джерелом закону стала визнаватися воля монарха.

Боярська Дума наприкінці XVII ст. з органу, котрому нарівні з царем належала вся повнота влади, перетворюється на судово-управлінський орган, який здійснював нагляд за діяльністю виконав­чих органів (приказів) і органів місцевого управління. У 1701 р. функції Боярської Думи були передані Ближній канцелярії, що координувала роботу центральних органів управління, її посадовці об'єдналися в раду й отримали назву Консілії міністрів. Після утворення в 1711р. Сенату - Боярську Думу було ліквідовано.

Сенат складався з дев'яти сенаторів і обер-секретаря, призначува­них імператором. За структурою Сенат складався з присутствія (загальних зборів сенаторів) і канцелярії (очолювалася обер-секретарем та складалася зі столів: розрядного, таємного, губернського, приказного та ін.). До компетенції Сенату належали: судова й організаційна діяльність, фінансовий і податковий контроль, зовнішньоторговельні та кредитні повноваження. Спочатку рішення приймалися колегіально й тільки єдиноголосно, а з 1714р. - більшістю голосів. Контроль за діяльністю Сенату здійснював спочатку генерал-ревізор, а пізніше - обер-секретар. Для посилення контролю з боку імператора при Сенаті в 1722р. за­проваджувалися посади генерал-прокурора (фактично був главою Сенату) й обер-прокурора (очолювали департаменти Сенату).

Після смерті Петра І роль Сенату як вищого органу управління починає зменшу­ватися. Вплив Сенату посилюється знову лише в 1744 р. Тоді він мав чотири департаменти: духовних, фінансових, торгівельно-промислових і судових справ.

За царювання Івана Антоновича й Анни Леопольдівни значення Сенату знову зменшується, а за Єлизавети Петрівни - зростає. За Катерини ІІ Сенат стає вищим судово-адміністративним органом, який складався з шести департаментів. З 1801р. Сенат остаточно стає вищою судовою інстанцією.

У 1726 р. для вирішення важливих питань внутрішньої та зовніш­ньої політики було створено Верховну Таємну раду, що отримала законодавчі повноваження та розглядала скарги на дії Сенату, під­бирала кандидатури сенаторів. Цей орган управління був ліквідова­ний у 1730 р. Його місце зайняв Кабінет міністрів, який спочатку виконував дорадчі функції при імператриці Анні Іоанівні, а з 1735р. отримує законодавчі повноваження. Склад Кабінету міністрів становив три особи. Ліквідований був у 1741 р., а замість нього створюється інший центральний орган, який вирішував питання державного управ­ління - Кабінет її Величності (імператриці Єлизавети Петрівни). Пізніше він називався Імператорською радою (при Петрі ІІІ), Радою при найвищому дворі (за Катерини II). Увесь час він зберігав за собою значні повноваження в різних сферах державного управління.

Центральними органами управління були й прикази. У1718-1720 рр. замість них були створені колегії, до складу яких належали: президенти, віце-президенти, чотири радники, чотири асесори (засідателі), секретар, актуаріус, регістратор, перекладач, піддячі. У грудні 1718р. був затверджений реєстр колегій. Найважливі­шими "державними" колегіями були три: Військова, Адміралтейська, Іноземних справ. Фінансовими питаннями відали: Камер-колегія (відповідала за прибутки держави), Ревізіон-колегія (контролювала збирання та витрату казенних коштів). Існували й інші колегії: Комерц-колегія (торгівля), Берг-колегія (гірнича справа), Мануфактур-колегія (легка промисловість), Юстиц-колегія (судова система) тощо.

У процесі створення нових органів управління виникли нові титули: канцлер, дійсний таємний і таємний радники, радник, асесор та ін. Штати та придвірні посади були прирівняні до офіцерських рангів. Служба стає професійною, а посадовці - привілейованим станом.

Указом від 1708 р. вся територія Росії поділялася на вісім губерній. У 1714р. їх стає одинадцять. На чолі губерній стояли губернатори, в руках яких зосереджувалась адміністративна, судова та військова влада. У 1713 р. з метою поставити діяльність губернатора під контроль дворянства були запроваджені ландрати (радники; від нім. "пандрат"; "панд" - країна і "рат" - радник), які разом з губернато­ром утворювали колегію з 8, 10 чи 12 осіб, залежно від розміру губернії, для управління нею. Губернії поділялися на повіти, очолювані комендантами. У 1712—1715 рр. адміністративно-територіальний поділ був такий: уся територія держави поділялася на губернії, губернії - на провінції, провінції - на повіти (ліквідовані в 1715 р.).

З 1719 р. територія держави поділялася на 45 провінцій, що були основними одиницями управління та складалися з дистріктів (округів). У 1775р. було здійснено губернську реформу, згідно з якою основною адміністративною одиницею, що об'єднувала центр імперії та її округи, була губернія на чолі з губернатором. При останньому існував колегіальний орган - губернське правління, що перебувало під наглядом Сенату. Склад правління такий - губернатор і два радники. Губернське правління виконувало такі функції: загальне управління губернією, публікація законів, указів і розпоряджень імператора, нагляд за їх виконанням, накладання арешту на майно, розгляд скарг та ін.

