4. Право притулку

В науці міжнародного права вважається, що право притулку виникло у період Великої французької рево­люції. При цьому одні вчені (Л. Д. Тимченко) ведуть мову про інститут у цілому, інші (Л. М. Шестаков) — лише про окрему норму. Дослідження відомого алжирського вчено­го М. Мустафи переконливо доводить, що цей інститут у досить розвинутому вигляді (притулок релігійний, політичний і т. д.) функціонував уже в давні часи.

Конституція Франції 1793 р. відновила (після трива­лого середньовічного застою) лише одну норму інституту притулку — право на притулок іноземців, які пересліду­валися на батьківщині за домагання свободи. Комплекс решти норм цього інституту поновлювався паралельно: як у національному законодавстві, так і в міжнародному праві.

Сьогодні практично немає держави, яка б у консти­туційному чи іншому законодавчому порядку не закріпила права притулку. Різниця полягає лише в розумінні цього права: одні держави (Італія, Франція тощо) вважають, що не право особи одержати притулок, інші (деякі азійські, африканські держави та ін.) — що це право держави надавати чи ні притулок. Останню концепцію активно захищав СРСР.

Серед найважливіших міжнародних актів, які закріплюють право притулку, слід указати на Загальну декларацію прав людини (ст. 14: "Кожен має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користува­тися цим притулком. Це право не може бути викори­стано в разі кримінального переслідування, ідо дійсно викликане вчиненням неполітичних злочинів або діянь, які суперечать цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй"), Декларацію про територіальний притулок (прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 14 грудня 1967 р. — резолюція 2312/ХХІІ). Питання притулку вирішуються в деяких регіональних і численних двосторонніх міжнародно-правових угодах.

У сукупності вони передбачають право притулку як; право особи на в'їзд, поселення, обмеження висилки і за­борону видачі; право особи шукати притулок в інших державах, рятуючись від переслідувань за політичні події і громадську діяльність; право держав закріплюва­ти в національному законодавстві принципи і порядок надання притулку; обов'язок держав не надавати притул­ку особі, звинуваченій у вчиненні злочину проти людст­ва, проти миру, воєнному злочині, кримінальному зло­чині, які входять у перелік таких, що тягнуть за собою, за міжнародними угодами, видачу злочинців; право держави оцінювати підстави надання чи відмови у притулку. На­дання притулку держави повинні розглядати як гуманний акт і не можуть оцінювати подібні дії як недружні.

Декларація про територіальний притулок забороняє державі відмовляти особі в переході кордону, якщо вона перейшла його в пошуку притулку; висилку чи примусо­ве повернення особи в країну, де вона буде піддана переслідуванню, якщо надання цій особі притулку не загрожує національній безпеці й захистові населення в країні притулку.

Право притулку може бути територіальним і диплома­тичним (останнє практикують переважно країни Ла­тинської Америки). Територіальним є право притулку, ко­ли особі надається можливість отримати притулок у дер­жаві її прибуття, дипломатичним — коли особі надається можливість переховуватися від переслідувань у приміщенні дипломатичного представництва іноземної держави. Дипломатичний притулок не заохочується універсальним міжнародним правом, хоч деякі держави вважають його забезпеченим регіональними звичаями. Латиноамериканські держави, окрім того, посилаються на Гаванську конвенцію 1928 р. і Каракаську конвенцію 1954 р., які визнають право дипломатичного притулку.

За своїм статусом особи, які отримали притулок, в од­них країнах прирівнюються до іноземців, в інших — до апатридів.

В Україні право притулку передбачено за державою, яка може його надати іноземцям та особам без громадян­ства у порядку, встановленому законом (ст. 26 Консти­туції України).