Тема 6. Західноукраїнські землі у 1920—30-х роках

Як результат Першої Світової війни, післявоєнного мирного урегулювання в Східній Європі, а також Римського договору між УНР та Польщею і Радянсько-Польської війни Західноукраїнські землі у міжвоєнний період опинилися під владою країн Східної Європи: Польщі, Чехословаччини, Румунії. Відроджена після Першої Світової війни Польща, яка ставила мету відновити свої кордони 1772 року, зуміла закріпити за собою Галичину і Волинь. Румунія окупувала колишню австро-угорську провінцію Буковину і українські землі у складі Бессарабії — Хотинщину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшло Закарпаття, яке раніше належало Угорщині.

Територія і населення західноукраїнських земель (початок 1930-х pp.)

Країна	Землі	Територія, тис. км2	Населення, тис. осіб
Польща	Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина	132,2	8,9
Румунія	Північна Буковина, Хотиніщгаа, Південна Бессарабія, Марморощина	17,6	1240
Чехословаччина	Закарпатська Україна	14,9	735
Разом		164,7	10 875

1. Українські землі у складі Польщі в 1921-1938 роках.

Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Майже половину її території становили так звані «східні креси» — західноукраїнські і західнобілоруські землі. Близько третини населення країни були представниками національних меншин. Найчисленнішими були українці. За переписом 1931 р., на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн. чоловік. Серед них було 5,6 млн. українців, 2,2 млн. поляків, 1,1 млн. представників інших національностей — євреїв, білорусів, німців та ін.

Мапа Польща 1920-1939 рр.

Понад 3 млн. українців Східної Галичини з Лемківщиною, які раніше перебували під скіпетром Габсбургів, належали переважно до греко-католицької церкви. Понад 2 млн. українців, які населяли землі, що входили раніше у Російську імперію (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували головним чином православ'я. Контакти між обома українськими громадами з різною історичною долею були досить слабкі. Польські чиновники і політичні діячі ретельно слідкували, щоб роз'єднаність зберігалася. Наприклад, Варшава не бажала зносити штучні перепони між Східною Галичиною та Волинню — так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та Росією.

Мапа Західноукраїнські землі у міжвоєнний період

Рівень освіченості і національної самосвідомості у жителів Холмщини, Західної Волині і особливо Полісся був низький. Давалася взнаки послідовна антиукраїнська політика польських чиновників. Під час перепису 1931 р. на Поліссі було зареєстровано близько 700 тис. чоловік, які не назвали своєю мовою українську. Мову, якою розмовляли, вони називали «тутейшою», «місцевою», «хлопською». «Панською» мовою для них була польська або російська.

Асиміляторська політика Польщі на західноукраїнських землях, тобто полонізація, насамперед позначилася на стані народної освіти. Під тиском націонал-демократів польський сейм у 1924 р. прийняв закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Згідно з ним у двомовних школах історія і географія викладалися польською мовою, вивчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох випадках учителів-українців заміняли вчителями-поляками. Оскільки вони не володіли українською, то й інші предмети також викладалися польською мовою. Таким чином, двомовні школи поступово полонізувалися.

У 1921 — 1922 pp. у Східній Галичині українських і польських народних шкіл було майже порівну — понад 2 тис. У 1937 — 1938 pp. кількість українських шкіл зменшилася до 360, натомість з'явилося понад 2000 тис. двомовних шкіл. Кількість шкіл з польською мовою навчання залишалася майже без змін. Тобто двомовні школи створювалися майже виключно на базі українських.

Ліквідація українських шкіл на Волині відбувалася ще швидше. Якщо тут у 1922 — 1923 pp. діяло близько 400 українських шкіл, то у 1937 — 1938 pp. їх залишилося лише 8. Разом з тим польських та двомовних значно побільшало.

Через уповільнений розвиток шкільної мережі і переведення шкільних закладів на польську мову навчання чимало українських дітей не могли вчитися. У результаті зростала неписьменність. Так, у 30-х pp. більша частина українського населення Волинського воєводства була неписьменною.

Міжнародне співтовариство анексію Східної Галичини тривалий час не визнавало. Нарешті у березні 1923 р. Рада послів держав Антанти визнала приналежність цієї території Польщі. Польська влада дедалі активніше почала проводити політику національно-культурної асиміляції українців.

Прийнята у березні 1921 р. польська конституція обіцяла: «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Однак замість прийняття відповідних державних законів розпочався широкий наступ на права національних меншин.

У польського населення Західної України найбільш популярними були ендеки — партія націонал-демократів на чолі з Р. Дмовським, С. Грабським та ін. Ендеки твердили, що Західна Україна — складова частина Польщі, а українці — «руська гілка великого польського дерева». Бажаючи національно-культурної асиміляції українців, вони проштовхнули у 1924 р. закон, що забороняв вживання української мови в урядових установах. Недалекоглядна політика надзвичайно впливових в парламентсько-урядових колах ендеків посилювала напруженість у міжнаціональних відносинах і розхитувала підвалини відродженої Польщі.

Найбільше міжнаціональні відносини загострювала колонізаційна політика, спрямована на утворення в Західній Україні своєрідної «п'ятої колони» — так званих осадників. Після радянсько-польської війни уряд почав «осаджувати» на українських землях демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. До 1939 р. у сільській місцевості оселилося близько 200 тис. поляків, у містах — близько 100 тис. Сільським поселенцям надавали кращі землі, що обурювало селян, які страждали від малоземелля. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з тих клаптиків землі, що їм належали. У Канаду і СІЛА виїхало близько 200 тис. чоловік.

Слабкість польської державності внаслідок міжнаціональної ворожнечі панівні кола прагнули компенсувати зміцненням авторитаризму.

Фото Й. Пилсудського

Після державного перевороту у травні 1926 р. до влади повернувся Й. Пілсудський, і тенденція до обмеження парламентської демократії стала особливо помітною. Ще більше вона посилилася після приходу до влади нацистів у сусідній Німеччині. Стиснута з обох сторін могутніми тоталітарними державами, Польща мала всі підстави побоюватися за майбутнє. За конституцією 1935 p., маршал Ю. Пілсудський дістав майже диктаторські повноваження, а законодавчі права сейму були істотно урізані. Однак у цьому самому році маршал помер, і фактична влада зосередилася у вищого генералітету, пов'язаного із впливовими політичними структурами.

Економічне становище. Міжвоєнну Польщу не можна назвати розвинутою країною. Та економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо вражаючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі — нафтова і лісова, а також переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 p., більшість найманих робітників працювали у сільському господарстві. Підприємства належали в основному польському або іноземному капіталу. Позиції українців були сильні тільки в кооперації.

У 1929 р. Польща потрапила під руйнівний вплив світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників й до кризи не досягнула рівня передвоєнного часу. Криза спричинила дальше падіння рівня життя. Становище робітників ще більш ускладнилося внаслідок безробіття. Воно набуло на початку 1930-х pp. катастрофічних розмірів.

На селі становище було зовсім тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені господарювати на невеличких клаптиках землі, селяни не могли використовувати машини і передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками. Тому частина мешканців села, які шукали для себе кращої долі і землі, мігрувала до Канади, Сполучений Штатів Америки, і навіть до Аргентини.

Політичні партії у Східній Галичині. Польща не була тоталітарною державою, хоча в тогочасній радянській пресі її інакше, як фашистською, не називали. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Однак діяльність комуністів явно виходила за рамки конституції і була нелегальною, тому, що комуністичний рух розглядався як «рука Москви». В деякій мірі це відповідало дійсності, оскільки Комуністичний інтернаціонал (Комінтерн) мав штаб-квартиру у Москві і розглядався Радянським керівництвом як інструмент зовнішньої політики СРСР проти «буржуазного Заходу». Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи працювали на всій території, населеній українцями. Проте, під тиском Комінтерну КПЗУ змушена була увійти до Компартії Польщі. Незважаючи на скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 1930-х pp.), вона була політично активною.

Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 1920 — 30-х pp., коли Польща переживала економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівництво КПЗУ утворило більш широку й аморфну організацію — Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).

Влітку 1930 р. набули нових форм протести селянських мас проти податкового гноблення, яке в умовах кризи ставало нестерпним. Селяни підпалювали садиби поміщиків і осадників-колоністів, руйнували лінії зв'язку, нападали на поліцейські пости. У Львівському, Станіславському, Тернопільському і Волинському воєводствах комуністи підняли їх на збройну боротьбу. Секретар ЦК Компартії Польщі Є. Ленський не без задоволення зазначив, що у цих виступах «уперше за кілька років виявилися елементи громадянської війни».

Кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання у червні-липні 1932 р. У ньому взяли участь понад ЗО тис. селян Ліського, Сокальського, Турківського і Добромильського повітів. Армія і поліція жорстоко розправилися з повстанцями. Подібні розправи уряд називав пацифікацією (умиротворенням). Вони набули міжнародного розголосу і викликали протести у Лізі Націй.

У другій половині 1930-х pp. вплив КПЗУ зменшився. Польським властям, які у 1934 р. створили концтабір у Березі Картузькій, головним чином для комуністів, несподівано «допоміг» Комінтерн. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було заарештовано і загинуло у сталінських концтаборах. У 1938 р. виконком Комінтерну взагалі розпустив Компартію Польщі і в її складі — КПЗУ.

Серед українських партій демократичного напряму найвпливовішим було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Це політичне угруповання утворилося у 1925 р. у результаті об'єднання Трудової партії та ряду невеликих партій і груп. УНДО було спадкоємцем провідної української партії початку XX ст.— національно-демократичної. Його лідери — С. Баран, Д. Левицький, В. Мудрий та ін. прагнули дотримуватися поміркованої позиції. Проте вкрай шовіністична політика урядових кіл, екстремістські гасла комуністів та українських націоналістів змушували їх діяти більш виразно і національно-активно.

У липні 1925 р. УНДО прийняло політичну програму, в якій чітко висловилося за єднання українців у боротьбі з асиміляційною політикою держави. У цьому документі вказувалося: «Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям і Волинь з Поліссям мають відвічний український характер. Українське населення супроти чужинного впливового елементу являється тут подавляючою більшістю. Тому УНДО змагатиме, щоб західноукраїнські землі супроти Польщі виступали разом як цілість і в своїй участі головну вагу прикладатиме до вдержання і розбудови одноцілого національного фронту».

Західноукраїнська громадськість щиро вітала успіхи у розвитку національної культури в УСРР, досягнуті під час українізації. Не визнаючи ні комуністичної ідеології, ні диктату комуністів у громадсько-політичному житті, УНДО припускало можливість возз'єднання у майбутньому західноукраїнських земель з радянською Україною.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі, від якої найбільше страждали українці. Керівництво УНДО в цій ситуації вирішило обрати нову тактику щодо властей — а саме вимогу територіальної автономії для Західної України. Репресії у Радянській Україні зробили неактуальним гасло возз'єднання. Ідея автономії в Польській державі розглядалася як основа для нормалізації польсько-українських відносин.

В умовах зростаючої загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі визріли для компромісу з національного питання. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політику. У вересні 1935 р. в Польщі відбулися чергові парламентські вибори, і від УНДО було обрано 13 депутатів і 4 сенатори. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого було обрано віце-маршалком (заступником голови) сейму. Українські парламентарії підтримали внесені урядом закони щодо зміцнення національної безпеки. У відповідь польський уряд звільнив більшість українських в'язнів у Березі Картузькій і підготував закон про амністію політичних в'язнів. Українські кооперативи «Маслосоюз», «Сільський господар» та інші, існування яких ставало сумнівним через руйнівну економічну політику уряду, несподівано отримали урядові кредити.

Від нормалізації відносин вигравали обидві сторони, але доброї волі національних лідерів для успіху справи було недостатньо. Місцеві чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними інтересами та уподобаннями. Під гаслом «зміцнення польськості на кресах» (тобто фактично полонізації населення) вони поводилися на українських землях як завойовники. Підтримувані місцевим польським населенням, особливо колоністами-осадниками, місцеві власті чинили насильство над українцями.

Зокрема, на Холмщині озброєні польські загони «Кракус» руйнували православні храми і змушували українців переходити у католицтво. Із 389 православних храмів, що існували на Волині до світової війни, зберігся тільки 51.

Становище греко-католицької церкви було кращим тому, що її права захищалися особливою угодою між Польщею і Ватиканом, укладеною в 1925 р. Однак греко-католицьких священиків карали за вживання української мови (аж до ув'язнення).

УВО і ОУН: створення і діяльність. Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України ставав український націоналізм. Оформлення цієї політичної течії почалося з утворення групою старшин українського війська у 1920 р. Української військової організації (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив командир українських січових стрільців Є. Коновалець.

Фото Є. Коновалець

Підпільна діяльність УВО полягала в саботажі, і терорі проти представників не польської, але і радянської влади за кордоном, експропріації грошей або майна державних установ, і політичних убивствах. Першим терористичним актом був невдалий замах на життя Й. Пілсудського і львівського воєводи К. Грабовського у листопаді 1921 р. Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилися у перспективах збройної боротьби. Організація істотно скоротилася, у ній залишалися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла у січні—лютому 1929 р. у Відні, коли в Західній Україні починалося піднесення соціальної боротьби. Разом з УВО її утворили студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подебради, Чехословаччина). Цій добре законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося відіграти велику роль у новітній історії України.

Між Першою і Другою світовими війнами Європа стала ареною боротьби демократичних і тоталітарних сил. Перевага у цьому двобої була явно на боці тоталітаризму. Континент ставав червоно-коричневим. За відмінності праворадикальних рухів в Італії, Німеччині, Франції, а також у східноєвропейських країнах спільним було те, що вони робили ставку на націоналізм у найбільш екстремістських формах.

Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов, націоналізм (від слова чин, тобто дія, справа). Замість «жіночих рис», які прищепило українському рухові, як вважав Д. Донцов, попереднє покоління духовних лідерів на чолі з І. Франком і М. Грушевським, він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». Вважалося, що демократична м'якотілість була причиною національної поразки і приниження. Авторитаризм польської влади зміцнював молодих борців за національну справу у думці, що демократичні ідеали — це тільки прикриття політичного лицемірства і насильства.

Фото Д. Донцова

Теоретичні підвалини інтегрального націоналізму мали риси, властиві італійському фашизму, але не мали довершеності. Наприклад, майбутнє України оунівці бачили «без комуністів і капіталістів». Д. Донцов, а пізніше Д. Андрієвський, М. Сціборський та інші теоретики інтегрального націоналізму мало замислювалися над тим, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Надто багато сил вони витрачали, щоб довести очевидну істину, що український народ має право на власну державність. За їх переконаннями, Україна повинна була стати етнократичною державою на чолі з верховним провідником. Ця ідея зближувала їх ідеологію з германською націонал-соціалістичною: етнічна чистота нації; на чолі нації – вождь; сама нація базується на етнічної, а ні громадянської приналежності.

Подібно до комуністів і нацистів, українські націоналісти цієї доби не бачили будь-яких можливостей для існування в суспільстві політичних партій, крім власної. «Передавальними пасами» від ОУН до мас проголошувалися коаліції й виробничі ради, створювані за місцем, роботи, а також профспілки. Оунівці визнавали свободу совісті і бажали відокремити церкву від держави. Разом з тим, на відміну від комуністів і нацистів, вони докладали зусиль для підвищення ролі релігійних організацій у суспільстві і приділяли особливу увагу розвиткові української національної церкви.

Український інтегральний націоналізм народився у червоно-коричневій Європі, тобто в тяжку для України добу. Він відкинув гасла добросусідського співіснування, які пропагувалися найавторитетнішими ідеологами визвольного руху і української революції початку XX ст. (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра), а також гетьманату (П. Скоропадський). Натомість було відроджено гасло М. Міхновського: «Україна — для українців!». Щоправда, Д. Донцов пропонував замінити його на інше: «Українці для України!», яке було більш толерантне.

Свого природного союзника у боротьбі з державами-окупантами українські націоналісти вбачали в німецьких націоналістах, які відчували приниження від поразки у світовій війні. Особливо симпатизували вони націонал-соціалістам. Перша зустріч Є. Коновальця з А. Гітлером відбулася уже в 1922 р. Штаб-квартиру УВО було переведено в Берлін.

Фото А. Гітлера

Оунівці не переоцінювали індивідуального терору і вважали, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас населення, спрямовані на розхитування і знищення окупаційних структур. Разом з тим Є. Коновалець та його підлеглі вважали індивідуальний терор корисним для досягнення поставлених ними цілей. Історія свідчить, що терор УВО—ОУН спрямовувався не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, передусім проти тих, хто виступав за нормалізацію відносин з польським урядом.

За 1921 —1939 pp. націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Жертвами стали 36 українців (з них тільки один комуніст), 25 поляків, один росіянин і один єврей. Найбільшого розголосу набули вбивства комісара львівської поліції Є. Чеховського, радянського дипломата О. Майлова (помста за голодомор в Україні), міністра внутрішніх справ Б. Перацького (як відповідального за кампанію пацифікації і полонізації) і директора української академічної гімназії у Львові І. Бабія. Вбивство І. Бабія викликало одностайне засудження української громади і катастрофічно позначилося на популярності ОУН. Та й взагалі оунівський терор сприймався у Західній Україні без ентузіазму. Духовний лідер українців митрополит Андрій Шептицький в окремому пастирському листі осудив його, заявивши, що він не підриває польської держави, а накликає зайві репресії на суспільство.

Фото С. Бандери

Прагнучи поширити свій вплив, ОУН у 19ЗО-ті pp. стала проводити більш-менш масові вербування до своїх лав. Тому її чисельність перевищила 20 тис. членів, а кількість співчуваючих була набагато більшою. Однак масовий набір полегшив проникнення в ОУН поліцейським агентам. Після вбивства Перацького у Березі Картузькій опинилися сотні оунівців, у тому числі весь галицький провід — С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич. Поширилися чутки, що поліція діставала інформацію від деяких членів закордонного проводу ОУН. Це не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бойовиками в Західній Україні і старими за віком функціонерами в еміграції почала стрімко наростати. Поки на чолі ОУН стояв Є. Коновалець, це мало відбивалося на діях націоналістів. Вбивство чекістами у травні 1938 р. визнаного лідера залишило Організацію українських націоналістів без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій.

Культура і наука. Щоб спинити здійснювану державою полонізацію освіти, громадськість Західної України почала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство «Рідна шкода», яке, підтримувало УНДО і фінансувало українські кооперативи, створило до кінця 1930-х pp. 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники і посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек.

Без дозволу польського уряду у Львові було створено два заклади вищої освіти — український університет і вищу політехнічну школу. У цих нелегальних закладах почали працювати вчені, які втратили роботу після скасування українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які були визнані в Чехословаччині. Це давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном. Львівський нелегальний університет діяв з 1921 р. до 1925 р.

На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А. Шептицького було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х pp. в академії навчалося понад 600 студентів.

Наука. Мистецтво. Вчені Західної України були згуртовані в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка (НТШ). У польську добу НТШ було позбавлене державних субсидій. Проте фінансові труднощі не зашкодили йому розгорнути інтенсивну наукову роботу, утримувати велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. Певний час НТШ користувалося невеликою субсидією уряду радянської України. У 1930-х pp. ця допомога припинилася, єдиним джерелом коштів залишалася українська громада.

Авторитет НТШ у науковому світі, здобутий ще в австро-угорську добу, залишався високим. Фізики А. Ейнштейн, А. Йоффе, М. Планк, математики Д. Гільберт, Ф. Клейн та інші вчені світового рівня дали свою згоду на обрання іноземними членами НТШ. У секціях і комісіях НТШ працювали вчені, роботи яких здобули визнання в усьому світі: літературознавець М. Возняк, економіст І. Витанович, музикознавець Ф. Колесса, географ В. Кубійович. У «Записках НТШ» друкувалися статті з історії, літератури, мовознавства. НТШ видало «Атлас України і суміжних земель». У 1930—1935 pp. з'явилася тритомна «Українська загальна енциклопедія», виконана переважно силами НТШ.

У літературному житті українських земель помітну роль відігравав львівський журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р.— «Вісник»). У ньому гуртувалися найвизначніші митці-літератори — В. Стефаник, М. Черемшина, Ю. Липа, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. Першим великим успіхом У. Самчука стала автобіографічна трилогія «Волинь», в якій майстерно зображалося життя українського села і молодої селянської інтелігенції в роки Першої світової війни.

На сторінках літературного журналу «Дзвони» вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б. Антонича. Навколо літературно-мистецького місячника «Назустріч» гуртувалася група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським. Навколо журналу «Ми», який почав виходити у Варшаві в 1934 p., склалося літературне об'єднання переважно з письменників-емігрантів. Тут друкувалися твори Ю. Липи, Є. Маланюка, О. Теліги.

У мистецькому житті вирізнялися постаті пейзажиста у стилі імпресіонізму І. Труша, 0. Новаківського, який працював у стилі експресіонізму, і П. Холодного. Останній уславився іконописними працями в стилі неовізантінізму.