Суттєві зміни в соціальній структурі суспільства кінця XVІІ початку XVІІІ ст. виявились під час військових реформ. У кінці XVІІ ст. основу війська все ще складала дворянська кіннота. Все сильніше вона доповнюється, а потім відтісняється новими формуваннями: стрілецькими частинами і полками “іноземного строю”. Якщо стрільці ще були напіврегулярним військом і були прив’язані до своїх дворів і посадів, то полки “іноземного строю” були зародженням професійної армії. Офіцерський корпус вже в кінці XVІІ ст. швидко поповнювався іноземними спеціалістами. Цей шлях військових реформ дозволяв центральній владі стати незалежною від дворянства у справі формування збройних сил, одночасно використовуючи дворянство при створенні офіцерських кадрів. Наприкінці XVII ст. були розформовані стрілецькі полки та припинило своє існування дворянське кінне ополчення. У 1687 р. було створено "потішні" полки (Преображенський і Семенівський), що стали ядром нової армії. У 1699-1705 рр. у Росії була запроваджена рекрутська система комплектування армії. Рекрутській повинності підлягало все податкове чоловіче населення. Служба була довічною. Солдати набиралися з селян і міщан, офіцери - з дворян. Для підготовки офіцерів були відкриті воєнні школи: бомбардирів (1698р.), артилерійські (1701, 1712 рр.), Морська академія (1715р.) та ін. Управління армією спочатку здійснювали прикази (Розрядний, Військових справ, Артилерії, Провіант­ський тощо), а згодом - Сенат, Військова колегія (1719р.), Адміралтейська колегія (1718 р.). Армія поділялася на полки, полки - на ескадрони та батальйони, а ті, своєю чергою, - на роти.

Розвивається система каральних органів. Боротьбу з антифеодаль­ними виступами наприкінці XVII ст. вели прикази (Розбійний, Таємних справ, Преображенський). У 1718 р. виникає Таємна канцелярія. Після ліквідації Таємної канцелярії (1726р.) і Преображенського приказу (1729р.) їхні повноваження переходять спочатку до Сенату та Верховної Таємної ради, а потім - до Канцелярії таємних розшукуючих справ (1731 р.). Після її ліквідації в 1762р. було створено Таємну експедицію Сенату, що перебувала під контролем імпера­триці Катерини II.

Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають “поліцейською” не тільки тому, що в цей період була створена професійна поліція (у своїй діяльності спиралася на старост вулиць і десятників (обиралися з-поміж купців і ремісників), але й тому, що держава прагнула втручатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли гасити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди тощо.

Місцем зародження капіталістичних елементів (без яких неможливе встановлення абсолютизму) у Росії стали: мануфактурне виробництво (державне і приватне), поміщицьке виробництво, селянська і купецька торгівля.

Мануфактурне виробництво стимулювало ріст торгового обороту. Основними формами торгової діяльності були ярмарки і торжки. Проникнення до складу купецтва селян, що збагатіли, відступ від протекціоністської потенціальної політики викликали нестабільність положення старого традиційного купецтва.

Правлячим класом залишалось дворянство. У період формування абсолютної монархії відбувалась консолідація цього стану. Особливе положення феодальної аристократії (боярства) вже в кінці XVІІ ст. різко обмежується, а потім і ліквідується. Важливим кроком у цьому напрямі був акт про відміну місництва 1682 р. Аристократичне походження втрачає свої позиції при призначенні на керівні державні посади. Його замінюють вислуга, кваліфікація і особиста відданість государю і системі. Пізніше ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги 1722р. Економічну консолідацію завершив Указ про єдиноспадковість (1714 р.), який ліквідував правову різницю між вотчиною і помістям, об’єднавши їх в єдине юридичне поняття “нерухоме майно”. Дворянство стає єдиним служилим станом. Служба для дворянина була обов’язком і продовжувалась до кінця його життя. З 1736 р. строк державної служби був обмежений 25 роками, а з 1762р. обов’язковість дворянської служби була відмінена.

Оформлення нових соціальних груп відбувалося на фоні знищення старих станово-представницьких установ. Останній Земський собор відбувся у середині XVІІ ст. Після цього з 60 до 80 рр. XVІІ ст. скликались станові збори. Ліквідація станово-представницьких органів була обумовлена позицією центральної адміністрації, реформою фінансової системи і збройних сил.

Централізація влади, формування професійної бюрократії, з одного боку, і посилення кріпосницької системи (тобто ліквідації залишків селянського самоуправління) з другого – руйнували систему земського представництва. Дворянство ставало єдиним правлячим станом, захопивши в центрі майже всі місця в державному апараті і армії, а на місцях – ставши повноправним господарем над селянами. Майже такі ж сильні позиції дворянство мало і в містах.

У кінці XVІІ ст. змінюється податкова система. Існуючі податки доповнюються додатковими, найважливішими з яких були: митний збір, кабацькі (непрямі податки), данні (прямі податки), оброчні, ямські, стрілецькі, соляний і тютюновий акцизи.

Характерним є те, що вже в кінці XVІІ ст. здійснювалась станова розверстка прямих податків: принцип становості відроджувався при абсолютизмі в новій якості – для розподілення станових привілей, обов’язків і служби. У 1718 р. був проведений подушний перепис, і фінансові служби перейшли до подушного обкладання населення. У результаті цього були виділені групи неоподатковуваних станів (дворянство і духовенство), і фактично зрівняні в податному відношенні різні групи селянського населення (державні, владельчеські, холопи).

Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці XVІІ ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений на світського чиновника.

У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоряджалась усім церковним майном, відміняються торгові привілеї духовенства. У 1764 р. на Колегію Економії покладались усі обов’язки з управління церковними помістями та контроль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними землями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном.