Історичне значення Запорозької Січі

Значення

• Із ліквідацією Запорозької Січі, що проіснувала 219 років, завершилася козацька доба в історії України • Упродовж подальшого свого існування український народ зберігає історичну пам'ять про Запорозьку Січ • Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і захистом південних рубежів України • Запорожці завжди були з українським народом і в період національно-визвольних рухів ділили разом із ним радість перемог і гіркоту поразок • Запорозьке козацтво виявило надзвичайну сміливість і оригінальні творчі здібності в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного та економічного буття, у створенні своєрідної культури • Запорозький козак в уявленні українців був уособленням найкращих людських якостей, виразником національного духу • Непримиренність запорожців до поневолювачів пробуджувала і підтримувала в народі надію на визволення, надихала наступні покоління на боротьбу за визволення

Історична доля нащадків запорозьких козаків

Запорозька Січ
↓	↓
Задунайська Січ ( 1785 -1828 рр.) Османська імперія	Чорноморське (з 1860 р. –Кубанське козацьке військо ( 1788 – 1920 рр.) Усть –Дунайське (Буджацьке) козацьке військо ( 1807 р.) Азовське козацьке військо ( 1831 – 1864 рр.) Дунайське (з 1856 р. – Новоросійське) козацьке військо ( 1828 – 1868 рр.) Російська імперія

Російсько-турецькі війни 1768-1774 р. І 1787-1791 р. І участь у них українських козаків

У другій половині XVIII ст. Росія двічі вела важкі війни з Туреччиною за захоплення Причорномор'я й забезпечення безпеки південних границь від постійних татарських набігів, за право вільного плавання на Чорному й Азовському морях. Воєнні дії велися на суші й на море.

Україна стала центром зосередження й розгортання російських військ; тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї й боєприпасів; звідси поставлялися транспортні засоби. У другій половині XVIII ст. боротьба Росії і Туреччини за узбережжя Чорного моря всту­пила у завершальну фазу. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами — у 1768—1774 та 1787 —1791 рр. Спочатку кілька років йшла активна дипломатична та військова підго­товка до воєнних дій. У планах Росії значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та фуражу, велися оборонні роботи, готувались транспортні засоби.

З самого початку і до кінця війни 1768—1774 рр. у ній активну участь взяло козацтво України. Його рухливі, добре озброєні кавалерійські частини громили турків в районі Оча­кова, Бендер, під Фокшанами, на р. Римнік, під Ізмаїлом. Запорозькі козаки прославилися у морських операціях. їх швидкохідні та маневрені чайки потопили, наприклад, турець­ку флотилію у гирлі Дунаю (1770 р.). У наступний період російсько-турецьких війн козаки продовжували наносити уда­ри по морських комунікаціях противника, брали участь в обло­зі турецьких фортець. Після ліквідації Січі (1775 р.) цар­ський уряд продовжував використовувати колишніх запо­рожців у війні. Відомо, наприклад, що в другій російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. взяло участь 12,5 тис. козаків з Чорноморського козачого війська.

Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Як і в попередні роки, тисячі людей, відірваних від повсякденної роботи, залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різнома­нітні побори. На Україну була поширена загальноросійська система рекрутських наборів (щорічно 1—2 чоловіка від 500 душ). Термін військової служби досягав 15 років. Все це викликало справедливе невдоволення селян і козаків, змушувало їх боронити свою волю.

З Лівобережного козацтва був сформований корпус в 12 тис. чоловік, а з числа жителів Правобережної України - добровольчий козацький корпус. До складу діючої армії входили також запорожці. У ході війни десятки тисяч людей з України залучалися для обслуговування транспортних обозів, будівництва зміцнень, мостів, переправ і ін. справ.

Російсько-турецька війна 1768-1774 р. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийского мирного договору. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія одержала право вільного торговельного судноплавства по Чорному морю. Кримське ханство одержало незалежність від султанської Туреччини.

Однак Росія прагнула повністю підкорити собі Крим. Скориставшись ускладненням ситуації в Європі, що не дозволяла Англії у Франції реагувати на дії царату, Потьомкін послав війська О.В. Суворова на розгром татар і ногайців Кубані, а із травня 1778 року почалися воєнні дії проти Кримського ханства. За допомогою ставленика Катерини II - султана Шагин-Гирея, якому була обіцяна 200-тисячна пенсія, 8 квітня 1783| року було підписане угода про передачу Криму до складу Росії. Уже до 1790 року звідси було виселено або емігрувало більше 300 тисяч татар, у результаті чого створилася можливість для кардинальної зміни етнічного складу населення півострова.

З ліквідацією Кримського ханства було також покладено край спустошливим нападам на укра­їнські землі татар та турків. Разом з тим слід врахувати і негативне значення для татар цього політичного акту. Адже, по суті, була втрачена державність, яка забезпечувала та­тарському народу можливість самобутнього і незалежного розвитку.

У грудні 1783 р. Туреччина визнала приєднання Криму до Росії. Але відразу ж розгорнула підготовку до нової війни з Росією.

У ході російсько-турецької війни 1787-1791 р. російські війська взяли Очаків (1788), під командуванням О.В. Суворова розбили значно переважаючі їх за кількістю турецькі сили під Фонтанами і на річці Римник (1789), взяли фортецю Ізмаїл (1790). У наступному році був підписаний Ясський мирний договір, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також границю по річці Кубані на Кавказі.

ЗАСЕЛЕННЯ Й РОЗВИТОК ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі й завоювання Кримського ханства. В освоєнні Південної України інтереси українського народу збігалися з інтересами Російської імперії. Першими поселенцями були швидкі селяни з Гетьманщини й Правобережжя, чисельність яких досягала 100 тис. чоловік в 1775 р.

Крім того, царський уряд залучило до колонізації іноземців. В 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частина козацьких земель була віддана декільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії: Нову Сербію й Слов’яно-Сербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці. В 1780-і роки після переселення запорожців і завоювання Кримського ханства почалася велика колонізація півдня. Дворяни одержували в дарунок наділи по 1,5 тис. десятин з умовою заселення кожного з них 25 селянськими господарствами. Щоб залучити селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила 2 дні замість 4-5 у тиждень. З 1780 р. основну частину завербованих селян склали українці із Правобережжя. На нові землі переселялися російські старовіри, німці, молдавани. Проте у загальній кількості населення краю переважали українці. Наприклад, у 1763—1764 рр. із загального числа чоловічого населення цього району майже 75 відсотків стано­вили українці і лише 25 відсотків — представники інших на­родностей. Таке ж співвідношення залишилося і в наступ­ний час.

Ця територія одержала назву Новоросії. В 1796 р. її населення досягало 554 тис. чоловік, 80% з яких становили росіяни й українці. Але саме німці-колоністи ввели тут чорну пару, сучасний плуг, елітне вівчарство.

Ще швидше, ніж колонізація, росли причорноморські міста. В 1788 р. заснований Миколаїв, де стали будувати кораблі Чорноморського флоту, в 1794 - Одеса, що швидко стала центром всієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей: росіяни, греки, українці, вірмени, євреї.

На відміну від інших регіонів, Південна Україна не мала за собою глибоких традицій осілого життя. Це була територія "Дикого поля", яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і Запорізької Січі (1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний з характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю цього регіону була надзвичайна родючість чорноземних степів. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов'язати цей новий землеробський район з європейським ринком.

Потреби ринку у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Південної України. Порівняно швидкому розвиткові продуктивних сил Пів­денної України сприяли слабкість там феодально-кріпос­ницьких відносин, вигідне географічне положення, природні багатства. Три південноукраїнські губернії - Таврійська, Херсонська і Катеринославська - мали найвищі у Російській імперії показники приросту населення.

Наплив великих мас населення, не зв'язаних умовами кріпацької системи й охоплених духом підприємництва, витворив особливу суспільну атмосферу на півдні України, яку можна порівняти хіба що з американським Клондайком. Вольнолюбні анархічні настрої на зразок тих, якими відзначалося запорізьке козацтво, продовжували жити серед мешканців чорноморських степів у XIX ст.